Життя поза Росією, виживальницький активізм і сучасний “дубинопис”: розмова з російським художником Артемом Лоскутовим

Артем Лоскутов — російський художник. Народився 1986 року в Новосибірську. Випускник Новосибірського державного технічного університету.

Ідеолог іронічних першотравневих протестів із транспарантами — “Монстрації”, автор унікального стилю написання картин поліцейською палицею (рос. “дубинкой”) — “дубинопис”. За допомогою мистецтва висловлював протест проти дій влади, виступав проти свавілля силовиків. Неодноразово затримувався і переслідувався за кримінальними статтями за сфальсифікованими звинуваченнями.

Засудив війну Росії проти України. Живе в Латвії.

Артем Лоскутов — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Зараз ми нічого не бачимо попереду”

— Убивство лідера російської опозиції Олексія Навального. Американський священик, іконописець Вільям Гарт Макніколс намалював ікону Навального в образі мученика. Тобто можна говорити, що вже створюється культ Навального, він став героєм?

— Став героєм, безумовно. І зараз на наших очах створюється культ його особистості.

Звісно, загибель Олексія — це серйозний моральний удар, бо багато хто покладав надії на цю людину, що вона може змінити якимось чином країну. А з іншого боку, він три роки сидів у в’язниці, нічого зробити не міг.

І якщо це наша єдина надія, якщо вона так деморалізує країну, то це говорить про те, що, на жаль, більше особливо приводів для хоч якогось оптимізму не залишається.

У ці дні люди часто керуються не логікою, здоровим глуздом, а саме релігійними міркуваннями, ніби надією на диво. Дехто не вірить, що Навальний, сподівається, що він з’явиться з жартами і скаже: ха-ха, ми всіх обдурили. Вони не вірять, що він помер, бо якщо він помер, то це — все, кінець. Тому в них був такий супергерой, надлюдина, яка щось зможе зробити в Росії. Мені здається, що така думка популярна, і вона, на жаль, свідчить про те, що нічого хорошого на нас не чекає.

— А який тепер може мати вигляд боротьба в Росії? Три роки Навальний був в ув’язненні. До цього багато років усе, що він робив, не приносило помітного результату. Як, тепер це може бути?

— Щодо “не приносило результатів” — це дискусійне питання. Мені здається, що він своїм прикладом давав орієнтир для інших політиків, для громадських рухів — щоб просто в когось з’являлася ініціатива щось зробити.

Навальний зміг сформувати свою мережу штабів, організувати прихильників, вибудувати механізми існування зі збором донатів і з усім іншим. До нього було складно уявити в Росії, що можна створити фонд зі збором пожертвувань на його діяльність цього фонду. Коли 10 років тому він починав це робити [зі своїм “Фондом боротьби з корупцією”], це виглядало так: невже в нього вийде, невже російські люди будуть його підтримувати і надсилати гроші, щоб він із Путіним боровся?

Виявилося, що це працює. І за Навальним пішли якісь невеликі компанії, муніципальні депутати, хтось ще. Вони всі дивилися на нього і думали: якщо він зміг, то і я зможу.

У цьому сенсі я не про відчуття якихось глобальних змін, а, скоріше, про те, що є людина, у якої щось виходить. Він дуже сильно популяризував заняття політикою в Росії.

Він зміг зробити так, щоб люди цікавилися політикою. І молодь, підлітки, і старше покоління. І в цьому сенсі він, звичайно, багато зробив.

Мені складно уявити, що буде далі. Але я прекрасно бачу, як багато людей зайняті саме створенням культу, ніби оплакуванням, плачем за Навальним. Наприклад, створюють [громадянські] меморіали в різних містах Росії та в країнах світу.

— А могло б це оплакування бути більш дієвим? Наприклад, перерости в рухи, вийшли б на вулиці, страйки б влаштували?

— Так, щось зробили б, у чому відчувалася хоч якась сила, хоч якась загроза, хоч якесь майбутнє. А зараз, на жаль, ми нічого не бачимо попереду.

“Залишився виживальницький активізм”

— Артеме, ви самі й через свій шлях у мистецтві, і за поглядами були пасіонарною людиною. Можна сказати, що ви заспокоїлися?

— Я відчуваю, що, можливо, минув мій час, коли ми організовували різні акції. Часи змінюються. Ти розумієш, що не можеш діяти як раніше.

У 2019 році відбулася остання “Монстрація” (масова мистецька акція у формі демонстрації з гаслами, — ред.), а у 2020-му почалася “корона”.

І якщо в минулому десятилітті ще можна було виходити на вулиці в Росії, то зараз уже наче й нікому виходити. З тих, хто раніше ходив на акції, одні — роз’їхалися, інші залишилися, але сидять мовчки та намагаються просто вижити, намагаються не давати приводу, щоб їх посадили до в’язниці.

Коли проходила “Монстрація”, можна було вийти на вулицю, побачити навколо себе людей, які з тобою на одній хвилі. Можеш іти центральною вулицею в нашому Новосибірську і говорити те, що ти хочеш говорити. Хочеш говорити нісенітницю, хочеш говорити абсурдні речі, які збивають з пантелику ментів — будь ласка.

