Другий раунд переговорів України та Росії: гуманітарні зрушення та дипломатичний глухий кут

2 червня в Стамбулі завершився другий раунд переговорів між Україною та Росією. Зустріч тривала близько години. Українська делегація представила свою дорожню карту з пропозиціями щодо завершення війни, а Росія мала надати свій “меморандум”.

Зустріч у Стамбулі: Україна чекає дій, Росія — затягує

Переговори тривали рівно одну годину. За їх підсумками сторони домовилися про обмін “всіх на всіх” тяжкопоранених і тяжкохворих військовополонених. До цієї категорії увійшли також молоді солдати віком від 18 до 25 років. Досягнута домовленість про передачу “6000 на 6000” тіл загиблих військових з обох сторін. Міністр оборони України Рустем Умєров зазначив, що попереду важка робота: необхідно провести численні верифікації, щоб ніхто не був забутий або втрачений.

На попередній зустрічі 16 травня сторони домовилися про обмін “тисяча на тисячу” полонених. Це свідчить про поступовий прогрес у гуманітарній сфері.

Втім, українська делегація знову підкреслила свою основну мету — повне припинення вогню щонайменше на 30 днів. Після цього можливий перехід до інших гуманітарних питань та організації зустрічі лідерів. Як зазначив після зустрічі представник МЗС України Георгій Тихий, наступні раунди переговорів матимуть сенс лише в контексті підготовки зустрічі президентів. За його словами, ключові питання можуть бути вирішені тільки за наявності політичного рішення з боку Путіна.

Українська сторона висловила стримане задоволення результатами переговорів, адже вдалося досягти конкретних домовленостей. Проте очікування були вищими: припинення вогню, гуманітарні кроки та зустріч лідерів. Поки прогрес досягнутий лише в гуманітарній площині.

Під час пресконференції західні журналісти поцікавилися, чи вплинула на переговори спецоперація СБУ “Павутина”. Георгій Тихий відповів, що це питання не порушувалося. Він додав, що якби Росія ще 11 березня погодилася на припинення вогню, як пропонувала Україна, то могла б уникнути втрат авіації.

Українська делегація залишила зустріч з обережним оптимізмом. Глава делегації, міністр оборони Рустем Умєров, повідомив, що Україні запропоновано провести зустріч лідерів з 20 по 30 червня.

Перед переговорами Україна провела консультації з союзниками, підтвердивши прагнення до миру. Київ дав зрозуміти, що готовий до переговорів навіть без “меморандуму”, попри домовленість про його попередній обмін. Україна направила свої пропозиції заздалегідь, тоді як Росія передала “меморандум” безпосередньо під час зустрічі, що свідчить про затягування процесу з її боку.

Росія запропонувала припинення вогню на два-три дні для евакуації тіл загиблих з поля бою. Президент України Володимир Зеленський 2 червня прокоментував цю пропозицію, назвавши її безглуздою, а її ініціаторів — “ідіотами”. За його словами, “припинення вогню потрібне не заради паузи, а заради життя”.

Президент наголосив, що українська позиція залишається незмінною: безумовне припинення вогню, обмін полоненими, повернення українських дітей, а вже потім — зустріч лідерів.

“Щодо зустрічі лідерів мені сказав міністр оборони, що росіяни вважають, що над цим можна працювати на кінець цього місяця або на початок наступного”, — додав Зеленський.

Він звернув увагу на те, що Росія не демонструє готовності до справжнього припинення вогню.

“На що вони готові — припинення вогню на два-три дні, щоб забрати вбитих з поля бою. Я вважаю, що вони ідіоти, бо припинення вогню і робиться для того, щоб не було вбитих. Для них це питання просто невеликої паузи у війні. Тому дуже хочеться, щоб наші американські партнери сильними кроками направили пакет санкцій у Сенат і щоб дотиснули росіян до припинення вогню сильними санкціями. Інакше вони поки не розуміють. І ми вважаємо, що це справедливо”, — заявив він.

