Ми не говоримо про відмову від російської культури назавжди, але зараз це необхідно: інтерв’ю з Олександром Ткаченком

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну все частіше представники місцевого самоврядування українських міст і сіл заявляють про бажання позбавитися всього, що пов’язано з РФ. До цього списку потрапили і російські письменники, такі як Олександр Пушкін та Максим Горький.

16 грудня російські війська випустили українськими містами понад 70 ракет. На цю дату в Дніпрі запланували знесення пам’ятника поетові Олександру Пушкіну. Про ракетну атаку плани міняти не стали. Щойно дали відбій повітряної тривоги комунальні служби розпочали роботу.

Пам’ятник Пушкіну встановили ще 1905 року у дореволюційному Катеринославі. Рішення про його демонтаж ухвалив виконавчий комітет міської ради Дніпра.

26 грудня у Дніпрі демонтували пам’ятник Максиму Горькому. Він стояв тут із 1977 року на однойменній вулиці, хоча ні до України, ні до Дніпра Горький жодного відношення не мав. Вулицю Горького на честь княгині Ольги перейменували ще в 2015 році.

Чому в українському суспільстві змінилося ставлення до представників російської культури, журналісти в ефірі телеканалу FREEДOM запитали міністра культури та інформаційної політики України Олександра Ткаченка.

— Що стоїть за російською культурою, яка сьогодні ще панує в певних країнах світу?

— Колись один італійський журналіст у мене запитав, чому ми виступаємо за те, щоб перейменувати вулиці Пушкіна в Україні? На що я запитав його, а скільки в Італії вулиць, названих ім’ям Пушкіна? Він не зміг пригадати, може, одна-дві. У нас їх було близько 400. Тобто, це була свідома політика насадження, русифікація території, яка опинилася під впливом Росії.

Тому ми, коли говоримо про боротьбу зі спадщиною русифікації, радянського та імперського минулого, говоримо про переосмислення топоніміки, про наповнення цих просторів новими змістами, українськими нормативами. Нам є, чим пишатися.

Не випадково, якщо російська армія окупує українські міста, насамперед відключає українське телемовлення та медіа загалом. А коли йде, грабує українські музеї, як це було у Херсоні. Це свідома політика знищення української ідентичності та культури.

Переосмислення відбувається не лише у чиновників. Це відбувається у суспільстві, це природна відповідь суспільства на російську агресію проти української ідентичності. Понад 1200 об’єктів культурної інфраструктури пошкоджено чи знищено в Україні.

— А чи є градація: добрий чи поганий, небезпечний чи безпечний діяч російської культури?

— Перший аспект: є офіційні представники російської культури типу співачки Ганни Нетребко, які підтримують російську агресію. Їм немає місця у цивілізованому світі, нехай виступають у Тайзі.

Другий аспект стосується використання творів класиків, у тому числі російської культури у загальносвітовому та українському просторах. Українські театри відмовилися виконувати твори композитора Петра Чайковського. В нас тут є своя дискусія. Наприклад, Національна академія поки що думає, чи відмовитися від імені Чайковського.

І третій аспект: використання тих російських класиків, які мають відношення до України. Наприклад, Булгаков — киянин. Наш музей переосмислив експозицію. Це актуальне питання. Не значить, що ми перестаємо читати Пушкіна, слухати Чайковського. Але виносити їх із культурного простору України ми точно зобов’язані, тому що свідома політика імперіалізму і російської, і царської імперії була в тому, щоб насаджувати на теренах, які вони контролювали в цей момент, російські наративи. Ці наративи несуть війну. І відмова від них, перехід на європейські світові приклади творів мистецтва, культури, діячів культури — зараз якраз найактуальніший. Тому дуже радий, що українські театри переосмислюють свій репертуар і насичують не лише прем’єрами, а й цікавими виставами. Замінюють, наприклад, того ж “Лускунчика”.

— Ви як міністр культури країни бачите перспективу розвитку або стагнації, або взагалі припинення використання російської мови в Україні?

— Я думаю, буде поступова стагнація та відмова від використання російської мови. Моєму молодшому синові сім років. Ми свідомо перейшли вдома українською мовою, як тільки народився син. І, звісно, з вулиці він іноді приносить російські слова. Але він говорить російською з акцентом. Він знає три мови. Зараз вільно розмовляє англійською, а російською спілкується найгірше. Я думаю, це показник, що не лише під час війни сталося масове переосмислення.

