Через 10 років Росія нагадуватиме СРСР 1980-х: інтерв’ю з економістом Сергієм Алексашенком

Сергій Алексашенко — російський економіст, колишній заступник голови Центрального банку РФ.

Народився у 1959 році в Московській області. Закінчив економічний факультет МДУ. У середині 1990-х обіймав посаду першого заступника голови Центробанку РФ, відповідав за грошову та валютну політику країни. Є членом ради директорів фонду “Свободная Россия” та співзасновником фонду Бориса Нємцова “За свободу”.

З 2013 року проживає у США. З 2014 року засуджує війну Росії проти України. З 2018 року російська влада оголосила Алексашенка в розшук. Влітку 2023 року Мін’юст РФ вніс його до списку “іноагентів”.

Сергій Алексашенко — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

https://www.youtube.com/watch?v=ns7kYZfo7f4

 Головні обмеження зростання: демографія, гроші і технології 

— Хотів почати нашу розмову з доповіді, яка вийшла восени. Ви співавтор цього великого дослідження. Є перша доповідь, яка називалася “Надійний тил диктатора”. І ось у жовтні 2025 року вийшла друга, називається “Спадщина диктатора. Новий застій”. Чому застій? Чому це слово обране як резюме того, про що ви і ваші співавтори, дослідники, пишете?

— Заголовок має бути коротким, яскравим і зрозумілим. І в цьому сенсі слово “застій” для більшості читачів, які цікавляться політикою, цікавляться історією, досить добре зрозуміле. Воно має дуже сильну асоціацію з останнім десятиліттям життя Радянського Союзу.

Час до 1988 року, до початку перебудови, до початку руйнування системи — це період, коли зовні зберігається ілюзія благополуччя, але насправді жодного розвитку не відбувається і всі проблеми лише накопичуються.

Коли ми написали текст доповіді, у нас були гарячі дискусії щодо того, що ж поставити в заголовок. Ми домовилися, що слово “застій” дуже добре зрозуміле російськомовній аудиторії. Виявилося, що це гірше працює для англомовної аудиторії — їм доводиться більше пояснювати, що це таке, бо вони вже, звісно, не пам’ятають таких історичних подробиць.

З усім тим, нам здається, що сама суть проблеми, яку ми виносимо на обговорення, те бачення майбутнього, яке ми намалювали, цим словом добре описується.

— Які основні ознаки цього застою ви б виділили?

— Рік тому була інша доповідь під назвою “Надійний тил диктатора”, де ми намагалися виступити в ролі патологоанатомів і розповісти про те, як влаштована російська економіка, що вона набагато більш стійка, ніж багатьом хотілося б, і що вже точно вона не стоїть на межі краху, про який ми чуємо вже чотири роки поспіль.

Буквально з першого дня російського вторгнення в Україну можна знайти заяви експертів, що зараз російська економіка обвалиться. І в цьому сенсі я б сказав так: критика, яка на нас обрушилася, або навіть помиї, які на нас обрушилися після попередньої доповіді, були значно інтенсивнішими.

Я розумію, що мені теж хочеться, щоб Путін програв, мені теж хочеться, щоб Україна здобула перемогу, мені не хочеться, щоб путінський режим вистояв. Але коли ми пишемо аналітичні роботи, коли ми виступаємо в ролі експертів, ми свої особисті уподобання маємо відкласти вбік. “Служіння музам не терпить суєти”. І в цьому сенсі минулого року, у доповіді восени 2024 року, ми провели таке патологоанатомічне дослідження: розклали причини стійкості, пояснили, чому російська економіка стійка.

Цього року повторювати те саме немає сенсу. Ми написали, що принципово нічого не змінилося і минулий рік лише підтвердив правильність наших висновків: путінська економіка досить стійка, вона адаптивна, у неї є ресурси виживання.

Зокрема, тема, яка з’явилася вже після виходу доповіді, що у Росії утворився великий бюджетний дефіцит у 2025 році. По-перше, він виник через непередбачувану поведінку російського рубля, а по-друге, російська влада досить швидко на це відреагувала підвищенням податків. І це, треба сказати, не викликало жодного суспільного протесту, не викликало невдоволення ні з боку населення, ні з боку бізнесу. Побурчали трохи, але загалом проковтнули.

Це говорить про те, що у системи є ресурси виживання, є ресурси зміцнення тих конструкцій, на яких вона тримається. У цьому сенсі писати ще раз те саме нецікаво, пережовано і несмачно. І ми вирішили зробити аналіз, зазирнути вперед, побудувати певну “машину часу” і подивитися, що станеться через 10 років.

