Сьогодні о 08:25
Президент США Дональд Трамп висунув Ірану новий ультиматум і знову закликав Тегеран укласти угоду щодо ядерної програми. Заяву він опублікував у соціальній мережі Truth Social на тлі посилення військової присутності США на Близькому Сході. Паралельно в Євросоюзі обговорюють можливість визнання Корпусу вартових Ісламської революції Ірану терористичною організацією.
Трамп допускає новий удар по Ірану, Євросоюз розширює санкції
За словами Трампа, будь-які переговори з Іраном мають передбачати повну відмову від ядерної зброї. Він попередив, що вікно можливостей для укладення угоди швидко зачиняється.
Американський лідер також заявив, що до берегів Ірану прямує велика військово-морська група США на чолі з авіаносцем USS Abraham Lincoln (“Авраам Лінкольн”). За його словами, флот готовий оперативно та жорстко виконати поставлені завдання у разі застосування сили. Трамп нагадав і про американську операцію у Венесуелі із захоплення диктатора Ніколаса Мадуро.
“Сподіваюся, Іран швидко сяде за стіл переговорів і укладе справедливу та рівноправну угоду без ядерної зброї — угоду, вигідну для всіх сторін. Час спливає, це справді має вирішальне значення. Наступна атака буде набагато гіршою!”, — написав Трамп у Truth Social.
21 червня 2025 року США завдали ударів по трьох найбільших ядерних об’єктах Ірану — заводах зі збагачення урану у Фордо, Натанзі та Ісфахані. З січня 2026 року Вашингтон додатково посилив свою військову присутність у регіоні на тлі загострення відносин із Тегераном.
28 січня CNN повідомило, що Трамп розглядає можливість нового масштабного удару по Ірану після того, як попередні контакти між Вашингтоном і Тегераном щодо обмеження ядерної програми та виробництва балістичних ракет не дали результатів. Водночас, за словами міністра закордонних справ Ірану Аббаса Аракчі, Тегеран не ініціював останні переговори і не веде прямих контактів зі США через озвучені погрози, хоча консультації через посередників тривають.
Сполучені Штати Америки переводять тиск на Іран у практичну площину. Американський президент Дональд Трамп доручив своїй команді підготувати варіанти швидких і рішучих військових дій проти Тегерана — без втягування США у затяжну регіональну війну. Про це повідомляє The Wall Street Journal.
Йдеться про сценарії, які могли б завдати режиму відчутної шкоди та змусити його піти на поступки, насамперед у питанні ядерної програми. Серед обговорюваних варіантів — як масштабні авіаудари по об’єктах Корпусу вартових Ісламської революції, так і точкові удари з можливістю подальшої ескалації.
Тим часом міністри закордонних справ країн ЄС погодили санкції проти трьох десятків фізичних та юридичних осіб в Ірані у відповідь на жорстоке придушення антиурядових протестів. Під санкції потрапили члени уряду, прокурори, керівники поліцейських підрозділів та Корпус вартових Ісламської революції (КВІР).
У відповідь на санкції ЄС Тегеран визнав армії країн Європи терористичними організаціями.
Спікер іранського парламенту Мохаммад Багер Калібаф заявив, що європейці ухвалили рішення, “яке суперечить інтересам їхніх народів, сліпо підкоряючись американцям”. За його словами, рішення про визнання армій країн Європи “терористичними організаціями” ухвалене відповідно до статті 7 закону про контрзаходи.
Угода, протести чи удар від США: які сценарії залишилися в Ірану
Що насправді стоїть за ультиматумом Дональда Трампа Ірану — спроба угоди чи підготовка до силового сценарію? Наскільки реалістичний військовий удар США по Ірану і чи готовий Вашингтон йти далі точкових акцій тиску? Чому зміна режиму в Тегерані може послабити не лише Іран, а й Росію? На ці запитання в ефірі телеканалу FREEДОМ шукали відповіді:
- Ігор Петренко, доктор політичних наук;
- Катерина Одарченко, політтехнологиня;
- В’ячеслав Ліхачов, сходознавець;
- Міхаель Бородкін, сходознавець, головний редактор сайту та Telegram-каналу Oriental Express.