Другий раунд переговорів в оцінках експертів

Навіщо Росія затягує процес, обмежуючи переговори гуманітарними питаннями? Чому українська делегація наполягає на зустрічі лідерів, а Росія відмовляється це обговорювати? Чи може Україна добитися глобалізації переговорного процесу всупереч бажанню Росії вести діалог “сам на сам”? На ці та інші запитання в ефірі телеканалу FREEДОМ відповіли:

• Людмила Покровщук, доктор філософії, експертка з зовнішньої та внутрішньої політики;
• Ігор Петренко, доктор політичних наук;
• Дмитро Левусь, політолог-міжнародник, експерт Центру “Об’єднана Україна”;
• Володимир Дубовик, директор Центру міжнародних досліджень.

ЛЮДМИЛА ПОКРОВЩУК: Участь “технічних груп” — це затягування переговорів

— Із російською делегацією, яку очолює Мединський, серйозних домовленостей про припинення вогню, звісно ж, бути не могло. Тому що це не делегація рівня, здатного розв’язувати будь-які питання. Вона не має на це мандата від Путіна. На сьогоднішній момент, на другій зустрічі, її мандат — це передати їхній “меморандум”.

Продовжуватиметься робота щодо обміну полоненими й з питань, що стосуються дітей. Це те, на що Росія дійсно може піти, бо це політично важливо для Путіна — він може казати, що “процес іде”. Це також важливо для нього перед Трампом — заявляти, що “у нас триває переговорний процес”. Поки що він триває саме за цим треком. А далі побачимо. Я думаю, що саме так вони це й озвучують американцям.

При цьому, зверніть увагу, у Стамбулі американської сторони не було. І попри витоки у ЗМІ, що нібито росіяни просили американців не приїжджати, я думаю, Америка особливо й не образилася — вона й сама не хотіла приїжджати. Бо сенсу не було — що вони там побачили б? Цей “меморандум”?

Якщо справжній варіант меморандуму — це той, що вже опублікований в українських ЗМІ, то там виокремлюються три блоки, хоча раніше Росія заявляла про два, як казав Мединський. Перший блок — це ті “забаганки”, про які вони говорили всі ці три роки. Звісно, там є пропозиції про припинення вогню — у тому вигляді, як вони це бачать. Цікавим є пункт про те, що вони наполягають на закріпленні майбутньої угоди Радою Безпеки ООН. Тут Росія чомусь посилається на міжнародне право, хоча сама його не визнає.

Крім того, деякі російські політики вже заявили про третій раунд переговорів. При цьому, як вони висловилися, він можливий тоді, коли вони побачать, як Україна діє в напрямку домовленостей, досягнутих у Стамбулі. Йдеться про обмін полоненими та про припинення вогню на окремих ділянках фронту, щоб забрати тіла загиблих. Росія на цьому наполягала. Це чомусь стало для неї важливим, хоча раніше таким не було.

Що стосується самого меморандуму — цей процес явно буде затяжним. І це якраз те, чого домагалася Росія. Зараз ми спостерігаємо, що вона нав’язує свою гру. Навіть той факт, що американці не приїхали, це підтверджує. Вона нав’язує тривалий переговорний процес у форматі “один на один” — саме те, про що говорив Путін. Він хоче заявляти: “переговори йдуть”, і тепер Трамп може говорити: “ось, переговори тривають, я ж їх зібрав, при мені почали говорити, без мене — ні”.

Так він відходить убік, не несучи жодної політичної відповідальності за свої гасла та обіцянки, які звучали і під час кампанії, і в перші 100 днів його каденції — обіцянки “врегулювати конфлікт за 24 години” і “за 100 днів”. Тепер ми чуємо зовсім іншу риторику: “це не наша війна, це європейська війна — хай європейці й вирішують”.

Але саме цю рамку Росія, на жаль, за підтримки адміністрації Трампа поки що успішно нав’язує — і нам, і нашим європейським партнерам. Звісно, нам хотілося б цю рамку перевернути. Бо це необхідно. Росія й далі звужуватиме рамку, формулюючи свої вимоги. Вона хоче повного контролю. Як вона заявляла ще у 2022 році: “жодної війни немає, це конфлікт”. І вона розглядає його як регіональний, обмежений конфлікт.

