Війна Росії проти України — апокаліптична: інтерв’ю з сестрою Вассою Ларіною

Сестра Васса Ларіна — інокиня Православної Церкви України, доктор богослов’я, літургіст, професор Київської Православної Богословської Академії.

Народилася 1970 року в Нью-Йорку в родині священника — російського емігранта. Після школи навчалася в коледжі з гуманітарною спеціалізацією. Богослов’я вивчала в Інституті православного богослов’я Мюнхенського університету. Широко відома завдяки своїй програмі на YouTube на релігійні теми.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну видала серію відеороликів “Православні проти війни” і критикувала висловлювання та дії представників Московського Патріархату та Російської православної церкви закордоном. У травні 2025 року Синод РПЦ за кордоном позбавив сестру Вассу чернецтва за так званий “непослух”.

Сестра Васса Ларіна — гостя програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— Сестро Вассо, що ви можете сказати про нового Папу Римського? Він громадянин США, так само як і ви. Чи є у вас якесь особливе почуття з цього приводу?

— Новий Папа Римський, мені здається, дуже скромний і має справжню чарівність. Якщо не розбирати його висловлювання, а просто як людину сприймати — то, звісно, багато хто почав копатися: хто він узагалі такий? Коли він вийшов на балкон — правда, всі здивувалися: звідки він? Виявилося, він не тільки громадянин США, а й Перу. Тож перше враження — дуже гарне.

А якщо розбирати все, що він говорив раніше і що говорить зараз, — у мене особисто теж залишається швидше позитивне враження. Тішить, що він, як мені здається, більш очевидно підтримує Україну в усій цій трагедії та в цій історії війни. Він уже зустрівся з президентом Володимиром Зеленським і це теж тішить.

І взагалі, Папа Римський справляє враження цікавої людини. Він вивчав математику, фізику, а також канонічне, церковне право. А в католицькій церкві, на відміну від православної, це така більш точна, сувора наука. Я думаю, у нього розум влаштований більш упорядковано. Можливо, він буде обережнішим у своїх висловлюваннях. Хоча іноді це не дуже приємно, коли надто обережні.

Але, наприклад, попередній Папа Франциск теж був добрим, харизматичним, чарівним. У мене була можливість трохи з ним поговорити, один раз всього. Але, як мені здається, він іноді — звісно, не навмисно — але, знаєте, наступав на п’яти. Бували в нього висловлювання, які було важко почути.

А цей Папа — у нього є досвід не тільки американський. У нього дуже розвинена свідомість служіння — особливо бідним. Він же з августинянського ордену, а цей орден підкреслює і соціальне служіння, і наукову діяльність. І ось ця комбінація дуже цікава.

— Як думаєте, діалог із православ’ям продовжиться? Нещодавно Папа Римський прийняв делегацію православних, зокрема церков. Патріарх Варфоломій (Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх, — ред.) з ним зустрівся. За попереднього Папи Франциска говорили, що, можливо, рано чи пізно у католиків і православних буде спільний Великдень. Чи буде продовжено цей діалог? Чи це більше не його тема, як вам здається?

— Я зараз не дуже добре знаю його досвід і що він із цього приводу говорив. Я не дуже вірю в діалог на найвищому рівні між церквами, тому що вже багато років це, по суті, ні до чого не призводить. Але я за те, щоб по парафіях, серед людей, серед народу був якийсь діалог. Щоб ми з боку православної церкви не проповідували постійно таку ізоляціоністську позицію.

Тому що за російського патріарха Кирила з’явилася тенденція до самоізоляції, що, на жаль, не було притаманне Російській православній церкві раніше. Почалася ось ця епоха — під його проводом, з ідеологією так званого “русского миру”, з риторикою про те, що Захід впав у сатанізм тощо.

І коли простий народ весь час чує таку риторику, його привчають до думки, що в католиків нам нема чого вчитися. Хоча є й інша традиція: були галузі, в яких, з відомих історичних причин, певні галузі науки процвітали на Заході сильніше, ніж на Сході. І вони були цілком релевантні й для церковного життя теж.

