Від “Азовсталі” до катівень Таганрога: історії українок, які пройшли російський полон

Під захистом міжнародного гуманітарного права, але беззахисні — перед путінським свавіллям і самоуправством. У катівнях російських колоній, в’язниць і СІЗО — сотні українських жінок. Хтось потрапив у полон ще в 2014-му — під час окупації Криму та територій Луганської і Донецької областей. Хтось — під час повномасштабної війни проти України.

Це медики, волонтери, кухарі та діловоди при військових частинах, родичі українських військовослужбовців і звичайні мирні мешканки з проукраїнською позицією.

Про те, яким знущанням піддають українських жінок у російському полоні, розповідає новий випуск “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM. 

Автор — Ольга Михалюк.

“Ми будемо дивитися, що з тебе випаде”: приниження як форма контролю

Віру повномасштабне вторгнення застало в рідній Бахмутівці, неподалік Щастя. 26 лютого 2022 року через село йшли колони російської техніки.

“Інформації у нас не було жодної, бо не було світла. А немає світла — немає й інтернету”, — розповідає Віра Бірюк, яка повернулася з російського полону.

З будівлі сільради одразу зняли український прапор. Голова села пішла на співпрацю з окупантами.

А на початку березня загарбники почали тотальну фільтрацію населення.

“Голова сільської ради надала адреси, де знаходяться будинки військовослужбовців української армії”, — каже Бірюк.

Її брат служив в українській армії. Він загинув під час оборони Рубіжного у 2022 році.

Росіяни прийшли до Віри вже за кілька днів.

“Я прокинулася від того, що мене підіймають за обидві руки. Відкриваю очі — в кімнаті повно чоловіків у чорному, в балаклавах, з шевронами ОМОНу й ФСБ. І починають ставити питання: ‘СБУшників бачила?’ І там мільйон запитань ні про що. Де телефон? Де діти? Де родичі?”, — розповідає жінка.

Окупанти намагалися звинуватити Віру у співпраці з українськими спецслужбами. А необхідні “зізнання”, традиційно для російських силовиків, вибивали силою:

“За мої відповіді мене били. Один повернувся і сказав: ‘Зараз ми все випитаємо, зараз вона все скаже, що треба’. У кімнаті був торшер. Він зрізав з нього кабель, примотав до біндера і прикріпив до вуха. Мене врятувало тільки те, що кабель не дістав до розетки.”

Потім Віру відвезли в колишню будівлю СБУ в тимчасово окупованому Луганську. Тепер там — ФСБ. Саме там почалися справжні тортури.

“Мене посадили на стілець, скотчем примотали руки й ноги, на пальці наділи кабель. І почали проводити допит, ставлячи рандомні запитання. Правильних відповідей не існувало. Навіть якщо я відповідала — били струмом. Били просто так. Я так розумію, що для задоволення”, — розповідає Бірюк.

Після допиту окупанти повели Віру до слідчого. Список обвинувачень шокував жінку.

“Держзрада, шпигунство, замах на вбивство, контрабанда вибухівки, зберігання й використання вибухівки на території РФ. Сказали: підписуй допит. Єдине, що я написала — що вину не визнаю. Підписала, та провини не визнала”, — каже вона.

Далі на Віру чекав ізолятор тимчасового тримання. І приниження в одиночній камері:

“Познімали ювелірні прикраси в жменьку — й забрали. Один стоїть і каже: ‘Ти мені віриш, що я їх відвезу слідчому?’ Я відповідаю: ‘Якщо скажу ні — нічого ж не зміниться’. Завели на обшук: ‘Роздягайся!’ — ‘В сенсі?’ — ‘Повністю роздягайся й присідай. Ми будемо дивитися, що з тебе випаде.'”

Потім жінку відправили до СІЗО Луганська. Після 2014 року цей ізолятор став місцем ув’язнення, зокрема і для противників російської влади на тимчасово окупованих територіях.

