Внутрішній Нюрнберг у РФ може бути набагато жорсткішим: загрози режиму Путіна обговорюємо з Марком Фейгіним

Президент РФ Володимир Путін не так боїться міжнародного трибуналу, як невдоволення власного оточення. Перемога у війні з Україною — єдиний шанс утримати владу, але говорити про значні перемоги не доводиться.

Чого бояться у Кремлі та як розвиватимуться події — про це в ефірі телеканалу FREEДОМ розповів російський правозахисник Марк Фейгін.

— Чого хоче Кремль? Чи насправді Кремль може виступити ініціатором того, щоб сісти за стіл переговорів?

— Кремль уже неодноразово про це говорив. Вони повторюють на різні лади: і МЗС, і Лавров, і Пєсков, і всі інші, які є нижчими. Те, що вони пропонують, це фактична капітуляція. Я думаю, що вони чудово усвідомлюють ситуацію на фронті. Потреба в паузі та перемир’я зараз є життєво необхідною річчю, особливо на півдні.

Що стосується, чи готовий Кремль посунутись у тому, щоб не вимагати демілітаризації, невступу до НАТО, визнання статусу Криму російським та статусу кво на Донбасі, Херсонщині та Запоріжжі… Розумієте, вони хочуть втягнути у переговорний процес, а далі Росія в особі Путіна завжди обдурить.

Вони хочуть отримати перепочинок і, скажімо так, дати тим силам у Європі, меншою мірою в Америці, додатковий козир у тому, що дивіться, Москва ж готова. Москва ж схильна до компромісів і таке інше. У будь-якому разі зараз це не більш ніж хитрощі, спроба обдурити, виграти час і все одно продовжувати робити те, що вони роблять.

— Не всі війни закінчуються переговорами, деякі з них закінчуються Нюрнберзьким процесом. Звертаючись до досвіду Другої світової війни, вам не здається, що тінь умовного Нюрнберга тисне над Кремлем зараз і трохи турбує Володимира Путіна?

— Вони бояться не стільки Нюрнберга чи Гааги, скільки власного оточення та власного народу, які в якийсь момент можуть влаштувати свій Нюрнберг. Але тільки він буде зовсім не таким, яким був 1945 року. Все буде набагато жорсткішим і швидшим. Як у процесі з Берією, якого вивели у гарнізонній гауптвахті та розстріляли.

Цього вони бояться набагато сильніше, ніж закінчення війни. Для такого варіанту потрібна повна поразка. Поразка означає повну деокупацію території України та руйнування російської армії до стану неіснування.

Ми бачили, як 1990 року влада змінювалася, ми бачили, як Хрущова знімали, ми бачили, зрештою, 1917 рік, коли імперіалістична війна перетворилася на громадянську. Може, буде щось нове, все-таки на подвір’ї 21 століття. Може ми побачимо щось зовсім незвичайне. Але в будь-якому разі страхи в Кремлі є.

Путін — людина меланхолійна щодо цього, пам’ятає про досвід від Каддафі до Хусейна. Чи хоче він такої долі для себе? Звичайно, ні! А як її уникнути? Потрібно виграти. А як виграти? Або хитрістю, або силою. Іншого варіанта не дано. Але поки що ні те, ні інше не виходить.

— Друга світова війна для нацистської Німеччини закінчилася руйнацією Берліна. Навряд чи ми побачимо українські танки на Червоній площі у Москві. Але якщо не зруйнована Москва у прямому розумінні, а в переносному, то хто цієї руйнації має завдати: Україна, країни Заходу, США, власні громадяни?

— Імперія руйнується дещо інакше. Принаймні у XXI столітті, з ядерною зброєю багато чого має інший вигляд.

Для імперії гірше за військову поразку, навіть коли з ворогом можна домовитися про щось, це стан внутрішнього розпаду.

Це як реактивний процес, у якому центр зникає, все перетворюється на плазму і процес досягає піку в момент, коли некерованість системи доходить до ситуації, коли управляти неможливо більше нічим.