Наприклад, коли освіта тільки починала з’являтися в Московській Русі, то вона прийшла через Київ. Там уже тоді була Київська Могилянська академія (Києво-Могилянський колегіум було засновано 1632 року, — ред.). Саме ця школа і ця освіта, яка спочатку з’явилася в Україні, викладалася латинською мовою, відкривалася за зразком єзуїтських шкіл. І ось ця освіта прийшла з України в Московію.

З’явилися освічені архієреї і їх, можна сказати, “імпортували” ближче до Москви. Відкривалися також духовні школи. Багато хто зараз не знає, що коли відкрилися перші семінарії та школи в Московії, то викладання в семінаріях Російської православної церкви велося латиною. І це тривало багато років.

Україна утверджує життя

— Ви нещодавно були в Києві. Як вам столиця, як узагалі Україна? Це перший ваш візит від початку повномасштабної війни?

— Від початку повномасштабної війни це був мій перший раз. Я дуже здивувалася, що, попри війну, Київ стоїть. У мене весь час була думка: Київ стоїть.

Зараз потрібно багато чому вчитися в українського народу.

Навіть церква, попри поділ, живе. Життя є. Зрештою, навіть розділення — це теж ознака життя і це нормально.

Люди, які мають внутрішні моральні сили і які приймають цей виклик із духовною і душевною глибиною, якщо це в них закладено або пробуджується, проявляються з найкращого боку. В українського народу є спокуса розділитися, розпастися, здатися. Є сили, які хотіли б цього. Але сильніше відчувається інше: ні, ми не здамося. І це ніби випрямляє людей у якомусь глибинному сенсі. Це мене по-справжньому здивувало.

Одна жінка, з якою я випадково розговорилася — вона була водійкою таксі — сказала: “У мене все добре”. Я запитала, як вона живе в Києві під час війни? І вона відповіла, що вирішила не займатися ниттям. У неї маленька донька, але вона втратила свого хлопця в перший рік війни — він був убитий на фронті. Жінка сказала: “якщо я буду просто скиглити, ніхто інший моє життя за мене жити не буде, і я витрачу своє життя”.

Київ — неймовірно красиве місто. Я була там востаннє ще 1987 року. І зараз я по-справжньому здивувалася, наскільки місто стало модним. Я була в Бучі, щоб вшанувати пам’ять загиблих, була на кладовищах і бачила багато могил полеглих героїв.

Україна — поранена, яка бореться, страждає, але — стоїть. І вона утверджує життя.

Адже більшість Євангелія про це — як зневажається смерть смертю, через спілкування і єдність із Христом. Він — Той, Хто потоптав смерть смертю, але воскрес, маючи на собі рани. Христос – поранений і воскреслий і Він запрошує нас долучитися до цього. Та несправедливість, яка начебто взяла гору, коли Його розіп’яли та вбили на хресті, не забута. Його рани свідчать про цей злочин. Але водночас навіть воскреслий Господь продовжує розділяти з нами цю пораненість. Він знає про неї, але Він не завжди відновлює справедливість так швидко, як ми очікуємо.

У мене був період, коли мене дуже мучило питання ось цієї непокараної, несправедливості, що тріумфує. Адже навіть більшість нацистів після Другої світової війни не були покарані та справедливість не була відновлена.

Що таке путінізм? Чому це безбожництво? Чому це богоборство? Тому що, як правильно кажуть ті, хто це розуміє: його завдання — повернути час назад. Повернути якесь “славне”, “імперське” минуле, яке живе в чиїйсь голові. Але це проти Божої волі, тому що Бог дав нам час і він іде вперед. І рано чи пізно ці процеси триватимуть.

Те, що робить Путін — це повстання, буквально диявольське, проти Божої волі, коли людина каже: “ні, я хочу повернути те, що вже не моє”. Це пішло. Ти не можеш боротися проти течії історії.

Я трошки відчула, що таке війна в Україні. Я розумію, що це звучить пафосно… Але я справді відчула і це утвердило в мені життя.

