Зустріч Зеленського і Трампа в Мар-а-Лаго: що змінилося в мирних переговорах

Президенти Володимир Зеленський і Дональд Трамп 28 грудня провели зустріч у Мар-а-Лаго разом зі своїми делегаціями. Центральною темою переговорів стали шляхи припинення війни в Україні та деталі нового мирного плану. Обидва лідери схарактеризували розмову як продуктивну і заявили про суттєвий прогрес у досягненні домовленостей.

Українська сторона повідомила, що вже погоджено близько 90-95% ключових положень документа, включно з гарантіями безпеки з боку США.

Гарантії безпеки і майбутнє Донбасу: що обговорювали Зеленський і Трамп

При цьому сторони визнають, що залишаються складні та неврегульовані питання, передусім — навколо контролю над окремими територіями і майбутнього Донбасу.

“Коли ми говоримо про референдум, ми говоримо, що це один із ключових моментів. Ми можемо провести референдум з будь-якого пункту цього плану. Я сказав, що ми можемо використати референдум, наприклад, для самого плану, а можемо і не використати. Це один із ключових моментів. Я маю на увазі можливість парламенту голосувати відповідно до закону або провести референдум. Неважливо. Я маю на увазі, якщо цей план виявиться дуже складним для нашого суспільства, то, звичайно, наше суспільство має зробити вибір, бо це їхня земля, земля не однієї людини. Це земля нашої нації”, — зазначив президент України Володимир Зеленський.

Напередодні зустрічі глава Білого дому провів телефонну розмову з Володимиром Путіним, яка, за словами американської сторони, була “хорошою і продуктивною”.

“Він не підтримує припинення вогню. І це один із пунктів, над якими ми зараз працюємо. Він вважає, що вони воюють, щоб зупинити війну. І якщо доведеться почати її знову, що цілком можливо, він не хоче опинитися в такій ситуації. Я думаю, ми знайдемо способи обійти це. Але я розумію Путіна щодо цього. Знаєте, потрібно розуміти іншу сторону. І знаєте, я на боці миру. Я на боці припинення війни”, — заявив президент США.

На тлі дипломатичних зусиль бойові дії тривають, а переговорний процес розвивається паралельно з реальністю конфлікту. Європейські лідери висловлюють підтримку мирній ініціативі та мають намір долучитися до наступних етапів обговорення. Очікується, що вони разом із президентом Зеленським знову прибудуть до Білого дому вже в середині січня.

Володимир Зеленський після зустрічі, яка відбулася 28 грудня, подякував команді Трампа та українській переговорній групі за підготовку матеріалів щодо завершення війни Росії проти України.

Як внутрішня політика США впливає на мирні переговори — думки експертів

Які реальні підсумки зустрічі президентів України та США в Мар-а-Лаго — крок до миру чи лише фіксація позицій сторін? Готова Росія до реальних поступок чи Москва лише імітує участь у мирному процесі, щоб виграти час? Чи може питання територій і майбутнього Донбасу бути відкладене без блокування переговорів загалом? Яку роль у подальшому процесі відіграють Європа, Конгрес США та внутрішньополітичні інтереси адміністрації Дональда Трампа? На ці питання в ефірі телеканалу FREEДОМ шукали відповіді:

• Олеся Яхно, політологиня;
• Ярослав Телешун, кандидат політичних наук;
• Дмитро Левусь, політолог-міжнародник, експерт Центру “Об’єднана Україна”;
• Олег Постернак, політтехнолог, керівник Центру політичної розвідки.

ОЛЕСЯ ЯХНО: Навіть без рішення щодо територій процес не має зупинятися

— Можна зробити кілька висновків за підсумками переговорів. Перші переговори відбулися не лише між лідерами, а й між великими делегаціями з боку України та з боку США. З боку США показовою є сама делегація — хто до неї входив і кого там не було. Це свідчить про справді широкий спектр обговорюваних питань, які так чи інакше пов’язані з припиненням воєнних дій, умовами, що забезпечують стабільність перемир’я в майбутньому, а також з економічним відновленням України.

