Вбивство Навального — це перетин червоної лінії, за якою починається вже справжній 1937 рік: інтерв’ю з шефредактором The Insider Романом Доброхотовим

Роман Доброхотов — російський громадський діяч, засновник і шефредактор розслідувального видання The Insider.

Народився в Москві 1983 року. Закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин, факультет політології. На початку 2000-х брав участь у молодіжному русі “Идущие без Путина”. Позаштатний співробітник радіостанції “Говорит Москва”. Автор статей для газети “Новые Известия” і гучного розслідування про отруєння Олексія Навального 2020 року.

У 2021 році покинув Росію, де оголошений у розшук.

Роман Доброхотов — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Є багато аргументів, що це було саме отруєння”

— Смерть Олексія Навального в російській колонії. Раніше ти розслідував отруєння політика у 2020 році. Як ти вважаєш, ми дізнаємося правду про причини його смерті?

— Я не сумніваюся, що ми дізнаємося правду. Ніби саму правду ми вже знаємо — те, що Олексія Навального отруїли співробітники ФСБ знову, цього разу смертельно. Для мене, принаймні, це явно.

Але нам належить дізнатися прізвища причетних, подробиці, як це робилося. Це буде складніше. Тому що після нашого розслідування щодо отруєння Навального 2020 року вони зробили висновки, й багато даних тепер більш захищені.

Але спроба захистити дані теж є певним доказом. Або те, що вони дуже довго не віддавали тіло, а коли віддали, не дали можливості провести експертизи. Це теж про дещо говорить.

Адже якби Навальний помер від якоїсь хвороби, то вони в перші кілька годин нам надали б усі докази, доступи, медичні експертизи. Бо вони були б зацікавлені в тому, щоб показати: ми нікого не вбивали, ось дивіться і досліджуйте. Цього разу вони поводяться точно так само, як поводилися 2020 року, — максимально обмежують доступ, брешуть, запускають дезінформацію.

Є ще ціла низка доказів, які свідчать про те, що це було саме вбивство, саме отруєння.

Ми знаємо, що напередодні Навальний був здоровий тією мірою, якою може бути здорова людина, яка сидить у в’язниці. Звичайно, не в ідеальній формі, але жодних хронічних серйозних захворювань у нього не було. Це підтверджено медичними обстеженнями, які Навальному робили в різних СІЗО та інших відомствах. На відеокадрі ми бачимо, що він був бадьорий і сильний, попри всі ШІЗО (штрафні ізолятори, — ред.).

Також ми знаємо, що напередодні приїжджала якась комісія, приїжджав хтось, через кого в таборі був особливий режим, усіх спостерігали.

Тобто ще ввечері Навальний мав бути абсолютно здоровий. А далі ми маємо поки що непідтверджені дані, що були характерні синці, зокрема на зап’ястях, які трактуються як те, що його утримували під час конвульсії.

А ми знаємо, що під час отруєння “Новачком” якраз одним із симптомів є конвульсії.

Тіло дуже довго не віддавали. Ясна річ, що вони побоювалися того, що можна буде провести незалежну експертизу. Одна справа, коли ви не даєте поховати, тому що ви боїтеся публічності, та що прийдуть натовпи. Але коли взагалі не підпускаєте до тіла і не даєте провести незалежну експертизу, то тут уже на злодієві й шапка горить. Я не бачу жодних інших інтерпретацій. Є вже досить багато аргументів на користь того, що це було саме отруєння.

— Чому вони вирішили його вбити?

— Швидше, запитання: чому йому дали так довго пожити? Адже план убити Навального був давно, і його намагалися привести у виконання. І ось, коли Навального було заарештовано, засуджено, тобто він потрапив у повне розпорядження Путіна, чому він дав йому деякий час пожити?

Була не одна спроба отруєння Олексія Навального. Наприклад, 2017 року, коли він намагався обиратися на президентських виборах, але його не зареєстрували. Потім 2020 рік — два отруєння. Одне неуспішне — отруїлася його дружина, а друге успішне. І коли він потрапив до в’язниці після повернення у Росію, перша думка була, що його зараз знову отруять.

І скоріше дивно і несподівано було те, що так довго Навальний продовжував вести свою опозиційну діяльність, і, треба сказати, досить успішну.

