Візитна картка відновленого Донбасу: “Неофициальный разговор” з Маріуполя

Після 2014 року в Донецькій області утворилося дві адміністративні столиці – Краматорськ та Маріуполь. Просто в регіоні не було одного міста, інфраструктура якого дозволила б вмістити всі обласні органи влади. Тому в Краматорську розмістилися обласні адміністративні відомства (через розташування у глибокому тилу), у Маріуполі – всі силові (через близькість до лінії фронту).

Між двома столицями всі ці сім років триває реальна конкуренція: де Краматорськ не встиг, проєкт перетягнув Маріуполь, і навпаки. Але якщо у Краматорську вигідніше географічне положення, то в Маріуполі є… море!

Столиця Приазов’я сьогодні – це візитна картка відновленого Донбасу. Про те, як розвивається місто, – у цьому випуску “Неофициального разговора” телеканалу “Дом“.

Ведуча програми – Карина Самохвалова.

Формула Маріуполя

Вадим Бойченко очолює Маріуполь із 2015 року, перемігши на перших виборах міського голови, які відбулися після звільнення міста від російських загарбників. Сьогодні Маріуполь став рідним не лише для корінних мешканців, а й для сотні тисяч переселенців із окупованої частини Донбасу.

– Згідно з останніми соцопитуваннями, 67% маріупольців ідентифікують себе українцями. Місто змінюється, люди та настрої змінюються, розмов про “федералізацію”, “сепаратизм” більше немає.

– Це важка робота, яку ми проводили протягом 5 років. Ми пояснювали різницю між тим, що їм пропонували у 2014 році, з тим, що ми будуватимемо. А ми будуватимемо Україну.

Ми запитали маріупольців: хто ми? Вони сказали: ми – сильні, розумні, ті, хто надихає! Й це справді так. Ми завжди були сильні духом, починаючи з козацьких часів. І ми виявили силу духу та характер у той складний час 2014 року, ухваливши правильне рішення. І ми надихаємось нашою історією – у нас глибока історія. Ви знаходитесь у місті, яке названо на честь Святої діви Марії. І ми пишаємося і цією назвою, і нашою історією.

– Маріуполь та переселенці. Як ви тут допомагаєте?

– Ми ніколи не називали переселенців переселенцями. Ми їх називаємо новими маріупольцями. І ми прийняли до нашої родини 100 тис. нових маріупольців.

Ми відкрили 5 центрів підтримки сім’ї, надавали психологічну, юридичну та соціальну допомогу. Ми інтегрували їх до шкіл, дитячих садків, допомагали знайти роботу. Допомагали поновити документи. І сьогодні вони стали частиною нашої великої родини. Хтось уже двох-трьох дітей народив тут, у Маріуполі. Ну, які ж вони переселенці? Вони нові маріупольці.

От командир наших морських піхотинців Вадим Сухаревський – ну, який він уже переселенець? Він маріуполець. Вже двоє дітей у їхній родині народилося тут, і квартиру вже отримали.

Головна проблема – це, звичайно ж, житло. І у цьому плані ми вивчали досвід Грузії, ми їздили, дивилися. Взяли найкраще. Ми розуміли, що не можна збирати людей за однією ознакою (у Грузії було збудовано окремі селища для місцевих переселенців, – ред.), ми їх соціалізуємо та інтегруємо у середу. Разом із європейцями ми збудували соціальні гуртожитки, відкривали їх у 2016-2017 роках. Перші 33 сім’ї навіть не вірили, що це можливо. Нині вже є довіра до цієї програми. Видали вже понад 500 квартир.

– А черга яка?

– На сьогодні – 1200 сімей. Квартири розподіляються чесно, прозоро – під камери.

Ось зараз ми будуємо будинок зі сталі, який перший з’явиться саме у Маріуполі. Там буде 120 квартир, які матимуть вчителі, лікарі, наші силовики. Там із 4 поверху відкривається чудова панорама на Азовське море.

