Вкрадене завтра, психологічні травми та втрата батьків: як живуть українські діти під час війни

Замість безтурботних шкільних років — дистанційне навчання та уроки в укриттях. Замість колискових — звуки вибухів. Замість ігор у дворі — розбір завалів після російських обстрілів. Замість зустрічей з друзями — очікування, що їх дістануть з-під завалів. Замість теплих сімейних вечорів — ридання над труною та розірвані сім’ї. Це реальність війни, принесеної Росією в домівки українських дітей.

Як діти переживають воєнні дії та як справляються з наслідками російського терору — розповідаємо у свіжому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM.

Автор — Марина Нестерова.

Російське вторгнення в Україну призвело до руйнування міст і сіл, тисяч жертв серед цивільного населення і найжахливіше — до загибелі сотень дітей. Агресія позбавила українських дітей найціннішого — нормального дитинства, завдавши незворотної шкоди їхньому психічному здоров’ю та розвитку.

За даними UNICEF, війна торкнулася понад 7,5 млн дітей в Україні, з них близько 2 млн стали біженцями, а решта живуть в умовах постійної загрози. Згідно зі звітом Організації Об’єднаних Націй (ООН), 90% українських дітей відчувають стрес, тривогу та посттравматичний розлад.

Але окрім цього, Кремль здійснює цілеспрямовані воєнні злочини, незаконно депортуючи українських дітей до РФ, піддаючи їх індоктринації та мілітаризації.

Втеча з полону пропаганди

Ксенія та Сергій — діти-сироти. До повномасштабного вторгнення вони жили в названій сім’ї в місті Вовчанськ Харківської області всього за кілька кілометрів від кордону з Росією. Місто стало одним з пунктів, через які російські війська вдерлися до Харківської області у 2022 році.

“Все було як у жахливому фільмі. Я прокидаюся вранці, до школи, всі вже не сплять, метушаться і кажуть, що треба збирати якісь документи, необхідні речі, тому що почалася війна. Я кажу: стоп, яка війна, ви, напевно, жартуєте. І після цієї фрази десь поруч вибухає міст. Потім ще один вибух. Була дуже незрозуміла ситуація. Ми, на жаль, нікуди не виїжджали. Ми потрапили під окупацію з першого ж дня. Постійно по вулицях ходили російські військові. Стріляли поруч з будинками й у нас не було місця, де можна було сховатися”, — згадує Ксенія.

Як тільки окупанти закріпилися в місті, вони заснували військову комендатуру і першим ділом взяли під контроль освіту. Ціллю було зовсім не забезпечити дітям можливість навчатися. Завдання була — перевиховати відповідно до власної ідеології.

“У 2022 році вже був кінець школи та ми довчалися вже за російською програмою. На початку червня до мене додому прийшла класна керівниця і сказала названій матері, що я повинна отримати російський атестат про закінчення школи та поїхати вчитися до Росії, тому що у Вовчанську немає місць для навчання, адже окупанти все знищили. Мою думку ніхто не слухав. 31 серпня я опинилася в технікумі в місті Шебекіно і вчилася на перукаря, хоча це мені зовсім не подобалося. Мого брата вивезли до російського літнього табору, нібито на відпочинок на 2-3 тижні до Геленджика, а по факту він опинився в пастці”, — каже Ксенія.

Діти опинилися в різних містах, за тисячу кілометрів один від одного.

“Я хотіла врятувати брата від того, щоб його вивезли до Росії, але мене ніхто не послухав. Після закінчення зміни в табор, його запхали до російської сім’ї, яка промивала моєму братові мізки, казала, що в Україні начебто його вб’ють. Братові говорили, що у нього буде “класне майбутнє в Росії”. Мене ж у технікумі зобов’язували вивчити російський гімн, але я завжди відмовлялася, і під час їхнього гімну співала український. Підіймали російські прапори, потім у нас були “розмови про важливе”. Відвідування було обов’язковим, розмовляти українською чи носити українську символіку було не можна. У нас ще були уроки історії, де розповідали яка Росія “могутня” і “велика”, що треба умовно молитися на Путіна. Ще мене постійно змушували отримати російський паспорт, але я відмовлялася, і за це мене вигнали з коледжу та гуртожитку”, — розповідає дівчина.