“Дівчат, яких звинувачували в шпигунстві, відводили в окремі камери. Була одна зі Сватового — під час затримання їй облили ноги окропом. Вона втрачала свідомість від струму під час тортур, тоді вирішили, що кип’яток буде ‘корисніший’. Її засудили на 11 років”, — згадує Віра.

Невинну українку посадили в одну камеру з убивцями, злодійками та психічно хворими злочинницями.

“Там була жінка з шизофренією, яка під час нападу вбила власну доньку, а онуку викинула з балкона другого поверху. І от осінь — загострення. Ми боялися спати. Бо повертаюся, відкриваю очі — вона гола на нарах з двома кип’ятильниками скаче”, — розповіла колишня полонена.

Віру вдалося звільнити з полону 13 вересня 2024 року разом із ще 22 українками.

За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, у пенітенціарних установах на тимчасово окупованих територіях і в Росії можуть утримувати понад 400 українок. Це лише ті, чиє перебування в полоні вдалося підтвердити. Реальні цифри можуть бути в рази більшими. З 2022 року вдалося звільнити 252 жінки, серед яких 209 — військовослужбовиці, 43 — цивільні.

На рівні з чоловіками в полоні

Учительку математики Вікторію Андрушу російські військові викрали з дому її батьків у Чернігівській області в березні 2022 року. Жінку звинуватили в тому, що вона нібито “коригувальниця” і “інформаторка”.

“Сказали: ‘Це ти здавала наші позиції, ми тебе бачили!’. Вони навіть показали мамі: ‘Ось, дивись, це її взуття, ми бачили її в сусідньому селі’. І це при тому, що ми навіть не виходили за межі двору. Бо дорога прострілювалась снайперами”, — каже Вікторія.

У пошуках так званих доказів окупанти перевернули весь будинок.

“Під час обшуку вони знайшли мій телефон. Питали: ‘Кому і що ти надсилала?’ Я відповіла: ‘Писала сестрі, що ви перебуваєте тут, на цій території, що ми не можемо вийти з дому і що нам страшно’. З цього моменту вони мене забрали”, — розповіла Андруша.

Спочатку Вікторію відвезли в наметове містечко в російському селищі Глушкове. А потім — у Курське СІЗО. Бити жінку почали вже під час “етапу”, супроводжуючи це погрозами й залякуванням.

“До мене застосували фізичну силу. Були страшні погрози з деталями — що мене чекає, якщо я відмовлюсь співпрацювати. Це говорив чоловік у військовій формі”, — розповіла жінка.

У Курському СІЗО Вікторія пройшла так звану “приймальню”. Кожен удар супроводжувався приниженнями.

“Вони самі сказали, що я була першою жінкою, яка пройшла в них приймання на рівні з чоловіками. Підкреслювали: ‘Не думай, що ти дівчина і до тебе буде якесь інше ставлення!’. Якщо намагалася уникнути удару або мовчала — це лише підбурювало їх бути ще жорстокішими”, — каже вона.

Після садистських знущань — на “оформлення”. Після жорстоких побоїв від чоловіків-конвоїрів Вікторія почала втрачати свідомість.

“Я стояла в черзі й сказала: ‘Мене зараз просто відключить, я впаду’. Вони відповіли: ‘Не грай тут, ти погана актриса з театру на згарищі’. Коли я впала, тільки тоді підбігли й почали приводити до тями. Сказали: ‘Дайте їй попити води’, але кухля не дали — сказали: ‘Давай долоні, будеш пити з долонь'”, — згадує вона.

У камері з Вікторією були жінки, які пройшли через кілька колоній.

“У камері зі мною були жінки, які пройшли через так зване ‘золоте кільце’ — Таганрог, Єленівку, Валуйки. Вони приїхали, вибачте, шкіра та кістки. Ми навіть віддавали їм частину своєї їжі — вони не наїдалися. У попередніх колоніях до них ставилися дуже жорстоко”, — розповіла Андруша.

Під захистом Женевської конвенції, але в полоні тортурного режиму

Фельдшерка військового госпіталю Вікторія Обідіна також була на “Азовсталі”. Завод у захопленому Маріуполі став укриттям для сотень українських військових, нацгвардійців і цивільних. Його штурмували 64 дні. Через масовані російські обстріли міста Вікторія взяла з собою чотирирічну доньку.

