Тисячі кілометрів в обмін на свободу: як українці тікають з-під окупації

Повернення з окупації — це дорога до свободи, яку Росія перетворила на пекло. Українців били, принижували, їм погрожували смертю, але тисячі людей всупереч усім перепонам тікали від кремлівського режиму. 

Зараз росіяни перекрили всі пункти пропуску на підконтрольну Києву територію, але люди продовжують виїжджати з тимчасово окупованих територій у вільну Україну. Чому для цього тепер доводиться долати тисячі кілометрів, робити величезний гак через кілька країн? Навіщо Путін перетворює захоплені території на величезну в’язницю і як із неї вибратися? Про це в новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Максим Урлапов. 

Жахи фільтрації

У березні 2022 року російські війська бомбили Маріуполь. Десятки тисяч мирних жителів ховалися в підвалах і укриттях заводу “Азовсталь”. Українська влада намагалася домовитися з Росією про “зелений коридор”, щоб вивезти громадян з охопленого війною міста, але окупанти перешкоджали евакуації. Вони продовжували обстріли та глушили зв’язок. Тисячі доведених до відчаю людей наважилися виїжджати самостійно. 

Серед них була й Марія Вдовиченко. Тоді їй було сімнадцять років. З батьками та сестрою вона їхала з Маріуполя до Запоріжжя. Дорогою туди їм довелося пройти фільтраційний табір і двадцять сім російських блокпостів. 

“На кожному блокпосту нас обшукували. До тата дуже багато разів чіплялися і питали, чому він не служить? Говорили прямо, що він має залишитися на цьому блокпосту з ними”, — згадує біженка з Маріуполя Марія Вдовиченко. 

Спроба чоловіка вивезти сім’ю з окупації викликала в росіян лють. 

“Вони починали його бити, смикати за одяг, давати потиличники, конкретно завдавати ударів, штовхати ногами, бити зброєю”, — каже Марія. 

Згадуючи всі ці жахіття, Марія все ж каже, що її родині ще пощастило, адже зрештою після кількох діб суцільного пекла їм вдалося дістатися на підконтрольну Україні територію. А от багато людей не пройшли ці блокпости — їх затримували й про долі цих українців досі нічого не відомо.  

Тисячі людей на початку весни 2022 року все ще залишалися в Маріуполі, бо не могли покинути місто через російські обстріли. Анна Зайцева з чотиримісячним сином ховалася від бомбардувань у підвалах заводу “Азовсталь”. Там вона провела два місяці. 

Цілі березень і квітень щодня люди чули розриви снарядів у себе над головою. Лише на початку травня почали вибиратися із заводу через дірку, яка утворилася внаслідок бомбардування, а українські військові провели їх до автобусів. Транспорт поїхав у напрямку Запоріжжя, але дорогою його зупинили. Людей пересадили в інші автобуси, де були російські солдати. 

“І ось нас везуть на фільтрацію. Ми були в шоці, думали, що прямо поїдемо в Україну. Ми не про який фільтраційний процес навіть і не думали. І для нас це було дико”, — згадує біженка з Маріуполя Анна Зайцева. 

Людей повели в намети, де допитували й обшукували. 

“Вони сказали повністю роздягнутися, все з себе зняти: дивилися татуювання і шрами”, — каже маріуполька.  

Анну Зайцеву з немовлям протримали в таборі два дні. Лише після цього автобуси з маріупольцями поїхали на Запоріжжя. Там люди нарешті відчули себе знову вільними, багатьом надали тимчасове житло. Про російські блокпости та фільтрацію біженці згадували як про кошмар. 

Руслана Завгородня — мати п’ятьох дітей. Вона каже, що росіяни не мали ані краплі співчуття, а лише ненависть до неї за те, що вирішила виїхати з окупації. 

“Вони просто знущалися. У мене захворіла дитина і ми два дні ночували в машині”, — каже Руслана. 