А зараз я дивлюся на антивоєнні картинки, графіті на вулицях Росії, і розумію, що ти не можеш навіть плакат у руки взяти. Тобі треба писати його десь на стовпі, щоб тебе ніхто не запалив, не сфотографував, не доніс на тебе. Мені складно бачити в цих написах на лавочках оптимізм.

— А залишилися ще художники, активісти в Росії на волі?

— Хтось на волі поки що, хтось потрапив під кримінальну статтю і сидить тепер тихо і страждає мовчки. Ось ти все життя займався висловлюваннями, а зараз тобі треба заткнутися, тому що якщо ти не заткнешся — ти вже під криміналкою, а далі — сядеш.

Якби ти сів до війни, у тебе ще були б шанси на громадську думку, на захист, на увагу преси. А зараз ти розумієш, що ти якщо сядеш, то нікому буде про тебе навіть писати, і ніхто до тебе на суд не прийде, бо адвокатів уже теж немає. Є ті, хто анонімно діє, займається якимись проєктами, наприклад, з евакуації людей із Росії. Але цей активізм такий же виживальницький.

“Я розумію, що не повернуся”

— А чому ви поїхали саме до Латвії, а не, скажімо, до Берліна?

— Я опинився у вимушеній еміграції, і не особливо міг вибирати. Коли почалася повномасштабна війна, я був у Таїланді. Залишатися там — теж не варіант. Але я вирішив, що не поїду в Росію.

Уряд Латвії запросив переїхати сюди російську службу ВВС і ще кілька ЗМІ. А моя дружина — журналістка, і працювала в цій службі. У людини з російським паспортом небагато варіантів отримати європейську візу. У мене був варіант отримати візу в Латвію.

Є програми з евакуації [для російських діячів мистецтва] до Франції, до Німеччини. Але скрізь є свої плюси та мінуси, складнощі. Перш за все, дорожнеча життя. От поїхати в Америку, а на що там жити?

— А ви якось інтегруєтеся в Латвії, чи як багато росіян, які виїхали, тримайтеся купками зі своїми?

— Купками зі своїми. Тут, у Ризі, зібралося середовище російських журналістів — сюди переїхала пара сотень журналістів разом із членами сімей. І всі між собою спілкуються. Є групи людей, які приїхали після 2014 року і раніше. Тут хороша емігрантська російська група.

І всі стикаються з одними й тими самими проблемами. Отримання віз, документів, ПМП і всього іншого. Обговорюємо — з яких літаків нас знімають із російським паспортом, через які кордони краще їздити.

Плюс у Ризі саме на побутовому рівні ще можна говорити російською. Хоча я відчуваю себе небажаним з національного погляду елементом зі своєю мовою і зі своїм паспортом. Проте на побутовому рівні ти можеш говорити російською, і це дуже спрощує життя.

— Ви думали, що з часом повернетеся в Росію? Чи вже поїхали назавжди?

— Я розумію, що не повернуся.

Навіть якщо війна закінчиться, мені здається, що після Путіна нічого не почнеться. Просто немає з чого, немає матеріалу, з якого почалося б щось хороше.

Але я і тут [за кордоном] можу продовжувати якусь свою передвоєнну діяльність — картини робити, виставляти їх у соціальній мережі, продавати. Яка різниця, я з Москви це роблю чи з Риги. Але це не про перспективи, а це про можливість просто вижити.

— А ви продовжуєте свій метод — “дубинопис”, картини, намальовані за допомогою поліцейської палиці — дубинки?

— Я з 2019 року б’ю полотна. Після початку повномасштабної війни приблизно рік не робив цього. Мені здавалося, що потрібно щось змінювати з початком війни, що я не можу робити те, що раніше робив. Я нічого не зробив за рік. А в якийсь момент якось заспокоївся, налаштувався на те, що можу продовжувати — і продовжую.

Зараз у мене просто трошки змінилася тематика. За останній рік я прийшов до якихось радянських символів — зірки червоні, серп і молот — до того, чого я раніше не торкався зовсім. Мене радянська спадщина взагалі не турбувала.

У якийсь момент мені захотілося намалювати червону зірку, і я подумав: чому в мене не було полотна з червоною зіркою, дубинками побитою?

Після початку війни вся радянська символіка заграла якоюсь своєю новою і старою зловісною аурою.

— А у вас виставки є?

— Зараз виставка була в Амстердамі. У Ризі виставок не роблю, хоча в місцевих галереях проходять виставки російських художників. Просто для мене цей формат [виставок] трошки під питанням. Сенс саме в такому форматі представляти свої роботи? Я роблю по одній роботі, показую в соціальних мережах, не встигаю накопичити на виставку, бо одразу намагаюся продати, щоб не тягати за собою. Я ж без постійного дому, речей із собою можна взяти обмежену кількість. Із собою картини тягати не хотілося б.