Будинок зі сталі – це досить просунута технологія в Європі та США. Лондон побудований зі сталі. Нью-Йорк побудований зі сталі. Якщо взяти Нью-Йорк, то він на болотистій місцевості, ґрунти нестабільні. Для того, щоб будувати, потрібно було спеціальне рішення. І ось ці будинки дозволяють людям розпочинати будівництво в таких складних умовах. І в місці, де ми будуємо будинок у Маріуполі, теж нестабільний ґрунт, тому не можна було будувати понад 5 поверхів. Завдяки новим технологіям ми показали, що можна. Ми звернулися до асоціації сталевого будівництва, і вони нам розробили проєкт. Було проведено конкурс серед молодих архітекторів. І ось зараз уже йде будівництво. Наступного року, я впевнений, ми здамо дім в експлуатацію.

– Та й стали у Маріуполі багато.

– Так, у нас багато стали власного виробництва та гарної якості. З цієї сталі комбінату “Азовсталь”, виробленої тут, в Україні, ми якраз і будуємо будинок.

– Хто наповнює бюджет міста? Так, це люди. Але це й містоутворювальні підприємства?

– У нас сьогодні є досить диверсифікована економіка. І великий бізнес – сьогодні 30% економіки міста, це основні робочі місця. Але місто розвивається, створює комунальні підприємства – за 5 років це дало 3 тис. робочих місць. Ми створили нову нішу – будівельну галузь, до якої сьогодні залучено 6,5 тис. осіб. Відповідно, всі їхні зарплати ми бачимо також у вигляді податків, і це є прибутковою частиною нашого міста. Якщо взяти дохідну частину бюджету Маріуполя, то 80% – це доходи фізичних осіб.

Звичайно, це й підприємства – морський порт, металургійний комбінат “Азовсталь”, металургійний комбінат імені Ілліча, два ремонтні великі підприємства, плюс комунальні, плюс будівельний сегмент.

І через цей розвиток загальний бюджет міста виріс у 6 разів, а бюджет розвитку – у 45 разів!

Цьогорічний міський бюджет – 4,2 млрд грн, з них бюджет розвитку – 1,6 млрд грн, тобто це кошти, які ми вкладаємо самі в себе. І це дає ті зміни, які ми бачимо сьогодні у Маріуполі. Ми для себе сформували формулу успішності, яку президент Зеленський назвав “формулою Маріуполя”.

Так, Маріуполь у порівнянні з деякими містами – із Харковом, із Дніпром – заробляє менше. Але ми використовуємо максимально реформу децентралізації – бо наша основна мета та наша основна місія – бути вітриною відновленого українського Донбасу. І через бюджет розвитку ми це все реалізовуємо та демонструємо через наші парки, новий транспорт, через ремонт доріг, лікарень, шкіл, дитячих садків. Ми показуємо, яким бачимо Маріуполь.

– А коли ви востаннє бачилися із президентом?

– Бачився під час візиту Володимира Зеленського до Дня захисника та захисниць України. Він приїхав до Маріуполя. Був на передовій.

– Про що розмовляли?

– Його цікавило питання реалізації проєкту з інвестицій на 200 млн грн, який ми підписали в Маріуполі на Інвестиційному форумі 2019 року. Ми з президентом говорили про те, що результат є, але не так швидко, як хотілося б – що сьогодні підписали, а завтра вже почали будувати завод із перероблення сміття. Так, на жаль, не буває, бо бюрократія в нас нікуди не поділася. Але ми вже вийшли на фінішну пряму. Починаємо реалізацію проєкту з вуличного освітлення – заміни на LED, що з погляду нічного освітлення дозволяє нам економити втричі більше коштів.

Ми вже реалізували проєкт із транспорту. Він у нас унікальний. Ми не просто транспорт купили, а повністю змінили нашу транспортну модель, яка була розроблена у 30-ті роки минулого століття і не змінювалась стільки років. Ми придбали 250 одиниць техніки. Наразі ведемо переговори з Європейським банком реконструкції та розвитку щодо продовження цієї програми.

Потреба комунального транспорту є. 80% пасажиропотоку – комунальний транспорт. Унікальний кейс у масштабах нашої країни. І люди дуже задоволені, й Маріуполь у топі лідерів за рейтингом розвитку транспорту.