І цей процес неминучий. Переконати українців в тому, що вони мають продовжувати спілкуватися російською мовою, буде складно. Безумовно, для багатьох це перша мова, мова спілкування та в побуті навряд чи від нього відмовляться всі. Але згодом, зі зміною поколінь, я гадаю, це неминучий процес.

— Ми маємо величезний бонус. Ми знаємо свою мову — українську та говоримо російською. Але коли в полон потрапляють росіяни, коли наші військовослужбовці їм ставлять питання українською, вони їх реально не розуміють.

— У нас, звісно, початкова перевага, бо ми білінгви. Це розвиває інтелектуальні здібності. Я думаю, що білінгв, який знає українську та англійську, має набагато більше перспективи з погляду отримання роботи та підвищення рівня своєї зарплати.

— Внаслідок повномасштабної агресії Росії проти України почалися незворотні, як на мене, наслідки для Московського патріархату Української православної церкви. Але Україна є багатоконфесійною країною, тут багато релігій. Це не Росія. Ваша думка про це?

— Україна справді толерантна країна, і ми цінуємо те, що у нас єдність у різноманітності. Це класичне європейське гасло. У нас не лише багато церков, а й багато мов та національностей. Але є один момент. 24 лютого ці спроби знаходження компромісу з Українською православною церквою Московського патріархату скінчилися нічим. Ми бачимо зараз розслідування наших правоохоронних органів, як багато колаборантів, виявляється саме в цій церкві, як багато наративів Російської держави проповідується в цих церквах. І навряд чи Українська держава може миритися із цією обставиною.

— Світ поступово відмовляється від російської культури, розуміючи, що вона сьогодні є носієм наративів війни. Наскільки це можливо, щоб Європа не поверталася таки до російської культури? Наприклад, в міланському театрі La Scala у грудні було представлено оперу російського композитора Модеста Мусоргського “Борис Годунов”. Її відвідали президент Італії Серджо Маттарелла, прем’єр країни Джорджі Мелоні, а також голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйєн.

— Це, напевно, одна з найпростіших дискусій щодо того, чи культура є частиною політики. Понад 100 інституцій та організацій відмовилися від співпраці з росіянами. Однак цей процес вимагає постійного діалогу і пояснення, чому російська культура є наконечником на ракетах, які летять в Україну і сіють хаос, у тому числі в Європі.

Іноді ці дискусії можна дуже швидко закінчити, коли показують рекламні ролики Russia Today про те, як погано тепер у Європі з погляду економіки через те, що вони запровадили санкції проти Росії.

Європейські культурні інституції, як і українці, є незалежними. Тим не менш, ми весь час будемо порушувати це питання, і я сподіваюся, у багатьох випадках ми зустрічаємо підтримку як з боку державних організацій, так і культурної спільноти. Тому цю розмову потрібно продовжувати весь час.

— Чи згодні ви з думкою, що відмова європейців від російської культури можлива у разі зміни політичної еліти?

— Давайте розділимо. Ми говоримо про те, що зараз необхідно як мінімум тимчасово до перемоги України призупинити будь-яку культурну співпрацю з Росією, тому що, як і російська пропаганда, медіа, так і російська культура є частиною військового тиску Росії на цивілізований світ. Ми не говоримо про відмову назавжди. Ми говоримо про те, що потрібно зробити зараз. Це призведе до переосмислення впливу та значення російської культури стратегічно. Це дозволить українським культурним представникам показувати все краще, чим багата українська культурна спадщина. Понад 1200 вистав різних культурних акцій відбулося цього року в Європі. Тому, я сподіваюся, що цей процес триватиме.

— Ви анонсували започаткування єдиного інформаційного фронту країн-союзників України на 2023 рік, який можна назвати інформаційним “Рамштайном“. Як буде працювати цей формат?

— Ми зараз обговорюємо проведення великого міжнародного форуму або у Парижі, або у Варшаві. Переговори йдуть, і я сподіваюся, що нам вдасться найближчим часом узгодити тих, хто, крім нас, буде лідером цього процесу.

Читайте також: На Україну ніхто з партнерів вже не тисне, бо розуміють, що це неможливо — інтерв’ю з Андрієм Єрмаком