“Роздавала таблетки пораненим, ходила. Це скорочувало мені роботу майже на годину. Поранених було дуже багато, тим більше наш бункер — це останній, який залишався в уже окупованому на той момент Маріуполі”, — розповіла Вікторія Обідіна.

Залишатися в бункерах “Азовсталі” ставало дедалі небезпечніше:

“Обстріли тривали щодня, зверху вже не було даху. Ми просто дивилися й бачили зоряне небо”.

Під час фільтрації окупанти дізналися, що Вікторія — військова медикиня. Це стало прямою дорогою до полону.

Беручи в полон медиків, Росія грубо порушує міжнародне гуманітарне право. Медики не є комбатантами. Перша Женевська конвенція 1949 року зазначає, що медичний персонал перебуває під захистом і не може бути атакований, оскільки виконує гуманітарні функції — надає допомогу постраждалим незалежно від їхньої належності до сторін конфлікту.

“Росія не дотримується жодних міжнародних норм поведінки. Не розрізняє безпосередньо персонал військових підрозділів і цивільних. Будь-які особи, які перебувають поблизу місць дислокації військ чи є персоналом, усе одно ідентифікуються як ворожі одиниці”, — зазначає адвокатка, членкиня Асоціації жінок-юристок України “ЮрФем” Наталія Радіонова.

Журналістка Медійної ініціативи за права людини Марія Килимик розповіла, що окупанти тиснули на жінок із дітьми:

“Коли жінок брали в полон, особливо на окупованих територіях — у Маріуполі, Донецькій і Луганській областях — якщо це були жінки з маленькими дітьми, застосовували метод тиску. Їм говорили, що дітей вивезуть до Російської Федерації, віддадуть на всиновлення, і мати їх ніколи не знайде. Або погрожували розправою над дітьми. Це був такий метод маніпулювання”.

Те саме сказали і Вікторії Обідіній: “Сказали, дитина — в дитбудинок, а я — у полон…”

Щоб урятувати доньку, Вікторії довелося написати довіреність на незнайому жінку, яка запропонувала допомогу в евакуації Аліси.

“Поруч сиділа дівчинка, Валерія. Ми на той момент ще не були знайомі. Вона запропонувала допомогу й вивезла Алісу до Запоріжжя”, — згадує жінка.

Сама Вікторія опинилася в Донецьку. За можливість дізнатися щось про дитину її змусили записати відеозвернення в найкращих традиціях російської пропаганди.

“Я перебуваю в місті Донецьку, до мене тут ставляться нормально, тут не так, як показують у новинах. Я би хотіла, щоб дитина була зі мною. Будь ласка, поверніть мені дитину”, — була змушена сказати тоді Вікторія.

Тоді вона дізналася, що її донька вже з родичами й у безпеці.

За 156 днів полону Вікторія побувала в Донецькому слідчому ізоляторі, Волноваській виправній колонії в Єленівці, а також у Таганрозькому СІЗО №2, куди її відправили вже перед обміном.

Умови утримання як на окупованих територіях, так і в Росії — це ще один інструмент тиску на українок. Відсутність режиму, нормального харчування, засобів і можливостей для дотримання елементарної гігієни, рабська праця, фізичні навантаження на рівні з чоловіками, тортури й знущання… Такими діями Росія грубо порушує норми Женевських конвенцій.

“Ми мали ходити зігнувшись, із руками за спиною й заплющеними очима — щоб, не дай боже, нікого з них не побачити. Речі видавали не за розміром: штани спадали, взуття давали будь-чие. У дівчини був 39-й розмір, а видали 36-й. Як хочеш, так і ходи”, — згадує Обідіна.

Щодня конвоїри знущалися з полонених українок: “Вони могли сказати, наприклад: ‘наліво!’, ти повертаєш ліворуч, а там стіна, ти ж не бачиш, куди йдеш, і врізаєшся головою в стіну”.

Українкам часто не надавали жодних гігієнічних засобів.

