Головна
Публікації
Головна риса Путіна — дволикість: інтерв’ю з російським політтехнологом Аббасом Галлямовим

Головна риса Путіна — дволикість: інтерв’ю з російським політтехнологом Аббасом Галлямовим

Опубліковано: 22 Тра / 2025 16:59

Аббас Галлямов — російський політолог, політтехнолог. Народився в Челябінську у 1972 році. Вищу освіту здобув на факультеті іноземних мов Башкирського педінституту, а у 2000 році закінчив Російську академію державної служби при президентові РФ.

Як політтехнолог вів федеральні та регіональні виборчі кампанії. З 2000 по 2001 і з 2008 по 2010 роки працював у групі спічрайтерів Володимира Путіна. З 2010 по 2014 роки на посаді заступника керівника адміністрації президента Республіки Башкортостан курував політичні процеси в регіоні. З 2018 року проживає в Ізраїлі.

У 2023 році внесений Мін’юстом РФ до реєстру “іноагентів”, у 2024 — заочно засуджений судом до 8 років ув’язнення за статтею про “дискредитацію російської армії”.

Аббас Галлямов — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Погнався за запахом довгого рубля”

— Ви були спічрайтером Путіна в часи його прем’єрства у 2010 році. Як ви тоді опинилися в цій команді? Чи було це схоже на часи Леоніда Брежнєва, коли вивозили на дачі й там вигадували концепції тощо? Розкажіть про цей період свого життя.

— Знаєте, я при ранньому Путіні працював двічі. Вперше я прийшов до нього наприкінці 2000 року й пропрацював рік у групі спічрайтерів. Потім звільнився у 2002. А потім знову повернувся, коли він став прем’єром у 2008 році, і ще два роки працював до 2010 року. Тобто загалом — три роки: один рік, коли він був президентом у перший термін, і два — коли був прем’єр-міністром.

Ви запитали про дачі — це справді стара традиція, ще, напевно, добрежнєвська. Тоді спічрайтерів збирали у Волинському — це резиденція, так звана “ближня дача” Сталіна.

Перший мій захід був у 2001 році — справді, тоді вивозили туди тих, хто працював над концептуальними текстами, наприклад, над “Посланням президента Федеральним зборам”. Частина команди залишалася на поточних завданнях, а частина зосереджувалась на цьому стратегічному тексті. Цих людей і відправляли у Волинське: там вони жили, влаштовували мозкові штурми, проводили наради. Запрошували представників різних галузей, щоб обговорити зміст, зрозуміти, що і як відбувається. Була творча і робоча атмосфера.

У 2002 році я теж брав участь у цій роботі — ми там провели десь тиждень, може, трохи менше. Справді жили у Волинському, але потім ця традиція зійшла нанівець, і ми просто працювали в кабінетах.

У 2008–2010 роках, коли я знову був у команді, нічого подібного вже не було. Хоча в прем’єра також були серйозні тексти — наприклад, звіт перед Держдумою про зроблену за рік роботу. Це був такий самий фундаментальний текст, як президентське послання. Але його ми вже писали у звичному режимі, сидячи в кабінетах.

Тож ця радянська традиція — збирати авторів на дачі — померла. Хоча Путін загалом любить відроджувати радянські практики, тут цього не сталося. Втім, йому, зрозуміло, не дуже важливо, де сидять його спічрайтери — це ж не він вирішує, а управління справами й адміністрація президента.

— А ви застали “велику і жахливу” Джохан Поллієву (російський державний діяч, була головною спічрайтеркою президентів Росії Б. Єльцина, В. Путіна та Д. Медведєва, — ред.)?

— Так, звісно. З 2000 по 2002 рік я працював під її керівництвом. І завершилась ця робота справжнім скандалом, пов’язаним із моїм бажанням звільнитися.

Я тоді пропрацював рік, і якось внутрішньо вже зрозумів, що більше не хочу цим займатися. Мені здавалося, що я себе вичерпав. А тут Борис Нємцов (вбитий російський опозиціонер, критик режиму Путіна, — ред.) запросив мене до себе в партію — на посаду керівника пресслужби Союзу правих сил (російський виборчий блок і право-ліберальна політична партія (1999–2008), — ред.). Це ж був тільки початок путінської епохи, одразу після єльцинської. Тоді тільки починали з’являтися окремі елементи керованої демократії. Загалом це ще була цілком демократична історія, і спілкування, транзит між Кремлем та опозицією не вважалося чимось винятковим.