10 років ми обрали, з одного боку, досить довільно, тому що це горизонт, який дозволяє забути про сьогочасні проблеми. Ти можеш намалювати рух з точки А в точку Б. Є точка А, є точка Б. Потім спробувати пояснити, чому цей рух відбудеться.

А з іншого боку, ми прив’язалися до того, що у 2036 році закінчується термін президентських повноважень Путіна за чинною версією Конституції. Цілком ймовірно, він придумає щось ще, щоб залишитися при владі, але це неважливо.

Припустимо, у Путіна закінчується термін. Або він залишається при владі і отримує російську економіку в певному стані, або передає її комусь іншому — своєму наступнику. І важливо зрозуміти, в якому стані він її передає.

У цьому сенсі ми пройшлися по основних блоках, які забезпечують економічне зростання, економічне благополуччя і розвиток країни: фінансові ресурси, людські ресурси, технологічні ресурси, взаємодія із зовнішнім світом, людський капітал.

Ми заклали гіпотезу, що на цьому десятирічному інтервалі війна закінчиться. Ми не знаємо, коли вона закінчиться, ми не знаємо, на яких умовах, але виходимо з того, що це станеться: можливо завтра, можливо через 9 років і 9 місяців — ніхто не знає.

Бо якщо ми включаємо в прогноз сценарій нескінченної війни, ми одразу загрузнемо у складному геополітичному моделюванні з безліччю умов. Зрозуміло, що війна спотворює економічні тренди, перекроює економіку і затуманює наше сприйняття. Тому ми свідомо прийняли рішення тему війни відкласти вбік і вважати, що вона закінчиться.

І коли ми підбили підсумок, ми побачили, що серйозних ресурсів для розвитку не буде. Не буде людських ресурсів, тому що демографія погана. Не буде фінансових ресурсів, тому що вивільнення коштів після війни виявиться обмеженим: Путіну доведеться відновлювати запаси озброєнь, інакше система не виживе.

Йому потрібно буде вирішувати долю тих, хто повернувся з фронту — поранених, скалічених, виплачувати допомоги, налагоджувати систему медичного і соціального забезпечення. Тобто післявоєнні витрати все одно залишаться.

Кількість грошей, яку Мінфін отримає у своє розпорядження, буде вкрай незначною і не зможе стати тригером розвитку російської економіки. А найголовніше — ми вважаємо, що в довгостроковій, десятирічній перспективі основним гальмом сталого економічного зростання для Росії стане відсутність доступу до технологій і сучасного капіталу.

Санкції, зокрема технологічні обмеження, заборона на імпорт обладнання, високі політичні ризики для приватного бізнесу — все це неможливо точно порахувати сьогодні у відсотках ВВП.

Але на горизонті 10 років стає очевидно: відсутність технологічного розвитку і прогресу є серйозним гальмом. І коли все це складаєш, виходить, що межа економічного зростання — приблизно 1,5-2% на рік, і це межа бажаного.

Ми вважаємо, що через 10 років Росію чекає ситуація, найбільш близька за аналогією до Радянського Союзу 1980-х років.

— Якщо говорити про головне джерело, живильне джерело цієї російської економіки — про нафтогазові гроші, якщо порівнювати пізній Радянський Союз і зараз пізнього Путіна, що тут є спільного? Тоді ціни були зовсім іншими, і Радянський Союз теж не міг продавати свої ресурси куди хотів.

— Я б не став порівнювати нафтові проблеми другої половини 1980-х з проблемами російського бюджету сьогодні. У Радянському Союзі не було ринкової економіки, і та валютна виручка, яка надходила від експорту нафти чи чогось іншого, надходила в розпорядження Держплану, який розподіляв її за валютним планом і тим, кому вважав за потрібне.

І якщо Держплан вважав за потрібне, що нафтовикам потрібно купити труби, які в Радянському Союзі не вироблялися, то їм давали гроші. Якщо вважали, що важливіше купити медикаменти, зерно чи щось інше, наприклад, комп’ютери, то, відповідно, нафтовики грошей не отримували, а отримували ті, хто імпортував медикаменти, зерно, комп’ютери і так далі.

А в середині 1980-х років стався обвал цін на нафту, причому серйозний, радикальний, і нафтові доходи, експортна виручка Радянського Союзу різко впали. І у Держплану валютних ресурсів стало значно менше, і нафтовики потрапили під ніж.