У перші дні вторгнення тисячі жителів міста Енергодар Запорізької області протестували проти окупації. Вони виходили назустріч російським військам із прапорами України, перекривали ворожій бронетехніці дорогу до атомної електростанції. Солдати РФ у відповідь стріляли по мирних людях. 

Російські війська окупували Енергодар і безліч городян вирішили виїхати на підконтрольну Києву територію. Ірина — одна з них. 

“Не хотілося жити в окупації. Було дуже складно щодня бачити озброєних автоматами окупантів”, — каже Ірина. 

Із собою Ірина забрала літню маму, якій було 87 років. У неї кілька хронічних хвороб, а в окупованому Енергодарі плачевна ситуація з медициною. 

“Не привозили взагалі ніяких ліків. У лікарню не було сенсу лягати — там теж не було медикаментів”, — згадує жінка.

Ірина взяла документи та найнеобхідніші речі, сіла в машину і поїхала з мамою в бік Запоріжжя. Але для того, щоб туди потрапити, потрібно було пройти російські блокпости та фільтрацію в місті Василівка. Там були величезні черги з автомобілів. Люди чекали поруч із машинами вдень і вночі, спали на бетоні, тулилися в наметах. Приїхавши до Василівки, Ірина відчула шок. 

“Ми були десь 415-ті в черзі. А в день проходило по 50 машин. Нас без черги не пропускали попри те, що зі мною була велика літня жінка”, — згадує Ірина. 

Ірині довелося стояти в черзі дев’ять днів в умовах антисанітарії та на 30-градусній спеці в голому полі. 

Багатьом людям на цьому блокпосту ставало зле. Щонайменше десять людей померли, не витримавши таких умов. Це лише ті випадки, про які стало відомо українській владі. Так само окупанти розстрілювали колони машин, які вже випустили з Василівки. При чому робили це кілька разів. Часто росіяни просто закривали пункт пропуску у Василівці на кілька днів або переставали пропускати всіх чоловіків. Саме чоловікам найскладніше вийти з окупації — їх ретельно обшукували, роздягали до гола і дивилися татуювання.  

У всіх без винятку росіяни забрали на перевірку телефони та ноутбуки. Ірина каже, що знала про це і підготувалася — видалила всі фотографії з українськими прапорами, почистила соцмережі. Вона бачила, як людей, які цього не зробили, розвертали назад. 

Багато машин стояли порожніми, бо їхніх власників відвезли в невідомому напрямку, згадує Ірина, якій усе таки вдалося пройти блокпост.  

“Коли ми вже заїхали в Запоріжжя, у нас були сльози на очах. Ми просто плакали від щастя, що вирвалися”, — згадує жінка.  

Довгий шлях через Росію

Наприкінці 2022 року росіяни закрили пункт пропуску у Василівці й відтоді виїхати з окупації стало ще складніше. Напряму на підконтрольну Києву територію потрапити неможливо — потрібно їхати через Росію. Найкоротший маршрут до кордону з РФ через так звану “ДНР”, але й там безліч блокпостів. 

“Вони постійно змінюють свою локацію і неможливо вгадати, де саме будуть ці блокпости. Люди змушені їхати не своїм транспортом, а платити перевізникам, які мають ліцензію, що дає змогу переміщатися окупованою територією”, — каже волонтер Стефан Воронцов. 

Перевізники беруть гроші, але не дають жодної гарантії, що довезуть до Росії, бо є небезпека не пройти через блокпост. 

“Бувають випадки, що машини довго тримають на блокпостах або розвертають назад. А бувають такі випадки, що їх і не пропускають, і вони не розвертають назад — залишають на додаткову фільтрацію”, — каже волонтерка Катерина Арісой.  

За словами волонтерів, не пропускають молодих чоловіків. Були випадки, що люди пропадали безвісти й про них нічого невідомо. 

Проїхати через територію так званої “ДНР” — це тільки початок шляху. Далі, щоб потрапити до РФ, потрібно пройти пункти пропуску “Новоазовськ” і “Весело-Вознесенка” на українсько-російському кордоні. Там українці теж змушені проходити через фільтрацію. Співробітники ФСБ проводять допити, перевіряють гаджети, дивляться списки контактів у телефонах, фотографії та соцмережі. 