Ксенія поселилася у знайомих і почала обдумувати план, як повернутися з братом в Україну.

“Мені вдалося зв’язатися з моєю сусідкою із Харкова і я її попросила звернутися до соціальної служби міста, щоб пояснити нашу ситуацію з братом: що ми зараз у Росії, нам потрібна допомога і ми хочемо виїхати. Перед цим я телефонувала братові та запитувала, якщо буде можливість, ти згодишся поїхати зі мною назад в Україну? Він говорив: так, звичайно. І тільки після його слів я пообіцяла собі, що не повернуся без нього. Потім вже почався процес через соціальну службу. Вони мене зв’язали з благодійною організацією Save Ukraine, яка допомогла мені оформити всі необхідні документи”, — пояснює Ксенія.

Коли документи були готові, Ксенія відправилася до брата. Вона була ще в дорозі, коли російські опікуни Сергія раптово заборонили йому спілкуватися з сестрою і заблокували її в соціальних мережах. Змушена боротися за право бачити брата, Ксенія звернулася до російської опікунської служби.

“Я знала тільки місто, де він знаходився. Мені довелося звернутися до російської соціальної служби, просити дозволу побачитися з ним і поговорити. Перед цим мені сказали, що служба вже навідувалася до Сергія, з ним спілкувалися, і що він начебто не хоче їхати зі мною і хоче залишитися у Росії. Мені дозволили його побачити, але забрати брата я могла тільки у разі його повної згоди”, — згадує дівчина.

Коли Ксенія вперше побачила Сергія після довгої розлуки, вона ледве впізнала свого веселого брата: він був дуже наляканий, поводився відсторонено і категорично відмовлявся повертатися в Україну.

“Це було найважче випробування в моєму житті. Весь час, який Сергій провів у цій сім’ї, йому цілеспрямовано промивали мізки російською пропагандою. По факту я для нього стала чужою людиною, він мене не сприймав. Ми спілкувалися три години. Спочатку він говорив, що у нього є друзі й все добре. А потім почав говорити все те, що ці “батьки” йому навіювали: що в Україні фашисти, нацисти, вони його вб’ють, він там нікому не потрібен. Я розуміла, що на мені зараз величезна відповідальність. Я повинна була зібрати всю свою силу, впевненість і просто будь-якими способами його переконати. Я йому запропонувала повернутися лише на один місяць, щоб спробувати. Зрозуміло, я б ні за що його назад нікому не віддала, але ця маніпуляція спрацювала, і він погодився. Ми повернулися додому”, — розповідає Ксенія.

У Росії утримують понад 20 тис. українських дітей, згідно з даними уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця. З них близько 2 тис. — діти, позбавлені батьківської опіки. Внаслідок депортації вони стикаються з примусовою русифікацією, психологічним тиском та порушенням їхніх прав: дітей поміщають до так званих таборів перевиховання, віддають під опіку російським сім’ям і піддають “патріотичному вихованню”.

“Найжахливіша ситуація, коли дитина опинилася без гарантії безпеки та реалізації її прав: права на сім’ю, на здоров’я, на освіту, на доступ до інформації, на доступ до своєї ідентичності. Ці права системно порушуються РФ щодо українських дітей, яких вони насильно вивозять за межі нашої країни. Дитину, яка пам’ятає українське коріння і розмовляла українською мовою, поміщають часто без батьків до вороже налаштованого середовища. Росія створила реальність, де все українське — це негативно і погано. Російські діти в школах, дитячих садках або закритих закладах, куди потрапляють українські діти, налаштовані вороже до них. Вони стикаються з постійним фізичним булінгом. Все це “перевиховання”, відречення від Батьківщини, систематичний булінг позначається на їхньому психоемоційному стані, діти повертаються в Україну з розвиненим ПТСР, депресією, апатією, а іноді й суїцидальними думками. Їхнє відновлення може тривати роками”, — пояснює Олександра Романцова, правозахисниця Центру громадянських свобод.

Окрім депортації, на тимчасово окупованих територіях під тиском російських окупантів перебувають 1,6 млн українських дітей. Про це повідомляє Центр громадянської освіти “Альменда”.

