Контрнаступ української армії змінив риторику в РФ — аналітика від Олексія Мацуки

Великі поразки Росії в Україні спровокували хвилю критики навіть серед тих політиків та пропагандистів, які ще вчора вважалися абсолютно лояльними до російської армії та влади. Вони дедалі активніше просувають поки що не “мирну”, але “миролюбну” повістку.

Водночас закриті опитування свідчать, що серед громадян РФ знижується сприйнятливість до пропаганди Кремля. Більшість проти “відправки на фронт”, вважаючи, що цим мають займатися професіонали та добровольці.

Що змінить український контрнаступ для самої Росії? Як він позначиться на рівні підтримки влади та підтримки війни? Чи змусить людей вийти на мітинги? Критика військово-політичного керівництва РФ у соцмережах зараз зашкалює — які кроки зробить Кремль? І чи можливий у Росії Майдан, зміна владної команди? Ці питання з’ясовував шеф-редактор українського іномовлення FREEДОМ Олексій Мацука.

“Поразка” — слово, якого немає

Для росіян контрнаступ ЗСУ в Харківській області — це насамперед удар моральний. Суспільству так довго розповідали про “швидку перемогу” Москви та “союзних військ”, що тепер пережити поразку — це непросто. Розгубленість, образа, агресія — ось що відчувають прихильники “спецоперації”. Вихід знайшли простий — закликають до закручування гайок та покарання винних.

Емоції вирували так сильно, що Міноборони Росії навіть закрило коментарі у Rutube та соцмережах. Ну, а на особистих сторінках тих, на чию думку звикли звертати увагу, переможні реляції змінилися на відкрите розчарування.

• “У наявності — гостра тривала оперативна криза на широкій ділянці фронту, що вже переросла у велику поразку… Битву за ініціативу противник вже виграв”, — перший “міністр оборони” так званої “ДНР”, “головнокомандувач “Армії Новоросії” Ігор Стрєлков-Гіркін.
• “Російська влада до бойових дій ставиться дещо несерйозно. Жорсткіше треба, жорсткіше… Падіння Балаклії може показати, що потрібно набагато більше солдатів на фронті”, — депутат Держдуми РФ від партії “Єдина Росія” Сергій Марков.
• “Якщо не хочете засмучуватися — просто не читайте сьогодні новин”, — колишній депутат Держдуми РФ, пропагандист Захар Прилєпін.
• “Під Харковом фронт повалився … Міноборони РФ “підставило президента по всіх фронтах”, — військкор Роман Сапоньков.

Критика і військового, і політичного керівництва Росії зашкалює, до того ж пишуть про це навіть ті, хто ще вчора вважався абсолютно лояльним до російської армії та влади. Але зараз ніби “втратили хватку” — довгий час не могли відпрацювати реакцію на поразку. Тому що в “темниках” такого слова як “поразка” просто немає. Настільки не були готові до такого повороту подій. Як коментувати “перемоги” Z-паблікам, блогерам, журналістам російського центрального ТБ, розписали, що сказати про відступ — досі, схоже, ніхто не з’ясував.

І все це — результат завищеної планки у пропаганді війни та перемог. У публічній риториці Росія завжди тільки перемагає, завжди лише в авангарді… Суспільству довго нав’язували — мовляв, “Путін усіх переграє”… Ось “поразка” і стає забороненим словом.

Міністерство оборони закриває коментарі у Rutube та соцмережах. По суті, відвертається від своїх уболівальників. А деякі “вболівальники”, як у футболі — при натяку на поразку своєї команди, просто втрачають інтерес до матчу зовсім.

“Був щиро вражений винахідливістю формулювань МО РФ, що описують перебіг бойових дій в останні три дні. Для їх створення потрібна чимала лінгвістична винахідливість. Але й виходу у МО немає: в сучасній РФ зовсім відсутня мова поразки. Просто забуто прості російські слова, що описують трагедії, невдачі, загибель та катастрофи”, — російський журналіст Гліб Морєв.

Військові невдачі викликали в Росії дві реакції. Одна — емоційна, мовляв, треба щось терміново робити. Але паралельно з’явилося й протверезіння чи що… — від “пропагандистського чаду”. Тверезі роздуми про хід війни та навіть заклики до мирних переговорів.

Одні, як головний комуніст Зюганов, кричать про необхідність загальної мобілізації. Чи то людей, чи то ресурсів, як потім виправдовувався його речник. Той-таки спікер Держдуми Володін видав: ”Дії України ставлять мир на межу ядерної катастрофи”.

