Довгий і небезпечний шлях додому: як Україна повертає викрадених Росією дітей

Росіяни насильно вивезли десятки тисяч українських дітей і карають їх за відмову підкоритися вбивцям батьків. Карають за любов до своєї батьківщини, намагаються зламати дитячу психіку і змусити ненавидіти Україну.

Чому в Москві вже пропонують обмінювати вкрадених дітей на російських військовополонених? Як у Росії намагаються приховати українських малюків, приписуючи їм у документах нові імена, прізвища, дату та місце народження? Навіщо українські правозахисники по крихтах збирають інформацію про кожного такого хлопчика і дівчинку? Про це розповідаємо у новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM.

Автор — Ольга Михалюк.

https://www.youtube.com/watch?v=Wxspz1eRxi4

Діти хочуть повернутися додому

З початку повномасштабної війни росіяни примусово вивезли величезну кількість українських дітей. Тільки за офіційними даними, їх 22 тис. — це діти, чиї імена і персональні дані відомі та внесені до реєстру державного порталу “Діти війни”. Але викрадених дітей може бути значно більше: інформації про те, що відбувається на окупованих територіях, дуже мало.

“Я, Богдан Єрмохін, прошу вас, Володимир Олександрович, допомогти мені повернутися додому”, — говорить на відео хлопчик Богдан Єрмохін.

Відео опублікувала Катерина Бобровська — адвокат тоді ще неповнолітнього Богдана Єрмохіна. На них підліток просить президента Володимира Зеленського допомогти повернутися в Україну. Хлопець був свідком облоги рідного Маріуполя в перші місяці повномасштабного вторгнення.

“Місто-привид, тому що занадто багато людей там загинуло. Я жив у єдиній дев’ятиповерховій будівлі в усьому районі, я бачив усі вибухи, всю техніку, яка йшла”, — згадує Богдан.

А невдовзі хлопця забрали російські військові.

“Документів у мене не було. Тобто у нас особливо не було вибору — поставили перед фактом: їдете і все”, — каже хлопчик.

Хлопця спочатку перевезли до окупованого Донецька, а потім — до Росії, у санаторій “Поляни” в Московській області. Там були й інші вивезені з України діти. З перших днів почалося промивання мізків: їх налаштовували проти України, відкрито брехали.

“Що дітей на органи здають. Що мобілізують усіх”, — каже Богдан.

Потім хлопчика забрала жителька Підмосков’я Ірина Рудницька. Вона оформила офіційну опіку.

Кремлівська пропаганда возвеличувала її як “усиновительку” українських дітей, вивезених з Маріуполя. Рудницька очолювала міжрегіональну громадську організацію із захисту сімейних цінностей і добре знала дитячого омбудсмена Марію Львову-Бєлову. Саме за її допомогою Богдан потрапив у цю сім’ю.

“В Ірини Рудницької великий досвід виховання дітей із притулків. Вона з сім’єю була на відпочинку, коли зателефонували з опіки та запропонували взяти ще одного хлопчика”, — говорять у російському пропагандистському сюжеті.

Богдана відправили до коледжу, де однолітки насміхалися і намагалися знущатися з нього.

“Казали, що я хохол, що я маю валити назад… ну я так і зробив, власне”, — згадує хлопчик.

Ще до повноліття Богдану надійшла повістка з вимогою з’явитися до військкомату для уточнення даних військового обліку.

“Є повістка, і дитина відчуває небезпеку, вона просить, щоб її повернули. У 2022 році, наскільки мені відомо, хлопчику вже вручали одну повістку, він пройшов комісію у РФ і був визнаний придатним до служби. Потім прийшла друга повістка — саме тоді, коли Богдан висловив бажання повернутися в Україну”, — пояснює адвокат Катерина Бобровська.

Щоб повернути хлопця, почалися переговори з російською стороною. Їх вели Офіс президента України та уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець. У процесі брали участь представники ЮНІСЕФ, а також Катару. Деталі переговорів тримають у секреті. В Україні Богдана чекала сестра-опікунка Валерія.