Росія прагне звузити рамку — до рівня регіонального конфлікту. А коли йдеться про “регіональний конфлікт”, то переговори перетворюються на двосторонні, без участі глобальних гравців. І тоді з’являються майданчики типу Туреччини, компромісні країни, а не глобальні. Ми бачимо, як Туреччина зараз активно бере участь — і зрозуміло, чому Ердогану це важливо у його регіоні.

Ми ж пропонували Ватикан, Швейцарію. США, в особі Кіта Келлога, говорили про Женеву. Це був би шлях до глобального вирішення. Але Росії не потрібна участь глобальних гравців — їй це заважає. Путіну важливе лише одне: через звуження рамок і переведення всього в технічні групи — продовжувати війну, тягнути час. І, як він каже: “а там подивимось”.

Кожного разу вони підкидатимуть щось потроху — створюючи видимість процесу. Звісно, важливе повернення наших дітей, наших полонених. Але, як сказав Володимир Зеленський, наших європейських партнерів і нас цікавить припинення вогню. На це питання Росія поки що не дала відповіді. Та відповідь, яка міститься в їхньому меморандумі — це “ніколи”. Там навіть немає спроби окреслити хоча б якісь реальні компроміси. І бажання говорити про припинення вогню відсутнє.

Навіть учора, під час переговорів з делегацією Росії, це питання не підіймалося. Вони просто передали “меморандум” і сказали: “Зосередьмось на обміні полоненими і припиненні вогню на 2–3 дні на окремих ділянках фронту”. А далі — “подивимось, як піде процес”.

Зараз справді важливо консолідувати нашу позицію і не дозволити Росії нав’язати рамку “регіонального конфлікту”. Ми ж розуміємо — це не регіональний конфлікт, це глобальна війна. Це перша така війна після Другої світової — у Європі.

Росія — країна з Радбезу ООН, ядерна держава. Зводити агресію до “локального конфлікту” — неприпустимо.

Але у Путіна поки що є вікно можливостей. Він відчуває, що отримав певний “люфт” з боку Трампа. І зараз завдання української дипломатії — повернути процес на глобальний рівень. Про це й говорив Володимир Зеленський. Перевести обговорення в рамки, де беруть участь світові лідери, здатні вплинути на Путіна і добитися припинення вогню.

Тому що та технічна група, яку представила Росія, не здатна розв’язувати питання припинення вогню. Ми будемо продовжувати зустрічі — як вони й сказали — “раз на тиждень”. Можливо, наприкінці червня відбудеться третій раунд. Про що там говорити? Якщо знову про обмін полоненими — це важливо. Добре, якщо буде майданчик, де конкретно й ефективно працюватимуть над обміном “всіх на всіх”.

Але потрібен паралельний майданчик — з участю представників іншого рівня. Де справді можна буде обговорювати припинення вогню, мирну угоду і всі дотичні питання. Питання, які ведуть до справедливого завершення війни — але не на умовах Російської Федерації.

Зараз, зауважу, у нас справді є труднощі з адміністрацією Трампа. Тому що він не виявляє бажання діяти як глобальний гравець. Він боїться політичних ризиків. Вони усвідомили, що обрана ними спочатку модель переговорів — “двосторонні Росія-США” — зайшла в глухий кут. Вона не спрацювала.

Тепер вони відійшли, змінили свою конфігурацію участі. І зараз ми бачимо, що процес переведено на рівень технічних груп з боку Росії. Це влаштовує Путіна. І, видно, влаштовує Трампа. Тому що, зауважу ще раз — зараз Америка не несе політичних ризиків за переговори між Росією та Україною.

ІГОР ПЕТРЕНКО: Україна використовує логіку деескалації, а Росія — стратегію саботажу

Якщо ти хочеш про щось домовитись, ти щось попередньо показуєш, проводиться підготовча робота, потім переходять до якихось угод або обговорюють неприйнятні позиції, намагаються знаходити точки дотику. РФ цього не зробила.

Очевидно, Російська Федерація намагається використати ці переговори для затягування часу. Зараз вони нічого не показали — потім покажуть, потім скажуть: “Нам треба подумати”, а далі — “Давайте ще в якомусь форматі”. Очевидно, знову ж таки, вимагатимуть, щоб зустріч проходила тет-а-тет, без присутності представників Туреччини чи інших країн.