Говорили про майбутнє міста, про розвиток набережної, про розкриття туристичного потенціалу нашого чудового міста.

– Що ви запропонували?

– Вже у процесі реалізації Лівобережна набережна. Річ у тому, що у нас є лівий, правий та центральний берег. І кожна частина берегової лінії для нас є цінною. Ось у Маріуполі з’явиться канатна дорога. Наступного року приступимо до Центральної набережної. Але тут є складнощі, бо поряд йде залізниця.

– І що, ви відсуватимете залізничні магістралі?

– Ні, ми будемо відсувати море. Тому що залізницю ти вже нікуди не відсунеш, бо там схил. Тому будемо відсувати море. Є вже такі технології, ми запросили та попрацювали з нашими французькими експертами. Дивилися, як це робить Ля-Рошель у Франції. Ми як місто Маріуполь подали заявку до Мінекології Франції та виграли грант. І представники Франції з Бордо приїхали до Маріуполя.

– Маріуполю аеропорт потрібен?

– Звісно так. Ми маємо розкрити потенціал міста, що системно розвивається. Ми ухвалили концепцію – до 2030 року хочемо розкрити туристичний потенціал міста. Потрібно всім показати, яке у нас чудове Азовське море. І навіть для цього нам потрібен аеропорт.

Ми вивчаємо і з погляду безпеки, і яку відстань потрібно відступити від лінії зіткнення. Спочатку ми розглядали сам аеропорт Маріуполя, потім схилилися до того, що чинний залишиться більш як військовий аеропорт. А ми розглядаємо дві інші локації. Думаю, що максимум у середині листопада вже буде рішення.

– Маріуполь та Краматорськ. Як ви суперничаєте?

– Ну, це таке добре суперництво. Ми розташовані в одній області, тільки це дві точки на карті: Краматорськ – північна, Маріуполь – південна. І між нами дуже серйозна відстань.

Якщо говорити предметною економічною мовою, то нам нема за що змагатися. Тому що 350 км між нами – це багато.

Якщо говорити інструментами, то Маріуполь досить успішно реалізував низку інструментів. Нам є чому вчитись у Краматорська, але й Краматорську є чому вчиться у нас. Ми у Маріуполі організовували форуми муніципальних практик. Ось у 2016 році ми їздили до Львова вчитися, а сьогодні вже Львів до нас приїжджає. Нам є що продемонструвати, є конкретні реалізовані проєкти, які можна вважати найкращими європейськими практиками. Наприклад, питання внутрішньої безпеки, яке реалізовано у нашому місті – це унікальний кейс, ми практично найбезпечніше місто в Україні.

Містом встановлено 250 камер спостереження, приєднаних до одного аналітичного центру. І це дає відчуття внутрішньої безпеки. І це дозволило нам увійти до топ-5 найбезпечніших міст України. Ми втричі скоротили вуличну злочинність. У нас немає крадіжок автотранспортних засобів, тому що система спостереження працює цілодобово. Сидять оператори, які це все відстежують.

– Тобто, мер свою машину не закриває на ключ?

– Можна не закривати, бо якщо її хтось і забере, ми одразу дізнаємося – хто це і де він живе.

Найсильніший порт України

Маріупольський торговий порт – морська брама Донеччини. Це конкретний приклад реформ, подолання викликів, з якими зіткнулася Україна.

До 2014 року порт працював із 10-ма металургійними підприємствами, зараз залишилося два – лише з самого Маріуполя. Основний потік замовлень – вугілля та сировина з Донбасу – також вичерпався. Сьогодні держпідприємство веде свій бізнес поблизу лінії дотику і, попри все, тут готові повернутися до колишніх потужностей.

“Ми – найсильніший порт. До війни перевантажували до 10 млн тонн металопродукції на рік. Жоден порт в Україні не здатний перевантажити такий обсяг металопродукції! Це не навалкова технологія – бери більше і кидай далі. Робота з металом – це важка праця. Цього року ми перевантажимо 4,5 млн тонн, минулого було 4 млн”, – розповідає в. о. директора ДП “Маріупольський морський торговельний порт” Ігор Барський.

