Голод як зброя: свідома тактика Росії проти мирного населення України

Пошук їжі під обстрілами, черги за водою під прицілом, життя без світла, газу та тепла, виживання без гуманітарної допомоги — це реалії мирного населення України з початку повномасштабного вторгнення РФ. 

Чому російська армія перетворює нестачу їжі та води на інструмент тиску — розповідаємо в новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Ольга Михалюк. 

Голод — це середньовічний метод залякування, придушення волі, поневолення та знищення. У повномасштабній війні Росії проти України окупанти використовують його разом із руйнуванням населених пунктів. Близько 5 млн українців, які проживають поблизу лінії фронту, стикаються з нестачею їжі. Це дані Всесвітньої продовольчої програми ООН, з яких також випливає, що більш як половина жителів Херсонської області на півдні України страждають від гострого голоду. А в Запорізькій та Донецькій областях голодують двоє з п’яти людей. І це не просто наслідок військових дій, а цілеспрямований і спланований терор з боку загарбників проти мирного населення. 

Блокада Маріуполя

Вже на початку березня 2022 року Маріуполь опинився в повній облозі. Місто піддавалося безперервним обстрілам житлових будинків та об’єктів критичної інфраструктури. На момент вторгнення російської армії у Маріупольській територіальній громаді було 446 тис. жителів.

“2 березня були завдані удари по всіх електричних підстанціях, ремонтувати їх можливості не було. Припинилося електропостачання, після цього припиняється водопостачання та теплопостачання міста, тому що не працюють помпи. Було перебито газові магістралі, і газ плавно закінчився десь через кілька днів. Ми опинилися в кам’яному віці. Разом з тим ідуть обстріли по квадратах, авіабомби, артилерія, трохи пізніше приєдналася корабельна артилерія”, — розповідає директор Маріупольського телебачення (2019-2023 рр.), блогер і волонтер Микола Осиченко.  

Російська армія всякими способами зривала евакуацію населення, а колони цивільних автомобілів, які намагалися врятуватися самостійно, безжально обстрілювала.

Росіяни перешкоджали доставленню гуманітарної допомоги як українськими, так і міжнародними організаціями. 31 березня 2022 року був заблокований гуманітарний конвой Всесвітньої продовольчої програми ООН, а пізніше — і Міжнародного комітету Червоного Хреста. Без засобів до існування люди опинилися в нелюдських умовах. Російські загарбники свідомо виганяли жителів на вулиці під нескінченні обстріли з усіх видів озброєння.

“20 березня нас просто вигнали з квартири “кадировці”. У мене у квартирі на той момент знаходилися двоє поранених дітей і їхня мама. Єгор Кравцов, який писав свій щоденник, був сильно поранений — у нього в спині просто був вирваний шматок м’яса, у мами в руці теж не було шматка м’яса, нога була пробита наскрізь. Вони були в дуже поганому стані. Попри це, “кадировці” просто вигнали нас з квартири, навіть не дали взяти з собою хоча б щось із необхідних речей”, — згадує фотограф з Маріуполя Євген Сосновський. 

Ні теплу одежу, ні продукти забрати не дозволили, але Євгену вдалося прихопити свій фотоапарат. Як професійний фотограф, він розумів важливість фіксації всього жаху, що відбувається навколо.

“У нас було те, що знаходилося біля дверей — сумка з документами, добре, що дружина приготувала заздалегідь. Стояла моя фотосумка, тому що іноді виходив фотографувати, поки була можливість. З моїми фотоархівами, на щастя, які теж були в цій сумці, були жорсткі диски. І на вішалці висіла якась одежа. Ще на поличці маленький термос з водою”, — каже Євген. 

Так почалися їхні холодні та голодні будні в підвалі одного з будинків під постійними масованими ударами російської артилерії та авіації. У таких умовах доводилося шукати їжу для близьких, адже власних запасів у них не було.

“Коли я вийшов на цю вулицю, звісно, те, що я там побачив, це був повний апокаліпсис. Все розбите, стовпи повалені, дерева повалені, якісь камені, сміття на вулицях, ями, сліди, воронки від вибухів. Це була центральна вулиця Маріуполя. Я був на вулиці практично один. Я підіймався по проспекту Металургів, ближче до центру міста, і жодної людини не зустрів”, — каже Євген Сосновський. 