ІГОР ПЕТРЕНКО: З падінням Ірану ослабне й режим Путіна
— Я б назвав це стратегічною невизначеністю. Тобто США точно розуміють, що з Іраном потрібно щось робити, але за яким саме сценарієм іти, ще не визначилися. Обговорюються різні варіанти: завдання авіаударів, спроба фізичної ліквідації самого Хаменеї або навіть використання якогось наземного компонента.
Трамп дуже хотів встигнути в розпал, скажімо, протестів, щоб дати їм більше шансів на успіх, але цього не сталося. У підсумку Корпус вартових Ісламської революції доволі жорстко придушив усі ці протести. Нині ж масовані удари по Ірану навряд чи призведуть до їх відновлення, оскільки такі дії все одно сприймаються як зовнішня загроза — американська присутність, американська атака.
Так, тоді страждатиме сам режим, якого багато хто не любить, але водночас ідеться про державу як таку. У цьому й полягає певна проблема і складність.
Найкращий сценарій для Трампа, безумовно, полягав би в тому, щоб Іран зараз пішов на поступки й уклав нову ядерну угоду з усіма вимогами — тими самими п’ятьма пунктами, які висуває Трамп. Для нього це був би ідеальний сценарій. Але для самого режиму він далеко не ідеальний.
По-перше, режим не користується підтримкою власного народу. По-друге, відлуння дванадцятиденної війни, а також відчуття слабкості іранського режиму та держави у протистоянні з Ізраїлем і США досі зберігаються в суспільній свідомості. І йти зараз на черговий прогин в умовах ослабленого становища режиму та його сприйняття — це, ймовірно, може призвести до дуже поганих наслідків для нього самого. Можливо, не в короткостроковій перспективі, але я думаю, що це стане одним із останніх цвяхів у труну цього режиму.
Іран і Росія підписали договір про стратегічне співробітництво, взаємну підтримку і фактично про щось на кшталт спільної оборони. Проте подібну угоду раніше було підписано і з Венесуелою. Як ми бачимо, Мадуро це не надто допомогло. Очевидно, що Російська Федерація на сьогодні не має достатніх ресурсів для відчутної допомоги своїм партнерам.
Так, певні вкладення в Іран здійснювалися — щодо закупівлі озброєнь, постачання окремих товарів. Росія отримувала з цього свою вигоду. Було багато гучних заяв, але далі заяв ця ситуація, по суті, нікуди не просунеться.
Дванадцятиденна війна це досить чітко показала. Навряд чи можна говорити про те, що це був несерйозний напад або якийсь символічний удар. Це було відчутне ослаблення. Ми розуміємо, що путінський режим, по суті, отримав від іранського режиму практично все, що хотів: і “Шахеди”, і певні види озброєнь, і інше. Водночас Іран і Росія спільно допомагають обходу санкцій. Іран у цьому сенсі є фахівцем і виступає, зокрема, як транзитна територія, надаючи допомогу і підтримку.
Якщо режим в Ірані все ж упаде, це можна буде розглядати як фактор ослаблення і РФ.
Але тут, знову ж таки, все залежатиме від того, наскільки Сполучені Штати Америки будуть готові далеко зайти щодо повалення самого режиму в Ірані.
Путін, безумовно, не робитиме різких рухів — через відсутність ресурсів і через необхідність підтримувати діалог із Трампом. Він розуміє, що Трамп — це його своєрідна соломинка, яка може допомогти йому максимально комфортно вийти із ситуації війни з Україною, можливо, навіть отримати максимум і швидко повернутися до умовно нормальної торгівлі.
Тому ми й бачимо відсутність конкретних рішень, а лише загальні заяви з боку РФ у дусі “ми за мир, за все хороше”. Але жодних реальних дій, зрозуміло, не буде. Будь-які реальні кроки або навіть жорстке слово на підтримку іранського режиму будуть вкрай негативно сприйняті Трампом. Путін це прекрасно розуміє і воліє не ризикувати. Очевидно, він не буде активно втручатися і просто спостерігатиме за розвитком ситуації.
КАТЕРИНА ОДАРЧЕНКО: Росія для Ірану — не союзник-рятівник, а покупець
— Спецоперація США в Ірані загалом можлива. Є певна аналогія з Мадуро, і очевидно, що її намагаються застосовувати. Марко Рубіо про це прямо не говорить, але, з усім тим, говорить про такий тренд.