Таке враження, що Навальний що у в’язниці, що за кордоном, що в Росії залишається Навальним — поки він живий, він створює колосальні проблеми.

Путін і так довго терпів. Думаю, коли [2021 року] заарештував Навального, він розумів, що незабаром буде повномасштабне вторгнення в Україну, це відверне увагу від Навального, і поступово всі звикнуть, що він десь там сидить у в’язниці.

Вони спеціально відправили його в найвіддаленішу колонію [“Полярний вовк”, яка розташована за полярним колом], а там весь час саджали в ШІЗО. У в’язниці у будь-якої людини здоров’я погіршується, особливо в таких умовах. І розрахунок, як я розумію, був такий, що Навальний помре (його вб’ють), і спишуть усе на стан здоров’я.

Але наратив про те, що Навальний хворіє і хиріє, не пройшов. А план є план. І Путін вже дуже не хотів створювати собі проблеми на президентських виборах.

Путіну дуже дискомфортно в умовах, коли і так є такий величезний міжнародний тиск, а ще зсередини під вибори знову починається якась двіжуха. Тому питання було не тільки в тому, щоб убити самого Навального, щоб він акцій не робив, але ще й щоб деморалізувати всіх інших, хто ще залишився в Росії.

Бо якщо можна вбити Навального, значить, можна вбити кого завгодно, будь-якого іншого активіста. Тому що більшого галасу, ніж від убивства Навального, вже не буде.

Тобто це такий символічний перетин червоної лінії, за якою вже починається справжній 1937 рік.

Очевидно, що мета — саме залякати. Це типова стратегія Сталіна того часу. І розрахунок на те, що не треба вбивати мільйони людей, потрібно показово стратити кількох найяскравіших.

До речі, кількох тут, можливо, ключове слово. Тому не треба думати, що все скінчилося. Тому треба здіймати великий галас, тому що є яскраві опозиціонери, які зараз сидять у в’язниці, їм зараз загрожує дуже велика небезпека.

— Як і коли ти познайомився з Олексієм Навальним? Ви співпрацювали?

— Тоді я організовував рух “Ті, що йдуть без Путіна”, це був 2005 рік. Тоді всі молодіжні рухи один з одним спілкувалися.

Мені тоді було 20 років, а Олексію 26 років, тобто майже 30. Тобто для нас це була людина вже іншого покоління зовсім. Я думав, що дивно, що в молодіжному русі така доросла людина. Чому не зробила кар’єру?

Минає буквально кілька років, і він стає справжнім лідером активістського руху. Своїми розслідуваннями щодо корупції він зловив за хвіст ключовий нерв цієї системи. Навальний робив розслідування своєю мовою — зрозумілою, яскравою, де головний наратив — ви живете ось так, ви живете в бідній, відсталій країні, а є люди, які стають мільярдерами. І це стало сильно резонувати з росіянами, оскільки різниця між бідними і багатими стала колосальною в путінські роки. А переважна більшість, зокрема серед путінського електорату, це люди, які ледь-ледь зводять кінці з кінцями. І це билося з наративом пропаганди про те, що Росія встає з колін.

Навальний об’єднав у собі цінності всіх кіл суспільства під головним прапором боротьби з путінізмом, диктатурою, злодійством.

Це був дуже успішний кейс, особливо тому, що він активно просував себе в соціальних мережах. Путіну дуже складно було мати з цим справу, тому що вони як зробили ставку на телебачення і нічого не могли протиставити в інтернеті — як вони не намагалися, яку цензуру вони там не робили, як не підкуповували всіляких блогерів, це нічого не працювало в інтернеті, тому що там по-іншому все влаштовано. Там такі примітивні методи не працюють.

У підсумку буквально за п’ять років, до 2011 року, Навальний став явним лідером активістського сегмента опозиції. І коли була Болотна, Навальний уже там був першою фігурою. Перший серед рівних, але все-таки перший. Тоді був Каспаров, Нємцов, навіть Кудрін там виступав, і кого там тільки не було.

Команда Навального терпіла всі негаразди, й залишилася єдиним рушійним мотором. Для Путіна дуже важливо було позбутися Навального, розправитися з ним. Поза командою Навального ми зараз не бачимо взагалі ніякої діяльності. І якби Путіну вдалося розгромити команду і деморалізувати (на що він розраховував), то тоді б ніякої активістики та іншої діяльності в Росії не було б взагалі.

