Війна оголює все до найстрашнішої суті: інтерв’ю з мільйонером Євгеном Уткіним

Євген Уткін — український підприємець та філантроп, піонер IT-індустрії у Східній Європі. Народився у Росії. Закінчив Московський інститут електротехніки. На початку 1990-х переїхав до України та отримав українське громадянство. Активний учасник Помаранчевої революції (2004 р.) та Революції гідності (2013-2014 рр.). Засновник культурно-освітнього центру “Будинок майстер-клас”, фестивалю сучасного мистецтва ГогольFest та фестивалю високого мистецтва Bouquet Kyiv Stage.

У різний час українські ЗМІ оцінювали активи Уткіна у понад 100 млн дол. У 2014 році припинив роботу своїх компаній на території Росії, а з початком повномасштабного вторгнення в Україну взяв до рук зброю і став командиром взводу тероборони.

Одружений, батько чотирьох дітей.

В інтерв’ю телеканалу FREEДOM Євген Уткін розповів, як змінилося його життя з початку війни, якими новими рисами для нього розкрилися українці, та що його шокувало у росіянах.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Ми стали країною героїв”

— Як повномасштабна війна змінила ваше життя?

— Майже все змінила. Тому що життя розділилося на “до” та “після”.

Війна — це така штука, що чим вона до тебе ближча, тим більше вона тебе змінює.

Тому те, що було раніше, було зовсім в іншій реальності, в іншій епосі. І сьогодні свої колишні вчинки, якихось людей згадуєш та оцінюєш уже через призму війни.

— Ви з початку війни залишалися у Києві?

— Так, я був у Києві, я був командиром взводу в батальйоні тероборони та продовжую їм бути. Це ДФГ — добровольче формування територіальної громади. Власне, зі зброєю в руках зустрічав “своїх братів”, так би мовити.

Але для мене війна розпочалася у 2014 році. 2014-го я разом зі своїми партнерами та колегами заснували дві компанії, які займаються військовими технологіями — UARPA (українське агентство перспективних науково-технічних розробок, — ред.) та UARMS (виробництво захисних шоломів та іншого захисного обладнання, — ред.). І зараз ми працюємо на 24 на 7. Пів року тому створили ще одну компанію.

— Що за ці сім місяців війни ви відкрили для себе нове в Україні, в українцях?

— Я вразився масштабом героїзму людей, котрі за свої цінності платять найвищу ціну. І героїзм скрізь — і на “нулі”, й в роботі, й героїзм наших волонтерів.

У мене досить великий досвід роботи у різних країнах Європи, у Сполучених Штатах. І я такого ніде не бачив.

Сьогодні війна, як це не парадоксально, і, можливо, навіть не цинічно, але вона відкрила величезні можливості й для країни, й для всіх, хто живе в Україні.

І мене вражає масштаб цього всього. І, звичайно, я впевнений, що на нас чекає велике майбутнє.

А ще мене вразило зростання нашої самооцінки. Україна завжди страждала на усвідомлення себе як “молодшої країни”, як би люди другого сорту.

А зараз самооцінка наша зросла. Ми стали відомою країною та країною героїв. Це реально.

“Зараз між нами — прірва”

— Ви самі із Росії. За ці сім місяців ви щось дізнались про росіян, чого не знали раніше?

— Мабуть, так. Можливо, не так дізнався, скільки побачив. Побачив якісь інші сторони.

Тому що й раніше було багато відмінностей між українцями та росіянами. Я завжди уточнюю, що є руські, а є росіяни. Ось я за національністю — руський, і мені це не змінити, я народився в Росії, у мене батьки руські.

У нас із росіянами спільне минуле — совкове минуле. Але у нас, які живуть в Україні, радикальні зміни почалися 20 років тому, 2004 року під час Помаранчевої революції. Для мене остаточно це закінчилося у 2014 році підсумками Майдану.

Але навіть після 2014 року, після смертей на Майдані, які я бачив, на якісь речі [стосовно росіян] я не звертав уваги, а зараз просто це побачив. Побачив, простіше кажучи, що — ну просто тупе суспільство. Те саме їх “Крим наш” — ну, як? Це просто тупо, реально тупо. Вийти на “велику дорогу”, відібрати та говорити, що це наше. Люди задурмані, вони не бачать суті речей.

А війна оголює все до найстрашнішої суті, коли практично все стає чорним чи білим.

І треба бути абсолютно або тупою, або абсолютно байдужою, або зомбованою людиною, щоб не бачити очевидної реальності. Ось це їхнє “все не так однозначно”.

І між нами та росіянами зараз величезна дистанція.

Я згадую своїх колишніх друзів, які були мені раніше дуже близькими людьми. Ще до 2014 року ми мали зовсім різне ставлення до свободи, припустимо. Для них була важливіша стабільність, впевненість у завтрашньому дні. А свобода — це не про це. І тоді була відмінність.

Але зараз між нами — це просто прірва. І минеться не одне покоління, поки це все зміниться.

Україна — це країна, де є індивідуальна свобода. Індивідуальна свобода — це найголовніша відмінність України. Вона в цьому плані схожа на Велику Британію.

— А жорстокість росіян вас не здивувала? Тому що я, наприклад, не очікував такого побачити. То це ми ще не всі райони деокупували, не про всі злочини знаємо.

— У будь-якому суспільстві є якийсь 1-2% асоціальних людей, убивць, які мають цю жорстокість. Але те, що це у них у таких масштабах, які ми побачили за ці сім місяців, — звичайно ж, будь-яка нормальна людина не могла собі уявити. У мене не вкладається у голові.