І знову з метою використати цей інформаційний туман, кілька годин переговорного треку — щоб закинути різноманітну інформацію: “все пропало” або ще щось, вкидати свої пропагандистські наративи. Потім делегації вийдуть і заявлять певні позиції, зроблять заяви з різних питань, але час уже буде втрачено.

Подальша стратегія Росії — затягування часу, але з демонстрацією певних поступок. І в такому випадку, якщо говорити про позитивні очікування, це може бути вихід на якийсь новий трек обміну. Важко говорити про кількість, але це виглядає як історія, що дозволила б Росії утримуватись у переговорному процесі і не дати можливості Сполученим Штатам Америки заявити: “Росія, ай-яй-яй, давайте все-таки посилимо тиск на них”.

Але загалом сумнівно, що зараз буде вироблено якийсь план дій, який можна реалізувати, або що взагалі відбудеться конструктивний діалог щодо широкого політичного врегулювання.

Скоріше за все, певна можливість з’явиться восени — у вересні-жовтні. А зараз Росія намагатиметься затягувати процес, при цьому подаючи незначні позитивні сигнали у вигляді обміну полоненими, можливо, з гуманітарних питань. І водночас продовжуватиме бойові дії та їхню активізацію на різних ділянках фронту.

Сполучені Штати Америки зараз займають досить м’яку позицію. Очевидно, вони інтерпретуватимуть продовження переговорного треку як позитив, щоб активізувати трек тиску на неї — як у вигляді санкцій, так і у вигляді збільшення підтримки України.

Ми виходимо з того, що Росія не хоче виходити з переговорного процесу, але точно не хоче результату.

У Кремлі чекають на підсумки літньої воєнної кампанії, а потім прийматимуть рішення залежно від досягнутого. Вони шукають якісь приводи — наприклад, спроба зайти в Дніпропетровську область і призначити день якогось “референдуму”, нехай навіть у кількох селах. А потім сказати: “Добре, ми готові відмовитися від цих територій”. Саме в таких форматах росіяни і намагаються щось виторгувати.

Україна ж діє в логіці деескалації, яка передбачає припинення вогню і подальшу роботу профільної групи для досягнення домовленості. Саме тому ми і проштовхуємо цю логіку — логіку деескалації конфлікту.

ДМИТРО ЛЕВУСЬ: Козирні карти України — це дипломатія, спротив і міжнародне право

— Дональд Трамп говорив, що в України немає карт, але Україна днями продемонструвала, що гру можна змінювати, і карти, так би мовити, козирні — це дуже умовне поняття. Якщо Україна здатна воювати три роки, то отже, вона здатна і змінювати ці ігри. Коли носії стратегічних ядерних сил — літаки — виводяться з ладу на території Росії, а це ті, що б’ють, зокрема, і ракетами по Україні, то це має бути досить вагомим аргументом.

Риторика щодо карт, яку запустив Трамп, сама по собі досить ущербна, тому що є міжнародне право, є цілком конкретний агресор — Російська Федерація. То про які карти взагалі мала б іти мова? Агресор має бути покараний, і всі міжнародні механізми для цього теж присутні.

Але якраз у плані карт — так, це радше ті самі козирні карти — це як показники для підтримки України у світі. Згадаймо 2022 рік, коли почалася повномасштабна агресія. Тоді були прогнози, що Україна протримається три дні або кілька тижнів — і все, більше вона не зможе чинити спротив. А коли виявилося, що це не так, от тоді міжнародна допомога, військова допомога, стала масштабною.

І зараз, коли, здавалося б, усе зайшло в глухий кут, і щобільше — по Україні завдають ударів стратегічні бомбардувальники, створені для завдання ядерних ударів по США, раптом виявляється, що це можна змінювати. Звісно, це і є ті самі зміни “карт”.

По-перше, Україна робить усе на дипломатичному рівні. Навіть якщо це здається нелогічним — тим не менш, ‘давайте ще раз спробуємо’, ‘давайте ще раз зробимо те, що кажуть партнери’ — і Україна йде цим шляхом. А з іншого боку — демонструє, що Росія не може тиснути. Насправді вона не така сильна, як здавалося — і вкотре це підтверджується. Це показує, що Україну можна й потрібно підтримувати, раз вона сама робить усе, щоб чинити спротив.

