Розкол у російському музичному середовищі та надія на творче підпілля: інтерв’ю з Артемієм Троїцьким

Артемій Троїцький — російський музичний критик, рок-журналіст.

Народився в Ярославлі 1955 року, дитинство провів у Празі. Вищу освіту здобув у Москві, де потім почав свій кар’єрний шлях у музичній сфері. Просував рок-музику за часів СРСР та електронну музику в Росії.

Завоював авторитет як експерт із сучасної музики в Росії. Був одним із перших організаторів концертів гуртів “Кіно”, “Акваріум” і “Машина времени”. Працював продюсером музичного мовлення на російському телебаченні.

Викладав музичну журналістику та менеджмент шоубізнесу. Входив до журі музичних фестивалів. У 2014 році виїхав із Росії.

За підтримку України у війні та критику російської влади й еліти — у РФ оголошений “іноземним агентом”.

Артемій Троїцький — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Цей розкол назавжди”

— Рік війни. Наскільки війна позначилася на музиці, на музичній культурі?

— Не думаю, що війна сильно вплинула на музичну культуру в глобальному масштабі. Якщо говорити про Америку, Європу, Азію, то на музику та ж пандемія коронавірусу вплинула істотніше.

Але якщо говорити про нашу східно-слов’янську ситуацію, то тут, звичайно, вплив величезний.

Насамперед стався глибокий розкол у російському музичному співтоваристві — на тих, хто війну підтримує, і тих, хто проти неї. І є переважаюча кількісно третя група — ті, хто боїться на цю тему висловлюватися.

Раніше розмежування в нашій музиці відбувалося за безневинними принципами: скажімо, рок проти попси, репери проти рокерів тощо. Тепер є рокери, які проти війни, і є рокери, які підтримують Путіна і його підлу агресію.

На щастя, більшість значних, талановитих музикантів (причому, як ветеранів, так і молоді) — проти війни. А за війну топлять загалом всякі пристосуванці. Як правило, це артисти, які давно пройшли пік і своєї популярності, і своїх творчих потенцій. Це типу Сергія Галаніна, Вадима Самойлова. Я вже не кажу про якихось Денисів Майданових.

Гадаю, що цей розкол назавжди. Не думаю, що колись станеться братання тих, хто виправдовував убивства, і тих, кого від цих убивств корежило.

Цей вододіл проходить найрадикальнішим чином. І більшість артистів, які засуджують війну і не приймають нинішню тоталітарну, фашистську російську владу, виїхали за кордон.

Звісно, ті, хто виїхав, за якихось обставин можуть повернутися в Росію. Але дуже може бути, що їм цього вже не захочеться робити. Оскільки зараз професійне життя російських музикантів за кордоном (і в Європі, й в Північній Америці) складається дуже вдало. Вони багато гастролюють, вони збирають повні зали. До них прикута увага російської публіки, якої зараз за кордоном дуже багато. Це є всюди — від Монголії і Казахстану до Нью-Йорка і Лос-Анджелеса.

Наприклад, проходять великі гастрольні тури — і європейські, і американські — у “Машины времени”, у Васі Обломова. “Машина времени” виступає у більших залах, Вася Обломов у менших залах, але і там, і там — повний аншлаг. Таких артистів зараз багато. Скажімо, той же Борис Гребенщиков, Земфіра, Noize MC, “Текіла джаз”.

— А чому у російських музикантів немає колаборації зі світовими зірками? Наприклад, Pink Floyd з Андрієм Хливнюком заспівали “Ой, у лузі червона калина”. А чому в російських зірок немає таких великих спільних проєктів за мир, проти війни?

— Деякі колаборації є. Скажімо, російські музиканти Noize MC (Іван Алєксєєв) і м0нето4к@ (Катерина Гордєєва) створили спільний ансамбль Voices of peace (“Голоси миру”), і активно гастролюють.

