“Тільки одним потужним кулаком зможемо розбити ворога”: інтерв’ю з Оленою Наумовою, яка пережила російську окупацію і полон

Олена Наумова — вихователька дитячого садка в Херсоні, волонтерка, громадська активістка та блогерка. Під час окупації міста в 2022 році її не злякали погрози російських загарбників — вона вела сторінку в TikTok, де розповідала про життя в окупації та висловлювала підтримку Україні. Переживши полон, Олена Наумова стала голосом нескореного Херсона. Президент Володимир Зеленський нагородив її орденом “За мужність” III ступеня. У День Незалежності України воістину героїчна жінка розповіла свою історію в ексклюзивному інтерв’ю телеканалу FREEДОМ.

Ведучий — Валерій Клименко. 

— Як вихователька дитячого садка стала голосом нескореного Херсона? Чи складно було проводити стріми під дулами автоматів російських окупантів?

— Я б не сказала, що тільки я — голос Херсона. Насправді, голос Херсона — це багатотисячний мітинг на площі Свободи, коли ми з земляками вийшли на мітинг, щоб сказати окупанту: “Іди додому! Херсон — це Україна!”. Це голос кожного херсонця, який любить і вірить у свою країну, в армію. Це голос підпільників і партизанів, волонтерів, які допомагали людям вижити. 

Мітинги були не тільки в Херсоні, в районних центрах. Скрізь люди виходили без зброї проти озброєних окупантів, проти танків і автоматів. Голос Херсона — це голос тепер уже міста-героя Херсон. Дуже пишаюся тим, що я одна з них. Одна з сотень тисяч. Одна з тих, хто був “на підвалі”. І мені пощастило, я вижила. Але десятки, сотні, тисячі ще перебувають у полоні. Десятки, сотні вбиті і закатовані окупантами. Вбиті мирні жителі тільки за те, що любили Україну.

Нас хотіли “денацифікувати”, а насправді зробили справжніми патріотами. Ми показали, що Херсон — це Україна, що ми хочемо жити тільки у вільній, демократичній країні. 

Стрімити в TikTok під час окупації було трохи страшно проводити, але коли поруч з тобою десятки, сотні земляків, коли навколо українські прапори, блокади і ми разом йдемо проти окупантів, це так надихало, так підтримувало. Я відчувала себе серед своїх, незважаючи на те, що навколо нас була бронетехніка ворога, були окупанти. 

Вони боялися показати свої обличчя, хоча в руках були автомати. І по їхніх очах було видно, що вони не розуміють нас, вони бояться нас. Як це, мовляв, прийшли нас “визволяти”, а ми проти.  Так, ми проти, тому що ми — українці. 

— У чому вас звинувачували окупанти, коли заарештували? Напевно, говорили, що ви працюєте на українську розвідку? Для них було незрозуміло, що людина просто за покликом власної душі може виходити на вулицю і протестувати проти окупації? 

— Вони думали, що так можна робити тільки за гроші, за вказівками СБУ або ще когось. Вони нічого не розуміли. Мені кажуть: “Ну, що, Херсон — це Україна?”. Кажу — так. “Донбас, Крим — Україна?”. Я кажу — так. А у відповідь: “Ось тобі стаття за сепаратизм від п’яти до восьми років”. 

Той їхній “референдум” — це був сміх. Люди на п’ять днів сховалися у своїх будинках і не виходили на вулицю, щоб не потрапити на цих агітаторів, групи, які збирали підписи.

Їм не зрозуміти, що воля українського народу, вона зародилася давно. З козацтва. Адже не Катерина заснувала Херсон, Миколаїв, Одесу. Тут, на нашій землі, здавна жили вільні українські козаки. 

— Чим закінчилася історія з вашим арештом, а потім домашнім арештом? Як ви зустріли День визволення Херсона 11 листопада 2022 року? Що стало найважливішим і найпам’ятнішим? 

— Три місяці минуло від початку полону до мого так званого домашнього арешту. Потім мене херсонці переховували. А вже 11 листопада 2022 року разом з усіма херсонцями я вийшла на вулицю — з прапором України, з жовто-синіми квітами. Ми бігли вулицею, плакали, ми просто кричали. Чуємо — сигналить хтось позаду, обертаємося, а їде колона наших розвідників на пікапах з українськими прапорами. Ми зупинилися і кричимо: “ЗСУ! ЗСУ!”. 

Все місто було в одному пориві. Всі збиралися на вулицях, на перехрестях. Ми поїхали на Площу Свободи. Там обіймали наших захисників, плакали, фотографувалися з ними.

Це був найщасливіший день у житті кожного херсонця. Без перебільшення. 8,5 місяців окупації: страху, жаху, полону, невідомості. Ми чекали, вірили і дочекалися цього святого дня 11 листопада. Дякуємо нашим мужнім воїнам, Збройним силам України. Вони віддали багато життів для того, щоб Херсон знову повернувся до України.

— Після звільнення Херсона ви не припинили “спілкуватися” з росіянами, зокрема в “чат-рулетці”. Чи складно говорити з росіянами, чи є серед них адекватні або всі, що називається, інфіковані путінізмом? Чи вдалося когось переконати? Чи варто їх взагалі переконувати, розмовляти з ними?