ВОЛОДИМИР ДУБОВИК: Путін захоче розмовляти з Києвом лише якщо буде впевнений, що Україна капітулює

Будемо сподіватися, що новий обмін полоненими відбудеться. Щодо інших питань — перемир’я, припинення вогню тощо — як ми розуміємо, жодного прогресу немає. Тож, звісно, попереду ще довгий шлях.

Росія почувається досить упевнено, попри ті чутливі удари, яких вона зазнала від українських спецслужб та Збройних сил останніми днями. Тим не менш, без відповідного тиску — про що йшлося у виступі Зеленського у Вільнюсі, і що ви цитували у своєму репортажі — без належного тиску на Росію як з боку європейських, так і з боку американських партнерів, і без подальшої підтримки України — нічого не буде. Росія, на жаль, розуміє лише мову сили.

На цьому тлі просто благати Путіна піти на розумні кроки, зробити кроки назустріч задля миру — марно. Путін хоче показати, що спершу доведе до кінця свою ‘військову операцію’, хоче повного розгрому українських Збройних сил. А потім уже з позиції абсолютного переможця диктувати умови й зустрічатися з українською стороною — і з Зеленським зокрема — щоб диктувати йому якісь умови. Або щоб це вже був не Зеленський, а якийсь інший український лідер. Адже вони неодноразово говорили про необхідність зміни влади в Україні й наполягали на цьому. І, власне, повномасштабне вторгнення мало серед своїх цілей саме це.

Отже, це радше про впертість. А якщо говорити загалом про дипломатичний хід, то тут можна сказати, що Путін таким чином підставляє українську делегацію, знову натякаючи на нелегітимність Зеленського. Останнім часом ми знову бачимо загострення розмов у Москві про те, що в Україні не було виборів. Хоча це пов’язано виключно з воєнним станом, який, своєю чергою, зумовлений агресією, яку Росія продовжує проти України.

Путін хоче з’явитися лише на тому етапі, коли, як він сподівається, Україна буде готова капітулювати. От тоді він приїде і урочисто підпише відповідні угоди. Але ми, звісно, сподіваємося, що такий день не настане.

Росія хоче вирішувати долю цих переговорів один на один безпосередньо з Україною. У Кремлі цього ніколи не приховували. Або вирішити долю України на переговорах із Америкою — за спиною українців, над головами українців і європейців. Або — вже другий варіант, який їх теж влаштовує — безпосередньо з Україною. Інтернаціоналізація цих переговорів, тобто залучення представників інших країн на боці України, звичайно, послаблює в цьому плані позиції Росії. Тому що буде продемонстровано, що Україна не сама, що вона спирається на допомогу великої коаліції країн.

Путін, у принципі, може припинити війну в будь-який момент і заявити, що вже досягнуто успіху, що вже є перемога, що ми вистояли тощо. Тобто, насправді, ця російська пропагандистська машина створює альтернативну реальність.

У цій альтернативній реальності в більшості росіян не буде жодного сумніву в тому, що здобута повна беззастережна перемога Росії. І тому, у принципі, він може зупинитися. Але, з іншого боку, звісно, він не хоче зупинятися, тому що для себе самого він хоче ще більшого успіху, ще більше захоплених територій, ще більше поступок з боку України та українських союзників у Європі й на Заході.

Тому він і продовжує війну, щоб підштовхнути до ще більших поступок. І я думаю, що російські різноманітні вимоги можуть лише множитися і розростатися.

До цього потрібно бути готовими — що Росія ніколи не вгамується. Адже, насправді, кінцева мета для них — це, по суті, знищення української самостійної суверенної держави. Тому якісь поступки, навіть територіального характеру чи, скажімо, позаблокового статусу України, — для них це все одно не повна перемога. Тому Путін, звичайно, намагатиметься посилити позиції Росії — як дипломатично, так і у воєнному плані.

Єдина можливість зірвати цей план — це завдавати Росії поразки. Знову ж таки, через дії українських Збройних сил, через підтримку з боку інших країн і через тиск на Росію.

Читайте також: Другий раунд переговорів України та Росії: гуманітарні зрушення та дипломатичний глухий кут