Сьогодні о 09:53
31 березня Росія фактично висунула Україні черговий жорсткий ультиматум у межах переговорного процесу, різко підвищивши ставки. У Кремлі заявили, що Київ має протягом двох місяців вивести війська з Донецької та Луганської областей, після чого Москва нібито розгляне можливість завершення війни.
Вимоги Росії стали жорсткішими, а її позиції — слабшими
Цей ультиматум став далеко не першим за час повномасштабної війни. Російська влада неодноразово намагалася залякати не лише Київ, а й західних партнерів України через постачання далекобійних ракет і важкого озброєння. Однак так звані червоні лінії Кремля спочатку окреслювалися, потім постійно зміщувалися, а зрештою фактично втратили сенс.
Два місяці тому російське керівництво знову пригрозило: якщо Збройні сили України не залишать Донецьку та Луганську області, російська армія спробує домогтися цього силою, а умови припинення вогню стануть ще жорсткішими.
Тоді президент України Володимир Зеленський заявив, що Москва не має ані ресурсів, ані можливостей для реалізації подібних планів, а такі заяви є спробою політичного та інформаційного тиску. Таке розуміння ситуації поділяють не лише союзники України, а й частина російського політичного істеблішменту.
“Відсутність успіхів на фронті, зростаючі втрати, дедалі успішніші нальоти українських дронів і криза в економіці, що супроводжується постійними відключеннями інтернету на вимогу спецслужб, змушують представників керівництва Росії тверезішим поглядом подивитися на війну, яку вони ведуть. Нервозність, що почала проявлятися в суспільстві, поділяють багато представників еліти, причому деякі високопосадовці Кремля вважають, що конфлікт зайшов у глухий кут і шляхів його розв’язання не видно”, — пише Bloomberg.
Що змінилося за два місяці після цих заяв? Насамперед Україна змогла перевершити Росію за масштабами застосування далекобійних безпілотників. Сили оборони регулярно завдають ударів по військових і стратегічних об’єктах на відстані понад 2 000 км. Палаючі нафтопереробні заводи, склади та підприємства оборонної промисловості на території Росії стали реальністю, яка різко контрастує із заявами Кремля про повний контроль над ситуацією та безпеку тилу.
На початку травня українські безпілотники досягали навіть Москви, попри посилення системи протиповітряної оборони навколо столиці. Парад 9 травня довелося проводити у скороченому форматі та без демонстрації військової техніки. Для держави, яка претендує на роль сили, здатної диктувати умови сусідам, це виглядає доволі показовим сигналом.
“Це навряд чи та демонстрація сили, яку Путін хоче показати світу. Усе це ще більше послаблює і без того роздроблені дипломатичні та економічні альянси Росії. Подібно до торговельної колонії, Путін має лише величезну кількість землі, сировини та психопатичної пропаганди. Реальність така, що, попри його жорсткі заяви про “крутість”, високі ціни на нафту і газ, а також нерозумне послаблення енергетичних санкцій проти Росії, картковий будинок Путіна став ще вразливішим, ніж багато хто припускає”, — пише TIME.
Не виправдала очікувань Кремля і весняна наступальна кампанія. У квітні російська армія вперше зіткнулася з чистими територіальними втратами — Україна звільнила більше території, ніж противник зміг захопити. Того ж місяця війська РФ зазнали рекордних втрат особового складу — близько 35 тисяч убитими та пораненими.
Згідно з даними Генерального штабу ЗСУ, лише за квітень російська армія втратила 1 875 одиниць ствольної артилерії, 70 танків, 90 засобів ППО та 180 броньованих машин. За оцінками військових аналітиків, нестача транспорту, інженерної техніки та ресурсів для проведення нових операцій призвела до того, що російська армія підійшла до межі своїх можливостей на нинішньому етапі війни.
На думку багатьох експертів, питання територій залишається насамперед політичним інструментом Кремля. Москва намагається одночасно заплутати ситуацію та нав’язати Заходу вигідний для себе порядок денний. Водночас за останні два місяці російська влада неодноразово змінювала власні вимоги.
Так, 23 квітня прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков заявив, що війна може завершитися, якщо Україна виведе війська вже з чотирьох областей — Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької. Ще за кілька тижнів представники Кремля знову почали стверджувати, що головними цілями так званої “СВО” є “позаблоковість України та її без’ядерний статус”.
Більшість західних лідерів розглядає подібні сигнали як елемент гібридної війни та спробу виграти час, а не як реальні кроки до миру. На їхню думку, згода на подібні умови означала б фактичне заохочення агресії.