Але є й друге питання: після режиму Хаменеї хто буде наступним? Лідер, загалом, немолодий, і очевидно, що в період його правління зміни порядку денного очікувати не варто. Під зміною порядку денного я маю на увазі те, чого очікують багато західних партнерів: визнання Іраном Ізраїлю, зміну зовнішньополітичної риторики, яку Іран абсолютно прозоро демонструє на всіх міжнародних майданчиках, де присутній, а також демократизацію всередині країни. Цього ми також не спостерігаємо у зв’язку з доволі жорстким придушенням протестів і вбивствами власного населення. Тому очікувати такого ефекту не варто.
Наступний режим — чи буде це режим або вже набір лідерів, чи буде він іншим? Наскільки я знаю, у США тривають великі дискусії.
Подивіться на аналогію із Сирією. У Сирії США втручалися. І попри те, що нові лідери раніше також офіційно вважалися пов’язаними з терористичними організаціями, вони вибудували певний зв’язок зі Сполученими Штатами. Чи досягли вони успіху всередині країни — велике питання, але все ж таки. І що цікаво: Росія жодним чином не допомагала режиму в Сирії, окрім якихось статей і риторичного елементу.
Те саме було і з Венесуелою. Росія також не допомагала режиму Мадуро військовим шляхом, окрім риторики. Хоча, власне, це були союзники РФ.
Тому я думаю, що таких активних атак зараз не відбувається: режим може змінитися досить скоро просто через вік лідера — без прямого, публічного втручання з боку США. Хоча я знаю, що цими днями відбуваються консультації Білого дому та Державного департаменту (Department of State) з розвідкою Ізраїлю та Саудівської Аравії. Тобто напевно вони обговорюють внутрішню ситуацію в Ірані, і я можу припустити, що це одна з тем зустрічей.
Низка країн, зокрема монархій, де іслам є офіційною релігією, підтримали цей план, тому що, по-перше, Ізраїль може бути торговельним партнером, а через нього торговельним партнером стають Сполучені Штати. По-друге, ці країни зацікавлені спільно зі Сполученими Штатами продавати нафту. Це вписується в план Трампа щодо регулювання цін на нафту, а це пов’язано і з питанням України, і з тиском на РФ. Тому що собівартість видобутку в РФ значно вища, ніж собівартість аналогічного бареля в арабських країнах.
Але якщо буде порозуміння з якимось новим режимом у Тегерані або з новою владою, то, звичайно, обговорюватимуться і питання Ізраїлю, і питання лібералізації всередині Ірану. Загалом зміни можливі, і частина суспільства їх може прийняти. Але чи будуть ці зміни радикальними — так, що Іран завтра стане “штатом Меріленд”, звичайно, ні.
Активної військової кампанії зараз не відбувається, і навіть спецоперацій, тому що, можливо, зміни можуть відбутися внутрішнім шляхом — після протестів і через внутрішні процеси в Ірані.
В’ЯЧЕСЛАВ ЛІХАЧОВ: Ормузька протока — головний економічний важіль Ірану
— Поки що цей ультиматум не варто розцінювати як якусь поворотну точку, після якої протягом, умовно, 24-48 годин буде досягнуто угоди або почнеться війна. Якщо подивитися на вимоги, які висунула адміністрація Білого дому до Ірану, то насправді це ті самі вимоги, що обговорювалися ще минулої весни, коли робилася спроба активізації американо-іранського діалогу. Тоді це ні до чого не призвело: відбулася червнева війна, потім минуло ще пів року, відбулися протести, Сполучені Штати почали стягувати сили в регіон, і знову обговорюються ті самі питання.
Тобто нічого принципово нового поки що не прозвучало, і якихось принципово нових рішень також поки що не проглядається. Іран продовжує свою риторику, Сполучені Штати продовжують свою риторику, ситуація в регіоні нагнітається.
Щодо ймовірності збройного конфлікту сказати складно, тому що, як ми всі розуміємо, рішення залежить від людини, яка зробила свою непередбачуваність політичною стратегією, — президента Сполучених Штатів Дональда Трампа. Ніхто не знає, що зробить Дональд Трамп, і, можливо, ще й сам Дональд Трамп не знає, що він зробить.