Ця система абсолютно негнучка, адміністративна — це, власне кажучи, замкнене коло: ціни на нафту впали — впала валютна виручка; впала валютна виручка — не можна купити труби; не можна купити труби — не можна бурити; не можна бурити — нафти менше, а ціни й так низькі.

І ось цей весь колапс, така криза виникали тому, що економіка не могла швидко пристосовуватися до змінюваних умов, бо щоразу потрібно було бюрократичне рішення.

У цьому сенсі в російській економіці все не так. Російська економіка у 1990-ті роки була перебудована, і та система, яка постійно відтворювала дефіцит, зникла. Головний інструмент стійкості — це те, що економіка має ринковий характер, у неї вільні ціни. Є дефіцит — ціни зростають. Є надлишок — ціни падають. І це автоматичне пристосування економіки до змінюваних умов є принциповою відмінністю ринкової економіки від планової.

І в цьому сенсі так, нафта, як і раніше, є, не скажу, що кардинальною, але важливою опорою російського бюджету. Якщо ми подивимося на 2013, 2016, 2018 роки, то в цей момент нафтогазові доходи становили половину доходів федерального бюджету. Тобто реально половину. Це була потужна залежність бюджету від нафтових грошей.

Зараз, за підсумками 2025 року, трохи більше 20%. Тобто це все одно багато, але це вже не 50%. А далі потрібно згадати, що за ці роки двічі підвищувалася ставка ПДВ, підвищувалася ставка податку на прибуток, регулярно індексуються акцизи, підвищується ставка податку на доходи фізичних осіб. І всі ці гроші збираються у федеральний бюджет, і у нього з’являються якісь інші джерела доходів.

— А чому у Кремлі не повернулися до Держплану? Можна ж зараз просто взяти і розчерком пера сказати: ось буде Держплан, щоб повністю перевести режим на ручне управління.

— По-перше, Путін достатньо розумний, щоб не довіряти економіку генералу ФСБ. Тобто про нього можна думати що завгодно, будь-які епітети на нього вішати, багато з яких будуть абсолютно справедливими, але він поки розуміє: пироги краще пекти пекарю, а чоботи шити чоботарю.

Це йому добре зрозуміло. І подивіться: всі його призначення, і в Мінфін, і в Мінекономіки, і в Центральний банк — це досить професійні економісти. Не можна сказати, що там є хоч один генерал ФСБ — ні генерала, ні підполковника ви там не знайдете. Він розуміє, хто чим має займатися.

А друге — чому не можна створити Держплан. Тому що вже немає системи прямого підпорядкування. Радянська система будувалася на тому, що кожне підприємство підпорядковувалося своєму міністерству. Усі підприємства були державною, загальнонародною власністю.

Директорів призначало міністерство, знімало міністерство, а директорів найбільших підприємств призначав ЦК КПРС. І в цьому сенсі вся система адміністративного підпорядкування була на цьому побудована.

У Росії є сектори, де дуже велика роль держави, наприклад, банківський сектор, де близько 80% припадає на державу. Або енергетика — там, напевно, 70-75%. Або залізниці, де майже 100%.

А є повністю приватні сектори, наприклад, торгівля, виробництво сталі. Ви уявляєте собі виробництво сталі у приватних руках у Радянському Союзі? Ні, звісно.

Тому, коли у вас немає системи примусу, коли ви не можете змушувати директорів виконувати накази, у вас не вийде створити Держплан.

Ну і останнє — немає таких людей. Немає людей, які розуміють, як це має працювати. Адже Держплан — це була величезна машина, яка обробляла колосальні обсяги інформації. Він був ядром системи, її стрижнем.

А ще був Держпостач, був Держкомцін, був Держкомпраці, який встановлював зарплати. Були галузеві міністерства, які постійно збирали інформацію, коригували плани, змінювали, узгоджували, зсували рішення, прийняті на місцях.

Просто цю систему, я думаю, навіть теоретично зараз неможливо побудувати. Ви не знайдете такої кількості бюрократів, які розуміють, про що йдеться і як усе це можна реалізувати.

— Коли ви досліджуєте стан у Росії, робите поправку, враховуєте, що цифри можуть бути спотвореними?

— Є достатньо поважний інститут — Стокгольмський інститут дослідження проблем миру SIPRI, Інститут військових досліджень, який порівнює військові бюджети різних країн. Зокрема, він проводить підрахунок російських військових витрат за методологією, за якою рахуються військові витрати країн НАТО.