Усвідомлюючи, що як на фронті, так і на дипломатичному напрямку аргументів стає дедалі менше, Росія знову повернулася до звичної тактики шантажу та залякування. У травні в Білорусі пройшли навчання з “бойового застосування ядерної зброї” за участю близько 6 тисяч російських військовослужбовців. Під час маневрів відпрацьовувалися приховане переміщення підрозділів, доставлення ядерних боєприпасів і підготовка до їх можливого застосування.
Україна розцінила ці дії як загрозу глобальній безпеці та закликала міжнародну спільноту відреагувати. Через кілька днів після навчань Росія завдала одного з наймасштабніших ударів по території України. У ніч на 24 травня по українських містах, насамперед по Києву, були випущені десятки ракет різних типів, включно з “Орешником”, а також понад 600 ударних безпілотників. Після цього Кремль активізував інформаційний тиск, поширюючи заклики до іноземних посольств евакуювати співробітників із Києва.
Через два місяці після гучних вимог Кремль не наблизився до реалізації своїх заявлених цілей. Навпаки, Росія зіткнулася з наростаючими військовими, економічними та політичними проблемами. Дедалі частіше їй доводиться думати не про нові наступальні операції, а про захист власних військових і стратегічних об’єктів від українських ударів.
Події останніх місяців показують, що розмови про мир були радше частиною політичного блефу та спробою тиску, ніж реальним планом завершення війни.
Від Донбасу до ядерного шантажу: як змінюється риторика Кремля
Чи справді Москва втрачає переговорні позиції на тлі ударів українських дронів, проблем в економіці та невдач на фронті? Чому попередній формат переговорів за участю США зайшов у глухий кут і яку роль тепер може відіграти Європа? Чи готова Росія до реального мирного діалогу, чи продовжує використовувати тактику шантажу та тиску? Як змінюється світовий порядок і чому майбутнє переговорів дедалі менше залежить лише від США, Китаю та Росії? На ці запитання в ефірі телеканалу FREEДOM відповіли Олеся Яхно, політологиня, та Олег Постернак, політтехнолог, керівник Центру політичної розвідки.
ОЛЕСЯ ЯХНО: Попередній переговорний підхід себе не виправдав, а новий ще не сформований
— Попередній переговорний рік та ініціатива, що виходила від США, а також їхнє бачення переговорного процесу все ж не дали результату. І ставка на те, що вдасться продавити так звані першопричини, що спочатку потрібно йти великим пакетом односторонніх вимог з боку Росії замість зупинки воєнних дій без будь-яких умов, окрім тих, які забезпечують саме перемир’я, себе не виправдала.
Цей підхід зі зворотною послідовністю не виправдав себе. І в цьому сенсі, я думаю, всі можуть це констатувати.
Зараз триває очевидна боротьба за вихідні позиції, за умови та підходи щодо того, якими вони можуть бути на наступному переговорному етапі, який, очевидно, в якийсь момент настане.
З одного боку, Росія справді робила ставку на відсторонення Європи, на шантаж, зокрема на психологічний тиск на мирних громадян України, завдаючи ударів у зимовий період по житловій інфраструктурі та житлових об’єктах. Також вона розраховувала на те, що через США вдасться нав’язати поступки слабшій стороні.
Але цей підхід себе не виправдав. Ми бачимо, що Європа дедалі більше посилює свою обороноздатність разом з Україною. Україна пройшла цей важкий зимовий період. І сама Росія починає дедалі більше відчувати війну на своїй території, коли Україна нарощує свої можливості щодо завдання далекобійних ударів по військових та економічних цілях.
Тому, з одного боку, Росія за інерцією дограє попередній підхід, коли вважалося, що вона може продавити будь-який шантаж і будь-які вимоги. А з іншого боку, у самій Росії розуміють, що цей підхід себе не виправдав.
І питання полягає в тому, як справді підштовхнути Росію до адекватної та реальної переговорної позиції. Недарма у Європі кажуть, що не поспішають неодмінно призначати свого представника і вступати в переговорний процес із Росією. У Європі говорять про те, що мають дозріти зусилля та умови, маркером яких стане, зокрема, готовність самої Росії до реальних переговорів. Поки що такої готовності немає.
Що стосується США, то, я думаю, там теж побачили певну безвихідь односторонніх поступок з боку України. Оскільки у США справді є і тема Близького Сходу, і вже розпочата виборча кампанія, Вашингтон говорить, що не виходить із переговорного процесу, але констатує певну паузу в ньому.
І тут багато що все ж залежатиме, мабуть, від Європи, від того, якими будуть темпи оборонного співробітництва з Україною. А отже, і від тих стартових військових можливостей України, які не дозволять Росії на дипломатичному рівні вимагати більше, ніж вона має на військовому, як колись сказала Кая Каллас.