Люди про це знають і готуються наперед: видаляють усі зображення з українським прапором, усі проукраїнські канали в YouTube і Telegram. Але якщо людина викликала підозру, то росіяни намагатимуться відновити видалені дані. Особливу увагу приділяють месенджеру Telegram.    

“Усі фотографії, відео, які ви дивилися в будь-якому Telegram-каналі, зберігаються. І навіть після очищення cash якимось чином спецслужби можуть це бачити”, — пояснює волонтер Денис Мінін.  

Літніх людей через російсько-український кордон пропускають швидше, а от для всіх інших проходження КПП “Весело-Вознесенка” перетворюється на лотерею. Якщо не пощастить — там можуть протримати дуже довго. 

Українці намагаються потрапити на територію Росії та через Крим, однак і на півострові їм доводиться проходити фільтрацію.

Ярославу Хмельницькому було простіше, бо він кримець, а отже, вже перебував на окупованому півострові. Виїхати він зважився після повномасштабного вторгнення.  

“Після 2022 року я подумав, що вже пора їхати. Я хотів бути на адекватній стороні і розумів, що тут РФ не права, а платити податки і дивитися постійно пропаганду я не хотів”, — каже Ярослав. 

Ярослав заїхав до Росії через Кримський міст і далі виконав величезний шлях: добирався через територію РФ до єдиного пункту пропуску, що діяв між Україною та Росією, — “Колотилівка-Покровка”. Там люди мали пройти через допити та фільтрацію, і Ярослав викликав підозри у співробітників ФСБ.   

“Телефон я почистив дуже сильно і їм це не сподобалося. Кажуть: “давай, зізнавайся нам, або зараз приїдуть оперативники”. Приїжджають якісь дві людини. Перший одразу заходить і починає давати мені ляпаси й потиличники. І потім уже почали ставити запитання. Їм не подобалася моя відповідь, вони не вірили та знову почали бити. Так тривало близько п’яти годин”, — розповідає біженець із Криму Ярослав. 

Але все ж після п’яти годин допитів Ярослава все-таки пропустили. Далі йому потрібно було пройти 2 км пішки нейтральною смугою і він опинився на території України в Сумській області.

Біженців, які пройшли через КПП “Колотилівка”, приймає волонтерський центр. Там людям допомагають із житлом, роботою та документами. Вони залишили свою домівку, їхали через чужу ворожу їм країну тисячі кілометрів, щоб знову опинитися у вільній і нескореній Україні. Вони не хочуть жити в окупації.  Але в багатьох там досі залишаються родичі, вони сподіваються забрати із захоплених росіянами міст усіх близьких. 

Усім їм силоміць нав’язували “русскій мір”, але люди з нього вирвалися і тепер усе, що пов’язано з РФ, викликає огиду. Зокрема й рублі, які люди, що виїхали з окупації, просто рвали. 

Таких випадків було настільки багато, що волонтери вирішили виділити для розірваних рублів окрему кімнату. Її тепер називають “Музей презирства до окупантів”. Потік українців, які перетинали пункт пропуску “Колотилівка”, збільшувався — у середньому було 100-150 осіб на день. Але в серпні 2024 року росіяни закрили цей КПП. Тепер між Україною і Росією більше немає пунктів пропуску. 

Тепер людям доводиться їхати з окупованих територій через Росію і потім ще через Білорусь, щоб уже там потрапити в Україну через пункт пропуску “Мокрани”. Відстань збільшилася і дорога стала ще довшою і дорогою.  

Такий шлях пройшов Олексій Єфремов. Він виїхав із Криму, потім проїхав Москву, Санкт-Петербург, потягом дістався Бреста в Білорусі та через КПП “Мокрани” потрапив в Україну. Каже, що залишатися на окупованому півострові вже не міг — через антивоєнну позицію йому загрожував тюремний термін. 