Діти під жорстким контролем окупантів: вони зазнають перевірок, допитів, спроб стерти їхню українську ідентичність. Сюди ще можна додати примусову російську освіту, просякнуту пропагандою, що виправдовує агресію проти України, та примусовий військовий вишкіл.

“Дитина переживає в окупації глибоку травму, перебуваючи в ситуації невизначеності та заборони на все, що раніше було прийнятним: на свій погляд, на українську школу, на українську мову, на навчання онлайн. Діти перебувають у стані очікування покарання та страху. Це такий психологічний полон. Можна сказати, що цей досвід має свій відгомін, і є симптоматика посттравматичних стресових реакцій, постійної тривоги, постійного очікування чогось поганого, настороженості та неможливості розслабитися. Це навичка, набута в полоні, і вона залишається з дитиною дуже довго навіть після повернення до більш безпечного середовища”, — коментує психолог Наталія Мрака.

Травма окупації

Коли окупанти вдерлися до його рідного Херсона, Діма вчився у першому класі, займався футболом і мріяв про кар’єру успішного футболіста. Але мріям не судилося збутися…

Херсон був окупований з перших днів вторгнення. Сім’я Діми була змушена покинути рідний дім і тулитися в підвалі, адже обстріли не вщухали ні вдень, ні вночі.

Окупанти, заснувавши військову адміністрацію, влаштували на місцевих жителів справжнє полювання. Батьки Діми, пов’язані з Державтоінспекцією, негайно перетворилися на мішень: російські військові вривалися в будинок, влаштовували обшуки, перевірки, а батька Діми забирали на так званий підвал.

“У нас були постійні перевірки. Син це все бачив: як приходили, заходили, перевіряли, розпитували. Приїжджали навіть на БТР прямо під будинок. Діма не плакав, але був замкнутий”, — згадує мама Діми Мая.

Після визволення Херсона Діма разом з мамою втік у більш безпечний куточок України, але жахи окупації залишили глибоку рану назавжди.

“У дитини не було ні школи, ні дитинства. Ми пережили й окупацію в Херсоні, і деокупацію, і затоплення. Звичайно, треба було раніше виїжджати, тому що дитина травмувалася психічно. Спілкуватися дуже йому хочеться, тому що він недоотримав цього ні в школі, ні у дворі, ні в якихось компаніях”, — каже Мая.

Діма не відвідує школу офлайн, уроки батьки перенесли у дистанційний формат.

“Ми пропонували піти до школи, адаптуватися, але він не готовий. Його турбує власна безпека: “Де я буду під час тривоги, де будеш ти?”. Йому вже 10 років. Ми зверталися до психологів і вони сказали, що як дитина вважає за потрібне, так і має бути. Я не працюю і тому постійно перебуваю з сином, щоб він прийшов до тями після того, що побачив у Херсоні”, — пояснює мама Діми.

Щоб впоратися з травмою, Діма відвідує реабілітаційні заняття з психологом. Це вимушений захід, але вони покликані допомогти хлопчикові повернутися до безтурботного стану дитинства і поступово забути про пережиті жахи окупації.

“Важливо розуміти, що досвід окупації, досвід таких переживань, серйозних втрат і досвід, коли дитина стає свідком якихось страшних подій, які дають таку шокову травму, може мати довготривалий характер”, — каже психолог БФ “Голоси дітей” Світлана Назірова.

Керівник Національної соціальної сервісної служби Василь Луцик називає страшні цифри: внаслідок російського вторгнення понад 13 тис. дітей втратили батьківську опіку, а більше тисячі з них стали повними сиротами. Більш руйнівну травму для психіки дитини, ніж втрата батьків, складно уявити. Це втрата не тільки близької людини, а й довіри до зовнішнього світу. Для кожної дитини батьки — це опора, підтримка і фундамент для розвитку.

Діти потрапляють до інтернатів або, якщо пощастить, до названих сімей, але навіть там часто почуваються зайвими та покинутими. Це призводить до замкнутості, уникнення соціальних контактів і страху близькості, викликаючи ізоляцію та самотність у дорослому житті. Без своєчасної допомоги травма знижує успішність, мотивацію, формуючи покоління, що бореться з наслідками втрати протягом усього життя.