У надії знайти хліб Євген дійшов до місцевої пекарні біля центрального ринку.

“Побачив, що там за розбитими дверима на підлозі лежали якісь цукерки. Я зайшов, думаю: ну, хоч цукерки дітям візьму чи щось таке. Так, дійсно, виявилися цукерки”, — згадує фотограф. 

Однак за свою знахідку Євген ледь не заплатив життям.

“Взяв цукерки, повертаюся назад, а на мене наставлені дула автоматів. Це були “кадировці”, і серед них, правда, був ще один білорус, я запам’ятав по нашивці та по напису. Я спробував пояснити, що у мене поранені діти, нам нічого їсти, я ходжу і шукаю хоч якусь їжу. Їх це теж абсолютно ніяк не зупинило. Вони змусили мене роздягнутися повністю, почали шукати на мені сліди від бронежилетів, татуювання, тому що вони фактично в кожному чоловікові бачили азовця. На мені таких слідів не було, телефону зі мною, на щастя, теж тоді не було. Мене відпустили”, — розповідає Євген Сосновський. 

Євгену вдалося роздобути пляшку не дуже свіжої води та трохи продуктів, залишених людьми, які жили в тому ж підвалі до них.

“Пів пачки вершкового масла — це було просто шикарно на той момент. На вулиці я побачив розбитий балкон на другому поверсі й на ньому, видно, хтось зберігав горіхи волоські. Назбирав цих горіхів, набрав їх дітям. І у нас був такий перший сніданок, він у мене навіть на фотографії зберігся. Ми дітям давали волоський горіх з ложечкою масла. Я думаю, що в нормальних умовах, звісно, цього б не їли, але в тих умовах у них не було іншого вибору”, — каже Євген. 

Одним із найважчих переживань тих днів у Маріуполі залишалася тривога — чим годувати дітей? Атаки на продуктові магазини, ринки та склади гуманітарних організацій почалися з перших днів вторгнення. Так, в офіс маріупольського Червоного Хреста попадали двічі. Розрахунок банківськими картками також був неможливий. У місті, як у давні часи, діяв бартер.

“За дитяче харчування люди віддавали автомобілі, тому що молоко у мамочок пропадало саме собою через нерви. Дитячого харчування немає, магазини вже потім були розбомблені, пограбовані та спалені”, — згадує блогер Микола Осиченко. 

Не тільки голод, але й спрага вбивали людей разом з російськими бомбами та ракетами. Міський водоканал призупинив роботу через постійні обстріли. Люди самостійно шукали джерела — бювети чи джерела. Збиралися в черги, щоб поповнити запаси, а путінська армія цинічно цим користувалася.

“Були точки по місту, де можна було взяти воду. Росія била по них теж, і там уже було так, що люди приходять туди, відтаскують тіла людей і набирають воду. Таке життя”, — каже Осиченко. 

6 березня співробітники організації “Лікарі без кордонів”, які перебували в Маріуполі, закликали до термінового відновлення подачі води. А міськрада повідомила про смерть внаслідок зневоднення шестилітньої дитини, мама якої загинула від обстрілів.

Люди готували їжу на технічній воді з опалювальних труб.

“Я собі каву щодня робив і цей смак не забуду. Зливав воду з системи опалення з запахом тих речовин, які туди додають, я її кип’ятив на вогнищі кілька разів”, — згадує Микола Осиченко. 

Доводилося збирати дощову воду, а також топити сніг.

“8 березня в Маріуполі випав несподівано сніг. І для маріупольців це було, скажімо так, майже свято, тому що вже з 3 березня в місті не було води. Я зробив кілька знімків про те, як люди збирають цей сніг у каструльки, у відра, щоб потім розтопити й таким чином отримати воду”, — розповідає фотограф Євген Сосновський. 

Юристи міжнародної правозахисної організації Global Rights Compliance звернулися до Міжнародного кримінального суду із заявою. У ній йдеться, що керівництво РФ свідомо створило в українському місті умови, що призвели до голоду та смерті тисяч людей. Протягом 85 днів облоги Маріуполя Росія умисно, з метою захоплення міста, застосувала тактику доведення до голоду.

