Небезпечна для всього світу Росія сьогодення має програти війну: інтерв’ю із соціологом Ігорем Ейдманом

Ігор Ейдман — російський соціолог і публіцист. Народився в Нижньому Новгороді 1968 року. Вищу історичну освіту здобув у Горьківському державному університеті. З 1995 по 2002 рік очолював піар-агентство, де консультував відомих політиків і депутатів Державної думи РФ. 

Двоюрідний брат убитого владою РФ опозиціонера Бориса Нємцова. У 2010 році був одним із підписантів листа “Путін повинен піти”. У 2011 — покинув Росію. Один із найбільш цитованих дослідників путінізму як соціальної та політичної системи. У 2023 році оголошений “іноагентом”. 

Ігор Ейдман — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв. 

Людина, яка викрила ВЦВГД

— Ігорю, ви досить давно виїхали з Росії, ще до повномасштабної війни й до 2014 року. Як ви адаптувалися за межами РФ, враховуючи, що все-таки сфера ваших інтересів — російське суспільство і політика?

— Я як займався вивченням російського суспільства і політики, так і займаюся. Я цим займався в Росії, але після того, як для мене це стало небезпечно, довелося виїхати за межі країни. Зараз я перебуваю в Німеччині. 

Я почав займатися політикою ще під час “перебудови”, коли був зовсім молодим. Мені було близько 20 років. Тоді в моєму рідному місті, яке зараз називається Нижній Новгород, брав участь у всіх рухах “перебудови”. Я був одним із перших співорганізаторів “Меморіалу” (російська неурядова організація, що досліджує політичні репресії в СРСР, — ред.) у Нижньому Новгороді. Нині ця організація вже заборонена в Росії. Був членом партії “Демократичний Союз” — це перша відкрита опозиційна партія в Радянському Союзі. 

Ми брали участь у різних несанкціонованих антикомуністичних акціях, демонстраціях, були навіть сутички з міліцією і затримання. Я тоді був глибоко ідейною людиною, брав участь як консультант і просто агітатор на виборах демократичних кандидатів, які були й в Нижньогородську обласну раду, і на з’їзд народних депутатів спочатку СРСР, потім — Російської Федерації. Співпрацював із різними політиками демократичного спрямування, але насамперед своїм родичем — Борисом Нємцовим (убитий російський опозиційний політик, критик політичного режиму Путіна, двоюрідний брат Ігоря Ейдмана, — ред.). 

Усе це тоді було гарно й романтично, було безліч надій на якусь “прекрасну Росію майбутнього”, що подолає прокляття комуністичного експерименту та стане демократичною, вільною, суверенною і розвиненою державою. Але досить швидко настало розчарування. Свобода якась була, але всі ідеали демократичних активістів були швидко розпродані й затоптані, а людьми стали керувати суто корисливі міркування — заробити грошей, зробити кар’єру. 

На цьому тлі я теж від них відійшов, став займатися своїми справами та заробляти, давав політичні консультації. Уже в Москві займався політичними проєктами в партії “Союз правих сил” (російський виборчий блок і праволіберальна політична партія, — ред.) та в інших організаціях. Тоді вже якось здавалося, що початкові демократичні ідеї ніколи не реалізуються і треба просто жити, влаштовуватися в суспільстві без відчуття, що ти аутсайдер. 

Я намагався вписуватися, щоправда, на Путіна і “Единую Россию” ніколи не працював. Але дійшло до того, що став директором із комунікацій ВЦВГД (Всеросійський центр вивчення громадської думки, — ред.). Це вже було у 2000-х роках за Путіна. Я знав, що ВЦВГД працює з державою, але не знав, наскільки тісно. Чесно сказав керівникам: “Я вашого Путіна ненавиджу”. А вони мені у відповідь: “А ми, думаєш, його сильно любимо? Це просто цікава робота, будеш комунікувати, із засобами масової інформації, висвітлювати наші опитування”. Тоді вони сказали, що, наприклад, 25% росіян вважають, що Сонце крутиться навколо Землі, а не навпаки. От мене і вмовили на подібні опитування. 

Через деякий час я відчув, що потрапив у кубло, тому що ВЦДГД, як найвідоміша соціологічна організація в Росії, фактично працює безпосередньо з адміністрацією президента. Тоді це був відомий в Україні Владислав Сурков (ексрадник президента РФ, — ред.) — негідник і злочинець. Виявилося, що вся ця лавочка працює під його безпосереднім керівництвом і обслуговує інтереси Путіна. Крім того, виявилося, що вони, як усі російські чиновники, абсолютно безсоромно крадуть гроші. Замовлення отримував ВЦВГД, а гроші за них відправляли на офшорні рахунки. 

Я зібрав про це матеріал і відправив у російський журнал The New Times. Пішов з посади та почав отримувати погрози: приходили листи від якихось нібито чеченців, залучали провокаторів. Я виступав у суді на боці The New Times проти ВЦВГД, який подав позов на журнал. Загроз ставало дедалі більше, з’явилася заборона на професію, крім того, про мене вже ходили чутки, що я “людина, яка викрила ВЦВГД”. Загалом, довелося виїхати до Німеччини. 