Ми таке бачили. Це і громадянська війна, відокремлення територій від країни, і там уже не треба танків чужих у Москві, там свої поля. Тут зовсім інший фінал може бути, що внутрішні сили можуть бути набагато небезпечнішими за будь-якого зовнішнього ворога. Зовнішній ворог може бути цивілізованим. А ось внутрішні сили вже показали, які вони.

Ті, хто в Бучі чи Маріуполі воював, вбивав, ці ж люди повертаються. Вони ж іншою психології не володітимуть. Якщо вони й почнуть Москву спалювати разом з її мешканцями, то вони це робитимуть так само, як у Бучі. Розумієте? Питання, як зміняться процеси, коли все це буде спрямоване всередину, а не зовні? Ось про що йдеться.

Вони готові різати всіх і шкіру знімати. І вони це роблять у приватному порядку. Ми говоримо про комплекс причин політичних, геополітичних, величезних таких, які впливають на свідомість людей у значно більшому масштабі.

Поразкою насамперед вони вважають не чужі танки в Москві, а про те, заради чого все було, якщо не тільки нічого не досягли, а погіршили ситуацію. Говорили, візьміть Київ за 2-3 дні й усе впаде. Україна впаде, говорили вони, а вона не впала.

Що ж виходить? Нацисти отримають гору, уявляєте? А Україна переможе. Як пропаганді можна буде вивернутися із ситуації, коли вони кажуть — це боротьба з фашизмом, а фашизм переміг?

Фашизм деокупував Херсон, фашизм вигнав вас із Криму, виходить ви слабкіші за фашизм? Ви ж самі намалювали цю людожерську картину, в якій самі стали заручниками, бо ви не можете програти.

А правда, вона інша — немає фашизму. Ви самі його джерело. Ви самі є прикладом спадкоємців фашизму!

І ось ця аберація свідомості, вона ж непереборна. Як же ми програли? Ми ж збиралися виграти. У нас все було добре. Раптом прорветься вся ця правда? Влада може перетворитися на котел, що палає, бо там і без того є люди, яким це все не подобається. Вони постраждали через санкції, через втрату грошей, через втрату перспективи. І вони хочуть повернути все на колишнє місце.

Якщо зараз за Путіна так станеться, то результат буде набагато катастрофічнішим, ніж, наприклад, у 1917 році. Зараз прийдуть ті самі, що були в Бучі. Інших немає сил, розумієте? Вони самі винищили людей системи.

— Після програшу України у війні до влади прийдуть нові. Захід захоче бачити лібералів, але ще й реваншисти. Військовий, який убивав у Бучі, захоче реваншу. Чи зможе він повести за собою народ?

— Наразі новий етап, який пройшов спокусу демократією. Був шанс закінчити всі ці імперські наміри, треба було вибрати правильних спадкоємців, а не наступником зробити Путіна. І тоді можна було пройти етап реваншу. Шанс був і цей шанс не використано.

Ми вже маємо справу із реваншем. Ми вже маємо справу із Гітлером сьогодні. Не з майбутнім Гітлером-Гіркіним, а з Гітлером-Путіним.

Однією з умов є не успіх “операції” в Україні. Фактично ліквідація імперської програми Москви з відновлення колишнього СРСР. Якщо це звалиться, то без імперського стрижня посиплеться все інше. Тоді не дуже зрозуміло, навіщо всім народам залишатися разом: від Закавказзя до Бурятії, наприклад. Що їх тоді разом тримає? Якутія зі своїми алмазами та нафтою, та іншими ресурсами може цілком прожити й без Москви. Яка ідея має їх утримувати? Усі провінційні народи мають багатства ресурсами, які дають змогу їм самостійно жити. Тож тут може по-різному повернутися.

Читайте також: З Росією, що розпалася, буде простіше вести переговори, ніж з Кремлем — аналіз Шейтельмана