Що таке сучасна Росія і чому вона не стане Німеччиною зразка 1945-го: інтерв’ю з російським поетом Андрієм Орловим (Орлуша)

Андрій Орлов — російський поет, сценарист і продюсер, у минулому журналіст і політтехнолог.

Широко відомий як поет Орлуша і автор жорстких сатиричних памфлетів і феноменальних експромтів на злободенні та гострі теми. Писав для проєкту “Громадянин поет” з актором Михайлом Єфремовим. Має лише одну видану збірку поезії, решта блискавично розлітаються і стають популярними та цитованими в інтернеті.

У програмі “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM Андрій Орлов поділився думкою щодо варварської війни в Україні, яку розв’язала Росія. Він зазначив, що не хоче мати нічого спільного з країною, яка перефарбовується в яскраво-червоний прапор із серпом і молотом.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Корисні поради окупантам”

— Ви багато разів бували в Україні. Як змінилося ваше ставлення до України після 24 лютого?

— Ніяк. У мене змінилося ставлення до Росії — замість неприязні та злоби з’явилася ненависть.

А як могло змінитися моє ставлення до України після 24-го? Я в Україні був десятки разів за останні вісім років, виступав із концертами, просто подорожував. Я Україну любив і люблю.

— Ненависть до Росії — це ненависть до країни, до людей, до режиму? До чого саме ненависть?

— Ви ж відчуваєте, як змінилося ставлення до Росії в Україні — ненависть абсолютно виправдана. Точно так само змінилося це у мене, у моєї дружини.

І якщо раніше ми могли сказати “наші сволоти напали на Україну 2014 року” або “а в наших усе-таки багато ракет, краще б їх не було”. Останні понад пів року ми говоримо “вони”. Це я помітив просто в побутовій розмові. Тепер ми говоримо: “у них стільки-то втрат” і “у нас (я маю на увазі Україну) такі-то успіхи”.

Я переконаний антикомуніст. Я народився в Радянському Союзі. Але для мене СРСР ніколи не був ідеологічно підтримуваною мною батьківщиною. Я зрадів, коли це все почало зноситися на початку 1990-х років.

Але коли я побачив, що все перефарбовується назад у яскраво-червоний прапор із серпом і молотом, мене з цією країною не пов’язує абсолютно нічого.

Нічого: ні ностальгії, ні туги за містом Березники Пермської області, в якому я народився, ні за школою, в якій я навчався… У мене жодної емоції немає. Якби мене запитали: куди ти хотів би зараз поїхати, 10 місць Росії? Не буде жодного.

Але це не тільки пов’язано з війною. Це пов’язано з усіма процесами, які відбувалися останні 20 років і попередні 80 років теж.

І коли мене представляють в Україні як російського поета, я кажу, що я поет російськомовний, а не російський.

— У тому, що зараз відбувається, ви бачите, якщо завгодно, відрижку тієї країни — того Брежнєва, тих плакатів, того маразму, мілітаризму?

— Мілітаризму зараз набагато більше. Це не відрижка, а реінкарнація.

Зараз політичний режим у Росії набагато страшніший, ніж за Брежнєва, і багато в чому страшніший, ніж навіть за Сталіна.

Свободи слова менше, ніж за Брежнєва, це абсолютно точно. Я 1977 року був наймолодшим членом Спілки журналістів СРСР, тобто встиг пожити та попрацювати на так званому ідеологічному фронті. І щоб написати некролог для Путіна, мені не потрібно навіть ритися ніде, я напишу: “У жалобному вбранні схилилися прапори в актовій залі московського ордена Леніна, ордена Трудового Червоного прапора Інституту хімічного машинобудування. Колектив інституту на чолі з ректоратом…” Нам за це тоді платили 5 копійок за рядок, і ми нахреначили цих рядків і Брежнєву, і Андропову, і Черненку.

Цих стандартних некрологів така кількість, що руки згадають із задоволенням, якщо доведеться.