Хоча я провів дитинство на Кубані, у Ростовській області, у шахтарському селищі, навіть у шахті пропрацював (Уткін народився у місті Донецьк Ростовської області, там же у 1975-1976 роках працював електрослюсарем на шахті, — ред.). Я згадую ці просто люті бійки. Коли йшло селище на селище, коли виходили з ломами, штахетниками, кастетами, ножами… Били, били один одного — і тільки тому, що, власне, це було інше селище.

Тобто, в принципі, це було завжди у цій “немитій Росії”. Але, звісно, не в таких масштабах.

Масштаби нелюдяності просто зашкалюють. І я гадаю, ще не одна генерація психологів вивчатиме ці речі — як, чому.

— Вони колись усвідомлять, що зробили взагалі?

— Гадаю, що вони усвідомлять лише тоді, коли війна прийде до них у хату. Коли на Червоній площі звучатиме сирена повітряної тривоги, тоді вони усвідомлять. Коли жодному, жодному лиходію, який брав участь у цій війні, не буде просто спокою ніде. Тільки тоді вони усвідомлять.

На це потрібно багато часу та сил. Так, наша мета — відвоювати свою територію. Нам чужого не треба. Але на цьому війна не закінчиться.

Вона закінчиться із розвалом цієї путінської імперії. Тільки коли її буде розвалено, тоді закінчиться для нас війна.

Тому що ця імперія ніколи не дасть спокою Україні. Просто ця війна матиме різні фази.

“Ми йдемо у майбутнє”

— У бізнесі ви є представником IT-сфери. Що нового та важливого сталося у цій сфері з початком війни?

— До війни ж була криза ковіда та інші кризи в різних регіонах. І IT розвинулося саме завдяки цим кризам. Не лише в Україні, а й скрізь.

Проникнення технологій у різні сфери спостерігається вже кілька років. І Україна — одна з передових країн.

Але, починаючи з лютого, утворився зовсім інший тренд. Раніше технології народжувалися спочатку у військово-промисловому комплексі, а потім розвивалися та комерціалізували. Нині абсолютно зворотна історія. Якщо говорити про застосування безпілотних систем — і наземних, повітряних, і підводних, надводних — це абсолютний тренд. Це масове застосування дронів. І це прийшло у військову сферу вже із комерційного сектору.

— Україна зробила досить потужний крок у плані цифровізації. Тепер у нас основний набір документів уже у смартфоні. І розвиток продовжується. Але якщо з питання кібербезпеки, може притримати цифровізацію до перемоги?

— Щодо всього, що робить Міністерство цифрової трансформації України. Загалом, я вважаю, команда працює дуже круто.

І так, під час війни потрібно ще більше приділяти уваги кібербезпеці. Це потребує дуже великих грошей. Тому що кібербезпека — це що? Коли все добре — все добре. Але коли відбувається витік дуже цінної інформації, тоді приходять думки, що, напевно, треба було інвестувати.

— А якою буде Україна після перемоги? З урахуванням розвитку IT-технологій, що окупанти знищили великі наші промислові потужності, чи може Україна стати постіндустріальною країною?

— До широкомасштабного вторгнення Україна була, з одного боку, сільськогосподарською країною, з іншого — IT-галузь давала близько 6-7 млрд дол. експорту. Просто тут питання, хто на цьому заробляє. Країна заробляє, конкретні люди заробляють чи якісь інші країни заробляють.

Проблема бізнесу в Україні — ми ніколи не мали ринку капіталу. Усі працювали на тумбочку, на кеш. Не було культури роботи зі створення компанії, її зростання та капіталізації, тому що не було цього ринку. Капіталізація відбувалася поза Україною. Навіть ті ж IT-компанії, які отримали інвестиції, всі потім вивели свої штаб-квартири з України. І наша країна опинялася осторонь цього ринку капіталу. Капіталізація відбувалася у США та в Європі.

На мою думку, Україні реально протягом трьох років приєднатися до Європейського Союзу, і тоді ситуація з ринком капіталу, сподіваюся, зміниться.

— Ще одна сфера вашої діяльності, як мецената, — це культура. Нині взагалі до культури?

— Це, власне, до питання — а за що ми тоді воюємо? Звісно, на часі. Безперечно. Це потрібно робити, і потрібно займатись культурою. І ми це робимо. Просто, звичайно, зараз у нас стільки болю, стільки горя, що часом здається, що не до цього зараз.

І, звичайно, хотілося б, щоб Україна стала не такою ізольованою, а навпаки — точкою тяжіння для всіх. Точкою тяжіння всього хорошого, зокрема у сфері культури. І просто закривати кордони та варитися у своїй каші — це була б помилка.

Ми йдемо у майбутнє. Це Росія йде у минуле.

А в майбутньому, безумовно, виживають лише відкриті системи. Будь-яке замкнене гине. Це стосується всіх сфер і культури в тому числі.

І сьогодні у нас розкрилося лідерство. Наприклад, ми зробили кілька концертів у Софії. І сьогодні як грають наші музиканти — не грає, повірте, ніхто. Чому? Тому що це так все пережито, розумієте? Це йде з такої великої глибини. Ось тому ми сьогодні, напевно, передові загалом у будь-яких сферах мистецтва. У нас є дуже круті майстри.

Читайте також: Слово “руський” сьогодні вкрите моторошною ганьбою: інтерв’ю з Ігорем Губерманом