Своє перебування в Росії Богдан згадує як страшний сон. Уже в Україні він дізнався, що жінка, яка оформила над ним опікунство, виявилася торговцем людьми.

У 2025 році Ірину Рудницьку звинуватили в тому, що вона викуповувала новонароджених у жінок, які опинилися у важкій життєвій ситуації, і перепродувала їх іншим людям. Її заарештували та відправили до СІЗО. Навіщо вона взяла опікунство над Богданом, відомо тільки їй.

А подруга Рудницької — російський дитячий омбудсмен Марія Львова-Бєлова — теж у розшуку, правда, не в російському, а в міжнародному: Міжнародний кримінальний суд (МКС) у Гаазі видав ордер на арешт її та Путіна. Їх обвинувачують у незаконній депортації українських дітей. Львова-Бєлова й сама хизується тим, як вивозила дітей зі зруйнованого російською армією Маріуполя.

Омбудсмен нарікала, що українські діти, яких вона викрала з Маріуполя, не піддаються примусовій русифікації й не виявляють вдячності Росії — країні, яка зруйнувала їхнє місто, позбавила їх дому, а багатьох — і батьків.

“Привезли з Маріуполя групу дітей, тридцять людей, яких знайшли в підвалах… Негативно відзивалися про президента, казали всякі гидоти, співали гімн України”, — заявила дитячий омбудсмен.

Львова-Бєлова все обурювалася: чому хлопчик, якого вона фактично вкрала з його рідного міста, не піддається її тиску.

“Він не хотів жити в Росії. Він увесь час сидів на проукраїнських сайтах. Я, коли бачила, казала: “Слухай, ти приїхав уже в Росію, потрібно змінювати якось ставлення”, — казала Марія Львова-Бєлова.

Подібних випадків тисячі. Ксенія Колдіна та її молодший брат Сергій жили в названій сім’ї в Вовчанську Харківської області. Коли місто окупували у 2022 році, дівчині було сімнадцять років, а хлопчику — десять. Окупанти відправили дітей до Росії: Ксенію — на навчання, а молодшого брата — спочатку в дитячий табір.

“Літній табір — начебто на відпочинок, казали, на два-три тижні. Але я розуміла, щось тут не так. Затягнулося це на дев’ять місяців”, — згадує Ксенія Колдіна.

Після табору Сергія відправили до названої сім’ї.

“Слава богу, був зв’язок, я знала, де він перебуває. Він хотів повернутися, я хотіла повернутися, але поки не знала, як це зробити”, — каже дівчина.

Ксенія з Росії змогла зв’язатися із соціальною службою Харкова, а та, своєю чергою, — з фондом Save Ukraine. Там почали працювати над поверненням дівчинки та її брата.

“Названа сім’я, коли дізналася, що я хочу його забрати, почала на нього психологічно тиснути: казали, що він нікому не потрібен, що в Росії краще, а в Україні — війна”, — згадує Ксенія.

Ксенія змогла дізнатися адресу, де перебуває брат — у Краснодарському краї, — і відправилася за ним.

“Попросила організувати зустріч саме в день, коли мала його забрати. Але мене попередили, що він має чітко сказати, що хоче їхати: без його “так” його ніхто не відпустить. Ми з братом зустрілися, і це був дуже важкий момент. На нього тиснули, він навіть не хотів мене обійняти. Я пообіцяла собі, що в Україну повернуся тільки з братом. Ми говорили близько трьох годин. Увесь цей час я пояснювала йому, що мені дуже важливо, щоб ми поїхали в Україну, що я його дуже люблю. Брат погодився”, — розповідає Ксенія.

На початку повномасштабної війни Сергію з Харківської області було шістнадцять років. Його рідне селище Великий Бурлук росіяни окупували з перших днів вторгнення.

“Надягли форму, надягли ремінь, дали два магазини від автомата, посадили — і через дві години я опинився у Валуйках Бєлгородської області”, — згадує хлопець.

Звідти Сергій кілька разів намагався повернутися самостійно.

“Найняв машину, доїхав і пішки дійшов до кордону. І так три рази. Коли приїхав четвертий раз — мене забрали в підвал”, — розповідає Сергій.

