Особливості фашизму в Росії: інтерв’ю з російським політологом Сергієм Медведєвим

Сергій Медведєв — російський політолог, журналіст, теле- і радіоведучий.

Народився в Москві 1966 року. Закінчив Московський державний університет. Навчався в Карловому університеті в Празі та Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Кандидат історичних наук.

Викладав у Вищій школі економіки (Москва). З 2015 року співпрацює з редакцією “Радіо Свобода”. Був ведучим історичних програм на телеканалі “Культура”, вів авторські проєкти на радіостанції “Столица ФМ” і телеканалі “Дождь”.

Живе в Чехії. З вересня 2022 року в Росії внесений до списку “іноагентів”. 

Сергій Медведєв — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— Ви захищали дисертацію про Іоанна Павла II, який був Папою Римським з 1978 по 2005 рік. Його головна ідея була про християнське походження Європи, і всю євроінтеграцію він пояснював християнським походженням європейської культури. Він мав рацію чи був абсолютно неправий, враховуючи, що зараз відбувається з Європою і з моторошною війною, яку Росія розв’язала в центрі Європи?

— Він мав рацію. Іван Павло II був дуже цікавою людиною, дуже проникливою. Якось у приватній розмові [польський кінорежисер] Кшиштоф Зануссі порівняв його з добрим секретарем обкому — такий позитивний герой соціалістичного кіно, який дивиться, лагідно примруживши очі, і все розуміє.

Я думаю, що Іван Павло II має рацію [з приводу християнського походження Європи]. Інша річ, що він говорив, що західне і східне християнство — це дві легені єдиної Європи. Але цей розкол на східне, західне християнства був не фатальним.

Питання в тому, що нинішня Росія відійшла від християнства, вона є антихристиянською державою, вона зрадила всю свою культурну спадщину, загальноєвропейську спадщину.

І, звісно, не записано в якомусь культурному коді, що православ’я обов’язково повинно бути путінським, а західна латинська віра має бути НАТОвською. Це зараз так виходить, коли багато православних країн схиляються часто на підтримку Росії, якщо ми дивимося на Сербію, на Грецію. Але і це, мені здається, тимчасові речі. Румунія, наприклад, дуже твердо стоїть на атлантичних позиціях. І, власне, більша частина населення України теж православні. Ми бачимо, як одна православна країна нападає на іншу.

— І що ж тоді виходить? Росія наразі швидше язичницька країна? Тобто це таке повернення в дохристиянську еру?

— Елементи язичництва властиві фашизму. Фашизм дуже часто поєднується з язичницькими ритуалами, як ми це бачили в арійців, у німців.

Росія — це, звісно, не класичний фашизм ХХ століття: немає смолоскипних маніфестацій, немає нюрнберзьких мейстерзінґерів (“Нюрнберзькі мейстерзінґери” — опера Вагнера, — ред.), немає масової мобілізації, вогню в очах. Але це фашистська країна.

Розумієте, Росію зараз складно категоризувати, це така країна, що мчить у прірву. Вона черпає культуру з абсолютно різних історичних періодів: із ХІХ століття, з російського православ’я, з часів Івана Грозного, з язичництва, з фашизму ХХ століття бере дуже багато символіки — аж до організації маніфестацій, аж до культури масового доносу. Це такий постмодерністський фашизм.

— Якщо подивитися на останні “вибори” в Росії. Намалювали 87% підтримки Путіна. Ми бачимо, що навіть путінська брехня працює йому на руку. Здається, він усюди переможець у своєму світі брехні…

— Мені здається, єдине, що з Навальним він не переможець. І хоч би як Путін себе зараз почував, хоч би як він посміхнувся з цього приводу, що “всяке буває, і в Америці таке буває”, я думаю, що всередині суто за поняттями, по-пацанськи він програв у цій ситуації. Він не зміг переграти Навального.

Навальний не прогнувся. Навальний морально виграв. І навіть така тварюка, як Путін, це не може не усвідомлювати.

— Але фізично ворога немає. Тому він навіть його прізвище назвав.

— Фізично ні. Але як би за гамбурзьким рахунком перемога на полі залишилася за Навальним.