— Спочатку я ще вірила, що, можливо, вони не знають всієї інформації, що вони слухають тільки телевізор. І серед них були одиниці дійсно розумних. Але таких відразу просто блокували, вони зникали з “чат-рулетки”. Я вірила, що можна до них достукатися, що вони просто бояться своїх силовиків, влади. Але вже рік я не веду “чат-рулетку”. Я зрозуміла, що розумним не треба нічого пояснювати, а дурним — марно. Тому я кинула це. Перейшла повністю на українську мову. І дала зрозуміти росіянам, що ми — не один народ, ми різними мовами говоримо, у нас ментальність різна. Українці — волелюбні. А в Росії — не народ, там просто населення, безвольне рабське, яке не має права голосу. Народ — це ми. 

— Ще до війни ви ділилися відео, на яких дітки завзято тупотять з вашими коментарями по дитячому садку. І не припинили жартувати під час війни. Чи складно залишатися на позитиві, коли в країні війна? 

— Жартувати потрібно, інакше можна збожеволіти. Гумор — це наше все. Український гумор — це те, що підтримує, надихає і те, що не дає опустити руки і занепасти духом. Пам’ятаю, перші дні, місяці окупації. Тоді ще був мобільний зв’язок, інтернет, можна було дивитися українські канали. І ми просто надихалися тими гумористичними роликами, де баба Галя отруїла окупантів пиріжками, де жінка кинула банку з огірками в дрон, де наші віджали на Троєщині танк, де роми вкрали бронетранспортер. Я тоді лежала під ковдрою, щоб не світити телефоном, і дивилася ці ролики. Я сміялася. 

— У вашому ТікТок-каналі є маса відео зі словами подяки від українських воїнів. Як вдається передавати на передову буквально все — від простої води до автомобілів? Як це відбувається, як знаходите адресатів на фронті? 

— Волонтерством я почала займатися ще в окупації. Мене вмовили мої глядачі під час ефірів, щоб я збирала гроші для херсонців, аби вони могли гідно вижити і не брати від окупантів гуманітарну допомогу. Після деокупації я почала ще активніше допомагати херсонцям, військовим. З листопада минулого року я офіційно стала волонтером Благодійного фонду “ПАТРІОТ ЮА“, постійно отримую запити від військових. 

В основному, це наші військові, яких я знаю, зустрічаю, бачу, які до мене приїжджають. Вони розповідають, які у них потреби, після чого я відкриваю збір. Завдяки нашим друзям і в Україні, і за кордоном, ми збираємо необхідні суми, купуємо те, що потрібно.

Це їх дуже підтримує і надихає. Коли українські військові відчувають підтримку народу, у них виростають крила.

— Херсон і зараз — під вогнем противника. На місто постійно летять російські КАБи, дрони, ракети. Що зараз важливо для херсонців, яка допомога потрібна насамперед?

— Херсону потрібна безпека. Для цього необхідно допомагати нашим військовим. Потрібно більше захисту, більше дронів хлопцям, більше озброєння.

Тому що все одно його ніколи не вистачає. Це все витратні матеріали. Коли хлопці йдуть на острови на Дніпрі, добре, якщо повертаються живі та здорові. І, як правило, приходять без повербанків, без зв’язку, без зброї. Допомога обов’язково потрібна. І мирним, і військовим важко. 

Дуже потрібні дрони. Тому що БпЛА росіян у нас висять над головою сотнями, вже над усім містом. Половина міста — це kill-зона, “червона зона”. Там практично неможливо жити. Друга половина міста — “сафарі” на мирних людей, які йдуть по вулиці, їдуть на велосипедах, на автобусах, машинах. Щодня гинуть мирні, щодня є поранені. Горять будинки, руйнується інфраструктура. Херсону необхідна більша допомога і підтримка.

— Блог виховательки дитячого садка, стріми з окупованого Херсона, “чат-рулетка” з росіянами. Зараз — допомога воїнам, херсонцям, місту. У вас така багата і насичена діяльність. Думали про те, чим будете займатися після перемоги України?

— Продовжу волонтерити і допомагати, тому що роботи буде дуже багато. Окупанти багато зруйнували. І житла, і людських доль. Багато покалічених, багато тих, кому потрібна буде допомога. Продовжу допомагати. Поки буду при тямі, буду допомагати всім, чим можу.

Хочу подякувати всім, всім, хто мені вірить, хто донатить, хто підтримує наших військових зараз і хто буде підтримувати далі. Ми — одна сім’я. Тільки одним потужним кулаком ми зможемо розбити ворога і повернути всі наші землі, всіх наших людей додому.

Моя маленька батьківщина — на лівому березі Дніпра в Херсонській області, який поки залишається окупованим. Там могила мого батька, рідних. Там живуть родичі, там українці, які чекають. Чекають кожен день, кожну годину, кожну хвилину. Чекають повернення, бо жити в окупації — це пекло для справжнього українця. Але ми повернемо всіх наших людей і всі наші землі. Бо Україна — наше серце.