Отже, Нємцов мене запросив, і я зібрався йти. І Джохан Поллієва, пам’ятаю, влаштувала просто страшенний скандал. Зібрала всіх співробітників і почала на мене наїжджати. А я тоді взагалі був молодий, мені було 28 років, здається, і я працював на доволі скромній посаді, хоча й брав участь у підготовці серйозних текстів. Зарплата в мене була маленька — тоді чиновникам платили ще “по-єльцинськи”. Це вже потім почали додавати.

Поллієва влаштувала справжній рознос. Пам’ятаю її фразу: “Погнався за запахом довгого рубля”. Борис Нємцов справді запропонував мені зарплату у рази більшу, ніж я отримував у Кремлі. І ось вона в гніві сплавила дві метафори: “погнався за довгим рублем” і “запах грошей”. І це, звісно, викликало ефект: колега, що сидів у задньому ряду, почав хихотіти, стримувався, сміявся в кулак. Вона звернулась до нього: “Чого смієшся?”, а він відповідає: “Та просто уявив собі запах довгого рубля”. Там загалом були креативні, талановиті люди з хорошим почуттям гумору.

Що стосується спілкування з керівництвом — контакт із замовником завжди тримав начальник референтури. У той перший період це була Джохан Поллєва. А у 2008–2010 роках — Дмитро Калімуллін, він був начальником департаменту підготовки текстів публічних виступів голови уряду.

Я бував на багатьох нарадах, бачив Путіна в роботі дуже близько і на відкритих, і на закритих, і на вузьких, і на широких зустрічах — десятки разів. Але от щоб сидіти з ним і “балакати” — ні, такого не було.

Путін постійно змінює маски

— А наскільки Путін змінився, коли став прем’єром, порівняно з початком свого президентства? І взагалі, він однаково поводиться публічно і не публічно? Ви згадали закриті наради… Мені, наприклад, здається, що з роками ця межа взагалі стерлася.

— Наради, на яких я був присутній, — це все одно були робочі зустрічі. Не було такого, знаєте, щоб хтось ноги на стіл закинув. Це не посиденьки з друзями, а формальний формат.

Хоча одного разу я з подивом спостерігав одну сцену. Це було в Петербурзі, здається, у 2009 році. Проводилася нарада, і там була Валентина Матвієнко (голова Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, — ред.). “Баба Валя”, як її тоді називали. Путін, як завжди, запізнювався. Я взагалі жодного разу не бачив, щоб він прийшов на нараду менш ніж через три години після призначеного часу. Дві години — це мінімум, а чотири, п’ять, шість годин затримки — це норма. Усі звикли, і це вважалося робочим форматом.

Поки ми сиділи й чекали за столом — нас було шестеро — “баба Валя” зняла чоботи. Вона сидить босоніж, і тут заходить Путін. Зазвичай усі напружуються, виправляють краватки, випрямляють спину. А вона — ні. Абсолютно розслаблено, босоніж так і залишилась. Було видно, що він ставиться до неї з великою повагою і теплом. Матвієнко — своя людина, і вона це відчувала: поводилася вільно, впевнено, без метушні. Принаймні, раніше це було саме так. Не знаю, як зараз.

Я згадав цю історію до того, що, так, іноді прослизали елементи неформальності, але це, мабуть, рідкісне виключення. В іншому наради були цілком офіційні. Путін поводився коректно. Ніколи не чув, щоб він на когось кричав. Загалом він справляв враження дуже тямущого топменеджера: чітко формулює думки, уміє ставити запитання, не тисне.

Він же для всіх — великий начальник, і в такій ситуації люди часто не говорять прямо. Швидше намагаються вгадати, що він хоче почути, підіграти, підлестити. Але при цьому Путін поводився демократично, бо його владу ніхто не оскаржував. Там не було таких, як Навальний чи Зеленський, з власною думкою. Тому він міг дозволити собі слухати інших. І було видно, що йому справді цікаві думки, різні думки.

Коли почалася війна, я багато думав про Путіна. Як так сталося, що та людина, яку я бачив — розумна, адекватна — раптом стала тим, ким стала? І знаєте, я дійшов висновку: він не надто змінився. Він завжди був дволиким. Напевно, головна риса Путіна — дволикість.

— Виходить, у Путіні завжди сидів монстр, який зараз розкрився?

