Росія може не пережити катастрофічне рішення Путіна вторгнутися в Україну

Війна Росії в Україні продемонструвала, що Кремль не поважає основи міжнародного права та недоторканності міжнародних кордонів. Ця імперіалістична зовнішня політика може невдовзі позначитися на Росії. Територіальна цілісність Росії, схоже, все більше заперечуватиметься численними внутрішніми республіками та регіонами країни, оскільки катастрофічне вторгнення в Україну стало каталізатором імперського краху. Про це у своїй колонці для Atlantic Council (“Атлантична Рада”) пише старший науковий співробітник Фонду Джеймстауна у Вашингтоні (США) Януш Бугайскі.

У моїй новій книзі “Держава, що не відбулася: Путівник по розколу Росії” говориться, що Російська Федерація не змогла перетворитися на національну державу, соціальну державу або навіть стабільну імперську державу.

Розпад Російської Федерації, що наближається, стане третьою фазою імперського краху після розпаду радянського блоку в Східній Європі і розпаду Радянського Союзу в кінці 1980-х і на початку 1990-х років.

Численні економічні, демографічні та соціальні слабкості Росії підсилюються поєднанням факторів, включаючи надмірну залежність від експорту викопного палива, скорочення економіки та посилення регіональної та етнічної нестабільності. З лютого 2022 року повномасштабне вторгнення Росії в Україну прискорило процес розпаду держави, оскільки не змогло досягти цілей Кремля, але призвело до військових втрат і дедалі більшим руйнівним міжнародним санкціям.

Хоча Конституція РФ выд 1993 року визначає країну як федерацію, насправді це централізована неоімперська конструкція.

Ця держава наближається до кінця циклу режиму, в якому політичний статус-кво стає дедалі більш ненадійнішим. З часів розпаду Радянського Союзу декілька одночасних криз не ставали настільки серйозними, включаючи нездатність уряду забезпечити стійкий економічний розвиток, нерівність між Москвою і федеральними регіонами, що збільшується, а також військову поразку, що насувається, або невизначений глухий кут в Україні.

Російська Федерація зіткнулася з екзистенційним парадоксом, за якого ліберальна опозиція не в змозі замінити режим.

Без політичного плюралізму, економічних реформ та регіональної автономії федеральна структура ставатиме дедалі більш некерованою. Однак навіть якби були проведені демократичні реформи, деякі регіони все ж таки могли б скористатися можливістю відділення. Потенціал насильницьких конфліктів може зменшитись у разі системної реформи, тоді як ймовірність насильницьких конфліктів істотно зросте, якщо реформи будуть заблоковані на невизначений термін.

У міру того, як країна скочується до заворушень, існуюча федеральна система розглядатиметься як нелегітимна широкими верствами населення. Потім може матеріалізуватися низка внутрішніх сценаріїв, які підштовхнуть країну до фрагментації, включаючи посилення боротьби за владу всередині еліти, ескалацію конфліктів між Кремлем та регіональними урядами та порушення централізованого контролю у кількох частинах країни.

Рух до відділення будь-якої з 22 “неросійських” республік, скоріше за все, спровокує аналогічні вимоги самовизначення серед декількох регіонів з етнічною російською більшістю. Це значно послабило б центр та зменшило ймовірність збереження автократичної держави.

Показово, що на початку 1990-х років, коли Радянський Союз почав розпадатися, 40% переважно етнічних російських регіонів наполягали на більшій автономії, а деякі схилялися до суверенітету, подібного до національних республік. Сепаратистські рухи часто починаються з вимог економічної децентралізації, а потім посилюються у відповідь на дії центрального уряду вкупі зі зростаючими прагненнями еліти та суспільства.

Суспільне мовчання та виживання режиму за путінського правління ґрунтуються на поєднанні агресивної зовнішньої політики, мілітаризму, антизахідної пропаганди та підвищення рівня життя.

Але невдала і дорога війна в Україні посилить соціальне та регіональне невдоволення незалежно від кремлівської пропаганди.

Занепокоєння в багатьох республіках та регіонах буде викликане накопиченням невдоволення, у тому числі:

• різким зростанням рівня бідності;
• різкою соціально-економічною нерівністю;
• скороченням федеральних фінансових субсидій;
• погіршенням місцевої інфраструктури;
• екологічними катастрофами;
• колапсом системи охорони здоров’я;
• нестримною офіційною корупцією;
• відчуженням суспільства від ухвалення центром рішень.

Москва все більше сприйматиметься як експлуататорська колоніальна метрополія.

Найближчими роками Російська Федерація може зіткнутися з повторенням або радянського, або югославського краху, або їх комбінації. У той час як деякі республіки можуть вийти зі складу Росії відносно неушкодженими, між центром та деякими суб’єктами федерації можуть виникнути прямі конфлікти. Москва може спробувати наслідувати Сербію 1990-х років, мобілізуючи етнічних росіян для відокремлення етнічно однорідних регіонів від бунтівних республік і виганяючи неросійське населення, але це просто прискорить розпад імперської держави.

Деякі національні республіки, де чисельність етнічних росіян скорочується, можуть прагнути повного звільнення і здобуття державності, зокрема на Північному Кавказі та Середньому Поволжі. Декілька переважно етнічних російських регіонів у Сибіру, ​​на Уралі та Далекому Сході Росії також виграють від суверенітету і контролю за місцевими ресурсами, як-от викопне паливо, метали і дорогоцінні корисні копалини, які Москва зараз експлуатує як колоніальна імперія.

У міру того, як Росія наближається до ескалації внутрішньої кризи, перед НАТО постане невідкладне завдання — впоратися з міжрегіональним впливом наростаючих заворушень.

Оскільки Росія рухається в напрямку розпаду, НАТО необхідно підготувати своїх членів до будь-яких наслідків конфлікту чи територіальних вторгнень.

Маючи це на увазі, західні уряди повинні одночасно заявити про підтримку демократії та федералізму в Росії, а також права республік та регіонів на визначення свого суверенітету та державності. Це може допомогти громадянам надихнутись, продемонструвавши, що вони не ізольовані на світовій арені.

У міру розвитку цього процесу необхідно розвивати зв’язки з державами, що розвиваються, і здійснювати тіснішу координацію з усіма сусідами Росії, які безпосередньо постраждали від руйнування останньої імперської конструкції Європи.