— Які події цієї війни для вас були найбільш сильні, що довелося їх якось поетично пережити?

— Я ж дуже специфічний поет. Я не пишу новини як такі. Я можу писати вірші на тему новин. Я противник емоційного опису війни людьми, які її не бачили, які на ній не були.

Я писав і пишу якісь вірші, але не всі викладаю в інтернет. А є люди, які вважають, що вони щодня мають видати текст, у результаті виходить таке собі караоке, хто краще придумає риму до слова “Буча”, чи до слова “Гостомель”, чи до слова “Херсон”.

У мене ж, наприклад, “Корисні поради окупантам”. Ось один із цих віршиків. Це було якраз, коли росіяни відійшли від Києва.

Если ты пришел на почту
Отправлять домой посылку
Своей девушке в Задрищенск
Или маме в Мухосранск,
То тяжелые предметы,
Скажем, гири и гантели,
Не спеши пихать в коробку,
Чтобы не платить за вес.

Распихай их по карманам,
И когда в бою падешь ты,
Их бесплатно грузом 200
Довезут вместе с тобой.

Это будет очень скоро,
А стиральная машина
Может почтой ехать месяц,
Или даже целых два!

Зараз усі сперечаються: чи можна посміхатися і сміятися під час війни? Є така теорія в політпсихології, що, скажімо, проголосувати проти диктатора може тільки людина, яка хоч раз не злякалася посміятися з анекдоту про нього, а потім переказала.

Із середини минулого століття в Габрово (Болгарія) був конкурс карикатури. І його логотипом був блазень у ковпаку, який пісяє на палаючий гніт круглої бомби, як її карикатуристи малюють, і слоган: “Світ вижив, бо сміявся”.

Я читав вірші перед різними аудиторіями в Україні, зокрема і в госпіталях у 2015-2017 роках. І всі солдати кажуть, що гумор дуже потрібен. І дуже важливо сміятися над противником.

— Кому ви зараз адресуєте свою творчість?

— Ні ви, ні я не можемо знати, хто нас слухає і дивиться. Що ми цікавіші й гостріші, то більше нас дивитиметься наших однодумців, і то більше дивитиметься людей, які нас ненавидять.

Я багато років писав вірші для проєкту “Господин хороший” (“Гражданин поэт”), які читав Михайло Єфремов. Кожен ролик — мільйони переглядів. Моя оцінка, що 35-40% — це хейтерська аудиторія.

У мене був досвід спілкування з великою нелояльною мені аудиторією на концертах Росією з проєктом “Господин хороший”. І щойно ми починали говорити все, що думали про Путіна, про Пєскова, про Шойгу, про Медведєва, люди навіть боялися плескати. Були вірші про Росгвардію, коли їм дозволили бити жінок, стріляти в дітей. Після цих номерів не було оплесків, але звертатися, розмовляти з ними теж, я вважаю, можна.

Хто почує? Почує той, у кому не все ще винищено.

“Хороший Чебу-рашка і Крокодил Шен-гена”

— Давайте про тему скасування російської культури. Що ви думаєте з цього приводу? У мережі з’явилися кадри з Маріуполя, де російські окупанти знесли руїни драмтеатру, який став братською могилою для дітей, для сотень маріупольців. І його обгородили тимчасовим парканом, а на ньому повісили портрети російських класиків — Толстой, Пушкін тощо. І думаю: ну, що ж ви робите? Ви ж самі пропонуєте скасовувати цих письменників. Як із цим бути зараз?

— Коли ви намагаєтеся собі уявити, що вони собі думають, моя відповідь проста — нічого вони собі не думають. Люди, які оформляли це, взяли за основу методичку з ідеологічного оформлення того ж червоного куточка, тобто ленінської кімнати. Що потрібен портрет, потрібно взяти з інтернету плакатів і нахреначити їх.

