Посередник без тиску: чи зможе Ердоган вплинути на Путіна в мирних переговорах про Україну

Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган відіграє помітну, але неоднозначну роль у миротворчих і дипломатичних зусиллях, пов’язаних із повномасштабною війною Росії проти України.

Президент США Дональд Трамп покладається на Анкару у справі припинення війни між РФ та Україною. Але яку гру веде сам президент Туреччини?

Чи справді Трамп робить ставку на Ердогана у питанні припинення війни?

5 травня президент США Дональд Трамп повідомив про можливість залучення Реджепа Тайїпа Ердогана до зусиль із завершення війни. Він назвав цей конфлікт “безглуздою, але смертоносною війною”.

“Я щойно провів дуже гарну і продуктивну телефонну розмову з президентом Туреччини Реджепом Ердоганом. Ми обговорили багато питань, зокрема війну між Росією та Україною, ситуацію в Сирії, Газі та інші теми”, — написав Трамп у своїй соцмережі Truth Social.

Президент США підкреслив, що під час його першої каденції відносини з турецьким лідером були “чудовими”.

“Ми тісно співпрацювали з багатьох питань… У будь-якому разі я з нетерпінням чекаю на співпрацю з президентом Ердоганом у справі припинення цієї безглуздої, але смертоносної війни між Росією та Україною — просто зараз!”, — додав Трамп.

Також він повідомив, що отримав запрошення відвідати Туреччину та, своєю чергою, чекає на візит Ердогана до Вашингтона.

Зі свого боку агентство Anadolu передало, що Ердоган підтвердив готовність Туреччини й надалі зміцнювати співпрацю зі США.

“Висловивши підтримку позиції президента США Трампа у питанні припинення війн, Ердоган підкреслив, що сторони високо оцінили переговорний процес з Іраном і зусилля з припинення російсько-української війни”, — йдеться у заяві адміністрації президента Туреччини.

З самого початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну у 2022 році Ердоган дотримується політики балансу. Туреччина не визнала анексію українських територій, зокрема Криму. Водночас вона не приєдналася до антиросійських санкцій Заходу.

Турецька дипломатія активно виступає посередником, користуючись довірою обох сторін.

Одним із головних досягнень Туреччини стало укладення угоди між ООН, Україною та РФ щодо експорту українського зерна через Чорне море. Її підписали в Стамбулі в липні 2022 року, і Туреччина відігравала ключову технічну та політичну роль у забезпеченні цієї угоди.

У перші місяці війни Туреччина приймала делегації України та РФ. Переговори не привели до миру, але стали майданчиком для обговорення гуманітарних домовленостей.

Туреччина сприяла кільком обмінам полоненими, зокрема звільненню командирів “Азову” у 2022–2023 роках, хоча частина цих дій викликала роздратування Москви.

З Росією Анкара зберігає енергетичні та торгівельні зв’язки, зокрема співпрацю у сфері газу та будівництві АЕС “Аккую”.

Ердоган регулярно заявляє про готовність Туреччини організувати прямі переговори між Володимиром Путіним і Володимиром Зеленським.

Анкара як альтернатива США в ролі посередника: що думають експерти

Чи стане Туреччина ключовим посередником у переговорах між Україною та Росією? Чому Трамп покладає надії на Ердогана? Чи може Анкара справді вплинути на Кремль, не запроваджуючи санкцій? На ці та інші запитання в ефір телеканалу FREEДOM відповіли: 

• Олексій Буряченко, кандидат політичних наук, виконавчий директор “Міжнародної асоціації малих міст”; 
• Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень;
• Володимир Фесенко, політолог. 

ОЛЕКСІЙ БУРЯЧЕНКО: Інтерес Туреччини до переговорного процесу — багатовимірний

— Я не думаю, що вже формується якась нова конфігурація мирних переговорів. Але вона можлива за ініціативи Сполучених Штатів.

Ердоган завжди активний у міжнародному порядку денному, особливо — у миротворчому. І, до речі, Ердоган дійсно був класичним модератором у тих перемовинних треках, які реалізовувались.

Якщо згадати, наприклад, зернову ініціативу, то справедливо буде зазначити: Туреччина добре на цьому заробляла, адже фактично мала право першої купівлі зерна, а потім доволі успішно продавала його з націнкою. Але загалом весь внутрішньополітичний курс Туреччини при президенті Ердогані базується насамперед на зовнішньополітичних досягненнях. І що більше таких досягнень — то комфортніше почувається Ердоган.

Ми не повинні забувати, що зараз відновлюються тісніші відносини між Туреччиною та США. Трамп бачить у цьому регіоні пріоритет, зокрема в поліпшенні відносин з Туреччиною.

Більше того, Туреччина зацікавлена в цих процесах, адже нині розморожуються контракти на постачання їй серйозних американських систем ППО, які були заморожені. Також відновлено діалог щодо винищувачів F-35 для Туреччини.

Ймовірно, Трамп з Ердоганом спілкувалися про ширше коло тем. Велика увага приділялася питанням Близького Сходу, Сирії, яку зараз активно підтримує Туреччина, можливій підтримці Ізраїлю та врегулюванню ситуації в секторі Гази. Увесь цей комплекс питань, безперечно, перебуває під впливом Туреччини як серйозного гравця в регіоні.

Як завжди, Туреччина заявляє про свої геополітичні інтереси багатовекторно, адже водночас є партнером Європи. Туреччина вже заявила, що готова надати свою армію, свої збройні сили для нової інституції — “коаліції охочих”, які прагнуть окреслити нові контури європейської безпеки. При цьому Туреччина розраховує на повноцінне членство в ЄС, на яке вона претендує вже багато років.