Правозахисниця Людмила Гусейнова з власного досвіду знає, що таке полон і до чого вдавалися жінки, які сиділи з нею в Донецькому СІЗО під російською окупацією.

“У жінок просто не було можливості мати якісь гігієнічні засоби. Щоб якось вирішити цю ситуацію, вони витягали клапті з брудних, смердючих, засалених матраців, які лежали на нарах. Ці тонкі матраци були набиті рваною тканиною, в якій кишіли таргани й клопи. Ці клапті жінки використовували як прокладки”, — розповіла Людмила Гусейнова.

Через постійний стрес, холод, недоїдання й антисанітарію в полонених українок починалися гормональні збої й гінекологічні проблеми.

“Одна з жінок навіть думала, що вагітна, бо на тлі стресу в неї почали змінюватися форма грудей і живота. Вона це почала помічати, помітили й ми, і деякі працівники. На тлі стресу сталася помилкова вагітність”, — згадує Андруша.

Справа Вікторії Рощиної

Ненадання медичної допомоги — це не лише форма знущання з полонянок, а й воєнний злочин.

Особливу жорстокість окупанти виявляють до українських журналістів. Вікторію Рощину замучили в Таганрозькому СІЗО. Улітку 2023 року вона поїхала на окуповані території, щоб знайти місця утримання викрадених українців — і сама зникла.

“Вона намагалася з’ясувати, що відбувається з українськими громадянами в окупації, зокрема в місцях незаконного утримання. А якщо ще точніше — що трапляється з людьми, які працюють на Запорізькій атомній електростанції, коли вони зникають. Вона поїхала в Енергодар, і там її затримали”, — розповіла журналістка-розслідувачка, авторка фільму “Останнє завдання Віки” Яніна Корнієнко.

Росія довго не визнавала перебування Вікторії в СІЗО Таганрога. І лише через півтора року після зникнення повернула тіло.

“Без деяких органів, що, в принципі, унеможливлює встановлення причини смерті. Також сталися певні трансформаційні процеси. Але ми однозначно бачимо сліди тортур”, — запевняє Корнієнко.

Вона була колегою Вікторії. Разом з українськими журналістами-розслідувачами за сприяння організації “Репортери без кордонів” створила документальний фільм, аби дізнатись, що сталося з Рощиною після викрадення.

“Найважливішими для нас стали свідчення людей, які бачили Вікторію в Таганрозі, зокрема її співкамерниць. Вони зазначали, що Вікторію ховали від перевірок, переводили в іншу камеру. Вона виглядала дуже погано, бо сильно схудла — до 30 кілограмів. Це було важко не помітити навіть тим, хто відвідував колонію з російського боку”, — каже Корнієнко.

Як зазначила Марія Килимик, Таганрог — це місце, де вибивають зізнання для подальшого засудження. І там застосовують будь-які методи, якщо людина не погоджується на “співпрацю”.

У пошуках інформації про Вікторію розслідувачі спілкувалися з іншими колишніми полоненими, які пройшли через Таганрозьке СІЗО. Вони підтвердили: ставлення до українок там — особливо жорстоке. Зокрема — сексуальне насильство.

“Приймальня”, удари й сексуальне насильство

“Коли він уперше зайшов до камери, схопив мене за волосся, поставив до стіни, викручував руки й сказав: ‘Що ти, міцний горішок?’ Потім ударив по вухах — здавалося, що мозок гуде, як дитяча іграшка. Якось він пригрозив, що якщо я не скажу інформацію, зґвалтує мою подругу. Потім ударив її в сонячне сплетіння — вона впала на коліна. Було дуже боляче. Вона плакала — від болю й від того, що над нами знущаються за те, що ми стояли за Україну”, — поділилася важкими спогадами морпіхиня Інга Чекінда, яка повернулася з російського полону.

Як зазначає Людмила Гусейнова, насильство — це метод ламати людей для російських окупантів.