Там Сергія допитували, били просто за те, що він хотів повернутися додому, в Україну.

“У них був прут сантиметрів сорок-п’ятдесят. Вони дізналися, що я футболіст, і почали бити по ногах, по гомілках. Коли я дійшов до наших прикордонників, то мої носки були повністю в крові”, — згадує хлопець.

У спробі врятувати кожну дитину

Кожен день перебування українських дітей у Росії — ризик для їхнього життя. Росія не надає жодної інформації про те, де вони перебувають і в яких умовах живуть. Україна бореться і намагається повернути кожну дитину, і це завжди складна спецоперація, деталі якої тримають у найсуворішій таємниці.

“Я знаю, що дуже багато операцій було зірвано саме через те, що починались голосні розмови про якісь можливі маршрути та способи вивезення дітей у ході рятувальної операції або про те, як діти можуть повідомити, де вони перебувають. Ці канали миттєво перекривалися росіянами. Це складні операції з повернення дітей: найголовніша проблема — знати, де перебуває дитина, щоб розуміти, звідки її вивезти. У нас, на жаль, дуже мало інформації”, — каже радниця-уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук.

Омбудсмен Дмитро Лубінець теж каже, що не можна розголошувати деталі, і лише в загальних рисах описує, як проходить цей складний процес.

“Дуже часто все починається з того, що до мене звертаються батьки або родичі з проханням повернути дитину. Після цього ми починаємо пошук, готуємо пакет документів, обмірковуємо, хто може виступити посередником. Потім я особисто веду переговори. У нас є окрема команда, яка відповідає за фізичне повернення і розробку логістичних маршрутів, а також партнери, які допомагають навіть у фінансовому плані повертати українських дітей”, — розповідає Лубінець.

Часто російська сторона вимагає, щоб за дитиною приїжджали особисто.

“Це ризиковано, і я нікому не радив би робити це самостійно. Ми чинимо так виключно в тих випадках, коли у мене є підтвердження від посередників, що вони гарантують безпеку громадянина чи громадянки України, які туди відправляються. Їх супроводжують і координують їхні дії на території РФ, і росіяни підтверджують, що готові це зробити. Після цього посередники також допомагають повернутися. Ми часто використовуємо території третіх країн, тому що у нас немає авіасполучення між Україною і РФ, і ми по-різному вибудовуємо логістичні маршрути”, — каже омбудсмен Дмитро Лубінець.

Загальна кількість дітей, яких вдалося повернути з окупованих територій України та з Росії, станом на червень 2026 року складає 2274. З них понад половину повернуто організацією Save Ukraine, яка встановлює місцеперебування дітей, допомагає в оформленні документів і часто займається супроводом.

“Якщо говорити про дитину, у якої є повний пакет документів, то тут достатньо логістичної підтримки: умовно, купити квитки, пояснити, де і куди, не боятися, розповісти, як почистити гаджети. Але все одно потрібно розуміти, що і як правильно говорити прикордонникам. Щоб покинути РФ, необхідний російський закордонний паспорт”, — каже керівниця юридичного напряму благодійного фонду Save Ukraine Мирослава Харченко.

Коли прикордонники бачать у руках депортованої дитини російський паспорт, вони починають психологічно тиснути на неї: навіщо виїжджаєш, що приховуєш?

“Починають застосовувати репресивні заходи перевірки, шукають інформацію за всіма джерелами, за всіма реєстрами. У них є можливість підключатися до гаджетів за допомогою пристроїв, які можуть надати навіть ту інформацію, яка була видалена. Тому тут дуже важливе розуміння того, що потрібно говорити тому чи іншому прикордоннику”, — пояснює Мирослава Харченко.

Тисячі дітей, вивезених до Росії, опинилися в жахливій ситуації. Окупанти насильно розлучили їх з батьками й вивезли під виглядом “евакуації”. Багато залишилися сиротами, бо їхніх батьків убила російська армія. Є й ті, хто став жертвою насильства з боку окупантів.