Я не можу собі уявити, як це постійно жити під цими сиренами й ударами. Першої ж ночі, як я приїхала, мене розбудили та потягли в коридор. І тоді я почула сирени, а потім два вибухи досить близько. Звичайно, мені було страшно.

Ця війна — апокаліптична в тому сенсі, що вона відкрила багато чого, що я раніше просто не помічала або не хотіла помічати. Зараз дехто любить говорити: “це все політика, треба молитися і взагалі не помічати, це не наша справа, від нас нічого не залежить”. Але війна все одно відкрилася і люди якось по-іншому стали відкриватися. Маски з людей спадають — і це буває страшно, але в якомусь сенсі звільняє від ілюзій, які в мене були.

Є частина церковної дійсності, яка не може знайти слів, не знаходить віри або правди, щоб адекватно відповісти, назвати речі своїми іменами — зло злом, добро добром. Ця частина або розгубилася, або, що ще страшніше, підтримала війну, знайшла виправдання, маніпулює священними символами, включно з текстами Святого Письма, щоб виправдати це.

Церква поза політикою — це міф

— Розкажіть про церковний аспект вашого візиту в Україну. Адже ви тепер стали частиною Православної Церкви України, тобто поміняли юрисдикцію?

— Це скоріше політичне поняття. Хоча я не вважаю, що церква поза політикою — це міф. Але тебе одразу намагаються в якусь категорію загнати, що тепер ти ніби за цю чи іншу партію, як за політичну силу. Але не в цьому суть. Є щось органічне.

Я не кидала свою юрисдикцію. Так, я народилася там, де народилася – у Російській закордонній православній церкві. Мій батько, який нещодавно помер, був священником у закордонній церкві багато десятиліть. Я дуже рано хотіла піти його стопами й завжди знала, що хочу бути пов’язана з церквою. Я плоть від плоті цього організму і не збиралася нікуди йти. 

На мою думку, якщо ми віримо в єдність Православної церкви, попри поділи, то різниці перестрибувати між юрисдикціями немає — адже всі ділять відповідальність, і благе, і погане всіх юрисдикцій. Але юридично я зараз у юрисдикції Православної Церкви України. Я переїжджала по служінню з країни в країну, і жодного разу не отримувала відпускної грамоти — по-перше, тому що не священник, не клірик, не пострижена в повне чернецтво, а рясофорна черниця. Це важливо сказати: я не приймала “stabilitas loci” — обітницю залишатися в одному місці. Мене постригли поза монастирем, і вже 35 років я чернецтвую, 27 із них — поза монастирем.

Коли почалася війна, я почала висловлюватися проти російської агресії з благословення моєї церкви та архієрея. Мене посилали вчитися, і я здобула докторський ступінь, де архієрей і мій доктор-фадер, професор Роберт Тафт, були присутні на іспиті.

Але коли почалася війна, я мусила говорити проти тих голосів у церкві, які підтримували агресію. Третина моєї докторської дисертації присвячена церковному праву, темі автокефалії та канонічним питанням. Донедавна я була в комісії з канонічного права Міжсоборної присутності Московського Патріархату.

Не можна мовчати про канонічні порушення, зловживання церковною владою, особливо зараз. Тут потрібна професійна оцінка: чи можна говорити про лжевчення, про єресь? Пустослівно називати єресь не можна, але я зробила ролик про канонічність ПЦУ, тому що багато хто неправильно вживає ці терміни.

Я публікувала роботи про те, чому висловлювання патріарха Кирила з приводу “русского миру” — єресь. Він всенародно проповідує єресь, і це повинно мати наслідки за канонічним правом нашої Церкви. Але ми не бачимо реакції інших патріархів чи архієреїв — ніхто не припиняє з ним спілкування, хоча треба б убезпечити себе від співучасті в цій єресі. Це дуже небезпечно — єресь вбиває, бо це антилюдське вчення, воно спотворює поняття добра і зла.

На початку війни часто говорили про “порятунок” російськомовних на Донбасі, про звільнення. З’явився Всесвітній російський народний собор під головуванням патріарха Кирила, який видає “накази” — архаїчні церковні документи, де немає слова про Бога, тільки про “русский народ” і культуру.