“Я отримав один штраф за дискредитацію збройних сил, а наступний — це вже кримінальна стаття. Я знав, що буквально трохи часу пройде і мене вже закриють. Ще мені приходили повістки, які я ігнорував”, — розповідає біженець із Криму Олексій Єфремов.  

Росія проводить на окупованих територіях мобілізацію, людей змушують брати російські паспорти, а репресії — посилюються. 

“Здійснюють тортури за проукраїнську позицію, за українську мову, за лайки в соцмережах, за підписки. На людей пишу доноси. Ти можеш прокинутися з автоматом біля скроні за те, що тебе помітили з написом “Слава Україні” у 2021 році. Людину можуть викрасти, розірвати перед нею український паспорт. З дуже багатьма людьми втратили зв’язок. І те, що ми знаємо — це лише верхівка айсберга”, — каже волонтер Стефан Воронцов.  

В окупації, як у в’язниці

Захоплені Кремлем райони дедалі більше перетворюються на зону беззаконня. 

“Аж до рабства. Нещодавно ми допомагали виїхати жінці, яку після затоплення, підриву Каховської ГЕС вивезли в село, де вона працювала на теплицях без вихідних. Просто за їжу і воду. У неї не було зв’язку і вона не могла покинути це село, не було документів. Ми знаємо про факти рабства на окупованих територіях. Ми бачимо жах, який там відбувається, і це тільки крапля в морі. Люди дуже бояться розповідати”, — каже волонтер Стефан Воронцов. 

Багатьох людей не випускають з окупації й лише дивом їм вдається звідти вирватися. 

Степан дякує долі за те, що знову може бути з матір’ю та рідними на вільній від путінської тиранії території України. Зараз він у Херсоні. Згадує, як у 2022 році росіяни захопили місто і наштовхнулися на протести мирного населення. У відповідь тоді окупанти почали стрілянину та масові затримання. Степана схопили та катували. 

“Кожен день били струмом. Били по ногах і спині бейсбольними битками та поліційними гумовими кийками. Уся спина була червона, все обличчя було в крові”, — згадує Степан. 

Потім Степана вивезли на лівий берег Дніпра і там він провів два роки. Його змусили взяти російський паспорт, а далі була повістка до військкомату. 

“Мені одразу сказали: або підеш на строкову служби, або контракт підписуй. Говорили, що на контракті буду отримувати 200 тис. рублів, і до 1 млн будуть виплати. Я на всі ці провокації не вівся”, — каже чоловік.  

Він намагався виїхати з окупованої території, але окупанти розвертали назад. 

“У мене було дві спроби, але мене не випускали. Уже під час того, як я перший раз намагався виїхати, на мене стояла позначка “не випускати” — склали протокол, що я невиїзний”, — пояснює Степан.  

Мама Степана, яка перебувала в Херсоні, звернулася по допомогу до української влади й та організувала операцію з порятунку хлопця. Залучили загін спецрозвідки ВМС України “Ангели”. 

“Дякую хлопцям, які допомогли та вивезли. Дорога була дуже важкою, але я її подолав, щоб опинитися поруч із близькими. Я не вірив, що нарешті вдома, що немає вже ніякого тиску. Я відчуваю себе вільним”, — каже Степан. 

Деталі успішної операції влада не розголошує. 

“Ми не можемо розповісти, як саме ми його вивезли і як фізично це відбувалося. Багато людей перебуває на тимчасово окупованій території і якщо ми розголошуватимемо, як ми їх вивозимо, ця інформація потрапить до ворога і канал буде закрито”, — пояснює начальник Херсонської міської військової адміністрації Роман Мрочко. 

Українські спецпідрозділи допомогли виїхати з окупації багатьом людям, яких не випускали росіяни. Були випадки, коли українці самотужки втікали із зайнятих РФ територій. Лідія Ломіковська буквально пройшла через лінію фронту із захопленого путінськими солдатами Очеретине Донецької області. Пішки вона подолала 10 км, спираючись на палицю й уламок дошки.  