Юристи дійшли висновку, що російський напад складався з чотирьох етапів. Спочатку військові РФ атакували цивільну інфраструктуру, що призвело до припинення подачі електроенергії, тепла та води. Потім людям було відмовлено в гуманітарній евакуації й ті, хто намагався виїхати, піддалися нападам. 

На третьому етапі армія РФ цілилася по критичній інфраструктурі, обстрілювала пункти видачі гуманітарної допомоги та місця, де була питна вода. На четвертому — здійснила стратегічні атаки, щоб знищити чи захопити будь-які залишені об’єкти інфраструктури.

Все це, на думку юристів, свідчить про те, що Росія планувала захопити прифронтове місто без жалю до цивільного населення Маріуполя. Члени міжнародної організації покладають відповідальність за загибель тисяч мирних жителів на владну верхівку РФ і особисто на Володимира Путіна.

“Будь-які дії, які умисно спрямовані з боку збройних сил РФ, з боку російських політиків на створення голоду, або внаслідок яких створюється ситуація голоду для населення, про що вони не могли не знати й що було умисно, — все це кваліфікується як міжнародний злочин. Відповідно до міжнародного права, з Женевськими конвенціями та Римським статутом Міжнародного кримінального суду, який кваліфікує такі порушення як злочин. Зокрема, в статті 8 Римського статуту прямо написано, що свідоме використання голоду, створення умов для голоду цивільного населення як метод ведення війни є важким воєнним злочином”, — коментує експерт з питань міжнародного права та адвокаційний менеджер Міжнародного центру української перемоги Андрій Міхєєв. 

Голодна смерть 

Звірячі методи виснаження голодом загарбники застосовували й у нині окупованій Луганській області. Так, Наталя Простякова з сином змогла вирватися з Лисичанська. Місто безжально обстрілювали вже в перші дні повномасштабного вторгнення, а будь-які шляхи доставки гуманітарної допомоги також були відрізані. Але батьки Наталі, які жили в приватному секторі, вирішили залишитися.

“Усі ці весняні місяці я просила їх виїхати. Але, як ви розумієте, вони дорослі люди, 65-70 років, живуть у своєму домі… Але обстріли були нескінченним. Відрізалися шляхи виходу, входу в місто з усіх боків”, — згадує переселенка з Лисичанська Наталя Простякова. 

У Лисичанську також припинялася робота магазинів, зникали ліки, не вистачало пального та питної води. Люди були змушені тижнями жити в підвалах чи імпровізованих укриттях, майже не виходячи на поверхню через ризик потрапити під ворожий обстріл. Як і в Маріуполі, в Луганській області російська армія била по енергетичних, газових, водних та продовольчих об’єктах.

“Насамперед знищувалися пекарні та магазини. Мама пішла по хліб, стоїть черга і туди починає сипатися вогонь, а люди навскидь: хто під сходи, хто в підвал. Цілеспрямовано все це робилося для того, щоб люди просто залишалися без нічого. Мої батьки були там усю весну”, — каже Наталя. 

З кожним днем ставало все важче добувати їжу і запаси швидко вичерпувалися.

“Тато робив пастки й полював на птахів, на зайців. Світла, звісно, вже не було, газ теж з часом пропав. Було одразу перебито всі газові, водні, електричні підстанції в Лисичанську. Доводилося готувати на вогнищі”, — розповідає переселенка з Лисичанська. 

Сім’ї ділили останні продукти, харчувалися всухом’ятку, варили воду з рештками крупи чи збирали те, що можна було знайти серед руїн. Особливо важко доводилося літнім людям, хворим і тим, хто не міг самостійно вийти по допомогу.

“У нас 11 людей у Горському померли від голоду. Нам нічого з їжі не привозили. У кого що було — той і виживав. По вулиці ходили й плакали люди”, — згадує жителька Горського Луганської області Валентина Красова.

Для тих, хто жив у прифронтових районах Луганської та інших областей, голод став не збігом обставин, а жорстокою реальністю, обумовленою чужою волею. Російська армія використовувала його як інструмент тиску, як спосіб змусити людей покинути домівки, зламати, підкорити, а найнезахищеніші верстви населення — знищити.