Паралельно визначається стратегічний підхід, і саміт НАТО, який відбудеться в Анкарі в липні, мабуть, покаже темпи, налаштованість і масштаби переформатування пріоритетів усередині самого НАТО. Це теж буде відповіддю Російській Федерації в частині стратегії стримування.
Зараз склався такий момент, коли попередній підхід себе не виправдав, але новий ще не сформований. І цей новий підхід значною мірою залежатиме від військових можливостей України та від того, наскільки Європа розумітиме необхідність зміни стратегії стримування.
Якщо буде сформовано єдиний підхід, можливо, це дозволить Європі бути активнішою, рішучішою і більш єдиною в тих чи інших питаннях. Усе це зрештою може вплинути на дипломатичний процес.
Мені хочеться сподіватися, що наступне переговорне коло, яке в тій чи іншій перспективі розпочнеться, виходитиме з реалістичного підходу до завершення воєнних дій, а отже — з визначення питання про необхідність перемир’я без будь-яких “першопричин” з боку Росії, обговорюючи лише те, як зробити це перемир’я справді тривалим і стабільним.
Усі ми спостерігали з великою увагою і візит Дональда Трампа до Китаю, і потім візит Путіна до Китаю. Очевидно, спостерігали в надії побачити більше визначеності, розуміючи, що великі країни — насамперед США та Китай, до яких намагається примазатися і Росія в особі Путіна, можуть вплинути на ситуацію.
Росія наголошує на необхідності переговорів саме між Росією та США, як це відбувалося на старті переговорного процесу понад рік тому. Проте взаємини між лідерами США та Китаю не принесли тієї визначеності, яку багато хто очікував побачити. І коли існують великі очікування, що лідери США та Китаю можуть вплинути на позицію Російської Федерації, це справді так. Проте цього поки що не відбувається.
Це показує, що підходи XXI століття вже не зовсім такі, якими вони були у XX столітті, коли саме великі суб’єкти геополітики, насамперед ті, що володіють ядерною зброєю та є постійними членами Ради безпеки ООН, вважалися головними гарантами стійкості світового порядку та правил.
Значною мірою Росія зруйнувала цю систему. І зараз, як це не парадоксально, пошук нового світопорядку та повернення до правил, а загалом завершення війни на глобальному рівні означатиме саме повернення до правил, уже не залежить виключно від великих держав, як це було у XX столітті.
Очевидно, що глобалізація та глобальна економіка внесли свої зміни. Зокрема й у питання поширення технологій, коли створення ядерної зброї стало значно простішим, ніж це було ще у XX столітті.
І це теж певною мірою робить статус ядерних держав не таким впливовим, як раніше. Крім того, будь-який шантажист може використовувати загрозу ядерної зброї, що фактично і робить Російська Федерація — країна, яка у XX столітті вважалася одним із гарантів безпеки.
Багато що залежатиме і від інших держав, а не лише від тих, які вважаються найбільшими та лідирують у низці сфер. Багато залежатиме і від держав свого регіону, якщо ми говоримо про Європу та виклики для самої Європи.
Щобільше, якщо подивитися на Європейський регіон і на те, як розподіляється вплив між Центральною, Західною та Східною Європою, а також нордичними державами, ми побачимо, що пріоритети змінюються під впливом більш рішучої позиції тих країн, які найгостріше відчувають загрози та виклики. Зокрема, це країни Східної Європи та нордичні держави.
Головне, що попередній переговорний рік показав: попри всю впливовість і лідерство великих держав у низці сфер, уже не все залежить лише від них. Дуже багато залежатиме від тих держав, які життєво гостро сприймають загрози та виклики, готові змінюватися і ухвалювати необхідні рішення.
Новий Атлант, який утримуватиме на своїх плечах нові правила та повернення до миру, спиратиметься не лише на США чи Китай. Дуже багато залежить і від держав інших регіонів. Європа це вже усвідомила. І ті зміни, які відбуваються у сфері фінансування та довгострокового бачення оборонної сфери, вже є підтвердженням цього.
Тому ми прийшли до того, що на наступному витку переговорного процесу Європа через природні причини, пов’язані з безпекою самого регіону, відіграватиме значно більшу роль.
Я не думаю, що США повністю вийдуть із переговорів. Подивимося, як змінюватимуться настрої та підходи після виборів до Конгресу. Але в будь-якому разі, яким би не був результат цих виборів, США залишаться у переговорному процесі як країна, що зберігає вплив і відносини з якою Європа все ж хотіла б підтримувати.