Попри висловлювання або можливі пропозиції, які ми можемо не поділяти, Україна навчилася спокійно реагувати. І в жодному разі не потрапляти в пастку конфліктності, щоб потім не звучали звинувачення на адресу України в неготовності або небажанні вести мирний переговорний процес. Водночас Україна справді намагається знайти згоду і рішення в тих питаннях, де є взаєморозуміння і які є для неї важливими.

Зокрема це питання гарантій безпеки. Тут пролунала певна конкретика, а також додаткові пропозиції з боку України, наприклад, щоб строк таких гарантій був не 15 років, а 30, 40 або 50 років. Це абсолютно логічно й обґрунтовано не лише тому, що війна РФ проти України триває з моменту анексії Криму та початку війни на Донбасі у 2014 році, а й з урахуванням того, що через достатньо тривалий час після Будапештського меморандуму ми бачимо: самі по собі строки Росію не зупиняють. Щойно вона накопичує ресурси і бачить можливість, вона знову починає агресивні дії.

Важливі висловлювання з боку інших учасників — Європи і Росії. Ми знаємо, що до цього відбулася зустріч Володимира Зеленського з європейськими лідерами. Ми також знаємо, що в січні анонсована зустріч радників України та Європи, а також продовження діалогу зі Сполученими Штатами Америки. Це підтверджує, що баланс участі України, США та Європи в питанні гарантій безпеки обговорюється, і це, безумовно, позитивний сигнал.

Щодо Росії стало зрозуміло вкотре, що вона не готова до будь-яких компромісів. У Кремлі часто апелюють до нібито думки народу, який нібито має іншу позицію, ніж влада, розповідають про необхідність виборів в Україні, стверджуючи, що чинна влада нелегітимна. Але разом з тим, коли ініціатива виходить від самої української влади і звучить готовність провести вибори або винести мирний план на референдум за умови забезпечення безпеки для проведення плебісциту і вільного волевиявлення, Росія заявляє, що вона до цього не готова.

У випадку гіпотетичного референдуму Росія прямо сказала, що не готова зупиняти воєнні дії. А щодо виборів раніше ми чули заяву Путіна про готовність зупинити бойові дії на один день, що звучить як насмішка і повний абсурд.

Ми розуміємо, що існує питання багатосторонніх гарантій безпеки для України і питання двосторонніх гарантій між Україною та США. І мені здається, що саме цей пункт справді може дати результат. У ньому зацікавлена Україна, але також зацікавлені і США, і Європа. Цей варіант дозволяє зняти питання довгострокової архітектури безпеки. Якщо існує жорстка протидія з боку Росії членству України в НАТО, водночас Україна не готова фіксувати відмову від членства в Конституції і не може вимагати від Альянсу брати на себе такі зобов’язання, то наявність альтернативних довгострокових гарантій стає критично важливою.

Тому я думаю, що саме цей варіант був запропонований Сполученими Штатами як компромісний, зокрема і в обговореннях із Росією. Можливо, Росія блефує, заявляючи про згоду на гарантії безпеки, щоб не виглядати стороною, яка повністю зриває мирний переговорний процес і демонструє повну неконструктивність. Водночас вона не може відкрито виступити проти гарантій безпеки з боку США.

Якщо такі зобов’язання будуть схвалені на рівні Конгресу США і зафіксовані не лише в контексті конкретного лідера, це означатиме наявність справді довгострокової основи. Складно уявити, що в майбутньому сформується такий склад Конгресу і з’являться такі ініціативи, які будуть спрямовані на скасування подібних рішень.

Тому абсолютно правильно, що, попри відсутність демонстрації з боку Росії готовності зупиняти бойові дії і справді обговорювати компроміси щодо лінії розмежування та забезпечення стійкості перемир’я, триває обговорення довгострокових рішень, таких як гарантії безпеки. Це рішення, які не ухвалюються за один день, які потребують часу на опрацювання і, більше того, згоди законодавчої влади та парламентів.

Як паралельна, але надзвичайно важлива складова мирного процесу, просування щодо цих питань є позитивним сигналом. Зрештою досягнення згоди за такими напрямами може сприяти й реальному перемир’ю, тому що покаже: є три сторони — США, Європа й Україна, які знаходять згоду і ухвалюють рішення. І є одна сторона — Росія, яка висуває нереалістичні вимоги і блокує будь-які рішення. Це означає необхідність додаткових зусиль для підтримки України і тиску на Росію.