Військова опція має свої плюси і мінуси для Сполучених Штатів. Важливо розуміти, що ракетно-бомбовим ударом або навіть тривалою військовою ескалацією неможливо змістити режим. Це зараз у Білому домі розуміють. І чи готові вони піти на демонстрацію сили, яка не призведе до кардинальної зміни характеру державності Ірану, — велике питання. Не факт, тому що таку операцію буде складно продати виборцям як швидку і блискучу перемогу, як це сталося, наприклад, у випадку з Мадуро у Венесуелі.
Чи готовий Трамп втягуватися в тривалу війну? Швидше за все, ні. І не лише тому, що складно буде пред’явити виборцям очевидну перемогу, але й тому, що це призведе до негативних економічних наслідків.
Якщо іранський режим буде загнаний у кут і вирішить діяти ва-банк, Іран буде готовий атакувати інфраструктуру видобутку і транспортування нафти в сусідніх арабських країнах — у разі, якщо вони нададуть повітряний простір для американських літаків або будуть збивати ракети, які Іран може запускати по американських об’єктах або по Ізраїлю. Іран уже заявив, що розглядатиме сусідні держави як законні цілі для атак. Очевидно, що удари завдаватимуться не лише по військових, але й, імовірно, насамперед по економічних об’єктах.
Іран має достатні технічні можливості для блокування Ормузької протоки — вузького горла Перської затоки, яке за допомогою дронів і ракет він може контролювати тижнями, а то й місяцями інтенсивних бойових дій. Це коридор, яким транспортується приблизно третина світового обсягу нафти, що постачається морем. Така блокада неминуче призведе до зростання цін — як на світових ринках, так і на автозаправних станціях у Сполучених Штатах. Це безпосередньо вдарить по гаманцю виборців, а напередодні осінніх проміжних виборів Дональду Трампу це зовсім не потрібно.
Ми вже бачили, що і Іран, і Сполучені Штати здатні демонструвати таку стриманість. Наприклад, іранська відповідь на американське бомбардування ядерних об’єктів у червні була суто символічною: удар по порожній військовій базі, заява про власну перемогу — і на цьому все закінчилося. Така можливість зберегти опцію проголошення перемоги без суттєвої шкоди і без тривалої конфронтації може влаштовувати обидві сторони.
Ще одна можлива опція — не завдавати масштабного удару по самому Ірану, а блокувати узбережжя і припиняти контрабанду іранської нафти, як це відбувалося місяцями у Венесуелі напередодні операції з арешту Мадуро.
Це був би, мабуть, найбільш розумний крок: він не дав би Ірану приводу атакувати арабські країни, серйозно вдарив би по іранській економіці, трохи роздратував би Китай як основного, якщо не єдиного, покупця іранської нафти і поглибив би кризові явища, які вже призвели до протестів. Такий режим поступового задушення економіки Ірану та ослаблення його здатності фінансувати ракетні програми і підтримку терористичних угруповань був би найбільш логічним, але в нього є серйозний медійний мінус — його складно швидко продати як яскраву перемогу. А для Дональда Трампа медійний ефект у всій цій історії відіграє вкрай важливу роль, тому не факт, що він обере саме цей шлях.
Що стосується впливу американо-іранських перипетій на геополітичну безпеку, ціни на нафту і глобальну логістику, то він може бути вельми суттєвим. У разі різкого зростання цін на нафту виграє Росія, але це точно не те, в чому зацікавлена решта світу. За відсутності глобальної ескалації ефект може бути менш помітним, однак блокада контрабанди нафти і припинення торгівлі за допомогою тіньового флоту вдарять по китайській економіці, яка звикла до дешевої іранської нафти. Ослаблення Ірану неминуче означатиме й ослаблення Росії — з огляду на їхні економічні та військово-промислові зв’язки. Негайного ефекту ми не побачимо, але в перспективі року він стане помітним.