Чому немає спільних проєктів із західними артистами? Річ у тім, що в нас не так багато музикантів, які взагалі вхожі в цей світ. Музикант такий один — Борис Гребенщиков. І навколомузичний шустрила, який теж багато кого знає в західному музичному світі, — це я. Але і мені, і Борі вже під 70 років. І я в собі, наприклад, не відчуваю колишньої сили в плані організації великих міжнародних концертів і проэктів. Мені здається, що цим мають займатися якісь молодші люди. А серед молоді у нас просто немає людей, глибоко вкорінених у західній музіндустрії.

— Виступи російських музикантів за кордоном в основному розраховані на російськомовну публіку?

— Так, на людей руських і російськомовних. Те, що називається діаспорою, яка зараз стала неймовірно великою. Наприклад, у США вже давно живуть Ілля Лагутенко (років шість-сім), Максим Покровський (років три-чотири). І значна частина їхньої аудиторії — Васі Обломова, Noize MC, м0нето4к@, Земфіри — Росію покинула. Тому і зали повні, й аншлаги.

Говорити, що хтось із наших артистів зможе справити сильне враження на корінну аудиторію, тобто на європейців і американців, у принципі, можливо. Але гадаю, це вдасться небагатьом.

Я можу назвати лише дві-три наших групи, які, на мій погляд, можуть мати успіх у світової аудиторії.

Насамперед, це гурт Shortparis із Петербургу. Дуже цікавий, своєрідний гурт, у них і музика запам’ятовується, і відео чудові. Якби я був на 30-40 років молодшим, то із задоволенням би з ними попрацював. Вони могли б мати успіх, як колись “Звуки Му” або на початку 2000-х на попсовій ниві гурт “Тату”. Але для цього, звісно, необхідна цілеспрямована робота. Поки що, мені здається, такої роботи всерйоз не ведеться.

“Війна сама по собі — це вже архаїка“

— Цікаве явище цієї війни — відродження музичної архаїки. Наприклад, українські повстанські пісні — той самий гімн Січових стрільців “Ой, у лузі червона калина”, який написаний понад 100 років тому. А чому в Росії архаїчне музичне тло — пісні Громадянської війни, Великої вітчизняної війни — сьогодні так фальшиво звучить?

— Це цікава тема. Її можна розкопувати в різних напрямках.

Почнемо з того, що війна сама по собі — це вже архаїка.

Ми всі жили у XXI столітті йй щиро вважали, що епоха воєн уже закінчилася. Найгірше, що могло бути — це тероризм, типу підриву веж-близнюків у США. Але війна в Європі з танками, з окопами тощо — це здавалося чимось уже давно забутим і билинним. А тут опаньки, і все це повернулося. Причому повернулося в найжорстокішому, найдавнішому, найкривавішому вигляді. Тому зовсім не дивно, що українці згадали всі свої пісні.

Чому в росіян це звучить фальшиво? З простої причини: пісні Великої вітчизняної війни, Громадянської війни — це були щирі пісні, їх писали талановиті люди, які вірили в те, що вони складають. Вони вірили в слова і про комсомольців-добровольців, і про Леніна, і про Щорса. Вони вірили й в ці ідеї, вони вірили у справедливість своєї боротьби.

А 90% сучасних російських артистів, які намагаються на якихось мітингах, путінгах щось таке зображати, — це просто халтурники. Це халтурники, які кожен у міру своїх здібностей відпрацьовує гонорари, що сильно зросли. І, звичайно ж, вони не вірять у те, що відбувається, не вірять у священну війну з НАТО, не вірять у нацистів-українців та інше.

Так, є певна кількість щирих божевільних на кшталт Чичеріної чи Охлобистіна. Але їх мізерна меншість. Більшість — це просто цинічні хлопці, які осідлали цю тему так само як, скажімо, у пізньому Радянському Союзі співали про комсомол і про партію. І всі розуміли, що все це вже було вочевидь мертвим.