Там є дельта, яка становить десь один, можливо, трохи більше — вона змінюється від року до року — від одного до півтора відсотка ВВП. Тобто якщо брати всю довоєнну статистику, ви берете дані SIPRI, розумієте, що вони використовують усі доступні їм ресурси західних розвідок, і порівнюєте з траєкторією, яку малювало російське Міністерство фінансів, — і виходить досить стабільна дельта, яка пояснювана.

Скільки витрачається грошей на війну зараз? Дійсно, це мало кому відомо. До того ж у мене є відчуття, що цього не знає навіть російський міністр оборони Андрій Бєлоусов, бо на колегії Міністерства оборони наприкінці 2025 року він назвав цифру військових витрат — 7% ВВП, яка взагалі не дуже зрозуміла: як вона поміщається у бюджеті і де її там можна сховати.

Є, звісно, всілякі трюки — арифметичні, статистичні, бюрократичні. Наприклад, коли ви платите пенсію покаліченому солдату, який повернувся з фронту і отримує її як пенсіонер — це військові витрати чи не військові?

Тобто завжди є якийсь люфт, який ви маєте трактувати так чи інакше. Але коли ви даєте цифру, ви маєте пояснити, як ви її отримали. Що стосується загального ставлення до російської статистики, дійсно, в ній багато прогалин. Почнемо з того, що немає деталізованих даних щодо витрат бюджету. Мінфін перестав давати будь-яку розбивку витрат, і все, чим ми користуємося, — це якийсь план, який ми бачимо під час затвердження бюджету.

Наскільки цей план відповідає факту, наскільки він виконується або змінюється, ми не знаємо. Більше того, ми знаємо, що у уряду є можливість у будь-який момент змінити і перерозподілити бюджетні витрати.

Можна обманути, ввести в оману, але не можна обманювати вічно. Якщо ви, як міністр фінансів, або як Путін, або як Мішустін, забираєте гроші, наприклад, із системи освіти і витрачаєте їх на війну, то через якийсь час професори і студенти почнуть говорити, що в аудиторіях немає світла, вони мерзнуть, бо немає опалення, що немає підручників, відключили інтернет. Або лікарі почнуть говорити, що у них немає медикаментів. Тобто з’являться непрямі свідчення того, що гроші звідкись забрали і вивели невідомо куди, а далі ми вже висуваємо гіпотезу, куди саме.

У сучасному інформаційному просторі це приховати неможливо. Вони можуть публікувати не все, але повністю приховати наслідки не можна. Центральний банк, до речі, публікує дуже багато даних. На мій погляд, там є багато зайвого — якби вони публікували менше, то, можливо, було б простіше розбиратися.

Є великі претензії у суспільної думки до даних Росстату. Як правило, вони стосуються інфляції. Що б не сказав Росстат, наприклад, що інфляція становила 5,5%,— одразу з’являється величезна кількість коментарів: “Що ви говорите, у мене інфляція 15%, у мене 30%” і так далі.

У мене на це є дуже проста відповідь: інфляція у кожного своя. Тому що вона рахується за споживчим кошиком. Залежно від того, що ви купуєте, де ви купуєте, у яких магазинах — вітчизняне чи імпортне, багато чи мало, літаєте ви за кордон чи ні, який одяг купуєте, на якій машині їздите — у вас буде одна інфляція, у мене — інша.

І це нормальний, об’єктивний процес. Росстат, як і Укрстат, дає середню температуру по лікарні — він усереднює і каже, що вона ось така. І те, що ваша особиста температура може не збігатися із середньою, — це нормально. Я б навіть сказав, що це швидше рідкість, якщо ваша особиста “температура” збігається із середньою, коли йдеться про десятки мільйонів людей — 145 млн у Росії або, скажімо, 30-35 млн в Україні.

Але найголовніше — розуміючи, як працює російська бюрократія, як працює Росстат, я переконаний, що і Путін, і Мішустін, і Набіулліна приймають рішення, виходячи саме з даних Росстату.

Тому що неможливо вести дві паралельні статистичні системи і жодного разу не проколотися — так не буває.

Припустимо, у Росстату інфляція 5,6%, а Набіулліна отримала “реальну” цифру, де інфляція розігналася до 8-9%. Тоді на засіданні ради директорів їй довелося б пояснювати, що рішення приймаються на основі одних даних, хоча реальні — інші.

У такій ситуації вся грошова і бюджетна політика вийдуть з-під контролю. Тому для мене, чому я спираюся на дані Росстату у цьому і в багатьох інших питаннях, — тому що це допомагає зрозуміти логіку влади. Вони приймають рішення, виходячи з тієї інформації, яку дає Росстат.

