Загострення в Нагірному Карабаху: вимоги сторін та роль Росії з Туреччиною обговорюємо з політологом Гелою Васадзе

Нагірний Карабах. Ілюстрація: segodnya.ua

Конфлікт між Азербайджаном та Вірменією навколо Нагірного Карабаху за останні дні знову загострився. Слідом за ситуацією в Косово та навколо Тайваню — Карабах став уже третім великим осередком за останні тижні, що загрожує перерости у військове зіткнення.

Активні бойові дії у Нагірному Карабаху (Друга Карабахська війна) формально завершилися восени 2020 року підписанням тристоронньої угоди між Вірменією, Азербайджаном та Росією. Тоді Азербайджан отримав контроль приблизно над половиною регіону, а в решті частини терміном на 5 років були розміщені російські “миротворці”. Вірменія мала вивести звідти свої війська.

Але два дні тому, 3 серпня, бої спалахнули в районі Лачинського транспортного коридору — єдиної дороги, яка пов’язує Вірменію та невизнану “Нагірно-Карабаську республіку”. Приводом стала вимога Баку до вірмен Карабаху покинути цю трасу і почати користуватися новою, яку Азербайджан проклав спеціально для зв’язку з Вірменією. Отримавши відмову, у Баку оголосили про початок операції “Відплата”, а в Нагірному Карабаху — про часткову мобілізацію.

Перестрілки між азербайджанською армією та вірменськими силами призвели 3 серпня до жертв серед військових.

Президент Азербайджану Ільхам Алієв звинуватив Росію у порушенні гарантій мирних домовленостей у Карабаху. За його словами, представники Міноборони РФ обіцяли забезпечити виведення вірменських військових із Карабаху до червня, але ця домовленість досі не виконана.

Ситуацію в Нагірному Карабаху в ефірі марафону “FreeДОМ” на телеканалі UA обговорюємо з політологом, автором YouTube-каналу “Новини Кавказу GSAC” Гелою Васадзе.

— Як ви оцінюєте те, що відбувається?

— Це черговий виток загального 30-річного конфлікту. І він не закінчився, попри численні заяви. Він не закінчився у листопаді 2020 року, коли було підписано тристоронню заяву (це була не угода, а саме заява). Свої підписи тоді поставили президент РФ Володимир Путін, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян та президент Азербайджану Ільхам Алієв.

Азербайджан має дуже прості вимоги.

Перше — вивести з території Карабаху всіх озброєних людей, які не входять до складу російського “миротворчого” контингенту. До речі, цей контингент діє без мандата з боку Азербайджану, бо мандат так і не було погоджено.

Друге — взяти під контроль Лачинський коридор — дорогу, яка веде з Вірменії у Карабах, який зараз контролюється російськими військовими та силами, які для Баку є незаконними вірменськими збройними формуваннями.

І третє — відкриті сполучення між Нахічеванською автономною республікою та рештою Азербайджану, тобто запустити так званий Зангезурський транспортний коридор.

Ось ці три завдання, що стоять перед Азербайджаном. Вірменська сторона не хоче виконувати ці завдання.

Щодо так званої армії Нагірного Карабаху. Ця територія юридично належить Азербайджану. Відповідно, карабахські збройні угруповання є нелегітимними і є легітимною метою для Азербайджану.

— Чи війна в Україні вплинула на ескалацію конфлікту в Нагірному Карабаху?

— Я не сказав би, що вплинула безпосередньо. Бо конфлікт і так був. На ескалацію насамперед вплинули інші речі.

Російські “миротворці” увійшли до Нагірного Карабаху у 2020 році терміном на 5 років, але вказувалося, що “з подальшою пролонгацією”. Тому Росія вважала, що вона прийшла в Карабах серйозно і надовго. І у Вірменії теж розраховували, що російські “миротворці” нікуди не підуть.

Наразі Росія втрачає позиції на Кавказі. Азербайджан використовує це та поспішає розв’язати свої проблеми до закінчення 5-річного терміну. Бо ніхто не знає, що буде завтра.

А загострення конфлікту саме цими днями я пов’язую із сьогоднішньої зустріччю в Сочі президента РФ Путіна з президентом Туреччини Ердоганом.

І гадаю, що Азербайджан продемонстрував свої сили та можливості у військовому плані (збройний конфлікт 2020 року був за часткової підтримки Азербайджану з боку Туреччини, — ред.).

— Позиція Вірменії — щоб гарантією безпеки у Нагірному Карабаху була присутність російських “миротворців”. Це нагадує Придністров’я, де ми бачимо тривалу заморозку конфлікту. Ці конфлікти можна ставити в одну площину чи ні?

— Я не став би ставити це в одну площину, бо ситуації принципово різні. Хоча, загалом, тактика Росії скрізь однакова.

Росії потрібна війна на Кавказі для того, щоб просто бути на Кавказі, і тому не потрібен мир.

І я згоден з думкою Володимира Копчака, керівника Південнокавказької філії українського Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння. Він говорив, що другий фронт на Кавказі (або ще десь) може відкрити тільки Росія.

І за нинішньої розстановки сил на Кавказі, поки там присутня Росія, ніхто не зважиться розпочинати велику війну. Це неможливо з урахуванням сил сторін.