Чи потрібні взагалі будь-які пам’ятники під час війни? Я вважаю — ні. Свої улюблені пам’ятники потрібно зняти з постаментів і заховати, щоб вони не постраждали. Чужі, нелюбимі зняти з постаментів, заховати, а потім вирішити, кого ставити назад, кого — ні. Розумієте, не до Пушкіна зараз.

Я брав участь у багатьох розмовах із діячами так званої російської культури за кордоном. Багато з них переживають, що їх там не друкують, що вони там нікому не потрібні. Моя відповідь зазвичай: значить, може, і в Росії ти був нафіг нікому не потрібен, але тебе друкували.

І зараз ці всі [російські] письменники, поети, які пишуть по 100 віршів на день на підтримку України і гадають, що за це їм мають видати якийсь спеціальний паспорт. Тобто розмови дуже часто йдуть про відкриття рахунків, про влаштування їхніх дітей до школи. Ну, не треба так уже прикриватися політикою, навіть якщо ти змушений був виїхати з Росії.

У мене з цього приводу є віршик “Хороший Чебу-рашка і Крокодил Шен-гена”:

Весело ракеты улетают вдаль,
Говоря на русском языке,
И хотя нам прошлое немного жаль,
Мы уже свалили налегке.

Скатертью, скатертью, дальний путь стелется
И упирается в паспортный контроль.
Каждому, каждому в лучшее верится…
“Не виноваты мы!” — будет наш пароль.

Может, мы обидели кого-то зря,
Может быть, украли унитаз.
Обвинять нас в этом никогда нельзя,
Потому, что это — не про нас!

Скатертью, скатертью, дальний путь стелется
Вслед за потопленным русским кораблем
Не посылайте нас ни к какой матери,
А помогите нам евро и рублем.

В Украине лают наши пушки,
Но мы за них не будем отвечать
Мы — родня Есенина и Пушкина,
Ставьте нам шенгенскую печать!

Скатертью, скатертью, дальний путь стелется,
Топают русские, морда кирпичом.
Может, когда-нибудь Путин застрелится,
Предупреждаем вас: мы тут — ни при чем!

Пусть от паспортов с двуглавой птицею
Пограничник зло отводит взор.
Разрешите перейти границу,
А тем, кто не пропустит нас — позор!

Двери захлопнуты, жребии брошены,
Мы, взявшись за руки, валим из страны.
Лучшие русские, очень хорошие
Но и хорошие — на хрен не нужны!

“Три бажання”

— Якщо подивитися з точки зору вашого досвіду потіттехнолога, піарника. Можна було припустити наприкінці 1990-х, що учасники політичного життя Росії рано чи пізно перетворяться на нинішніх монстрів?

— Розумієте, ось у шахах є певні позиції у коня, у ферзя, у короля. А в Росії вийшов король, який не ходить за правилами по одній клітинці на шахівниці, а виконує функції будь-якої фігури — тури, коня, ката, командира армії. Але так у шахи не грають, тому що в шахах існує якась демократія і колективна дія фігур.

У Росії склалася система, коли одна фігура грає за всіх. Причому, він (Путін, — ред.) був повний пішак. І він пройшов свій пішочний шлях до кінця і перетворився на якусь неіснуючу фігуру, яка і своїх, і чужих може зняти з дошки і поставити нові фігури. Такі червоні фігури, які беруть участь у грі з чорними і з білими. Розумієте?

Що стосується монстрів. Система з 2001 року наповнювалася людьми, яким у будь-якій демократичній країні має бути заборонено брати участь у політиці. Це колишні співробітники каральних органів, держбезпеки СРСР, їхня кількість в апараті уряду і президента доходила до 75%.

Путін своїх нашивав скрізь. І зараз це не монстри єльцинських часів, які були іноді з людськими обличчями, хтось із них трансформувався, когось убили, когось звільнили, хтось поїхав.

Нинішня політична система Росії не є градуйованим розвитком, це повна заміна всіх дійових осіб.