Я показувала на прикладі канонічного права, що це підпадає під дослідження як єресь, що замінює поняття Церкви. У Символі віри говориться: “Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву”. Але що це, якщо в собор входять Сергій Шойгу, Микита Михалков, архієреї, а голова — патріарх? І вони видають маніфест (у наказі Всесвітнього російського народного собору, під егідою РПЦ і головуванням патріарха Кирила вторгнення в Україну назвали “священною війною”, документ було опубліковано 27 березня 2024 року, — ред.), що читається як фашистський текст, із закликами до “священної війни” та повного підпорядкування України Росії.

Мене вразило і засмутило мовчання ієрархів за кордоном, відсутність засудження та аналізу цього документа. Я думала говорити про це зсередини Церкви, але мене намагалися змусити мовчати: тиснули, викликали архієреїв, писали догани. Навіть митрополит писав мені незадоволеного листа і викликав на розмову, але потім відмовився зустрічатися.

Якщо жити без усвідомлення сенсу того, що відбувається, то можна зійти з розуму. Але віра і розуміння того, що є правда, справедливість — це допомагає.

Це не вперше, коли тріумфує зло і не вперше проливається кров, щоб зупинити його. Чому важливо підтримувати боротьбу і не мовчати, ми знаємо з історії фашизму та Другої світової війни.

Нині в церкві розвивається небезпечна тенденція авторитаризму, що пригнічує дух свободи — дух, який має йти з християнства, особливо православ’я. Люди розчарувалися в слові “православ’я”, але це прагнення до свободи — адже “орфі” в грецькій означає “ставати прямо”. Православ’я — заклик випрямитися, не згинатися, як Україна, яку хочуть затоптати.

Зараз існує неприродний союз путінізму і православ’я — спотворення віри, єресь. Через отруйну ідеологію нам навіюють поняття слухняності, що перетворює людей на рабів, які мають підкорятися будь-якій владі. Посилаються на митрополита Сергія Страгородського (Патріарх Сергій — 12-й Патріарх Московський і всієї Русі, — ред.) і послання до римлян, де апостол Павло говорить про покору владі. Але там ідеться про владу, яка не карає добрих, а карає злих.

Коли влада зловживає, про послух мови бути не може.

Апостол Павло сам був страчений владою за свої слова і це приклад боротьби за правду.

— Скажіть, чи воскресне Україна?

— Україна не мертва. Я особисто бачила, що життя тріумфує. Це дуже важливо. І потрібно щодня говорити собі: “Я хочу жити”.

На початку ранкових псалмів ми читаємо: “Не помру, але живий буду, і поведу справи Господні”. Ось коли нам важко, коли відчуваєш пригніченість, саме ці слова допомагають.

Символ віри теж допомагає. У притчі про доброго пастиря Христос каже: “І вівці Його голос почують, і буде одне стадо та один Пастир”. Але вони не слухають чужого голосу. Є чужий голос — і ми не визнаємо його як той, який правильний.

Тож, якщо нас закликають нібито до послуху, який не на добро, або щоб ми мовчали, коли невинні страждають, а ми могли б щось зробити – ми кажемо: “Ми не знаємо, в чому істина”, як Понтій Пілат. “Що є істина?” — умив руки, а істину розіп’яли на хресті… Але це нас не звільняє від відповідальності, коли голос із церковного амвона говорить неправду або закликає нас мовчати.

Попередні випуски проєкту “Люди доброї волі”:

• Головна риса Путіна — дволикість: інтерв’ю з російським політтехнологом Аббасом Галлямовим
• Небезпечна для всього світу Росія сьогодення має програти війну: інтерв’ю із соціологом Ігорем Ейдманом
• Росія перетворила День перемоги на пропагандистську зброю: інтерв’ю з істориком Юрієм Пивоваровим
• “Єдине, що об’єднує росіян — це пропаганда”: інтерв’ю з політологом Марією Сніговою
• “У російської опозиції немає жодного багнета”: інтерв’ю з політичним емігрантом Михайлом Беньяшем