— Ви — росіянин, і ваш інтелектуальний шлях у різних країнах, у різних університетах починався як росіянина. Як змінювалося це? Тобто спочатку вас сприймали як представника країни великої культури, потім — як представника країни, яка анексує, окупує і вбиває… Як це було в динаміці?

— Спочатку мені було дуже важливо, що я росіянин, і я завжди пишався словом “росіянин”, це саме єльцинський винахід. Воно мені було дуже дорогим, як якесь поняття такої не етнічної, а громадянської ідентичності.

Після МДУ я досить швидко виїхав, я виграв ґрант на стипендію від Колумбійського університету, і поїхав вчитися. Практично 15 років я кочував по Заходу, жив на Заході, але ніколи не думав переїжджати туди. Просто мене кликали на одну роботу, запропонували другу, професуру запропонували, ще десь запропонували. Мені пропонують — я їду, мені цікаво.

І завжди мені було важливо, що я залишаюся громадянином Росії, тому що мені здавалося, що це нова Росія. У мене були варіанти отримати громадянство інших країн. Наприклад, у мене дружина була з американським громадянством, німецьким резидентством. Я міг вибирати американське чи німецьке громадянство. Я не став цього робити, завжди говорив, що я був і залишаюся з російським паспортом. І я вважав, що я можу бути настільки професійно заможним, що будь-яка країна мене візьме з цим паспортом і дасть мені посвідку на проживання, що я проживу в глобальному світі з російським паспортом. Тобто я відчував себе таким глобальним росіянином.

І потім я повернувся до Росії. Ніби мій патріотизм дозрів до такої стадії, що я покинув досить налагоджене життя на Заході, професуру у великому міжнародному коледжі, велику зарплату, будинок в Альпах — і повернувся до Москви, у Вищу школу економіки, умовно кажучи, на стартову зарплату в 1000 доларів. І почав будувати своє нове життя там.

Я 18 років провів у Москві. І для себе це формулював, що я уклав якийсь контракт із країною. Для мене повернення до Росії було якимось екзистенціальним актом, що це моя батьківщина, я маю бути…  Я просто хотів щось зробити.

Це був такий собі договір із країною. Але поступово я почав розуміти, що країна не виконує умов договору. І 24 лютого 2022 року я зрозумів, що цей договір закінчився через невиконання зобов’язань однією зі сторін, просто Росія не виконала умови того договору, який я з нею укладав.

І в мене, знаєте, як гора з пліч упала вранці 24 лютого. Тобто, звісно, горе, я дихати не міг, буквально говорити складно було… Звісно, моє горе, мій тягар на боці України. Але я зрозумів, що гештальт закритий. Я цей шлях пройшов до кінця. Я свої зобов’язання перед країною виконав. Країна їх не виконала. Усе, у мене більше немає країни.

Я виїхав, і мені тепер дуже легко в цьому плані. Мене цікавить, звичайно, доля Росії, багато близьких людей залишилося там, я за них переживаю. Я переживаю за тих людей, які не згодні з режимом і чинять опір усередині.

Але якщо загалом, то до Росії в мене інтерес патологоанатома. Мені цікаво, як це все влаштовано, як це відбувається, як це все розрулиться.

Я перед Україною відчуваю якийсь моральний обов’язок, перед Росією я його не відчуваю.

— Ви працювали в одному з найвільніших, напевно, наскільки це було можливо, вишів Росії — Вища школа економіки. А ви відчуваєте свою причетність до дітей, які там залишилися і яких тепер навчатимуть просто кондові фашисти?

— Але це їхній вибір. Хто в цьому в усьому бере участь — це вибір цих людей. Я продовжую спілкуватися зі своїми студентами, з якими я спілкувався протягом цих 18 років. З них, я думаю, більше половини, якщо не дві третини, зараз на Заході. Це ті люди, яких я навчав, які пройшли через наші школи.

А ті, хто зараз залишився у “Вишці” і відкриває кампус в окупованому Луганську, і сидить у тій самій залі вченої ради з польовими командирами, і готує, як каже сайт “Вишки”, “найкращих бійців Росії”, — ну, хай їм грець. У мене з ними немає нічого спільного.