Порт – це місто у місті: 3 райони, 18 причалів. З початку року до Маріуполя зайшло близько 500 суден. Порт може приймати до 12 суден одночасно. Керівництву вдалося зберегти великий колектив – майже 3 тис. осіб, залишити всю соціальну сферу – будинки відпочинку біля моря та табір для дітей.

“І інвестуємо ми зараз самі в себе. У зону АТО/ООС непросто залучити інвестора. Але ми показуємо приклад їм і вкладаємо власні інвестиції в наш проєкт – зерновий термінал. Цього року ми плануємо його завершити, а для другої черги вже шукатимемо і залучатимемо інвестора. А поки на 2021 рік наші власні інвестиції склали 380 млн грн”, – ділиться Барський.

Завдяки вигідному географічному положенню порту тут можуть запропонувати хороші умови для бізнесменів – 20 дол. економії на тонні вантажу. Але є й ризики – захоплення територій та водного простору, а тепер і шантаж Росії.

“Робота в умовах впливу РФ, безумовно, впливає. Причому останні 6 років щороку приносить порту якісь сюрпризи. Крім того, збудований Керченський міст за рік змінив ситуацію в Чорному морі. Деякі судна відмовилися від заходів, деяким доводилося підрізати щогли, щоб вони могли зайти. Судновласники шукали та залучали інший флот, щоб забезпечити нормальну роботу на Азові. Потім всілякі навчання, ось буквально останнє – 1 жовтня закінчилися обмеження, пов’язані з проходом під державним прапором України через Керченську протоку, що впливає на роботу в морській області. Це негатив”, – розповідає Ігор Барський.

Антимагніт Маріуполя

Ще зовсім недавно Маріуполь лідирував серед найбрудніших та екологічно небезпечних міст України. Що змінюється зараз і як модернізують промислові гіганти, – розповідає екоактивіст та депутат Маріупольської міськради Максим Бородін.

У 2012 році, коли в місті буквально стало дихати нічим, він і багато городян вийшли на акцію протесту. Максим каже, що став екологом мимоволі, заради вагітної дружини. Хотів, щоб дитина народилася здоровою і дихала чистим повітрям.

“У 2012 році ситуація була настільки нестерпною, що дихати було неможливо в будь-якій частині міста. Тому люди вийшли на протест. І ми розв’язали питання з глобальним на той момент забрудненням. Було закрито аглофабрику “Азовсталь”, яка не підлягала модернізації. Було закрито 3 застарілі коксові батареї, які вже просто розвалювалися та отруювали місто. І були розпочаті глобальні модернізації. Одна з них на сьогодні практично завершена — це модернізація аглофабрики на меткомбінаті імені Ілліча. Вона найбільша в Європі та у 6 разів більша, ніж закрита аглофабрика “Азовсталі”. На сьогодні в Маріуполі модернізації проведено більше, ніж у всіх інших містах”, – каже Бородін.

Модернізація підприємств проводиться, але є моменти, за якими потрібне кардинальне рішення.

“У нас залишилося всього 3 коксові батареї, одна з них вже переробила свій 6-річний термін, тобто термін експлуатації вже вичерпано. За законом, вона вже має бути закрита. Але власник продовжує її експлуатувати. Але там, де можливо модернізувати виробництво, ми наполягали на модернізації, щоб залишилися робочі місця та підприємство продовжувало працювати”, – пояснює депутат міськради.

– Як конкретно проявляється проблема із забрудненням повітря? Ото приїхали на цю точку, тут був неприємний запах, зараз вітер пішов в інший бік – і запаху нема.

Бородін: Основна проблема на сьогодні – це коксохім. У процесі виробництва виробляються маса летких речовин, які є вкрай небезпечними для мешканців. Це бензоли, феноли, весь набір таблиці Менделєєва.

Проблема всіх викидів у тому, що вони не вбивають одразу. Викиди викликають хронічні захворювання, які б’ють нас та наших дітьми. Але б’ють у перспективі. Міжнародні дослідження вже довели, що більшість усіх серйозних захворювань (наприклад, ранній інфаркт, інсульти у молодих) пов’язані саме із забрудненнями, з потраплянням мікроскопічних частинок пилу в легені та потрапляння їх у кровотік.