“Це більш ефективно зараз, ніж виходити з плакатами”

— Коли ти вирішив, що ти більше не хочеш займатися не тільки акціонізмом, а й політикою в чистому вигляді?

— The Insider був створений 2013 року як розслідувальне медіа. Тоді вже було зрозуміло, що журналістські розслідування — це головне вістря в боротьбі з цим режимом. Розслідування — це дуже болюча річ.

Я далеко не єдиний, хто, як і Олексій, зробив цей висновок. Скажімо, головний редактор “Медіазони” Сергій Смирнов, колишній активіст Сергій Єжов (один із ключових розслідувачів The Insider) теж сидів у в’язниці за акцію, коли вони викидали портрети Путіна з Мінфіну. Тобто перехід активістів у журналістику, зокрема журналістику розслідувань, — це досить частий шлях. Тому що це просто інша і, можливо, навіть ефективніша форма боротьби з диктатурою, порушенням прав людини тощо.

Розслідування посилилися, їхні методи стали ефективнішими, з’явилася нова якість інструментів. З’явилася дуже велика аудиторія.

Ми з Олексієм Навальним обговорювали та зійшлися на висновку, що справжня революція у Росії неможлива доти, доки не буде достатньо критичної маси росіян, які розумітимуть, що відбувається у Росії, і розумітимуть увесь жах крадіжки, насильства, убивств тощо.

Щоб набрати цю масу, щоб вона змогла за допомогою вуличних акцій повалити владу, для цього недостатньо просто вивести на Болотну 100 тисяч осіб. Для цього потрібно, щоб у Росії великий відсоток глядачів, які спостерігають це, їх морально підтримував і вважав, що цю владу треба змінювати.

Поєднувати для мене активізм і розслідування вже ставало неможливо, бо неможливо щотижня опинятися в ізоляторі, плюс кримінальні ж заводили. Я б сів набагато раніше, ніж Володимир Кара-Мурза (Кара-Мурзу заарештували 11 квітня 2022 року, а 17 квітня 2023 року засудили до 25 років позбавлення волі, — ред.).

Якось, по-моєму, центр “Сова”, порахував статистику затримань. І в нас із [політичним діячем] Сергієм Удальцовим було найбільше затримань у році.

Тому треба було зробити вибір. Я вирішив, що на волі як журналіст-розслідувач я набагато корисніший, ніж як ще один політв’язень.

І цей вибір був правильний, тому що, як на мене, проєкт The Insider доволі успішний. І не тільки тому, що ми людям розповіли чи пояснили. А й тому, що ми домоглися конкретних речей. Наприклад, зокрема завдяки нашому розслідуванню Красикова посадили на довічний строк (2021 року суд Берліна засудив кілера ФСБ Вадима Красикова до довічного строку за вбивство 2019 року в Німеччині колишнього чеченського польового командира Зелімхана Хангошвілі, — ред.).

Буквально кілька тижнів тому ми опублікували розслідування про те, що половина високоточних верстатів для російського військово-промислового комплексу йде через Тайвань. Це розслідування ми зробили разом із нашими тайванськими колегами, підняли шум. У підсумку цей шлях більше не існує. Вони постачали верстати [з Тайваню] через Туреччину — більше не постачають.

І таких прикладів сотні. Ми добиваємося абсолютно конкретних речей, і це ефективніше зараз, ніж виходити з плакатами. Я абсолютно поважаю будь-кого, хто продовжує виходити з плакатами [в Росії]. Це дуже-дуже важливий вид діяльності, ці люди всі молодці і герої. Просто діяльність, якою зараз займається The Insider, призводить до швидших практичних результатів.

— Ти себе ким більше відчуваєш — журналістом чи в якомусь сенсі громадським розвідником?

— Розмови про тонку межу між активістами і журналістами почалася приблизно 20 років тому, якраз у ті роки я був одночасно і журналістом, і активістом. Пам’ятаю, що перші років 5-7 журналістське співтовариство доволі по-снобськи ставилося до активістів, і казало, мовляв, ось ви там бігаєте з плакатами, ви ангажовані, а ми такі, у нас хватка об’єктивна.