“Стріляли. А я й не розумію, куди стріляють? Чи мене помітили та почали в мене стріляти? Не знаю. Чую тільки постріли. І я йду і думаю, що якщо стріляють, то нехай. Уб’ють, так уб’ють”, — згадує Лідія Ломіковська.  

Ще одна жінка вийшла з окупованих Олешок у Херсонській області. Вона йшла зруйнованим Андріївським мостом і махала в бік українського дрона паспортом громадянки України. Так вона вирвалася на свободу. 

Такі випадки — це виняток, а не правило. Пробратися повз російських солдатів дуже складно і неймовірно небезпечно, бо вони мінують території та можуть почати стрілянину по цивільних, які намагаються перетнути лінію фронту. 

Страх не пройти фільтрацію

Росія перетворила окуповані території на в’язницю і вибратися звідти стає дедалі складніше. 

“Фактично закрили виїзд з окупованої території, щоб люди не втекли. Населення для них фактично виконує обслуговчу функцію. Якщо всі виїдуть, то не буде водіїв, продавців, а залишаться лише чиновники та силовики”, — пояснює правозахисник Павло Лисянський. 

Окупанти утримують людей і за допомогою страху. Проукраїнські активісти бояться, що при спробі виїзду їх затримають і сфабрикують проти них кримінальні справи. 

“Такі люди — невиїзні. Вони підтримують Україну, могли засвітитися в новинах, наприклад. Вони є в базах і при виїзді до першого ж блокпоста їх можуть затримати. Нещодавно була третя річниця великих проукраїнських мітингів в окупації та всі ці люди, які були помічені ФСБ, бояться виїхати. Побоюються, що за позицію їх будуть катувати, відправлять на підвал”, — каже волонтер Стефан Воронцов. 

Родини бояться, що під час фільтрації їх розлучать, адже такі випадки також були. Їх на власні очі бачили люди, яким вдалося вирватися з окупації. 

“Коли ми були на блокпості, то окупанти перевіряли сусідню машину. Вони змусили чоловіка залишити свою сім’ю і залишитися з ними. Жінка, напевно, його дружина, сіла за кермо і вони поїхали далі. Тобто були навіть такі моменти. Вони розділяли сім’ї за своїми якимись переконаннями”, — згадує біженка з Маріуполя Марія Вдовиченко. 

А люди похилого віку бояться навіть самої дороги, адже вони її просто можуть не перенести. 

“Це дуже важко. Треба мінімум чотири доби в об’їзд Білорусі їхати. Якщо раніше, наприклад, вам потрібно було проїхати від окупованої Нової Каховки до Херсона 60 км, то зараз доведеться подолати кілька тисяч кілометрів”, — пояснює волонтер Стефан Воронцов.   

Багато людей молодшого віку бояться, що при спробі виїзду їх можуть мобілізувати. Чоловікам від 18 до 50 років можуть дати повістку.  

Росія свідомо обмежує свободу пересування на окупованих територіях і цим порушує Статут ООН і Загальну декларацію прав людини. Кремлівська пропаганда намагається показати райдужну картинку – як добре стало жити на захоплених РФ землях, проте правда зовсім інша. Росія несе страждання і розруху на захоплені українські землі. 

Окуповані міста та села дедалі більше перетворюються на зону безправ’я. Людей вбивають, викрадають, змушують працювати за копійки, заганяють у російську армію, щоб використати як “гарматне м’ясо” на війні — усе це робиться за наказом із Кремля. 

Виїзд з окупації систематично ускладнюють, адже Путіну потрібні не тільки землі, а й люди. Він хоче використовувати їх як ресурс для мобілізації та дешеву робочу силу. Диктатор і далі перетворюватиме окуповані території на одну велику в’язницю, але вибратися з неї хоч і дуже непросто, але реально. І тисячі людей уже показали це на своєму прикладі. 

Читайте також: Операція “колективізація”: як українців за Союзу заганяли в колгоспне рабство