На наступному витку переговорного процесу Європа, очевидно, відіграватиме більш значущу роль. Недарма російські пропагандисти вже активно перемикаються на окремі європейські держави і робитимуть це надалі. Недарма звучать і окремі заяви, які радше нагадують тролінг. Але навіть у Росії розуміють, що роль Європи через оборонну трансформацію зростатиме. І взаємодія України з Європою теж посилюватиметься — і вже посилюється.
ОЛЕГ ПОСТЕРНАК: Кейс мирного врегулювання залишився підвішеним
— Ми хотіли б бачити певний чіткий, ясний образ перспектив мирного врегулювання. Проте Bloomberg два місяці тому чітко і ясно дав цьому характеристику — глухий кут, безвихідь. Це багато в чому пов’язано з тим, що американці, приватизувавши кейс мирного врегулювання, не запропонували жодних варіантів натомість.
Американське посередництво саме по собі стало єдино можливим реалістичним процесом. І після того, як американці вирішили зосередитися на іранському кейсі та об’єктивно зайнялися вирішенням інших важливих стратегічних завдань, кейс мирного врегулювання залишився підвішеним, опинившись у ще більшій кризі та безперспективності свого подальшого розвитку.
Тому у Європи не залишалося нічого іншого, як принаймні запропонувати варіант єдиного європейського спецпредставника. Українська влада опрацьовувала можливість турецького посередництва, особливо у зв’язку з останнім візитом Зеленського до Туреччини навесні цього року і так далі.
Тобто проблема американців полягає в тому, що вони, розуміючи, що не привели процес до належного, необхідного результату, могли б запропонувати хоча б якісь інші альтернативні формули та формати. Але цього не сталося.
Американців цікавив лише профіт від можливості врегулювання та створення певного шлейфу навколо Трампа як миротворця. Відсутність гарантованого результату призвела до того, що вони на певному етапі просто охололи до цього мирного кейсу.
Україна та Європа повинні розуміти кілька фактів культурного характеру про сутність путінського режиму, щоб розуміти, наскільки він схильний або не схильний до мирного діалогу. Це установка Путіна на максималізм, максималістські цілі в цій війні проти України. Це озвіріння, фанатизм групи людей, яка хоче бачити знищення України. Близько 30% російського населення стежать за війною, бажають Росії перемоги в тому розумінні, як вони це сприймають і розшифровують у своїй свідомості, вихованій пропагандою.
Певна пасивність характерна для більшої частини решти населення. Великі маси росіян готові загналом завершити війну, але не готові прийняти виживання України та щастя для України у вигляді закінчення війни. Так вони це собі уявляють. Подібні культурні установки є своєрідним психологічним кодом російського путінського режиму. І Європі, і Україні дуже важливо враховувати ці матерії у спробах вибудувати діалог.
Діалог із позиції сили був би найраціональнішим фактором. Але не факт, що він може бути прийнятий Росією, Путіним та апологетами його режиму через те культурне мракобісся, яке багато в чому визначає ядро нинішнього функціонування та саморозвитку путінського режиму.
Ми витримали американське посередництво, яке мало явно кон’юнктурні цілі для американців. Українська влада та президент України Зеленський змогли відсторонитися від факту прямого і доволі згубного тиску з боку частини американської адміністрації на Україну.
І цей момент дуже важливий, бо будь-який інший формат посередництва та діалогу має бути більш стійким. Найкращим був би формат колективного пакту про стабільність, стабілізацію та безпеку, в якому брали б участь США, країни Європейського Союзу та Велика Британія, можливо, КНР, безумовно Росія і, звичайно ж, Україна.
Тут ми знову повертаємося до підписантів Будапештського меморандуму 1994 року. Я розумію, що згадувати цей документ зараз смішно і зовсім недоречно. Але, мабуть, тоді варто було обмежитися не просто меморандумом із дуже символічним значенням. Можливо, йшлося про більш серйозний пакт безпеки та стабільності у Європі.
Такий формат був би більш надійним, бо тут присутній Китай, тут присутні США з їхньою питомою вагою в міжнародних справах. Тут присутня Європа, для якої питання безпеки є ключовим. І, звичайно ж, Росія, яку решта учасників могли б стримувати в межах загальної угоди.
Читайте також: Кремль шукає резерви для війни: коли Путін оголосить нову хвилю мобілізації
Завантажуй додаток FREEДОМ в Google Play та App Store
Не пропусти наші відео на YouTube-каналі FREEДОМ
Якщо заблоковано доступ до сайту та соцмереж FREEДОМ — алгоритм дій