Досить відоме німецьке видавництво Haine Bavarsk видало мою книжку “Система Путіна: куди рулить Російська імперія”. Хоча ця книжка була випущена до повномасштабного вторгнення РФ в Україну, я велику війну там, вочевидь, передбачав. Мій літературний агент потім писав: “Ігорю, як же ви мали рацію, хоча я вважав вас надто радикальним, але все виявилося ще гірше”. 

Зараз я пишу і видаю книжки в Німеччині, Швейцарії, Польщі та Румунії, займаюся аналітичною роботою. 

Путіна поставили президентом, щоб охороняв награбоване

— Дуже часто російські політики не можуть зрозуміти, чому Україна й українці так любили вашого родича і соратника Бориса Нємцова. Я сам неодноразово був свідком його спілкування з українцями в Києві, пам’ятаю його на форумі Михайла Ходорковського (російський опозиційний політичний діяч, ексглава російської нафтової компанії “ЮКОС”, — ред.), як його любили журналісти, українські публіцисти та політики. У чому був секрет Нємцова? Чому його — російського політика і патріота — любили та розуміли українці?

— Українська політична культура є демократичною та європейською. Борис Нємцов теж був демократичним і європейським політиком, відкритим і харизматичним. Українським журналістам і громадськості було приємно з ним спілкуватися, тим паче він підтримував Україну в протистоянні путінській агресії з 2014 року. Я не думаю, що Нємцов міг би стати президентом Росії — шансів було мало. 

Путін же став президентом тільки з тієї причини, що його висунуло керівне угруповання. Вони сприймали Путіна як охоронця своїх накрадених капіталів. Усі олігархи наймали фсбшників начальниками своєї служби безпеки своєї, наприклад. 

Сім’я Бориса Єльцина (президент Російської Федерації з 1991 по 1999 рр., — ред.) сприймала Путіна від початку просто як охоронця. Вони, мовляв, наймали якогось пітерського чекіста, який не харизматичний, а навпаки досить млявий. І ось він мав охороняти як президент їхню власність, яку вони розпиляли внаслідок злочинної приватизації 1990-х років.  

Така функція була у Путіна, але обернулося все по-іншому. Як часто буває в Росії — що охороняють, те й мають. У якийсь момент він і чекісти стали грати “першу скрипку” і стали вже не охороняти власність для олігархів, а володіти нею. Але перший час здавалося, що Путін буде вміло грати свою роль охоронця. Борис Нємцов же був непередбачуваний, бо тяжів до демократії та мав погані особисті стосунки з олігархами. 

Я свого часу розробив антиолігархічну концепцію, коли було засилля олігархів у політиці, у ЗМІ, маніпуляції за допомогою грошей політиками та журналістами. Нємцов тоді висунув ідею, як вплинути на це, і Єльцин обіцяв із нею виступити. Я пам’ятаю, на Нижньогородському ярмарку він пообіцяв Борису з три короби, а потім Тетяна Дяченко (радник президента РФ із 1999 до 2000 року, донька Б. Єльцина, — ред.) і Валентин Юмашев (радник президента РФ із 1998 до 2022 року, зять Б. Єльцина, — ред.) із Борисом Березовським (радянський та російський підприємець, заступник секретаря ради безпеки РФ із 1996 до 1997 року, — ред.) щось обговорили та спустили всю ініціативу на гальма. Антиолігархічна концепція ні до чого не привела. 

Не могли тоді поставити президентом Бориса Нємцова — їм не потрібен був демократично незалежний політик. Їм був потрібен “цербер”, який би охороняв їхнє майно. У результаті, як я вже сказав, цей “цербер” дуже швидко цим майном і заволодів.

Путін маніакально мріє відродити Російську імперію

— Як ви думаєте, коли Україна стала для Путіна ідеєю фікс? 

— Я думаю, це клінічна історія. Путін просто збожеволів. Як свого часу Гітлер збожеволів на єврейському питанні. Причому це сталося досить несподівано, адже він же спілкувався з євреями в молодості, а потім його переклинило. Гітлер, до речі, описував це в “Mein Kampf”. Він побачив якогось ортодоксального єврея зі Східної Європи у Відні. І Гітлера пройняло, переклинило на темі “свій-чужий” і на цьому тлі виникла маніакальна ненависть до євреїв. 

Я не знаю, з якого саме моменту Путін збожеволів щодо українців та України. Спочатку він прийшов у владу як абсолютно цинічна людина і йому було на все наплювати. Путін до цього фактично займався корупційною діяльністю на різних постах. У Пітері була історія, коли схема продовольства в обмін на природні ресурси була така, що природні ресурси на Захід відправляли, а продовольство напівголодний Петербург на початку 1990-х років так і не отримав. Але це тільки один з епізодів його злочинної діяльності. Там і кокаїн є, і ігрові автомати, співпраця з різними мафіозними угрупованнями. 