У ситуації з промисловими містами пил – це частинки металів. Оксиди заліза, ртуть – усе це підіймається нагору і розноситься територією міста. Потім воно осідає на землю, потім вітром знову підіймається нагору і повторно потрапляє нам у легені.

Проблема в тому, що в нас досі законодавчо не встановлено європейських нормативів.

– Тобто ми живемо за нормативами Радянського Союзу?

Бородін: Досі за нормативами СРСР ми міряємо лише загальний пил. А європейський норматив вимірює окремо частинки пилу. І якщо застосувати європейський норматив, то вже зараз маємо дворазове перевищення.

Мер Маріуполя Вадим Бойченко пропонує поділити питання на комунальну та промислову екологію.

“У плані комунальної екології ми підвищили частку електротранспорту в місті, та ще збільшуватимемо кількість тролейбусів. Це й очищення води – у нас реалізується французький проєкт. Це очищення стоків, заміна вуличного освітлення, сортування, утилізація та перероблення твердих побутових відходів – ці проєкти ми реалізуємо спільно з Європейським банком реконструкції та розвитку”, – перелічує мер.

– А якщо говорити про промислову екологію?

– Великий бізнес у нас представлений двома великими металургійними підприємствами – “Азовсталь” та завод імені Ілліча. І вже є заява холдингу “Метінвест” про декарбонізацію, про перехід на інший рівень виробництва сталі, за якої відсутнє доменне виробництво. І електроплавильне виробництво – це “зелена” металургія, це сучасна металургія.

На сьогодні розробляється відповідна стратегія. Ми залучили дві великі компанії з Австрії та Італії, які до травня запропонують рішення. І громадою ми його обговоримо.

Але важливо розуміти, що вже багато зроблено. Ось раніше “Азовсталь” та завод Ілліча були представлені мартенівським виробництвом. Сьогодні немає екологічно шкідливого мартенівського виробництва. Так само на комбінаті “Азовсталь” був агломераційний комплекс – його вже немає. На заводі Ілліча зараз працює сучасна система очищення газів. І якщо раніше у місті можна було бачити чорний дим, то сьогодні цього немає.

– Але ж ми бачили цей дим.

– Проблеми залишалися ще у конвертерного виробництва, яке було збудовано за радянських часів. Вже є рішення, і проєкт реалізується на “Азовсталі”, там також будуть встановлені фільтри.

Ми – влада, жителі та бізнес – чуємо один одного, перебуваємо в постійному діалозі. Але слід розуміти, що за екологією стоять також і робочі місця. Зараз у межах декарбонізації триває дискусія – чи буде “Азовсталь”? А “Азовсталь” – це 12 тис. робочих місць. А якщо брати супутні виробництва, то це всі 40 тис. робочих місць. Для мене як для керівника міста – це дуже серйозне питання.

Тому якщо в майбутньому зупиняти це підприємство, то до цього часу ми повинні створити таку ж кількість робочих місць. За прикладом міста Пітсбурга в США, де також закрили виробництво, місто диверсифікувало свій портфель – побудували лікарні, університет… Але все одно місто стало вдвічі менше.

А я не хочу, щоб Маріуполь став вдвічі меншим. Я хочу, щоб економічно активне населення тут залишалося.

Треба диверсифікуватися, щоб втратити робочі місця. Щоб не втратити той бюджет, який є зараз, бо це є наш розвиток.

– Але, можливо, ви більше виграєте через туризм та чисте повітря?

– Виграємо безумовно. Але слід розуміти, що це робочі місця. Туризм – це дуже хороша ніша, ми безумовно нею займатимемося. Але ми розуміємо, що маємо короткий туристичний сезон. Ось поруч із нами приклад Бердянська.

Населення Маріуполя сьогодні – 541 тис. осіб. Це досить велике місто, яке входить до 19 найбільших міст України. Мені не хотілося б, щоб воно поменшало.

Велика родина Сартани

Поруч із Маріуполем розташоване грецьке селище Сартана. До реформи децентралізації воно входило до складу Маріуполя, сьогодні смт Сартана – центр Сартанської об’єднаної територіальної громади (ОТГ).