— Якби в той період хтось кинув йому виклик — як це зробив Олексій Навальний або, скажімо, Володимир Зеленський — я думаю, він би вже тоді поводився інакше. Просто я його ніколи не бачив у таких обставинах. У той час, коли я працював, ніхто не ставив під сумнів авторитет Путіна. Відповідно, у нього не було потреби самостверджуватись. Навпаки, він був зацікавлений у реальному розв’язанні проблем.

Та й формат був відповідний — робочі наради, де обговорювали реальні речі. Там не до гри в авторитаризм. Наприклад, іде нарада щодо розвитку нафтохімічної галузі. Треба ухвалити рішення. Є дві конфліктні позиції: з одного боку — представники сировинних компаній, які кажуть, мовляв, давайте просто гнати газ по трубі й продавати за кордон, адже це швидкий і легкий прибуток. А з іншого боку — регіональні керівники, де ще з радянських часів стоять нафтохімічні заводи, і вони хапаються за голову: “Як продавати, якщо у нас свого сировинного ресурсу не вистачає? Заводи голодують”.

І Путін має ухвалити рішення. Він об’єктивно зацікавлений у тому, щоб розібратись, вислухати всіх, а не самостверджуватись. Бо там усі — його підлеглі: і губернатори, і міністри, і представники держкомпаній.

А от якби тоді перед ним стояли завдання боротьби з політичною опозицією, як це згодом почало відбуватись, — то, звісно, він би поводився зовсім інакше. Бо тут у нього немає сумнівів: опозицію треба тиснути. Це для нього очевидно. І в такій ситуації він уже не буде слухати різні думки, шукати баланс. Він просто діє жорстко.

Виходить, Путін у різних контекстах поводиться абсолютно по-різному. І я думаю, що й зараз, коли він, скажімо, проводить нараду щодо будівельної галузі, то поводиться приблизно так само, як і тоді. Бо там знову не стоїть питання влади й особистої загрози. А от коли на кону влада, коли хтось претендує на те, щоб оскаржити його право бути головним — він різко змінюється. Це одна й та сама людина, але залежно від ситуації в Путіна вмикаються зовсім різні маски, і вони радикально не збігаються.

У Росії боялися, що там переможе опозиція, як в Україні

— Коли, на вашу думку, Путін став одержимий Україною і вона стала для нього ідеєю фікс?

— Можливо, це сталося одразу після першого Майдану у 2004 році. Я це дуже добре пам’ятаю. Ми з ним це безпосередньо не обговорювали, але з реакції всіх кремлівських було абсолютно очевидно: вони сприйняли Майдан як катастрофу.

Причому їх лякала не стільки сама Україна, не в геополітичному сенсі — мовляв, ось тепер вона піде на Захід. Це було другорядним. Головний страх був інший: вони боялися, що таке саме може статися в Росії. Оце їх справді налякало. І з того моменту вся енергія пішла на боротьбу з “помаранчевою загрозою”.

Тоді ж домінувала сурковська доктрина суверенної демократії (образ політичного устрою, за якого влада формується і керується виключно російською нацією заради досягнення матеріального добробуту, — ред.): мовляв, західна демократія нам не підходить — у нас інші історичні корені. Ми, мовляв, спадкоємці радянської імперії, і маємо все влаштувати по-своєму. Суверенна демократія — як альтернатива західній.

А тут народ, який нібито “наш”, із тієї ж імперії, з тими ж традиціями, як нам здавалося, раптом обирає західний шлях. І вся конструкція руйнується. Бо будь-який прихильник демократії в Росії після цього цілком обґрунтовано міг сказати — і казав, до речі, той самий Нємцов: “А що ви нам тут розповідаєте, що це нам не підходить? Он українці можуть — в них вийшло”.

І саме це, звісно, значною мірою визначило ту жорстку й різко негативну позицію щодо України, яку він зайняв потім.

У Кремлі сидять лицеміри

— А щодо того самого “інтелектуального супроводу” — чи якось на світогляд Путіна впливали Олександр Проханов (радикально налаштований націонал-імперський письменник, — ред.) та Олександр Дуґін (російський філософ, ідеолог неоєвразійства та рашизму, — ред.)?

— Ні, вони не впливали й, як мені здається, досі не впливають. Вплив Дуґіна, на мою думку, сильно переоцінений. Принаймні до 2018 року, коли я остаточно посварився з Кремлем, у мене з ними не було жодних конфліктів. Я входив до так званого пулу кремлівських політтехнологів, бував на зустрічах, спілкувався, розумів, як улаштована внутрішня “кухня”. І жодного разу, ніде, ніхто — ні Проханов, ні тим більше Дуґін — не згадувалися ні на нарадах, ні в неформальних розмовах. Ніхто не посилався на них як на авторитетів.