— Але якось зовсім не уявлялося тоді, що ці сірі, тупі комсомольці та люди їхнього світогляду через якісь 35 років стануть усім у Росії.

— Я не вважаю, що вони стали всім. Так, деякі з них зробили серйозну кар’єру, дорвалися до влади. Але, по-перше, це ще не весь російський народ. По-друге, впевнений, що цей тимчасовий кошмар скоро закінчиться.

Я щиро не вважаю, що нещасна, неблагополучна, багаторазово обдурена і зґвалтована країна Росія навіки залишиться напівпалачем, напівжертвою.

Гадаю, що колись настануть інші часи, й Росія стане країною як мінімум нормальною, а як максимум навіть щасливою. Але сьогодні, звичайно, всі ці сірі молі, всі ці нездари, всі ці закомплексовані виродки типу Путіна рулять у Росії. Це дуже сумно.

— А як так вийшло, що величезні маси людей слухали нормальну музику, ходили на нормальні концерти, а натомість вижив шинкарсько-караочний стиль? Ось ці “Любе” з Растаргуєвим, ця “Рюмка водки”. Тепер Лепс, щоправда, співає замість “Рюмки водки” “Россия-мама за спиной”.

— Якщо дивитися російське телебачення, то будуть всі ці Лепси, Бабкіни та інші. Але у Росії є й інші артисти. На жаль, більшість із них виїхала, але ці артисти залишаються популярними.

У Росії відбувається і музичне життя, яке абсолютно не має стосунку до всього цього телевізійного офіціозу. Я підтримую стосунки з багатьма музикантами з числа тих, хто залишився в Росії. Так, багато хто з них, як Юрій Шевчук, у чорних списках, виступати не можуть.

Але є експериментальна, авангардна музика. Необов’язково політизована, яка необов’язково підриває якісь суспільні наративи. Це музика, загалом-то, західницького ухилу. І жодних цих скріпних, дегенеративних архаїчно-середньовічних рис вона не несе.

Так, це досить нішева музика, такий андеграунд. Але на початку 1980-х років ті ж самі “Акваріум”, “Кіно” були нішевою музикою, тому що вона була затоптана глибоко в підпіллі. А ви подивіться, що з нею стало надалі.

— Ви добре знали Віктора Цоя, і вважаєте, що якби він жив зараз, то був би проти війни… А що б ви сказали про Сергія Курьохіна, лідера гурту “Поп-механіка”, який незадовго до своєї смерті приєднався до Націонал-більшовицької партії?

— Я Цоя знав добре. Він був людиною доброю, щиро миролюбною, війну ненавидів усіма фібрами. Тож із ним усе зрозуміло. І, до речі, його найближчим другом серед музикантів був Борис Гребенщиков, який самі знаєте, яку позицію займає сьогодні.

Є люди більш складні або, як зараз люблять говорити, неоднозначні. Зокрема, Сергій Курьохін. Він теж був мій друг, я його теж близько знав. Але Курьохін, попри те, що був дуже розумний, у моральному плані був, швидше, авантюристом, ніж моралістом. І всі його викрутаси, що трапилися під завісу його життя, у бік націонал-більшовиків, а також просто нацизму, пов’язані з тим, що він любив епатувати.

Я пам’ятаю його фрази типу, що Гітлер був найбільшим романтиком. Це Сергій Курьохін говорив. Він дуже любив мислити парадоксально на межі фолу, і навіть за межею фолу. Він був патологічний епатажник, патологічний провокатор. І музика його була провокаційною. Досить згадати вистави “Поп-механіки” з їхніми неймовірними, парадоксальними музичними викрутасами.

І він вирішив влаштувати таку “поп-механіку” на політичному полі. На жаль, потрапив у дуже погану компанію. Але хороших компаній для нього в той час, на жаль, не знайшлося.