Тому монстрами стали ті, хто був на початку століття молодими, початковими монстрами. Тобто, ті, хто жив поруч із Путіним, був його оточенням.

І так вийшло, що радянська школа держбезпеки породжувала дружбу міцнішу, ніж у ліберальній російській спільноті. Опозиція не така дружна, як колишня ДБуха або сусіди Путіна.

— А що насправді — російські скріпи? Ось Путін, патріарх Кирило весь час говорять про духовність, про патріотизм, про велике минуле. А що насправді скріплює цей народ?

— Є скріпи на букву В. Перша скріпа у них зараз — це ВВ плюс П (Володимир Володимирович Путін, — ред.). А ще три В-скрепи — це “водка”, “воровство”, “война”. Це єдині скріпи, які реально існують у Росії.

— Що буде з Росією, коли вона зрозуміє, що накоїла, що буде ось цим похміллям?

— Я його не бачу, тому що його не буде. Адже що буде українська перемога — це коли вони (російські війська, — ред.) зціпили зуби та пішли за кордон Російської Федерації. Але війна не буде продовжена на території Росії, принаймні, таких планів немає ні в кого — ні в України, ні в Європи, ні в США.

Хтось думає, що Росія буде подібною до Німеччини після 1945 року, тобто розділеною на чотири частини, в яких проводять денацифікацію (тобто депутинізацію, деолігархізацію). Але ці процеси може проводити тільки зовнішня влада, але жоден сценарій закінчення війни не передбачає такої влади. А росіяни самі себе депутинізувати не будуть.

А якщо Путін помре — своєю або вимушеною смертю — то моя думка, що буде тільки гірше. Тому що за 20 років у нього вихований такий другий ешелон, що Путін здасться маленькою дитиною порівняно з тим, що вони хочуть накоїти.

Тому Росія буде не Німеччиною 1945 року, а Німеччиною 1918-19 років (періоду після Першої світової війни, — ред.). Це коли вона отримала по зубах, замкнулася у своїй території, їм заборонено було мати армію. При цьому вони благополучно будували цю армію, але таємно. Вони навчалися у комуністів у Росії літати на літаках, їздити на танках. І потім почався реванш. Ось це сценарій, який я передбачаю в Росії.

Тобто Росія не умиротвориться, це моя думка. Вона все поставить на військові рейки. Як говорилося в анекдоті радянського часу: не дарма у нас макарони діаметром 7,62 мм, це щоб макаронні фабрики могли робити патрони в перший же день війни.

Ракет, зброї, заліза, нафти та всього іншого у них повно. Вони затамуються, і тільки справа часу і справа надійності запору, на який буде замкнена військова машина Росії.

— Пропоную закінчити розмову ще одним вашим віршем.

— Віршик “Три бажання”. Я його написав ще 2015 року.

Я пошел с друзьями на рыбалку
Клевая компания была.
Тихий омут, комары, русалки,
Хорошо, как будто нет Ху*ла.

В сеть мою без долгих ожиданий
Золотая рыбка заплыла.
Я ей сразу — первое желанье:
— Сделай так, чтоб не было Ху*ла!

— А второе? — рыбка вопросила, —
Хочешь девок, тачку и бабла?
— Рыба, если ты исполнить в силах,
Сделай так, чтоб не было Ху*ла!

— Третье, блин, загадывай желанье! —
Рыбка мне в ответ произнесла.
Я в ответ сказал без колебаний:
— Сделай так, чтоб не было Ху*ла!

— Хрен с тобою! — рыбка отвечает.
Отпустил, рыбешка уплыла,
Я сидел на пне, ногой качая,
И мечтал, чтоб не было Ху*ла.

В общем, если что с Ху*лом случится,
В смысле, вдруг на лад пойдут дела,
Радостью начнут глаза лучиться
От того, что больше нет Ху*ла,

Знайте: это — не судьбы ошибка,
Не масонов тайные дела,
А кому-то золотая рыбка
Три желанья выполнить смогла.