“Дуже багато жінок повертаються фізично покаліченими. Є певні свідчення, зокрема працівників СІЗО, які зараз перебувають за кордоном. Вони в інтерв’ю іноземним медіа розповідали, що їм наказували не стримувати силу щодо українських полонених”, — говорить Яніна Корнієнко.

Тетяна з Мелітополя пережила погрозу сексуального насильства. У полон до російських військових вона та її хлопець потрапили за розклеювання українських листівок в окупованому місті.

“Ми випадково потрапили — під’їхала машина. У мого хлопця почали перевіряти рюкзак, побачили листівки. Його — на землю, мене — на землю. Його закинули в багажник, а мене просто посадили на заднє сидіння. Потім нас привезли в місцевий відділ поліції”, — розповіла Тетяна Бех.

Росіяни проводили допити про співпрацю з ЗСУ та ставлення до окупаційної влади.

“Перевіряли наші речі, телефони — на листування, проукраїнську музику, фото й усе таке. Через 2–2,5 години мене повели у внутрішній двір поліцейського відділку. Там стояв залізний ящик, контейнер, як у порту — мене туди й завели. Усередині була темрява, не було ані лампочки, ані вікон. У цьому контейнері я просиділа 9 днів”, — каже Тетяна.

У контейнері Тетяну допитували співробітники ФСБ. Згодом її вивезли в невідомому напрямку.

“Мене вели сходами, потім були пороги, привели в камеру з мішком на голові, звісно ж. Поставили обличчям до стіни, руки до стіни — і в мене було відчуття, ніби мене привели на розстріл. Мене почало трусити. Я була в шоці”, — ділиться спогадами дівчина.

Пізніше Тетяна зрозуміла, що перебуває в ізоляторі тимчасового тримання при мелітопольському відділку поліції, який захопили окупанти. Після чергового допиту із записом і вирізками фраз для російської пропаганди дівчину депортували з міста.

“Мені зачитали вирок про те, що я є небажаною особою, що заважаю їхній ‘владі’. Це був указ від Балицького. Тоді депортували дуже багатьох. Мені сказали йти в бік Запоріжжя. Я почала йти. Під’їхала легкова машина з великою літерою ‘Z’ — вони довезли мене до наступного блокпоста”, — розповіла вона.

Проте окупанти вирішили познущатися й наостанок:

“Мені сказали: ‘Пішли пос..ш у посадку’, посміялися — й поїхали”.

Як зазначає адвокатка Наталія Радіонова, це свідома методика ведення війни, спрямована на злам опору — як серед військовополонених, так і серед цивільного населення. Йдеться не про задоволення якихось фізіологічних потреб, а саме про примусове придушення волі. Такі дії стосуються жінок будь-якого віку — навіть малолітніх дітей.

Наслідки полону ще довго переслідують тіло й душу

Насильство щодо українок у полоні РФ — не поодинокі випадки. Масштаби застосування тортур — жахають. Крім того, Кремль приховує точні дані про кількість полонянок, неохоче вносить їх до списків на обмін або ж відмовляється передавати їх Києву.

“Із цивільними все набагато складніше. Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, Росія взагалі не повинна була затримувати цих людей і ув’язнювати їх. Але тут діє інший контекст: Росія окупує територію — запроваджує там своє внутрішнє законодавство, здійснює примусову паспортизацію цивільних осіб і, визнаючи їх громадянами РФ, починає переслідувати за нормами свого законодавства. Через це процес повернення цих людей сильно ускладнюється”, — каже правозахисниця, менеджерка проєктів Центру прав людини ZMINA Вікторія Нестеренко.

А кожен день у полоні калічить — морально, психічно й фізично

Наслідки перебування в російських тюрмах і пережите там вимагають тривалої реабілітації.

“Усі дівчата, і я згадую себе, повертаються в стані ейфорії — від того, що нарешті свобода. У перші тижні, коли запитували: як ти себе почуваєш, що болить — я теж казала: ‘Все добре’. Усвідомлення того, що насправді болить, що організм не витримує, приходить пізніше. Бо там ти тримаєшся на ресурсі ‘вижити’. Але минає тиждень, другий — і з’являються панічні атаки, серйозні проблеми зі здоров’ям”, — констатує Людмила Гусейнова.