Будь-яка людина може робити свої висновки: вірити чи не вірити, вигадувати свої оцінки інфляції, темпів виробництва, рівня безробіття. Але вона житиме у своїй системі координат, можливо, навіть із правильною інформацією.

А Путін, Мішустін, Набіулліна, Силуанов приймають рішення, виходячи з іншої інформації. І якщо ви хочете зрозуміти їхню логіку, ви маєте перебувати в їхній системі координат.

Що буде, якщо Росія піде на Казахстан

— Ще один із висновків доповіді — розворот російської економіки, зокрема й ресурсів, у бік Сходу, Азії. Коли чуєш від пропагандистів пропозиції піти на Казахстан, зайнятися північними областями Казахстану — якщо на це безумство піде російське керівництво, як це вдарить по Росії?

— Це б дуже сильно вдарило по Росії, насамперед через те, що у Казахстані, як і в усій Центральній Азії, дуже великі китайські економічні інтереси. Тобто, по суті, країни Центральної Азії мають дві “парасольки”: економічну “парасольку” від Китаю і “парасольку” безпеки від Росії. Або силову “парасольку” — як завгодно це можна назвати.

Ми це бачили, коли у січні 2021 року Токаєв щойно прийшов до влади, і в Казахстані були заворушення — або протести, або спроби його зміщення. Він же не звернувся до Китаю, він звернувся до Путіна, і Путін допоміг йому, ввів свої війська і нормалізував ситуацію, взяв її під контроль.

Тобто ця силова “парасолька” з боку Росії, гарантія безпеки, для країн Центральної Азії дуже важлива, бо там усюди авторитарні, персоналістські режими, де стійкість системи сильно залежить від того, чи є у тебе силовики, готові тебе підтримати.

У цьому сенсі Путін — головний силовик. Для будь-якого президента будь-якої країни Центральної Азії хороші відносини з Путіним — це запорука стійкості і збереження влади. Але водночас Путін, або Росія — правильніше сказати, — не може цим країнам дати практично нічого. Вона не може дати їм технології, не може дати їм ринки збуту, бо, як правило, це сировинні економіки — нафта, газ, метали, і у Росії самої всього цього достатньо.

Вона не може дати інвестиції, не може дати гроші. Тому гроші, технології, ринки збуту приходять з Китаю.

І в цьому сенсі економічні зв’язки Казахстану, Узбекистану, Туркменістану з Китаєм у рази міцніші, ніж економічні зв’язки з Росією.

І повірити в те, що Путін візьме і “забере” Казахстан, а Сі або хто там буде в Пекіні, просто скаже: “Володю, молодець, як ти добре зробив”, — неможливо. Китай не вкладав десятки мільярдів доларів для того, щоб це просто віддати.

Тому перше, що станеться, — це різке загострення відносин з Китаєм.

А, як ми знаємо, сьогодні Китай — по суті, рятувальне коло для російської економіки. Тому без серйозних наслідків це не обійдеться.

Китай як ключовий економічний партнер і водночас загроза

— Тобто залежність від “глобальної Азії” справді дуже серйозна?

— Не від глобальної Азії, а конкретно від Китаю. Але це не має бути дивним. Адже частка Китаю у світовому ВВП десь 15-17%. А частка Китаю у світовому промисловому виробництві, тобто у виробництві речей, — близько 30%. І повірити, що весь світ купує 30% матеріальних товарів у Китаї, а Росія у Китаї не купує нічого — неможливо. А де вона ще буде купувати? Хто їй усе це буде продавати?

Тим паче, Європа закрила всі торговельні зв’язки, і вихід із європейських санкцій, відновлення нормальних економічних відносин з Європою точно розтягнеться на роки. А якщо Путін почне нову війну з Казахстаном, про зняття санкцій із Європи можна буде просто забути.

Тому це буде обвал. Я вже не кажу про те, що Китай — найбільший споживач російських ресурсів. Китай споживає близько 35% експортованої російської нафти.

Смішно, але Китай зараз споживає дві третини експортованого російського газу. Тому що європейський ринок зник, є “Сила Сибіру”, а невелика частина йде через “Турецький потік” у країни Південно-Східної Європи. Китай споживає величезну кількість російського нікелю, срібла, міді. І якщо Путін скаже: “Мені байдуже на твої економічні інтереси, на твої інвестиції”, Китай просто все це перекриє.