Я думаю, в якийсь момент у його дурній голові спливло те, що йому навіювали в 1970-ті роки, коли він навчався і починав працювати в КДБ, — усі ці маячні про “велич Росії” і “підступи Заходу»” Тому Путін вирішив, що розпад СРСР — це найбільша геополітична катастрофа XX століття. Вирішив, що його функція та історична місія в тому, щоб наслідки цієї катастрофи подолати — відновити нову Російську імперію, третю після Романівської та Радянської. Ймовірно, Путінську. Звісно, не може бути ніякої Російської імперії без України. 

Путін почав із маніакальною завзятістю прагнути до цієї мети. Я, до речі, думаю, що 2022 року він хотів собі піднести такий “подарунок” на день народження до 70-річчя — забезпечити собі місце в історії як великий “государець”. Він же планував досить швидко захопити Україну і поставити там свого ставленика, а потім узяти за “зябра” білоруського диктатора Лукашенка, притягти їх до Біловезької пущі, і там денонсувати Біловезьку угоду про припинення існування СРСР. Свого часу її підписали, як ми пам’ятаємо, Росія, Україна і Білорусь. Путін, очевидно, хотів створити потрійний союз Росії, України та Білорусі у формі фактично відродженої Російської імперії. 

Причому Путін про це неодноразово проговорювався безпосередньо — за рік до повномасштабного вторгнення в Україну говорив, що Росія не зацікавлена в приєднанні Центральної Азії та Кавказьких республік, бо це змінить етноконфесійний баланс у Росії на користь неслов’янських і не православних народів. Путін вважає, що Україну і Білорусь населяє частина “великого російського народу”, тому вони повинні увійти до складу майбутньої Росії. Він із маніакальною завзятістю намагається реалізувати цю ідею і буде намагатися, поки просто не зламає на цій справі собі шию. Чого ми йому урочисто бажаємо якомога швидше.

Я зараз не думаю про “прекрасну Росію майбутнього”. Я думаю про те, як зробити РФ “безпечною для світу Росією майбутнього”. Така мета, мені здається, досяжна. Для цього потрібно допомагати Україні, щоб небезпечна для всього світу Росія сьогодення посковзнулася в Україні та програла цю війну. Після такої поразки, я впевнений, РФ буде безпечною для світу.

Німеччина поставила крапку у відносинах із путінською Росією

— Німеччина, де ви зараз живете, багато років у якомусь сенсі співпрацювала з путінським режимом, були тісні зв’язки. Зараз, коли повністю розкрилися всі підступні плани та наміри Путіна, чи приходить у Німеччині усвідомлення і чи є якась спроба рефлексії? 

— Звісно, є рефлексія та аналіз, а також і суттєва критика тієї політики, яка була. Невдовзі після початку повномасштабного вторгнення 2022 року виступив Олаф Шольц (9-й Федеральний канцлер Німеччини, — ред.), який ніколи не був якимось героєм чи радикалом, із прямим текстом про те, що епоха спроб співпрацювати з Росією закінчилася. Він, загалом, поставив крапку і тепер Німеччина у РФ не купує газ, до мінімуму зведені інші якісь взаємини. 

Колишній федеральний канцлер ФРН Герхард Шредер — це абсолютний путінський холуй, до нього тут так і ставляться. Він просто продався, щоб підтримувати високий рівень життя, тому що канцлери в Німеччині, по-перше, не крадуть, а по-друге, не отримують якихось надвеликих пенсій або доходів. А Шредер звик до хорошого життя, тому й продався Путіну. 

Щодо Ангели Меркель (8-й Федеральний канцлер Німеччини, — ред.), то до неї ставляться зі співчуттям і вважають, що вона, безумовно, зробила помилки й до останнього намагалася продовжувати партнерство з Путіним. Меркель себе виправдовує тим, що нібито вона стримувала Путіна, і якби так себе не поводила, то він би почав повномасштабне вторгнення не у 2022 році, а ще у 2014 чи 2015. Тоді Україна до нього була б зовсім не готова, і війна стала б успішною для Путіна. 

— Давайте тоді згадаємо лідера Християнсько-демократичного союзу і нового канцлера Німеччини Фрідріха Мерца. Як ви до нього ставитеся? 

— Я голосував за християнських демократів, за Фрідріха Мерца і всіляко його підтримую. Безумовно, і попередній канцлер Олаф Шольц був, скажімо, непоганий, але занадто обережний. Мерц більш різкий і жорсткий. Він такий суто західний, з антирадянською ще “закваскою”.

На словах принаймні Фрідріх Мерц досить різкий і, напевно, найжорсткіший західний лідер щодо путінської Росії. Він веде чітку антипутінську, антирадянську і ліберальну лінію. 

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”:

• Росія перетворила День перемоги на пропагандистську зброю: інтерв’ю з істориком Юрієм Пивоваровим
• “Єдине, що об’єднує росіян — це пропаганда”: інтерв’ю з політологом Марією Сніговою
• “У російської опозиції немає жодного багнета”: інтерв’ю з політичним емігрантом Михайлом Беньяшем
• Страх перед Росією формувався десятиліттями: інтерв’ю з німецьким публіцистом Штефаном Мелле
• Трамп де-факто викинув Європу з переговорного процесу: інтерв’ю з політологом Олександром Морозовим