“У нас, наприклад, є хлопчик десяти років — ми його вивозили, — який у 2022 році бачив, як його маму розстріляли разом з іншими сусідками, а до цього — зґвалтували. Він теж це бачив і розповідав про це нашим спеціалістам. Є дівчинка дванадцяти років: батько у 2022 році загинув на фронті, а вона була зґвалтована російським солдатом. Ми забрали її за день до того, як за нею мали прийти, щоб відвезти до дитячого будинку”, — розповідає голова правління громадської спілки “Українська мережа за права дитини” Дар’я Касьянова.

Українських дітей повертають у важкому психологічному, а іноді й фізичному стані.

“У нас є випадки, коли діти глибоко травмовані або насильством, або тривалими катуваннями. У нас були такі випадки, коли підлітки категорично відмовлялися від допомоги психолога. Вони звернулися тільки через три-чотири роки, оскільки самостійно не могли впоратися”, — каже Дар’я Касьянова.

Приниження, побиття, знущання, постійний контроль, життя в голоді, ризик бути мобілізованим після повноліття — про все це розповідають українські діти, яких вдалося повернути з Росії. Реальність прямо протилежна тій картинці, яку Кремль намагається нав’язати світу, — нібито дітей рятують, евакуюючи з руйнованих їхньою ж армією українських міст і сіл.

Насильницьке “перевиховання”

У Росії українських дітей розглядають як ресурс для продовження кремлівської війни або навіть як обмінний фонд на своїх військових злочинців. А це вже верх цинізму.

“Росіяни пропонували, що ми даємо їм військових, а вони нам — дітей. Це поза розумінням і поза міжнародним правом”, — заявив президент України Володимир Зеленський.

Росіянам наплювати на будь-яку мораль. Хлопчиків, вивезених з України, вони навчають бути солдатами, вселяють їм, що ті мають вмирати за імперські амбіції керівництва Кремля. А викрадених дівчаток закликають з раннього віку народжувати якнайбільше дітей.

“Уже почали поширювати наративи про ранню вагітність і раннє одруження. Діти привозили нам методичні посібники, брошури, які розвішані повсюди в школах: у тринадцять років ти вже маєш пізнавати себе, розуміти, хто ти; у чотирнадцять років уже можеш вступати в перші інтимні відносини; у шістнадцять — спокійно можеш народити першу дитину, у вісімнадцять — другу, і бажано не зупинятися”, — розповідає керівниця юридичного напряму благодійного фонду Save Ukraine Мирослава Харченко.

Цинічно і з жахливою жорстокістю на захоплених територіях російські окупаційні адміністрації за допомогою військових проводять індоктринацію — насадження російської ідеології та психологічну обробку українських дітей. Для цього працюють цілі мережі таборів, де з дітей намагаються зробити покірних солдатів. З цих таборів їх часто депортують до Росії.

“Дуже часто, коли українські діти потрапляють або на окуповану територію, або в Росію, то їх відправляють у табір. Називається табір оздоровлення, але насправді це табір індоктринації”, — пояснює старший OSINT-дослідник Українського архіву “Мнемонік” Євген Бондаренко.

Ростислав — з Херсонської області. Йому довелося пожити в окупації без батьківської опіки: мама хлопчика потрапила до лікарні, і більше він її не бачив. Самого хлопця відправили нібито на відпочинок.

“Приїхали російські військові, постукали у хвіртку. Я вийшов, спочатку мені було страшно. Вони кажуть: “Ти маєш поїхати навчатися”. Я кажу, що не хочу, що краще залишуся вдома. Після того як я це сказав, російський військовий навів на мене автомат і сказав: “Збирайся, ти зараз поїдеш”. Я зібрав речі, і вони вивезли мене до Херсона — на той час він був окупований. Я пробув там десь місяць. Потім уже військові сказали, що в Херсоні небезпечно і потрібно поїхати в безпечне місце — типу відпочити”, — згадує переселенець з Херсонської області Ростислав.

Ростислава привезли до табору в анексованому Росією Криму.

“Доводилося вставати під російський гімн, стояти, слухати, як розповідають, яка Росія. А за те, що я не співав російський гімн, карали: забирали та садили в ізолятор, сиділи там днів три. З нами розмовляли психологи й хотіли зробити з нас російських дітей”, — розповідає Ростислав.

