“Моя мрія — опинитися в центрі Донецька з нашим прапором”: українські захисники та захисниці розповіли свої історії (ВІДЕО)

Сьогодні, у день Покрови Пресвятої Богородиці, в Україні відзначають День захисників і захисниць. Через війну, розв’язану Путіним, тисячі українців проведуть цей день не в родинному колі, а на фронті. Кілька історій про людей, які стали на захист України, зібрала журналістка FREEДОМ Анастасія Волкова.

Олеся — українська військовослужбовиця, яка на війні з 26 лютого 2021 року. Пішла на фронт, щойно їй виповнилося 18. За майже три роки пройшла шлях від стрільця-гранатометника до медика. Початок повномасштабного вторгнення Росії зустріла на позиціях разом із побратимами на Луганщині. Брала участь у різних операціях, але один штурм запам’ятався назавжди.

“На нас ішли штурмом, це була колона техніки, піхота, по нас працювала артилерія. Це було 1 березня, того дня в нас у роті були втрати. Я пам’ятаю ті почуття — реально було дуже страшно. Пам’ятаю перші “прильоти”, стало настільки страшно, що я не могла дихати. Лежу і не контролюю — ані себе, ані ситуацію. Потім вдихнула і почула по рації, що командир роти передає — необхідні боєприпаси. Взяла себе в руки і побігла до старшини за БК. І після цього я не пам’ятаю, щоби ще раз коли-небудь відчувала такий страх”, — розповіла Олеся, військовослужбовиця 24-ї ОМБр Збройних сил України.

Влітку минулого року дівчина закінчила курси медика. Тепер займається евакуацією поранених. Розповідає, доводилося самостійно висуватися на позиції, щоб винести пораненого, але найскладніше в роботі — втрачати людей, які стали за час війни частиною однієї військової родини.

“У мене був дуже важкий поранений, я навіть не знала, чи встигну довезти до стабілізаційного пункту. Хлопці поверталися з позицій, їх підбили “ПТУРом”. Повна машина людей була. У підсумку двоє легких “трьохсотих”, один “двохсотий” і один важкий. Він був у такому стані, що коли я приїхала на виклик, мені називають прізвище, а я навіть не можу хлопця впізнати, настільки він поранений був. Найстрашніше для медика — поранення голови. Дуже складно людину стабілізувати, на своєму етапі ми не завжди можемо зупинити кровотечу з голови. Якщо це рука, нога, то ми там працюємо, а якщо голова — набагато важче”, — поділилася Олеся.

Військовослужбовиця вдосконалюється як медик і мріє після завершення війни здобути освіту та стати анестезіологом. У її рюкзаку — лише все необхідне для порятунку людини та український прапор.

“Основне — це гемостатик, бандаж, знеболювальні, пігулки, уколи. А тут у мене ще прапор. Упакований, щоб не забруднився. У мене є мрія — опинитися в центрі Донецька з цим прапором і на будівлю адміністрації його вивісити. Донецьк обов’язково повернеться додому”, — наголосила Олеся.

Віктор — командир військовослужбовиці. Зізнається, спочатку не хотів відправляти жінку на завдання, небезпечні для життя. Але побачивши, наскільки вона мотивована, перестав сумніватися.

“Я, звичайно, переживаю. Але, як вам сказати, хлопці більше скаржаться, ніж вона. Вона мені ще жодного разу не поскаржилася, завжди в гарному настрої. Людина, яка знає свою справу, без вагань виїжджає на будь-які завдання. Смілива — були такі моменти, що необхідно було людей витягати, і під мінометним обстрілом Олеся без вагань йшла. Виконує свою роботу на 100%”, — каже Віктор, військовослужбовець 24-ї ОМБр Збройних сил України.

Військовослужбовець Микола — побратим Віктора та Олесі. До повномасштабного вторгнення РФ працював залізничником у Львівській області. Навіть не припускав, що йому доведеться освоїти військову справу, а тим більше — стати розвідником.

“Як я став розвідником? Прийшов, мене мобілізували, потрапив до частини, у нашу бригаду, і, так би мовити, проводили кастинг, подивилися на мене, що я здоровий, і сказали: будеш служити в розвідці. Я не заперечував”, — згадує Микола.

На війні він із березня минулого року. За цей час у військового були сотні небезпечних завдань. Про одне з них він розповів.

“Неприємна ситуація була одного разу на завданні. Ми підповзали в тил противника, мали захопити їх зненацька, але нас виявили раніше, дочекалися, підпустили метрів 15 до себе — і зав’язався бій, з якого, на жаль, повернулися не всі. Таке назавжди залишається в пам’яті, але необхідно з цим справлятися і продовжувати витісняти противника з наших територій. Багато часу на скорботу немає”, — каже Микола.

Цей день Микола, Віктор та Олеся хотіли б провести в колі близьких і рідних. Але продовжують захищати Україну від путінських окупантів, з кожним днем наближаючи перемогу.

Читайте також: Від Андріївки нічого не залишилося: як ЗСУ звільняли село в Донецькій області (ВІДЕО)

Нагадаємо, 1 жовтня в Україні відзначають День захисників і захисниць.