Крім того, Туреччина наразі фактично є головним логістичним партнером Китаю на маршрутах постачання китайських товарів до Європи. Єдина газова труба, яка нині подає російський газ до Європи, — це “Турецький потік”.

Чи братиме Ердоган активну участь у можливих миротворчих ініціативах? Безумовно, так. З акцентом саме на допомогу Україні — це абсолютно очевидно. Його цікавить акваторія Чорного моря, і він прагне мінімізувати, а ще краще — усунути звідти російський вплив.

У нього є не лише політичний інтерес, який можна подати електорату як велику перемогу Туреччини, але й прагматичні міркування щодо безпеки та посилення впливу в регіоні.

Туреччина може розіграти свою “золоту карту”, беручи участь у формуванні нових європейських контурів безпеки. За це Ердоган може вимагати активної участі в новій оборонній концепції Європи.

На це може розраховувати й Україна. У нас також велика армія, можливо, навіть боєздатніша за турецьку. А наші військові технології постійно проходять перевірку боєм.

До речі, таке тісніше двостороннє співробітництво між Україною та Туреччиною може мати наслідки для розробки нових європейських систем озброєнь, які згодом можуть замінити американські зразки. Усі прагнуть до автономії, зменшення залежності від США у військовій сфері. Тож перспективи України й Туреччини у створенні нового європейського оборонно-промислового комплексу — доволі значні.

Туреччина так чи інакше демонструє, що налаштована на тіснішу взаємодію з США та Європою. Адже США — це найвисокотехнологічніше озброєння, яке потрібно Туреччині: системи ППО, сучасні літаки. А Європейський Союз — найбільший економічний ринок у світі. Тобто це, банально, гроші. А ні першим, ні другим Путін похизуватися не може.

Тому, коли ми говоримо про можливий переговорний процес, модератором якого міг би стати Ердоган, очевидно, що Путін у ньому не грав би першу скрипку.

ІГОР СЕМИВОЛОС: Ердоган не зможе натиснути на Росію

— У Ердогана є певні можливості, але вони обмежені взаємними інтересами між Росією і Туреччиною, з огляду на те, що їхні відносини самі по собі є конфліктними.

І в рамках цієї конфліктної взаємодії можливості досить обмежені. Тому пропонувати Ердогану якусь функцію у межах переговорів — це, щонайменше, дещо легковажно.

Ердоган, безперечно, має більше досвіду в цьому напрямку. І зернова угода 2022 року, звісно, свідчить про те, що у нього більше знань і розуміння процесу.

Ердогану, радше, цікавий інший вектор. Тобто не північний, якщо дивитися географічно відносно Туреччини, а південний. Це сектор Гази, це Сирія.

У дипломатії Ердоган дуже обережний, вдячний за розмову з Трампом, готовий до співпраці. Але, як мені здається, він не сприймає заяву Трампа надто серйозно.

Я не бачу у Туреччини можливості тиснути на Росію. Та й хто зможе? Там же бізнес-інтереси. Люди, які оточують Ердогана, зацікавлені у співпраці з Росією.

ВОЛОДИМИР ФЕСЕНКО: Туреччина може стати як майданчиком для переговорів, так і посередником

— Туреччина, як контролер проток, як контролер входу до Чорного моря, як країна, яка свого часу допомогла укласти зернову угоду, вже показала достатньо ефективну роль посередника ще у 2022 році. Саме тому Сполучені Штати ще в березні запропонували Туреччині повернутися до переговорних процесів і допомогти, зокрема, в забезпеченні контролю за припиненням вогню на морі. Тож це одна з функцій Туреччини, яка може бути реалізована в мінімальному варіанті.

Але я не виключаю, що в перспективі Туреччина стане не лише переговорним майданчиком, а й візьме на себе роль посередника.

Нещодавно Держдепартамент США робив неоднозначні заяви, що США можуть припинити виконувати роль посередника, можуть відійти вбік. Але згодом Держдепартамент уточнив, що не збирається виходити з переговорів, а братиме участь опосередковано. Тоді хто виступатиме в ролі посередника? Можливо, Туреччина. Це один із варіантів.

А за спиною Туреччини стоятимуть Сполучені Штати, які впливатимуть і на Росію, і частково на Україну, а формальну роль посередника у переговорному процесі між Росією та Україною виконуватиме Туреччина.

Теоретично ця модель зрозуміла, але практично реалізувати її буде дуже складно. Тому що прямі переговори між Росією та Україною, на мою думку, після трьох років масштабної, кривавої війни — неможливі.

Одне діло — 2022 рік, лютий-березень, переговори в Стамбулі наприкінці березня. Тоді війна лише починалася, вона вже була кривавою, але ще не всі злочини росіян були відомі. Коли стали відомі звірства в Бучі та Ірпені, це вплинуло й зрештою призвело до припинення переговорів. Тоді ще були прямі перемовини, навіть без посередників. Зараз це вже неможливо. Взаємна недовіра — майже абсолютна, і з нашого, і з російського боку.

Ненависть присутня. Навіть Трамп про це говорить — про ненависть між Путіним і Зеленським. Вона справді існує — взаємна ненависть з різних причин. Зеленський ненавидить Росію за злочини проти нашої країни, за сам факт війни. А Путін ненавидить Зеленського за те, що не зміг його зламати, не зміг перемогти. Але ненависть існує і між народами, і між політиками, і вона, зокрема, буде між перемовниками.

Без посередника, як мінімум без модератора, вести переговори неможливо. Тут, на мою думку, США так чи інакше мають виступати в ролі посередника. Вихід із переговорного процесу може мати лише негативні наслідки.

Читайте також: Президентські вибори в Румунії: ультраправий фаворит, хакерські атаки і тінь Москви