Але з мобілізацією — якщо на неї наважаться — насправді все непросто. Зараз на фронті воюють як контрактники, так і добровільно-примусово мобілізовані. Моральний дух що тих, що інших нижче нікуди. Американські дипломати нам розповідали, що у Вашингтоні спочатку повірити не могли, коли український міністр оборони Олексій Резніков дзвонив у Пентагон і розповідав колезі Ллойду Остіну, що неподалік Києва — а туди на той момент дійшла величезна російська колона — когось із “російських вояків” спіймали у сусідній лісопосадці. Вони покинули свій підрозділ і просто тинялися. Хтось ходив сусідніми селами — просив їжі, тому що провіант відстав… Американці були шоковані — адже вони очікували, що в Україну Кремль надішле найкращих, елітні війська.

Нині вже не дивуються, звісно. Війна триває понад пів року. Проблеми з мотивацією, забезпеченням військ, тактикою та стратегією бойових дій… І з кожним днем ​​їх дедалі більше.

Показовою є ситуація в Криму, де прокремлівські депутати кричать про мобілізацію. Водночас на острові провести мобілізацію не в змозі. На Крим же дивилися як на військову фортецю, а тим часом настрої там не проросійсько-патріотичні, а панічні.

Так, і в самій Росії багато “спецоперацію” підтримують, а ось війну — ні. Вважаючи здебільшого, що бойовими операціями мають займатися спеціально навчені люди, а не ті, хто навіть автомата не тримав. Ось російський обиватель і ставить зараз запитання (раніше — на кухнях, у приватних розмовах; тепер — відкрито, у соцмережах)… Хіба з бюджету не йдуть величезні суми на навчання військових? Хіба модернізацією армії не займалися всі останні роки? Ні? А навіщо тоді по телевізору ви так довго зовсім інше говорили?

Експерти вважають, що більшість росіян (до того ж навіть ті, хто введення військ в Україну і не засуджував) — проти “відправки на фронт”, коли це стосується їх самих. І це підтверджують дані соціологів.

Закриті опитування показують, що запиту на мобілізацію немає. Більшість проти “відправки на фронт” вважають, що цим мають займатися професіонали та добровольці. Опитування показують сприйнятливість громадян до пропаганди, що знижується, — нейтральна більшість звертає все менше уваги на пропагандистів та їхню риторику, що раз у раз суперечить здоровому глузду. Прояви патріотичної мобілізації, помітні у березні-травні, влітку пішли на спад”.

Заклики до “Економічної мобілізації”, до переведення економіки на військові рейки (а про це в Росії не говорить лише лінивий) насправді теж “тонуть” у небажанні людей жити ще гірше. Адже це завжди жертва. Адже не чиновники і бізнесмени “тягтимуть лямку” — а прості люди. З військовою промисловістю у Росії свої проблеми. Через санкції майже всі закупівлі під великим питанням. Потрібно робити все самим, але яким чином? Виробничі ланцюжки зруйновані, заводи розпиляні, кадрів немає, наукових шкіл теж.

То в чому тоді мобілізація? У ностальгії за минулим та спогадами — “як раніше було добре”?

Звідси й питання — а що буде в цій ситуації із нинішньою російською владою? Поки що начебто цифри підтримки (не знаю, щоправда, наскільки їм можна вірити) — великі. Але що буде завтра, коли вже немає перемог, якими ці цифри можна постійно підстібувати?

Що далі для Кремля?

Тут цікаво, а на кого взагалі спираються люди, які зараз керують Росією? З початком вторгнення саме прихильники війни мали стати їхньою опорою. Таких людей плекали, звали на телеефіри… Але як же вони себе показали під час контрнаступу України?

“Спостерігаю, як Z-сектор соцмереж реагує на українську Цусіму і які висновки робить. Прихильники сильної держави та жорсткої руки тепер голосніше за тбіліських опозиціонерів кричать, що армія — і державна машина загалом — побудована на брехні, окозамилюванні та безініціативності. Лають “Єдину Росію” і Шойгу не гірше Навального. І навіть визнають, що українці витратили вісім років з розумом, а російська влада нічого корисного не зробила. І чекають, чекають, чекають на зміни”, — журналіст Олександр Черних.

Влада завжди мала непрості стосунки з радикальними патріотами. З початком війни вони в Росії підбадьорилися. Ще б! Адже їхніми гаслами каже сам Путін! І в “Партії війни” тепер перші особи держави — Путін, Медведєв, Шойгу, Володін.