“Втрата батьків або одного з батьків — це той досвід, з яким дитина буде жити все своє життя. На цьому шляху існують різні етапи. Є фаза гострого горювання, яку кожна дитина переживає по-своєму: хтось плаче, хтось замикається в собі, хтось виражає емоції злості та ненависті. З часом, якщо з такою травмою не працювати, у дитини може розвинутися гострий ПТСР, важка фаза депресії або постійна тривожність. Якщо дитина втрачає батьків, то вона втрачає себе і в багатьох інших сферах життя, тому що страждає рівень її соціальної взаємодії. Вся ця комплексна травма впливає на всю життєдіяльність дитини”, — каже психолог Світлана Назірова.

18-річний опікун чотирьох дітей

Коли почалася війна, В’ячеславу Вялову виповнилося 18 років. Він жив у Донецькій області, в невеликому селищі Верхньоторецьке разом зі своєю сім’єю: мамою, братом Данилом, братом Тимуром, сестрою Ніколь та молодшою сестрою Олівією.

“Ми планували відкрити свій магазин. До війни я починав перші кроки в будівництві, були свої бригади на той момент. Було дуже багато цікавого, насиченого і ніхто не очікував, що почнеться знищення України”, — каже В’ячеслав.

З 2014 року селище Верхньоторецьке опинилося на лінії розмежування. З перших днів повномасштабного вторгнення російські війська почали масовані обстріли. По селищу били з артилерії, мінометів, скидали касетні боєприпаси та авіабомби. Сім’я В’ячеслава жила в приватному будинку і під час атак ховалася в підвалі. У Верхньоторецькому назрівала гуманітарна катастрофа. Щоб хоч якось прогодуватися, В’ячеслав, як старший у сім’ї, разом з мамою відправився за продуктами 17 березня 2022 року.

“Наше місто, на жаль, швидко окупували. Разом з тим вони просто знищили все. Моя мама — неймовірна і сильна жінка, яка все своє життя працювала заради нас. Того дня, коли обстріл закінчився, ми з мамою пішли, щоб знайти хоч щось, що допоможе нашій сім’ї протриматися далі”, — згадує В’ячеслав Вялов.

Два російські снаряди впали поруч з ними, за лічені секунди назавжди змінивши життя 18-річного хлопця. Уламки, дим, крики. Його мама лежала поруч, стікаючи кров’ю. Слава кинувся до неї, щоб врятувати, але це були несумісні з життям поранення.

“Я не знаю, коли цей біль піде, я не знаю. Мені дуже важко, я б все віддав, щоб мама виявилася поруч, щоб просто обійняти її та взяти за руку. Мені дуже її не вистачає”, — каже В’ячеслав.

Війна, розв’язана Росією, відібрала у нього найдорожчу людину в його житті. Окупанти позбавили його навіть можливості поховати маму. Розуміючи, що кожен день може обернутися трагедією, він вивіз чотирьох молодших братів і сестер з окупованої території. А потім взяв на себе опіку над ними, ставши їхнім єдиним захистом і опорою.

“Я дуже боявся, що дітей можуть забрати. Мама завжди казала, що тільки ми є один в одного, і я б ні за що не залишив їх. Дуже боявся, що наша сім’я просто розвалиться”, — згадує В’ячеслав.

Тоді ще 18-річний В’ячеслав взяв на себе не тільки роль батька, але й пообіцяв підтримувати той рівень життя, який завжди забезпечувала їхня мама. Сьогодні його день розписаний по хвилинах: відвозить дітей до школи та на різні гуртки, орієнтуючись виключно на їхні інтереси. Щовихідного вони проводять час разом. Водночас хлопець навчається на третьому курсі університету і багато працює.

В’ячеслав так і не зміг змиритися з втратою. У важкі моменти він часто згадує маму, вірячи, що це вона дає йому сили справлятися з життєвими труднощами. Все, про що мріє 21-річний хлопець сьогодні — подарувати своїм молодшим братам і сестрам безтурботне дитинство, щоб вони більше ніколи не знали тягаря війни.