Потім під тиском Ростислава відправили на навчання в окуповану Керч.

“Відправили у військово-морське училище. Нас привезли, документи передали директору, і поселили в гуртожиток. Там усі хлопці були з Росії, вони нас обзивали, насміхалися. Кожного ранку повторювалося одне й те саме: ми мали стояти на побудові під російський гімн, вивчати російську мову, маршувати, збирати та розбирати зброю. З нас хотіли зробити російських військових”, — каже хлопець.

Ростислава змушували отримати російський паспорт і хотіли відправити до названої сім’ї. Хлопець відмовився, і його замкнули на тиждень. Зі студентського гуртожитку в кінці навчального року Ростислава відправили до так званого реабілітаційного центру.

“Це було схоже на тюрму: невелика територія, з усіх сторін оточена колючим дротом, повсюди камери, датчики руху, двері — все на чипах. Ти навіть у туалет не міг піти сам — тобі відкривали, і ти йшов. Хотіли донести, що Україна все-таки погана, а Росія краща. Але я тоді вже зрозумів, що мене відправили туди, в реабілітаційний центр, щоб перевиховати”, — розповідає Ростислав.

Через друзів Ростиславу вдалося вийти на волонтерів Save Ukraine.

“Я спілкувався з ними, розповідав про все, що зі мною відбувалося. Коли почався навчальний рік, я почав поводитися так, ніби мене й справді трохи перевиховали. Волонтери сказали мені: “Ми хочемо врятувати тебе звідти, щоб ти втік”. Мені кажуть: “Потрібно оформити паспорт”. Я кажу: “Так, добре, давайте через тиждень-два поїдемо, оформимо”, — і підбираю день, коли мене не будуть шукати. Передаю все волонтерам. Вранці встаю, мені надсилають координати місця, де мене чекають. Викликаю таксі, виїжджаю за місто, кілометра два йду пішки, щоб мене не вистежили, сідаю в таксі до водія — і все, так я поїхав. У водія вже були документи, у мене самого документів взагалі не було — в Україні їх оформили й привезли туди. Я дуже сильно хотів в Україну”, — згадує Ростислав.

Черговий злочин геноциду

Масштаби депортації українських дітей настільки величезні, що юристи вбачають у діях Росії не просто воєнні злочини, а злочини проти людяності з ознаками геноциду. І це вже закріплено в міжнародних резолюціях.

“Якщо йдеться про Парламентську асамблею Ради Європи, то одна з ключових думок першої резолюції 2023 року — в тому, що в діях РФ, які порушують права українських дітей на окупованій території, присутні ознаки злочину геноциду”, — коментує юрист-міжнародник, правовий аналітик Центру прав людини ZMINA Онісія Синюк.

Від членства в Раді Європи Росія відмовилася, але в ООН вона залишається членом Ради Безпеки. Тому у 2025 році справжньою дипломатичною перемогою України стало ухвалення резолюції про повернення українських дітей. Проти висловилися тільки сама Росія, а також Білорусь, Іран, Куба, Нікарагуа, Еритрея та Малі.

91 країна підтримала документ, який дозволяє кваліфікувати цей злочин як насильницьке переміщення і підкреслює, що дії Росії спрямовані на знищення національної ідентичності українських дітей — це може стати доказом ознак геноциду в майбутніх судових процесах.

“На рівні ООН було озвучено, що те, що відбувається з українськими дітьми, — це порушення і що РФ повинна припинити практики індоктринації, переміщення українських дітей, їх розміщення в російських сім’ях, розлуки з рідними. Вона повинна проінформувати й надати достатню інформацію Україні, союзникам і відповідним організаціям, а структури ООН покликані сприяти процесу ідентифікації українських дітей та їх повернення”, — пояснює Онісія Синюк.

Українські юристи також звернулися за допомогою до робочої групи ООН з насильницьких і недобровільних зникнень.

“Ця робоча група створена саме для того, щоб знаходити в інших країнах людей, зниклих безвісти, і об’єднувати їх з родичами, близькими й тими, хто їх безпосередньо шукає”, — каже юридична директорка Truth Hounds Зера Козлієва.