Але поразки на фронті спровокували зворотну реакцію. Перші особи поки неявно, але дедалі активніше почали просувати нехай не “мирну”, але, скажімо так, “миролюбну” повістку. Це й у заявах проявляється. І у тому, що під час святкування Дня Москви у столиці, кажуть, все зачистили від патріотичних бордів, літери Z, військової атрибутики. Очевидно ж не випадково!

“У російському суспільстві набагато сильніша і впливовіша “помірна партія”, ті, хто був би радий, якби Путін обмежив масштаб своїх домагань… оголосив би про обмеження зони операції, і це викликало б підтримку… Куди більше Кремлю загрожують настрої обивателя, якому хотілося якось завершувати й знижувати напругу”, — вважає російський політолог Кирило Рогов.

За даними “Левада-Центру”, менш ніж половина жителів Росії (48%) виступає за продовження війни, а 44% — за мирні переговори.

Це щодо середнього обивателя. Що вже казати про молодь, яка взагалі відсторонилася від політики. Можливо, саме тому в Росії запропонували повернути Instagram. Розблокувати — за хорошу поведінку. Вже жартують, що випустили “умовно-достроково”.

Але це люди… А як реагують ті, від кого залежить, як довго триватиме ця війна?

В американському Інституті вивчення війни вважають, що російська влада визнала поразку російської армії на фронті й намагається зняти відповідальність з Путіна. Тобто вивести президента за дужки військового порядку денного, коли він уже не про перемогу.

“Визнання Кремлем поразки на Харківщині показує, що Путін хоче і здатний визнати й навіть прийняти поразку Росії, принаймні за деяких обставин, і зосередитися на тому, щоб відвести провину від себе”.

Медведєв… (так-так, той самий Медведєв, пости якого в соцмережах закликали до “війни до переможного…”) фактично закликав Захід до переговорів. Його спічрайтери не змінювали правда, стиль, але…

“Все запалає і навколо них. Їхні люди хапнуть горе за повною програмою. У них у прямому сенсі горітиме земля і плавитиметься бетон. Нам теж дуже дістанеться. Усім буде дуже погано”.

Публічні політики переключають зараз повістку на миролюбність, розуміння, терпіння… Риторика одна — перемоги не завжди даються легко…

Але що буде в результаті? Чи спроможне російське суспільство накопичити критичний рівень невдоволення? І чи може воно виплеснутися чимось серйознішим, ніж ми бачили до цього, на мітингах російської опозиції?

Протестний потенціал

Завдання Путіна та російської влади загалом — утримати зараз бойові дії в межах проголошеної обмеженої операції. Звідси й спроби навіть у дні контрнаступу України показово дистанціюватися від того, що відбувається, проводити концерти та свята, відкривати колесо огляду… Росіянам так довго вкладали в голови, що “спецоперація” — вона не тут, поряд, а десь там, на території України. Ці фрази, мовляв, це не ми воюємо, а так звані “союзні війська”. Нібито Донецьк із Луганськом ведуть бої проти України — а ми їм лише допомагаємо. І ламати цю ілюзію Кремлю зараз і складно, і небезпечно. Хіба що вона сама зруйнується — якщо почнуть завдавати ударів по Криму та російській території. Яке вже тоді — “війна десь там”…

Щоб утримати ситуацію і не допустити протестів, лояльність обивателів спробують утримати шляхом пом’якшення військової риторики у бік мирної. Адже проста людина не повинна бути на “воєнному положенні”. Вона має сходити в будні — на роботу, у вихідні — до ресторану, і сказати “дякую” владі за “мирне небо”.

У результаті балансування між військовою та мирною повістками — це й буде гібридна війна по-російськи. “Війна з перепочинками”, коли Москва намагатиметься виторгувати паузи, щоб провести “перегрупування військ” — уявне чи справжнє. Це газова війна з Європою, вона ще чекає — у Кремлі чекають на холоди. І ще — це й війна на замору із Заходом: хто кого? І хто перший здригнеться?

І розуміючи це, Україні залишається лише одне. Не вірити публічній риториці. І самим “прокачувати” свою позицію. Різними способами, не лише на фронті. Але… і на фронті також. А ось як це зробити — поговоримо у нових випусках.

Читайте також: Росії вигідніше говорити, що вона воює з НАТО, а не з невеликою Україною: інтерв’ю з істориком Юрієм Фельштинським