Коли тато не повернувся з війни

Справлятися з втратою батька доводиться і сім’ї Кендзьор. Їхній батько Роман пішов на війну добровольцем.

“Чоловік сказав: “Я піду, ти мене не зупиниш”. Коли Роман йшов, то сказав фразу: “Я не можу не піти, адже закінчиться війна, діти мене запитають, де я був і що я їм скажу”. Він говорив: “Розумієш, якщо ми росіян не зупинимо, то вони прийдуть до нашої квартири, потім вони прийдуть до твоїх батьків, а потім до моїх батьків додому”, — згадує дружина загиблого героя Інна Кендзьор.

Спочатку Роман служив у територіальній обороні, а невдовзі у складі стрілецької роти 204-го батальйону вирушив на одну з гарячих ділянок фронту у Луганській області.

“Я не вірила до останнього, поки він мені не прислав фотографію, де Роман стоїть з автоматом і поки він не прислав документи добровольця”, — каже Інна.

У червні 2022 року Роману виповнилося 40 років. Інна разом з дітьми приїхала побачитися з чоловіком і привітати його з ювілеєм, не підозрюючи, що прощається назавжди.

“Ми приїхали до нього з дітьми 17 червня на день народження. Але Романа підняли по тривозі й свій день народження він вже зустрів на Донбасі. 29 червня 2022 року ми дізналися про його загибель. Символічно, знаєте, тому що село, в якому він народився — Велика Кам’янка, а загинув він у селі Верхньокам’янка Луганської області”, — розповідає дружина загиблого героя.

Синові Максиму на той момент було шість років і він, як старший у сім’ї, про те, що тата не стало, здогадався одразу по сльозах мами. Молодшому синові Міші було всього чотири роки.

“Міша довгий час бачив чоловіка. Місяця два після похорону казав: “А там тато стоїть”. А старший Максим, ображався, тому що він не бачив. Вони були на похороні. Це було моє особисте важке рішення. Я вирішила, попри те, що вони малі, то нехай краще ображаються на те, що дала їм можливість цю емоцію прожити, ніж не дала можливості попрощатися з батьком. Я сподіваюся, що колись вони зрозуміють мене”, — каже Інна.

Для дітей тато був втіленням мужності, хоробрості та нескінченної доброти — тим ідеалом, який освітлював їхнє дитинство теплим і незгасальним світлом. Вони обожнювали проводити час разом, і саме він прищеплював їм любов до того, щоб змайструвати щось власними руками.

Максим досі зберігає в серці ті тремтливі спогади: як батько допоміг йому подолати страх, взявши на долоню величезного жука, і як вони, затамувавши подих від захвату, годували в зоопарку черепаху. Після смерті батька діти довго переживали етапи горювання.

“Молодший Міша міг у садочку піти в куточок, встати, поплакати й піти грати далі. Максим переживає це по-іншому: він це все накопичує і потім у якийсь момент викидає. У нього взагалі був період, коли не хотів йти ні на могилу до чоловіка, ні на Алею Слави. Для нього це була дуже складна тема. Він навіть у класі друзям не говорив про те, що його тато загинув. Сказав, тому що це дуже боляче”, — згадує дружина загиблого героя.

Біль втрати залишиться з дітьми назавжди, але щоб повернути їх до звичного життя, Інна встановила для дітей правила: Максим і Міша, крім обов’язкових шкільних занять, приділяють час саморозвитку: відвідують гурток народного танцю, збирають конструктор і багато читають.

Старший Максим вже допомагає мамі по дому, може підкрутити щось викруткою або розібрати важкі пакети після покупок.

“Коли нам стає сумно, ми з ними всі дружно втрьох сідаємо і плачемо. І я пояснюю дітям, що мені теж важко”, — розповідає жінка.

У Михайла є традиція збирати шеврони, хлопчик на прогулянки завжди бере цукерки, щоб подякувати військовим за їхню службу, а ті своєю чергою віддають йому свої шеврони. Так у Міші назбиралася ціла колекція.

“У нас поруч є центр кінологічний, де військові вчать собак, ми туди часто приходимо, у мене вже п’ять шевронів від військових звідти, а в колекції вже понад 40 шевронів”, — каже Михайло.