Крім того, важливо, що навіть за відсутності результатів із найскладніших питань, таких як території, процес загалом не блокується. Україна, США і Європа продовжують шукати рішення там, де це можливо, а складні питання залишають для подальшого опрацювання.

Якщо зрештою буде необхідна думка українського суспільства, проведення референдуму за умови забезпечення безпеки, і водночас лише Росія демонструватиме неготовність зупиняти воєнні дії, це стане черговим доказом відсутності у Росії реального прагнення до миру. Отже, знадобиться шукати додаткові способи підтримки України та впливу на Росію.

ДМИТРО ЛЕВУСЬ: Росія імітує готовність до миру, щоб не дратувати США

— Я не зачаровувався, жодних великих прогнозів і надій не було. Тому загалом вважаю, що цілком нормально і достатньо очікувано, що жодних проривів не відбулося, оскільки причина насправді одна. Так, Дональд Трамп вважаєя: якщо Путін говорить про те, що він хоче миру, але разом з тим допускає, що йому може знову знадобитися почати війну, то говорити про те, що Путін справді хоче миру за таких умов, точно не доводиться. Усе залежить від російської сторони, тому поки що жодного реального просування до миру, як на мене, неможливо.

Росіяни постійно зображають, імітують добру волю і бажання нібито йти до миру. Причому роблять це таким чином, щоб не роздратувати американську адміністрацію, щоб це не виглядало надто вже очевидним ігноруванням пропозицій з боку США. Власне, усе це так само і триватиме надалі.

Росія буде зображати із себе готову до переговорів і до миру, водночас роблячи все можливе, щоб в американської сторони не було приводу сказати, що Росія не хоче миру. Хоча насправді, якби не ставлення Трампа до Росії як до країни, з якою можна і потрібно вести ділові відносини, і якби не його уявлення про світ як про простір, де великі країни все вирішують, цей фокус уже дуже давно не спрацьовував би.

Ми побачимо вихід на нове коло, тим більше для Росії зараз є один момент, який, можливо, її певною мірою влаштовує. Йдеться про домовленість щодо створення робочих груп. Росії доведеться на це відповідати, якщо буде потрібно показати, що вона теж готова працювати в цих робочих групах і нібито прагнути до миру. Тому, думаю, буде достатньо очевидно, як саме Росія реагуватиме на цю конкретну пропозицію. Кого вони захочуть туди направити: якщо, наприклад, якогось Мединського, — це також буде більш ніж показово. Це один із тих маркерів, про які ми можемо говорити.

Очевидно, що мають бути напрацьовані алгоритми дій на період після закінчення війни. Європа, до речі, рухається саме в цьому напрямі. Сьогодні Путін є, завтра його немає. Ситуація зміниться, а гарантії, якщо вони вже напрацьовані або, скажімо так, існують у вигляді окремих блоків, можуть бути застосовані в будь-який момент. Тому, думаю, надалі ця робота йтиме в бік конкретизації.

Звісно, гарантії безпеки з боку Сполучених Штатів і Європи не можуть бути панацеєю. Тим більше зараз, коли ми бачимо, що навіть у межах НАТО п’ята стаття застосовується далеко не завжди, навіть тоді, коли, здавалося б, це було необхідно. У всьому цьому все одно залишається елемент умовності.

Головна гарантія безпеки, про що говорять європейці, — це боєздатність України, її здатність захистити себе і власні Збройні сили.

ЯРОСЛАВ ТЕЛЕШУН: Трампу потрібні перемоги, і це створює тиск

— Зустріч пройшла конструктивно, щонайменше в публічній площині. Це важливо, тому що ми розуміємо: з великою ймовірністю РФ розраховувала на повторення ситуації, яка мала місце в Овальному кабінеті на початку цього року, тобто на виникнення конфліктної ситуації між двома лідерами та їхніми командами. У цьому випадку ми бачимо, що, принаймні публічно, все було конструктивно.