Загалом же постійне нагнітання і демонстрація готовності застосувати силу серйозно розхитують архітектуру світової безпеки. Це ще один регіон, де проявляються глобальні тектонічні зсуви в міжнародній системі, коли сильному достатньо власної сили, щоб її застосовувати. Це принцип, який Дональд Трамп не лише транслює, а й своїм прикладом показує як допустимий.
Такий підхід може негативно позначитися і на ситуації навколо Китаю та Тайваню, і на інших потенційно гарячих точках планети. Можливість раптово почати війну, в будь-який момент і з будь-якого приводу, має вкрай руйнівний вплив на глобальну безпеку, особливо коли її демонструють країни, які за інерцією все ще сприймаються як гаранти світового порядку, але де-факто стають дестабілізуючим фактором.
Окреме питання — повідомлення ізраїльських ЗМІ про те, що Іран нібито отримав від Росії передові ракетні технології. Йдеться про гіперзвукові ракети з важкими бойовими частинами, призначені для ураження кораблів. Коментувати це складно, оскільки вірогідних підтверджень обміну технологіями ніхто не надав.
В Ірану є власні досить розвинені ракетні технології, засновані на західних і китайських компонентах. Я не впевнений, що Ірану життєво необхідні російські ноу-хау для створення нової зброї. В умовах відсутності сучасної бойової авіації і неможливості вести повномасштабну конвенційну війну Іран зробив ставку на ракетну програму і досяг у цьому певних успіхів. Ми бачили, що навіть одну з найкращих у світі систем ППО — ізраїльську — деякі іранські ракети змогли подолати, хай і вражаючи здебільшого цивільні об’єкти.
Тому Іран здатен виробляти подібні ракети самостійно, хоча інтерес до російських технологій у нього, безумовно, є. Водночас я не впевнений, що Росія готова передавати Ірану справді критично важливі технології, які вона використовує сама.
МІХАЕЛЬ БОРОДКІН: Іран здатний лише лякати партнерів США
— У конвенційному військовому сенсі Іран — дуже слабка держава. Так, у них є певна кількість балістичних ракет великої дальності, які теоретично здатні долетіти, наприклад, до Ізраїлю, але цих ракет зараз значно менше, ніж було, скажімо, на 12 червня 2025 року. Щобільше, у них ще значно скоротилася кількість пускових установок. Що стосується безпілотного потенціалу Ірану, під час так званої дванадцятиденної війни іранці запустили в бік Ізраїлю приблизно тисячу безпілотників. До цілі долетів один із тисячі — усе інше було збито. Це дуже наочно показує реальну ефективність їхньої армії.
Єдине, що Іран реально може робити, — це лякати арабських сусідів, союзників США: Саудівську Аравію, країни Перської затоки, можливо, Ірак. Мета — змусити їх натиснути на Вашингтон і переконати відкласти удар. Я думаю, що до Росії вони їздили рівно за цим самим. Про військову допомогу мова не йде — Росія об’єктивно не в змозі її надати.
Усі російські військові ресурси зосереджені на українському фронті, перекидати ракети або якісь серйозні системи в Іран вони просто не можуть. Ймовірніше, розрахунок був на те, що Путін зможе зателефонувати до Білого дому і якось вплинути на Дональда Трампа. Наскільки ці надії виправдані — окреме питання.
Іран, відчуваючи загрозу своєму існуванню, може почати бити по всіх підряд — через хуситів у Ємені, через іракські угруповання по нафтовій інфраструктурі Саудівської Аравії, ОАЕ, Бахрейну. Американці розгортають там засоби ПРО. З іншого боку, Ер-Ріяд остерігається і можливого падіння іранського режиму. Якщо нинішній режим впаде і на його місце прийде більш адекватна, прозахідна влада, будуть зняті санкції, відновиться співпраця у сфері безпеки. До 1979 року Іран співпрацював і зі США, і з Ізраїлем. Це буде дуже сильна держава з колосальним ресурсним і людським потенціалом, а такий суперник Саудівській Аравії також не потрібен.
Читайте також: Угода угод: значення угоди про вільну торгівлю між Індією та ЄС проаналізували експерти
Завантажуй додаток FREEДОМ в Google Play та App Store
Не пропусти наші відео на YouTube-каналі FREEДОМ
Якщо заблоковано доступ до сайту та соцмереж FREEДОМ — алгоритм дій