Асистентка з досліджень для медіа Amnesty International Ukraine Альона Козаченко зазначає, що насамперед страждає гінекологічне здоров’я полонених жінок. Часто виникають проблеми з нирками — через постійний холод, вологість і голод. Поширені запалення легень і загальне виснаження організму. За її словами, практично кожен військовополонений або цивільний заручник втрачає 10, 20, а то й 30 кілограмів ваги.

“Наслідки, звісно, будуть на все життя. Я все пам’ятаю: всі дати, усе, що відбувалося, коли відбувалося. Реабілітація тривала приблизно три місяці. Нам надавали всебічну допомогу: і лікарі, і відпочинок десь, і відновлення документів. Бо з полону не повернули ні паспорта, ні водійських прав”, — каже Обідіна.

Незаконне взяття в полон і неприпустимі умови утримання військовополонених у Росії, зокрема жінок, засудили низка правозахисних організацій. Amnesty International підготувала звіти про тортури, сексуальне насильство та інші порушення прав людини — їх уже взяв до уваги Міжнародний кримінальний суд.

“Вони мають понести найвищу відповідальність на міжнародному рівні. І винен не лише Путін. Це сотні тисяч росіян, які прийшли нас убивати, катувати, ґвалтувати й знищувати просто як націю”, — переконана Козаченко.

А кожен день у полоні калічить — морально, психічно й фізично. Наслідки перебування в російських тюрмах і пережите там вимагають тривалої реабілітації.

“Усі дівчата, і я згадую себе, повертаються в стані ейфорії — від того, що нарешті свобода. У перші тижні, коли запитували: як ти себе почуваєш, що болить — я теж казала: ‘Все добре’. Усвідомлення того, що насправді болить, що організм не витримує, приходить пізніше. Бо там ти тримаєшся на ресурсі ‘вижити’. Але минає тиждень, другий — і з’являються панічні атаки, серйозні проблеми зі здоров’ям”, — констатує Людмила Гусейнова.

Асистентка з досліджень для медіа Amnesty International Ukraine Альона Козаченко зазначає, що насамперед страждає гінекологічне здоров’я полонених жінок. Часто виникають проблеми з нирками — через постійний холод, вологість і голод. Поширені запалення легень і загальне виснаження організму. За її словами, практично кожен військовополонений або цивільний заручник втрачає 10, 20, а то й 30 кілограмів ваги.

“Наслідки, звісно, будуть на все життя. Я все пам’ятаю: всі дати, усе, що відбувалося, коли відбувалося. Реабілітація тривала приблизно три місяці. Нам надавали всебічну допомогу: і лікарі, і відпочинок десь, і відновлення документів. Бо з полону не повернули ні паспорта, ні водійських прав”, — каже Обідіна.

Незаконне взяття в полон і неприпустимі умови утримання військовополонених у Росії, зокрема жінок, засудили низка правозахисних організацій. Amnesty International підготувала звіти про тортури, сексуальне насильство та інші порушення прав людини — їх уже взяв до уваги Міжнародний кримінальний суд.

“Вони мають понести найвищу відповідальність на міжнародному рівні. І винен не лише Путін. Це сотні тисяч росіян, які прийшли нас убивати, катувати, ґвалтувати й знищувати просто як націю”, — переконана Козаченко.

Росія ламає й вбиває навіть тих, хто не становить жодної загрози. Це беззбройні, беззахисні люди, повністю у владі наглядачів колоній, тюрем і катівень. Сьогодні місця ув’язнення в РФ та на тимчасово окупованих територіях — це сучасний ГУЛАГ для українок, де знущання й приниження, фізичне, психологічне та сексуальне насильство стали нормою.

Це — цілеспрямована система, створена під керівництвом і за схваленням російської влади. Воєнні злочини та злочини проти людяності, санкціоновані особисто Путіним, — і вони обов’язково будуть покарані.

Читайте також: Паспорт або життя: як українців на окупованих територіях змушують отримувати російське громадянство