Якщо Дуґін і впливає на когось, то, можливо, на якихось чекістів. Зараз же ФСБ більше займається внутрішньою політикою, ніж сам Кремль. Думаю, серед силовиків є генерали, яким його ідеї близькі — він говорить у їхньому дусі. Можливо, вони його і підтримують. Але там, де люди розумніші, інтелектуальніші — в самому Кремлі — там Дуґін просто не дотягує. Ну куди йому до цього рівня? Чесно кажучи, він говорить і пише дурниці.

Путін із самого початку віддав внутрішню політику в руки цинічним людям, які вибудували конструкцію — суверенна демократія, антизахідництво тощо. Але при цьому в душі вони залишалися противниками всього цього імперства і “совка”. На рівні естетики вони це використовували, але в глибині душі зневажали й вважали маячнею, створеною “для бидла”. Віри в усе це не було.

Усі відзначали, що це дивно: одна й та сама людина на великій нараді говорить одне, а потім, коли заходиш до нього в кабінет і лишаєшся тет-а-тет, — розвертається на 180 градусів. Навіть силовики — і ті, якщо чесно, у це серйозно не вірять.

У 2009 році я працював в апараті уряду й входив до делегації під час поїздки Путіна до Франції. Ми зупинялися в Парижі, а переговори проходили в Рамбує — це резиденція французького прем’єра, і туди їхати від центру Парижа хвилин сорок. Я запізнився, основний автобус уже поїхав, і мене посадили в додатковий. Так сталося, що поруч зі мною опинився Сєчін. Тоді він був віцепрем’єром, курував промисловість. Ігор Сєчін (заступник голови уряду РФ у 2008–2012 рр., — ред.) — один із найближчих до Путіна людей, головний “яструб”, людина, яка багато років займалася ФСБ, силовиками.

І ось ми їдемо в автобусі, він сидить прямо за мною, поруч із ним, здається, був посол Росії у Франції. Вони розмовляють, і мені все чути. І в якийсь момент мені хотілося обернутися і сказати: ви хто взагалі? Бо якби я не знав, що це Сєчін, я б подумав, що це Борис Нємцов або хтось з опозиції. Вони там проклинали силовий безлад!

Обговорювали тоді історію, пов’язану з Рашидом Нургалієвим, який був міністром внутрішніх справ. У Москві поліціянти вбили хлопця — худого, високого, його побили, стрибали на грудній клітці, врешті він помер. Був великий скандал. Журналісти запитали Нургалієва: що робити законослухняному громадянину — якщо чинити опір, то отримаєш статтю, не чиниш — уб’ють? І він якось мляво відповів, мовляв, так, треба чинити опір, якщо ситуація безвихідна.

Після цього в пресі з’явилося: якийсь п’яний чоловік накинувся на наряд поліції й кричав: “Нургалієв дозволив!” Почався шалений скандал.

І ось Ігор Сєчін каже: “Уявляєте собі, щоб міністр МВС Франції сказав щось подібне?”, а той йому: “Ні, звісно, Ігорю Івановичу, це немислимо. Він би одразу подав у відставку”. Сєчін слухає й каже: “А в нас ось людину вбили — це що, нормально?”, а той відповідає: “Ні, звичайно, тут такого не буває”. Сєчін: “О! А в нас — буває. Безлад”.

Тобто в публічному полі вони роблять одне, а вірять у протилежне. Це як у Наполеона: “Кожен мій маршал наодинці — геній, а разом — стадо баранів”. От у нас так само. Усередині режиму є розумні люди, дуже розумні. Я зараз навіть не про злочинність того, що вони роблять. Можна бути розумним, але при цьому цинічним покидьком. Мова про інше — вони самі себе заганяють у глухий кут. Вони ведуть країну до катастрофи. І зрештою можуть закінчити, як Микола II.

Путін прийшов до влади в ідеальній ситуації: опозиція маргіналізована, ліберали теж. Був колосальний запит на “сильну руку” і порядок. Почався економічний ріст завдяки реформам 1990-х, і ціни на нафту злетіли. І що в підсумку? Росія — в ізоляції, репутація Путіна — токсична, економіка — деградує.