А що б робив Курьохін зараз, я не можу дати чітку відповідь на це запитання. Гадаю, що для Курьохіна було важливо бути серед цікавих людей, серед, скажімо так, якісного людського матеріалу. Він страшенно боявся вульгарності. І гадаю, що через ці причини, можливо, у суто філософському відношенні він був би не проти процитувати Дугіна (засновник філософії російського фашизму, — ред.). А ось щодо людського, тусовочного, я впевнений, що він би ніколи не став ділити сцену і мікрофон із тими людьми, які зараз пропагують війну і вбивство.

— А що сталося із Земфірою? Чому вона на початку повномасштабної війни так довго мовчала?

— Люди по-різному реагують на події, що відбуваються. Хтось емоційно, хтось більш стоїстично. І не можна всіх стригти під одну гребінку.

Є артисти, яких соціальні та політичні теми завжди хвилювали й турбували. Вони писали про це пісні. Той самий Макаревич, у якого перший хіт був ще 1972 року — пісня “Битва з дурнями”, у якій є такі рядки: “Друзям роздайте по рушниці, Адже сміливці серед них знайдуться. Друзям роздайте по рушниці, І дурні переведуться”. Зараз за цю пісню автора б точно посадили в Росії, а гурт заборонили.

Макаревича це цікавило. Борю Гребенщикова за всієї його філософічності, езотеричності, теж завжди цікавило. Згадайте пісні “Давньоруська тоска” або “500”.

Земфіра — художниця, авторка дещо іншого плану. Її завжди цікавили якісь особисті переживання, питання любові та смерті, самотність. Тому немає нічого дивного в тому, що вона довгий час мовчала. Але, зрештою, все-таки її прорвало. Гадаю, Земфіра ще своє вагоме слово скаже, я в цьому анітрохи не сумніваюся.

“Вірю в нове творче підпілля”

— А хто співатиме на мітингах майбутньої Росії? Адже, як ви вже сказали, багато хто просто не повернеться.

— Питання в тому, чи будуть у Росії майбутнього мітинги? Поки так стоїть питання. А те, хто на них співатиме — це вже справа десята.

Якщо в Росії почнуться мітинги, люди перестануть боятися виходити на вулицю, гадаю, що артисти знайдуться завжди. Насамперед це будуть ті люди, які з Росії не виїхали. Тобто ті ж “ДДТ”, той же “Сплін”, “Дельфін” та інші хлопці, які героїчно тримаються поки що в Росії.

А крім того, я вірю в те, що в Росії виникне нове підпілля, новий андеграунд.

Сьогоднішня ситуація багато в чому схожа на становище в країні наприкінці 1970-х — початку 1980-х років. За агонії Брежнєва, потім Андропов, Черненко. Це були роки найсерйозніших гонінь на рок-музику, зокрема, і на неофіційну підпільну культуру загалом. І ці гоніння породили найпотужнішу хвилю культурного опору. Майже вся класика російського року була створена в першій половині 1980-х років — “Акваріум”, “Звуки Му”, “Кіно”, ранні “ДДТ”, Олександр Башлачов, ранній “Наутілус Помпіліус”.

І я дуже сподіваюся, що буде нове творче підпілля, і що воно ще запалить і покаже всім, що таке справжній російський рок-н-рол.

— Можливо, десь у Новосибірську, Томську, Єкатеринбурзі…

— Дуже може бути. Зараз ситуація дещо інша. Раніше оплотом андеграунду були квартирні концерти, зараз це, звісно, виглядає трохи наївно. Тим паче, що саму ідею “квартирника” дискредитовано всякими Маргулісами та їхніми телевізійними шоу під назвою “Квартирник”.

“Квартирник” від початку був досить небезпечною і добре законспірованою річчю, а не ось цими ось солодкими, милостивими чаюваннями.

Зараз все-таки цифровий світ, соціальні мережі тощо. І це посприяє розквіту цього підпілля.