Тому в цьому випадку чи зробила ця зустріч потенційно мир трохи ближчим? Безперечно, так. Але ми також розуміємо, що ключове завдання і ключовий виклик, який стоїть між Україною, нашими європейськими партнерами та США, полягає не лише в тому, щоб переконати одне одного в бажанні миру. Хоча це теж дуже важливо, і ми бачили, що президент Зеленський наполягав на цьому наративі, наголошуючи, що Україна готова до миру і не є ключовим бар’єром на цьому шляху, на відміну від РФ. У цьому сенсі ми, безумовно, зробили крок уперед.

Тепер ми чекаємо реакції РФ: чи будуть вони готові робити якісь кроки назустріч або знову спробують затягнути час і використати тактичні переваги, щоб переграти ситуацію і фактично ухилитися від залучення до переговорного треку.

Ми чули заяву президента Зеленського про те, що йдеться про сильні гарантії. Цю тезу підтримали й наші європейські партнери. Фрідріх Мерц неодноразово говорив: те, що готова надати американська сторона, є сильними гарантіями. Водночас потрібно розуміти: якщо ми говоримо про публічну площину, то для аналізу наразі недостатньо матеріалів. Що це за гарантії, на цей момент невідомо.

Те, що вони, можливо, будуть імплементовані та ратифіковані в Конгресі США, — це плюс. Але ключове питання полягає навіть не в тому, як вони будуть підкріплені або на який період будуть зафіксовані і діяти, а в тому, що саме це за гарантії.

Я розумію, що переговорний процес зараз чутливий і потребує певної латентності, тобто відсутності детальної інформації у публічному просторі. Це логічний наслідок такого формату переговорів. Але говорити про строки у 15-20 або 30-40 років доволі складно, зважаючи на те, що ми не знаємо, які саме гарантії пропонують США і наші європейські партнери.

Більше того, як ми бачили із заяви президента Макрона, в січні планується зустріч колегіальних органів, де обговорюватиметься, яку роль і внесок готові зробити європейські партнери для посилення того пакету, який був синхронізований і погоджений між Україною та США. Тому ключовим питанням залишається не період дії гарантій, а те, що саме нам пропонують і з чим ми погодилися.

Москва, зі свого боку, намагається переконати насамперед США в тому, що її перемога нібито є невідворотною і питання Донбасу, якщо говорити про територіальні аспекти, у будь-якому разі буде вирішене так, як це бачить Москва. Ми також розуміємо, що президента Трампа насамперед турбують строки, тому що він хоче продемонструвати певні результати ближче до року своєї каденції.

Попри заяву президента Зеленського про те, що тиску щодо часових рамок не було, ми розуміємо, що такий тиск усе одно присутній з боку американської адміністрації. У президента Трампа і його команди є власні інтереси в контексті поточного політичного процесу у США та соціально-економічної ситуації. Ми бачимо, що динаміка змінюється не на користь Трампа. Тому йому потрібні перемоги.

Зовнішньополітична перемога, яка могла б бути підтверджена, наприклад, Нобелівською премією миру, про яку він неодноразово говорив, стала б для нього сильним аргументом, особливо напередодні проміжних виборів до Конгресу США. У цьому контексті Росія не може просто сказати “ні”, бо така відповідь стала б для неї точкою біфуркації, після якої США і сам президент Трамп були б змушені демонструвати жорсткість, інакше їхню поведінку не зрозуміли б ані опоненти, ані партнери.

Тому ми бачимо, що Москва намагається створити ілюзію своєї участі в переговорному процесі та готовності робити певні кроки назустріч американській стороні. Вона намагається наголосити, що нібито не є ключовим бар’єром на шляху до миру у російській війні проти України.

Водночас я не вважаю, що Москва на цьому етапі готова зробити реальні кроки для зупинення активної фази бойових дій. Якщо згадати переговорний процес, який мав місце влітку та восени, то ключовою синхронізованою позицією Києва і наших європейських партнерів, зокрема напередодні зустрічі в Анкориджі між президентами Трампом і Путіним, було питання припинення вогню як початкової точки мирного процесу.