Проблема економічних відносин Росії з Китаєм полягає в тому, що у Росії є конкуренти — інші країни, які теж постачають Китаю ресурси. Росія — не єдиний виробник нафти, міді, сталі, вугілля чи чогось іншого. У Китаю завжди є вибір, у кого це купити.

Купувати у Росії вигідніше, тому що є знижки на нафту, простіше через спільний кордон, є залізниця, коротке транспортне плече через порти — у Росії є переваги як постачальника. Але якщо політичні відносини зіпсуються, все це можна швидко перекрити і почати купувати в інших місцях.

А ось куди Росія з усім цим піде? Росія припинила постачання газу у Європу — і все, газопроводи закрилися. Добре, якщо Китай перекриє “Силу Сибіру” — ви ж не розвернете газопровід в інший бік. Те саме з нафтопроводом, який іде з Сибіру до Тихого океану з відгалуженням на Китай. Тому, звісно, для Росії економічні наслідки такої авантюри будуть просто катастрофічними.

Уроки США, Німеччини та Японії: що забезпечує відновлення після війни

— Чому після воєн у XX столітті багато економік зростали? Такий дилетантський погляд: Японія — програла, але економічне диво; Німеччина — програла, але успішна; США, Велика Британія — після серйозних воєнних потрясінь ніби стали жити краще. У чому секрет цього?

— Я перефразую Льва Толстого і скажу, що всі післявоєнні країни щасливі, але кожна по-своєму. У війні вони нещасні приблизно однаково, бо це безглузда витрата ресурсів, а післявоєнний успіх пояснюється індивідуальними причинами.

Почнемо з того, що після Другої світової війни економіка США перебувала у депресії: було два роки дуже глибокого спаду. Тому що військове виробництво зупинилося, а це віднімання з ВВП і промислового виробництва.

Прийшла велика кількість демобілізованих солдатів, у яких не було роботи, вони були безробітними. Податки впали, дефіцит зріс, інфляція зросла. І перші півтора року — друга половина 1945-го і 1946-й рік — це була серйозна економічна криза.

Інша річ, що потім двигуном відновлення американської економіки стала поява робочої сили. Солдати повернулися з фронту і прийшли на заводи та фабрики. Звільнилися виробничі потужності.

Потрібно пам’ятати, що середина XX століття з технологічного погляду була значно примітивнішою, ніж сьогодні. Умовно кажучи, завод, який випускав танки, міг досить швидко почати випускати трактори — і навпаки. Те саме було і в Радянському Союзі, і в Америці.

Під час війни у США припинився випуск автомобілів, холодильників, кондиціонерів, практично зупинилося житлове будівництво. Коли війна закінчилася, всі ці сектори отримали величезний попит. Люди повернулися до роботи, почали отримувати зарплату і через якийсь час почали купувати.

Я не пам’ятаю точні цифри, але у 1947-1950 роках, за чотири роки, кожна п’ята американська сім’я купила собі холодильник. Це показує масштаб відкладеного попиту, який і став двигуном економіки.

З Японією і Німеччиною — інша історія. Відомий план Маршалла для Європи. Але треба нагадати, що спочатку він задумувався для країн, які постраждали від війни, і Німеччину в нього спочатку не планували включати. Для Японії взагалі нічого не було.

Але з різних причин — з обох сторін — і Японія, і Німеччина, з одного боку, і США — з іншого, вирішили, що ці країни стануть політичними, економічними і військовими союзниками США.

Цього політичного рішення виявилося достатньо. Японія стала базою для американської промисловості і армії під час Корейської війни. Німеччина стала мотором європейської економіки в межах плану Маршалла. Водночас існували політичні обмеження: відсутність власної армії, жорсткий політичний контроль, контроль за законодавством — фактично режим окупації, хай і в м’якій формі.

Але обидві сторони погодилися на це: і Японія, і Німеччина сказали — так, ми хочемо бути вашими партнерами, вашими союзниками. І успіх був пов’язаний саме з цим: з одного боку, з політичним рішенням США підтримати ці країни, а з іншого — з готовністю самих країн стати союзниками.

Читайте також: 

• У них немає іншого завдання, окрім як організувати підтримку України: Штефан Мелле про роль російських емігрантів у Німеччині
• “Демократія в Росії — це жар-птиця, яку поки не вдається спіймати”: Андрій Козирєв про війну, шантаж РФ і мирні переговори
• “Росія або розвалиться, або прийме європейські цінності”: історик Юрій Пивоваров про війну, росіян і історичні паралелі