Допомагають і інші значущі дорослі в житті Максима і Михайла — це їхній дідусь, хрещені та тренер з танців.

“Максимальну підтримку ми, звичайно, отримали від моїх батьків. І зараз вони нас підтримують і допомагають. У хлопчиків дуже хороші й вони з ними часто проводять час, адже їм все одно не вистачає чоловічої уваги, вони та зараз більше тягнуться до чоловіків. Мій батько теж з ними проводить дуже багато часу, вони люблять, коли дідусь каже: “Давайте, хлоп’ята, поговоримо як чоловік з чоловіком”. Коли вони чують “чоловік з чоловіком, по-дорослому”, у них наче виростають крила”, — розповідає Інна.

Діти часто згадують батька, їхні спільні прогулянки, ігри та безтурботний час. Зараз, щоб побачитися, вони часто приходять до нього на могилу або Алею Слави недалеко від дому, щоб привітатися, обійняти і бігти далі по своїх справах.

“Моя найбільша мрія: щоб закінчилася війна, потім — щоб тато повернувся”, — каже Максим.

“А у мене дві мрії: я мрію, щоб війна закінчилася і щоб тато повернувся”, — підтримує брата Михайло.

Міжнародне право та відповідальність

Росія, вторгнувшись в Україну, грубо порушила права дітей, закріплені Конвенцією ООН про права дитини та Женевськими конвенціями. Використання вибухової зброї в густонаселених районах призвело до загибелі та поранень дітей, руйнування шкіл і лікарень. Це пряме посягання на право дітей на життя та безпеку.

На тимчасово окупованих територіях дітей піддають тортурам, зафіксовані випадки сексуального насильства — це злочини проти їхньої гідності та безпеки. Також дітей насильно вивозять до Росії через “фільтраційні” табори, змінюють їхні документи, громадянство, віддають до російських сімей, придушуючи українську ідентичність. Це крадіжка їхнього права на сім’ю та національну приналежність. На окупованих територіях нав’язують російську освіту, забороняють українську мову, вбивають дітям мілітаристську ідеологію. Це позбавляє їх права на освіту та культурну ідентичність.

“Ми можемо бачити цілий комплекс порушень прав українських дітей: і право на життя, і право на розвиток, і право на здоров’я, на вільне вираження своїх думок, на розвиток особистості, право на освіту, на доступ до базових послуг. Це все систематично порушується Російською Федерацією щодо українських дітей”, — каже юристка Регіонального центру прав людини Ксенія Корнієнко.

У березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт Путіна та російської уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Їх звинувачують у причетності до незаконної депортації українських дітей з окупованих територій України, що, згідно з Римським статутом, кваліфікується як воєнний злочин.

Дії російської влади, пов’язані з систематичним порушенням прав українських дітей, можуть розглядатися також як порушення міжнародного права. А згідно з Римським статутом, такі дії потенційно підпадають під ознаки геноциду, оскільки спрямовані на найвразливішу групу. Міжнародне право дозволяє розслідувати подібні злочини окремо, враховуючи особливий захист, що надається дітям в умовах збройних конфліктів.

“Важливо також порушувати це питання і, можливо, спонукати Міжнародний кримінальний суд перекваліфікувати ці дії, адже у нас є всі критерії для того, щоб визнати ці діяння злочином проти людяності. Ця широкомасштабна, систематична та офіційна політика Російської Федерації”, — пояснює юристка Ксенія Корнієнко.

Розв’язана Путіним війна забрала життя 659 українських дітей, ще 2 180 отримали поранення різного ступеня тяжкості. Ці цифри — не випадкові втрати, а прямий результат цілеспрямованих, методично спланованих ударів російських загарбників по школах, лікарнях, житлових будинках та дитячих майданчиках.

Росія веде не просто територіальну війну, а систематичну кампанію зі знищення українського народу, тобто геноцид нації. Рани, фізичні та душевні, завдані агресорами українським дітям, після підписання мирних угод не загояться. Психологічні травми, втрата батьків, друзів, рідного дому залишать незгладимі сліди в душах цілих поколінь.

Читайте також: Демографічна колонізація, депортації та відбирання житла в українців: як зупинити Росію