Для Москви погодитися на припинення вогню означало б погодитися з тими пунктами, які висували Київ і європейські партнери. Разом з тим ми бачимо, що ці тези певною мірою підтримуються представниками переговорної групи США, що для Росії є більш чутливим і критичним моментом. Тому я вважаю, що Москва робитиме все можливе, щоб максимально відтягнути можливе припинення вогню.

Я не думаю, що ми побачимо остаточне або різке рішення в січні. Можливо, йтиметься про кінець січня або лютий, а можливо, ми не побачимо жодних кроків з боку Москви щодо припинення вогню і в найближчій перспективі.

ОЛЕГ ПОСТЕРНАК: Трампу простіше тиснути на Зеленського, ніж на Путіна

— Чомусь цю зустріч подають як найфатальнішу в темі мирного врегулювання. З одного боку, очевидно, що навколо неї вже формуються очікування повного, стовідсоткового узгодження фінального плану. З іншого боку, є очікування, що США застосують тактику тиску на Україну, з огляду на бажання скоригувати на користь Росії пункти, пов’язані з територією Донецької області, статусом Запорізької АЕС і так далі.

Трампа хвилює медійний, інформаційний і суто психологічний успіх, який він отримує в результаті цієї угоди. А якими будуть її конкретні параметри — цим Трамп, ймовірно, переймається меншою мірою.

Завдання української дипломатії якраз у тому, щоб занурити президента Трампа в деталі, хоч він цього й не любить, і показати, наскільки ці деталі в перспективі можуть бути загрозливими для інтересів США, Європи та Альянсу. Поки всі раунди переговорів — у Маямі, Берліні, Женеві, які відбулися в листопаді та грудні, завершувалися успіхом українців і європейців. Їм вдавалося пояснити американцям усі стратегічні ризики, які закладала Росія, наприклад, у попередньому 28-пунктному плані.

Найважливіше питання полягає в тому, що прямої публічної реакції РФ на вже фінальний мирний план немає. Росія зволікатиме, бо для неї це момент уразливості. Якщо вони відкинуть цей план, то адміністрація Трампа вже показала, на що готова піти: починаючи від 500% мит для держав, які купують російську нафту, і закінчуючи закликами до захоплення російських суден, які озвучував Ліндсі Грем, сенатор Сполучених Штатів і, до речі, дуже впливова фігура в республіканській адміністрації.

Розуміючи ризик прямої відповіді, Росія поки що обмежується гібридними відмовами — у вигляді інтерв’ю заступника міністра закордонних справ Рябкова, натяків Пєскова на те, що цей план складений українцями та європейцями і раніше не сприймався росіянами належним чином. Прямої відповіді Путіна поки що немає.

Безумовно, Трамп буде фінальною персоною, яка остаточно дасть відмашку щодо мирного плану. Йому це подобається. Зеленський саме так і вибудовує ситуацію — слово за Трампом. Українцям і українській делегації це загалом вигідно, бо всі вразливості та репутаційні ризики у разі провалу угоди з вини Путіна візьме на себе Трамп. А провал угоди може бути лише з вини Путіна.

Трамп схильний тиснути на слабшу сторону, і в цьому сенсі українці справді можуть мати менше аргументів, зрозумілих його сприйняттю. Він мислить категоріями сили. Якщо, наприклад, росіяни беруть Гуляйполе, хоча це не факт і черговий пропагандистський угар, Трамп усе одно маневрує цим аргументом. Якщо росіяни контролюють Запорізьку атомну станцію, вони вимагають частину поступок, і вибити цю позицію у них украй складно Зеленському та українській делегації.

Хоча перший пункт плану і підтверджує суверенітет України, всі інші пункти — щодо ЗАЕС, щодо вільної демілітаризованої економічної зони на Донбасі — сприймаються як проміжні варіанти компромісу. Це вкрай дискусійний маневр, і Росія доволі показово демонструє, що категорично не хоче йти на цей пункт. Але все це повністю вписується в стратегію тиску на Україну. Трампу вигідніше, зручніше і комфортніше чинити тиск на Зеленського, ніж на Путіна.

Читайте також: У США посилюється консенсус щодо тиску на Росію, але чи дійде справа до передачі “Томагавків” Україні — прогнози експертів