У журналістській тусовці був наш друг журналіст Ілля Азар, дуже іронічний, саркастичний. Потім я зосередився переважно на журналістській діяльності, а Аза, навпаки, почав ходити з плакатами, його заарештовували, він став більш яскравим активістом, ніж більшість активістів. Тобто це не просто змішалося, а навіть у якомусь сенсі перевернулося. І журналістська спільнота зрозуміла, наскільки активістська діяльність зараз важлива, затребувана. З правозахистом це теж тісно перетинається. Тобто грань стирається.

Коли зло стає абсолютним, усі, хто по інший бік, як на Ноєвому ковчезі, раптом опиняються всі разом у цьому бурхливому океані. І тут не до поділу.

Правозахисник “Меморіалу” Олег Орлов, який зараз отримав великий термін (27 лютого 2024 року Московський суд засудив Орлова до 2 років і 6 місяців колонії загального режиму за “дискредитацію” російської армії, — ред.). Пам’ятаю, як сидів із ним в автозаку, і поруч із нами теж сиділи якісь журналісти, які попалися під руку [силовикам].

Тобто ми тоді, у 2000-х, усі в автозаках один з одним знайомилися. Усі ми виросли з одного автозаку, як із гоголівської Шинелі. Тому зараз усі розділення штучні.

Ми зараз займаємося розвідкою за відкритими джерелами (Open source intelligence, OSINT). Це в якомусь сенсі теж розвідка, тільки вона не на державу, не на США, не на Англію, а вона на суспільство, на міжнародну спільноту, на наших читачів. Це дає набагато більше рівня свободи. Тому що, якщо ти працюєш, наприклад, на ЦРУ або МІ-6 (секретна розвідувальна служба МЗС Великої Британії, — ред.), то в тебе і є величезна кількість обмежень. Уся ця секретність — це жахливо. Вони не можуть один з одним нормально спілкуватися, вони не можуть нічого опублікувати з того, що знають. У нас немає таких обмежень. Ми практично відразу публікуємо все, що знаємо, пояснюємо, звідки ми це беремо.

Беремо це з абсолютно зрозумілих баз, тих самих білінгів, різних пробивів зв’язку — пробиви за перельотами, телефонами. Іноді нам зливають поштове листування, тому що після повномасштабного вторгнення активізувалися хакери-активісти, які борються не за гроші, а з ідеологічних міркувань. Є й українські, і російські, і білоруські такі хакери, вони дуже активно діляться інформацією.

Ось ми використовуємо всі ці інструменти зі зрозумілими журналістськими, розслідувальними цілями. І без удаваної скромності скажу, що це працює часто ефективніше, ніж спецслужби.

Я не хочу сказати, що спецслужби погано працюють, у них є свої дуже хороші досягнення. Зрештою, це вони, західні спецслужби, нас попередили про підготовку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Я, напевно, до січня не вірив у це, західні розвідки вже не стали прямою мовою говорити і називати дату, коли Путін вторгнеться, що він буде робити після вторгнення, якими маршрутами буде вторгатися росармія. Тож не треба спецслужби списувати з рахунків. Вони свою роботу роблять, вони намагаються рятувати Європу. Але в них інші методи.

— Ти згадав українських колег. Як ви співпрацюєте?

— Ми із задоволенням спілкуємося з українськими колегами, якщо треба — ми спілкуємося і з українськими державними органами. Наприклад, ми допомагали українській прокуратурі встановлювати місцезнаходження викрадених Росією українських дітей.

Коли українські спецслужби, наприклад, встановлюють імена якихось російських шпигунів, диверсантів, то тут у нас є простір для співпраці.

Для нас напад РФ на Україну — це не просто напад на якусь іншу країну. Як Навальний символізує всю опозицію, також Україна — це символічно дуже важлива для Путіна країна.

Як Путін психував через Навального, і боявся згадувати його ім’я, так само Україна для нього була і залишається суперболючим місцем, і він готовий розв’язати через неї ядерну війну.

Тому в боротьбі за Україну ми боремося за безпеку і всього навколишнього світу. Ми боремося проти Путіна як системи загалом. Якщо вдасться розгромити Путіна в Україні, то він як Кощій буде зі зламаною голкою в яйці. Не факт, що він автоматично втратить владу, але це дуже сильно підірве систему, де анексія Криму і загалом війна проти України є системоутворюючим, дуже важливим моментом.