“Це було добре сплановано! І створення такої ситуації з голодом на окупованих територіях в окремих населених пунктах для них було вигідно. Чим вигідно? Зрозуміло, Донецьк, зрозуміло, Маріуполь, ну а нащо їм такі населені пункти, як Оріхове, Горняк, Чапаївка, Дар’ївка — селища невеликі, де живуть люди, в основному пенсіонери. Їм же пенсії треба платити, тому їх “краще” заморити голодом, ніж витрачати на них гроші”, — каже правозахисник, директор Інституту стратегічних досліджень і безпеки Павло Лисянський. 

Те, що творила і творить російська армія в Україні — це акт надзвичайної жорстокості. 

“Цивільне населення приречене навіть не на швидку смерть, як у випадку застосування зброї проти них, а на повільну і мученицьку смерть. Це потрібно або для досягнення військової переваги, тобто психологічного тиску на Збройні сили та керівництво України, або ж просто з причин ненависті чи бажання знищити населення. Все через те, що вони є українцями та не хочуть увійти в культурну і геополітичну парадигму РФ”, — коментує експерт з питань міжнародного права та адвокаційний менеджер Міжнародного центру української перемоги Андрій Міхєєв. 

Воєнний злочин і акт геноциду

Російська армія з початком осені 2025 року активізувала обстріли енергетичної інфраструктури по всій Україні. Одна з найбільших атак балістичними ракетами була здійснена вночі 8 листопада. Зв’язок між ударами по енергооб’єктах і ризиком голоду для українців — прямий. Енергетика — це основа функціонування практично всіх сфер: від виробництва до розподілу продовольства. Ці обстріли не тільки масові, але й систематичні, а об’єкти не є військовими цілями.

“Ті ж самі дії, спрямовані проти цивільного населення, але якщо вони є широкомасштабними і якщо вони є систематичними, то можуть кваліфікуватися як злочин проти людяності, спрямований проти цивільного населення без мети отримання якогось військового переваги. І, як правило, за такі злочини дають більший строк тюремного ув’язнення, більшу суму штрафів і інших видів фінансового покарання. Все це є частиною централізованої політики, яка йде зверху, і тут може навіть бути склад злочину геноциду”, — каже правозахисник Андрій Міхєєв. 

Осудження російського керівництва та виконавців злочинних наказів за свідоме використання голоду як способу ведення війни проти цивільного населення повинно створити важливий прецедент у міжнародному гуманітарному праві, наголошують юристи.

“Використання голоду як методу і способу війни є воєнним злочином. Це вже у світі давним-давно заборонено. Про це вже говорять понад сто років як про такий спосіб, яким не можна вести війну. І, звісно, над цим можна і потрібно працювати як над окремим видом злочину. Я кажу це, спираючись на те, що людей часто в місцях активних бойових дій запирали в такі умови, в яких вони не мали доступу до гуманітарної допомоги. Вони не мали доступу якихось організацій на їхній території. І найголовніше те, що обстрілювалися такі об’єкти, які забезпечують життєдіяльність населення — починаючи від хлібозаводів і закінчуючи електростанціями. Все це в сукупності може призвести та призводить до гуманітарної катастрофи”, — каже адвокат, який займається збором доказів воєнних злочинів Юрій Білоус. 

Голод в арсеналі російської армії садистів, вбивць і мародерів став одним із найжорстокіших і антигуманних методів захоплення українських міст і сіл. З людожерською насолодою окупанти за наказом кремлівського очільника Путіна позбавляють українців будь-якої можливості вижити — не тільки обстрілами, але й знищенням продовольства та блокуванням доступу до нього.

Апробований у сталінські часи російський метод — морити голодом народ для його поневолення — це воєнний злочин і черговий доказ, що Путін здійснює в Україні саме геноцид. Його мета — не захоплення території, а знищення українців як нації.

Павло Лисянський, український правозахисник, директор Інституту стратегічних досліджень і безпеки, який документував порушення прав людини на окупованих територіях Донбасу, загинув в ДТП 14 листопада 2025 року. 

Читайте також: Українських дітей викрадають і перетворюють на ресурс: хто зупинить Росію і покарає головних злочинців