Від Сартани до лінії фронту – всього 5 км. Голова військово-цивільної адміністрації Сартани Олександр Куркчі показує пам’ятний знак загиблим односельцям. Тут завжди прибрано й живі квіти – загиблих від обстрілу всі знали особисто.

“За період цієї неоголошеної війни з 2014 року у нас 12 загиблих. Перший масовий обстріл був 14 жовтня 2014 року, якраз на Покрову. Коли “Гради” потрапили у похоронну процесію, тоді у нас загинуло 7 людей. І ще масовий обстріл був 15 серпня 2015 року, коли загинуло 3 мешканці Сартани”, – розповідає Олександр Куркчі.

До Сартанської ОТГ входить 18 сіл. Повноцінні вибори з міркувань безпеки провести не реально. Тому території біля лінії дотику керуються військово-цивільними адміністраціями (ВЦА). Сартанська громада – одна з 10 таких у Донецькій області.

“Минулого року відбулися чергові вибори в нові органи місцевої влади. Але з питань безпеки вибори не можна було провести на території нашої громади та ще 9 громад Донецької області. І було ухвалено рішення призначати керівників ВЦА, наше завдання – налагодити мирне життя в громадах, які перебувають на лінії розмежування”, – пояснює Куркчі.

Селище Сартана заснували греки-переселенці ще у 1770 році. З 10,5 тис. нинішніх мешканців 70% – це нащадки греків-переселенців із Криму. На національну культуру тут вказує все. Наприклад, найсмачніші чебуреки по-грецьки “чір-чір” можна скуштувати в кафе у тітки Марії. Є тут і своя особливість – грецький музей, який ось уже 34 роки зберігає історію греків Приазов’я.

“Коли греки сюди прийшли, тут були абсолютно безлюдні степи. А якщо сьогодні говорити про Сартану, то тут живуть і росіяни, й українці, й греки, й вірмени, й грузини. Ось навіть моя сім’я: мій тато – грек, мама – українка із Західної України. Сьогодні Сартана – це велика родина. Крім того, тут адміністративний центр, тому багато хто приїжджає отримувати послуги. І наше завдання, щоб населені пункти, які, на жаль, знаходяться дуже близько до лінії розмежування, підняти хоча б на рівень розвитку Сартани”, – зазначає голова ВЦА.

Селище дійсно активно розвивається. Вже 80% дорожнього покриття у Сартані асфальтовано, скрізь проведено зовнішнє освітлення, йде заміна ламп на енергоекономні.

“З бюджету Сартанської ВЦА виділено близько 40 млн грн і цього року у нас з’явилося вже 6 км нових доріг. Це не тільки Сартана, це й Талаківка та інші села. Цього року ми проводимо експеримент – для покриття використовуємо плити завтовшки 8 см, що дозволяє пересуватися ними вантажівкам”, – говорить Олександр Куркчі.

А кілька років тому місце, яке використовувалося як звалище побутових відходів, очистили та створили зону відпочинку.

“Ми витратили близько 3 млн грн. Тут є навіть безбар’єрний дитячий майданчик. Спочатку на ньому було кілька елементів, але співпрацюючи з програмою ПРОООН, ми реалізували проєкт – уклали м’яку плитку, встановили елементи для дітей з особливими потребами. Діти, які пересуваються колясками, тут можуть кататися на гойдалках, проводити час”, – розповідає Куркчі.

Незабаром у Сартані з’явиться новий сучасний Центр надання адміністративних послуг (ЦНАП).

“Є будівля колишньої так званої колгоспної контори. Цього року ми вже починаємо реалізовувати проєкт щодо його реконструкції під адміністративну будівлю. Тут буде надаватися близько 130 послуг – з видачі паспорта, перереєстрації, отримання різних довідок та консультацій. Ми жартома кажемо, що цей ЦНАП буде, напевно, краще ніж у Маріуполі. Ми так хочемо. І ми маємо людям показати, що ми розвиваємося, ми не стоїмо на місці”, – наголошує Олександр Куркчі.