Велика війна на Кавказі нікому не потрібна, зокрема, й Росії. Росії потрібна тривала, тліюча війна. Росії не потрібен мир на Кавказі.

У Вірменії немає сил, а Росія не має бажання, їй головне — щоб не було миру.

Азербайджан має сили, але якщо буде велика війна, то Азербайджан може зіткнутися не тільки з Росією, а й з іншими країнами — не у військовому, а у політико-дипломатичному плані.

Тому Азербайджан досягає своєї мети, скажімо так, гібридними методами. У Баку чудово розуміють, що не варто йти кавалерійською атакою. Це розуміють і у Єревані.

— “Нагірно-Карабаська республіка” не була визнана у світі. На тлі загострення конфлікту чи бачите ви якісь шляхи реалізації такої ідеї?

— Європейський Союз, США і всі інші країни світу (зокрема й Росія) мають позицію однозначну — всі визнають територіальну цілісність Азербайджану, всі визнають, що Карабах — це Азербайджан. І всі говорять про те, що права людей (тих самих вірмен у Карабаху) мають бути захищені. Але механізми які?

Я вважаю, що сторони замість реального розв’язання питання, як зробити так, щоб зберегти вірменське населення Карабаху, фактично втрачають час. Втрачають час завдяки тому, що росіяни створюють ілюзію, що це може продовжуватися якщо не вічно, то дуже довго. А далі — чи ішак помре, чи падишах.

— Ми бачимо світову реакцію та санкції проти Російської Федерації за її повномасштабне вторгнення на територію України. Чи можуть зараз запроваджені санкції змінити щось щодо ситуації навколо Нагірного Карабаху?

— Ні, які санкції? Там російські військові присутні за згодою сторін. Інша річ, що Азербайджан не підписав мандат на дії “миротворців”, бо чомусь цей мандат у Москві вирішили підписувати з Вірменією.

Тому санкцій стосовно Карабаху щодо Росії не буде. Поки не буде прямого втручання Росії у збройний конфлікт.

Але в цьому випадку найбільшою санкцією буде втручання Туреччини у конфлікт. Тобто це буде пряме зіткнення Росії та Туреччини, на що Росія, звичайно ж, не піде зараз.

— Туреччина та Азербайджан — стратегічні партнери. Туреччина зацікавлена у загостренні конфлікту?

— Вони не стратегічні партнери. Вони повноцінні військово-політичні союзники. Тобто вони мають, фактично, спільні збройні сили. І це визначено договором, угодами.

Звісно, Туреччина не зацікавлена у конфлікті. І тут я знову процитую Копчака: найкумеднішим є те, що найбільшим гарантом територіальної цілісності вже Вірменії сьогодні є Туреччина. Бо Туреччина зацікавлена у вирішенні карабаського конфлікту.

— Тобто Туреччині треба і з Вірменією наводити мости, і не втратити зв’язок з Азербайджаном. Тобто Туреччина може бути посередником між двома протиборчими країнами?

— Ні, не може. Бо Туреччина та Азербайджан — це військово-політичні союзники. І Туреччина, і президент Ердоган у цьому конфлікті однозначно на боці Азербайджану.

Але для Туреччини бажаний мир між Азербайджаном і Вірменією, щоб розвивати турецько-вірменські відносини. Туреччина в жодному разі не хоче війни.

Я більше скажу. Звичайно, Туреччина для Росії ворог. Причому ворог небезпечніший, ніж Польща чи Велика. ританія. Але тими ж зустрічами із Путіним, ми ж розуміємо, Ердоган розв’язує проблеми своєї країни. У нього попереду вибори. І ось він уже отримує зерно із 25% знижкою. Це коли у світі достатньо напруження із продовольством. Він одержує російський газ за дуже низькою ціною. І дає можливість своєму союзнику Азербайджану продавати весь свій газ до Європи за вищу ціну, отримуючи гроші за транзит.

А при цьому Ердоган протистоїть Росії відразу на кількох дошках. Це Сирія, Лівія, Південний Кавказ. І протистоїть, і водночас намагається співпрацювати.

Росія та Туреччина протягом майже всієї історії були ще тими “заклятими друзями” у переносному значенні. Просто раніше Росія була сильнішою технологічно, бо була частиною Заходу, Європи, а Туреччина цією частиною Заходу не була.

Сьогодні ситуація змінилася докорінно. Сьогодні Туреччина — частина Заходу, а Росія перестала нею бути.

Тому результат цього протистояння вже відомий в історичній перспективі. Ну, а як воно буде ситуативно, це важливо для нас — а для історії ні.

Нагадаємо, за останній місяць у російських аптеках зріс попит на психотропні препарати від депресії та на знеболювальні. Від початку війни проти України, згідно з опитуваннями аналітичного центру НАФД, нападів тривоги зазнавала третина росіян. Водночас запасу транквілізаторів на ринку залишилося на 10 місяців, вважають дослідники фармацевтичного ринку. І ще близько року Росія зможе обійтися без постачання всіх інших імпортних препаратів, інформує UA.

Читайте також:

Путін оточив себе винятково лояльними особами, як у Коза-Нострі: інтерв’ю з Фейгіним

В Італії триває скандал, а Німеччина закликає посилити військовий потенціал — Європа захищає демократію від Росії

Дікінсон: Велика Британія підтримуватиме Україну незалежно від того, хто стане новим прем’єром

Прямий ефір