Це ще один інструмент тиску на Росію — для врятування українських дітей або хоча б для фіксації того, що вона відмовляється їх повертати та цим порушує міжнародне право.

“Цей злочин відрізняється тим, що його вчиняють або представники влади, або інші особи за наказом органів державної влади. Йдеться про системне порушення, що може свідчити про державну політику РФ, — і в цьому випадку Росії як державі буде складніше уникнути відповідальності за такі дії”, — пояснює Козлієва.

Для повернення викрадених Росією українських дітей створена міжнародна коаліція. До неї увійшли вже 50 країн — вони об’єдналися навколо ініціативи президента Зеленського Bring Kids Back (“поверніть дітей назад”), і понад 2 тис. дітей уже вдалося повернути в Україну. Все це — завдяки допомозі й посередництву таких країн, як Ватикан або Катар: вони безпосередньо ведуть переговори з РФ, узгоджують списки, забезпечують безпечні логістичні маршрути — наприклад, через Білорусь, країни Балтії або Туреччину. Європейські держави допомагають з гуманітарними програмами реабілітації повернутих дітей.

“Діти повертаються із залученням третіх країн. Є колективні звернення до певних органів коаліції, щоб ті вжили заходів для повернення дітей, і всі ці дії мають значення. Питання дітей дуже чутливе, а повернення — надскладний процес, тому доречні будь-які зусилля”, — каже юридична директорка Truth Hounds Зера Козлієва.

Росіяни часто змінюють дітям навіть імена і прізвища в документах, місце і дату народження, щоб їх було важче знайти. Спецслужби та експерти країн-учасниць використовують OSINT — аналіз відкритих даних, розпізнавання облич на фото і відео з російських “таборів перевиховання”. Вся ця робота необхідна для ідентифікації дітей і встановлення їхнього точного місцеперебування в Росії або на окупованих територіях. Європол на одному з заходів зібрав у Гаазі 40 таких спеціалістів з 18 країн. Кожна фотографія, відео, повідомлення скрупульозно збираються, навіть якщо на перший погляд вони мало що можуть дати.

Спільна зустріч “детективів з інтернету” дала свої плоди: вдалося виявити цінну інформацію, яка потенційно може допомогти знайти щонайменше 45 депортованих дітей. Це і транспортні маршрути, за якими проводилося примусове переселення, і місця, куди привозили дітей, і ланцюг учасників злочинної схеми — директори дитячих будинків на тимчасово окупованих територіях України, російські військові підрозділи, табори та інші установи, куди примусово привозили дітей.

Є навіть інформація про те, що українських дітей вивозили в табори Північної Кореї.

“Двоє українських дітей з тимчасово окупованої території України були включені до складу групи разом з іншими російськими дітьми і на два тижні поїхали до Північної Кореї, де їм показували, що військова освіта і тоталітарний режим — це максимально позитивний державний устрій. Розповідали, як там усі щасливі, що в Північній Кореї десятиліттями живуть під владою однієї сім’ї, що у РФ уже практично 27 років живуть під владою однієї людини. Тобто це додатковий інструмент пропаганди”, — каже уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.

У травні 2026 року Рада Європейського союзу ввела санкції проти причетних до викрадення українських дітей. До списку потрапили 16 людей і 7 юридичних осіб, зокрема дитячі центри в Росії. Але цього мало: Україна закликає включити до списку і сім’ї, які беруть участь у незаконному усиновленні українських дітей.

Те, що робить Росія з українськими дітьми, — це не евакуація і не турбота. Це цілеспрямована державна політика викрадення людей. Її мета цинічна і страшна: зламати дитячу психіку, змусити ненавидіти рідну країну, нав’язати людиноненависницьку ідеологію і в результаті перетворити цих дітей на солдатів для майбутніх війн Кремля. І глобальна міжнародна коаліція, яка вважає справою честі повернення українських дітей і відновлення справедливості, не повинна зупинятися, поки остання українська дитина не повернеться на рідну землю і не обійме своїх батьків.

Читайте також: Артерія життя: як Росія намагається зруйнувати залізницю в Україні