Знову-таки, цей університет зі мною розійшовся ще 2020 року. У нас були довгі нелінійні стосунки після мого конфлікту з Путіним 2013 року. І загалом я тримався ці 7 років завдяки добрій волі та заступництву ректора Вищої школи економіки Кузьмінова. Керівництво “Вишки” мене мужньо відстоювало протягом 7 років перед адміністрацією президента РФ, що непросто.

Я продовжував писати у Facebook. І мене вражало, що людям нічого робити в адміністрації президента: у них ядерна зброя, тривають війни по всьому периметру, а ці люди зранку вмикають комп’ютери і читають Facebook Сергія Медведєва. І коли він щось не те написав, то протягом години викликають ректора “Вишки” і кидають йому в обличчя роздруківки моїх постів. І після цього відбувалися всілякі виховні заходи. Але я продовжував писати. І це перетягування канату тривало кілька років, і все йшло до того, що 2020 року ми з “Вишкою” розійшлися.

— Ви зараз викладаєте в одному з найстаріших європейських вишів — Карлів університет. Хто там ваші студенти? Про що ви їм розповідаєте, про що вони вас запитують?

— Змінюються декорації, змінюються міста, університети, а я як вів свій авторський курс “Російська держава і російський простір”, так і веду з певними модифікаціями. Це така собі політична географія Росії.

Студенти навчаються за магістерською програмою Бориса Нємцова, деякі з них отримують стипендію. Вони потрапляють до Європи з Росії різними шляхами. Хтось поїхав раніше, років 7-8 тому, хтось — в останні два роки. Частина є з України, що мені особливо близько, є студенти з Білорусі. Є пара французів, також чеські студенти ходять.

В обох моїх класах десь по 25 осіб, і в нас точаться дуже цікаві міжкультурні та міждисциплінарні дискусії.

Я розповідаю, як влаштована Росія від періоду, умовно, монголів, Івана Грозного, як у ній склалися інститути влади, власності, станового суспільства, ресурсної економіки. Я це все виводжу на глобальний рівень і намагаюся створити якусь загальну картинку того, як влаштована Росія і яким чином вона прийшла до цієї війни.

— А студенти з Росії планують повернутися?

— У всіх по-різному, але, гадаю, більшість розуміє серйозність ситуації і не планує найближчим часом повертатися. Ми не говоримо на далеку перспективу, але найближчим часом це так. Люди, які виїхали, зробили певний політичний вибір, і повернення в нинішню Росію для них узагалі може означати серйозні ризики, аж до кримінальних. Це люди, які цілком усвідомлено зробили свій вибір. І я бачу це на семінарах, у нас спільні політичні переконання. Я ніколи не стикаюся з якимось нерозумінням, коли дуже різко і радикально висловлююся стосовно Росії і світу взагалі.

Для себе я розумію, що готовий прожити життя, ніколи вже не повернувшись до Росії, не побачивши ні Москви, ні своїх рідних місць і вулиць, на яких народився.

У мене, крім жахливої ненависті, яка в мене зараз є стосовно того, що робить Росія, вже немає нічого. Для мене це абсолютно закрита тема.

Зараз я живу в Чехії, і мені тут дуже подобається, і я дуже люблю цю країну. Я зараз уже більш вільно розмовляю чеською. Я готовий пов’язати все своє життя з Чехією і ніколи в житті не повернутися в Росію. Я буду займатися Росією, я буду стежити за Росією.

Коли закінчиться ця війна, і якщо в мене буде вибір кудись поїхати, я б із великим задоволенням поїхав в Україну, у Київ і там би викладав, щось робив. Я сподіваюся, що Україна переможе в цій війні, залишиться вільною, незалежною європейською країною. Я із задоволенням приїду в Україну і готовий взагалі решту життя бути пов’язаним з Україною.

Допомогти за підсумками цієї війни Україні набагато важливіше, ніж допомогти Росії. Тому що Україна за ці два роки показала фантастичні приклади мужності, гідності й нації, що відбулася. А Росія показала приклад якогось феноменального провалу і фіаско.