Сьогодні о 08:56
26 лютого — День спротиву Криму російській окупації. Саме цього дня у 2014 році тисячі кримчан вийшли під стіни парламенту у Сімферополі, щоб заявити, що Крим — це Україна. Тоді, 12 років тому, люди були проти вторгнення російських військ і так званого приєднання українського півострова до РФ.
Цей день став символом першого організованого громадянського спротиву, що розгортався на півострові проти російській агресії. А вже 27 лютого озброєні підрозділи Росії без розпізнавальних знаків захопили будівлі Верховної Ради та Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Спротив у Криму
Оксана Новікова народилася в Криму. На півострові були її дім, родина, бізнес, друзі, море та гори. На рідній землі вона розвивала власну справу і не уявляла, що одного дня доведеться залишити все.
“У Криму я прожила все своє життя — 38 років до того, як переїхала до Львова. Я активно брала участь у громадському житті. Мене як вільну людину завжди лякали загрози демократії. Революція Гідності запобігла білоруському сценарію для України, але, на жаль, сталася анексія Криму. Тому довелося їхати”, — розповіла кримчанка Оксана Новікова.
Рішення залишити півострів визрівало в атмосфері страху та невизначеності. Після початку окупації через активну проукраїнську позицію російські загарбники встановили спостереження за сім’єю Оксани.
“Виїжджали в п’ятницю після обіду через пункт пропуску “Чаплинка”. На кордоні були представники ФСБ, довго перевіряли машину, залякували. Пізно ввечері ми заїхали на підконтрольну Україні територію і були дуже щасливі, що виїхали”, — пригадує жінка.
Оксана порівнює Крим до і після російської окупації як два різні світи. Каже, що вплив РФ цілеспрямовано змінював півострів — демографічно, інформаційно, культурно. Витіснялося все українське та посилювалася російська мілітарна присутність і пропаганда.
“Російський вплив — це дуже серйозна річ. Вони забирали Крим, щоб повністю витіснити все українське і вільне. Спершу була величезна кількість пропаганди, спроб змінити соціальний та етнічний ландшафт. Туди завезли багато російських громадян — військових, силовиків, чиновників. Крим змінився дуже сильно і для мене точно не на краще”, — розповіла Оксана Новікова.
Попри все, Крим для неї залишається унікальним місцем, де всього за кілька годин шляху можна відчути абсолютно різний клімат, узбережжя різних морів і природу, не схожу ні на що інше. Саме спогади про природу, каже Оксана, досі підтримують емоційний зв’язок з домом.
“Крим — це унікальна місцевість, бо на невеликій території зібрано багато кліматичних зон. Коли я почала подорожувати за кордон, жодне місце не викликало такого захоплення, як Крим. Через пів години можна опинитися в іншій реальності — з зими у весну або навіть у літо. І море всюди різне — на південному, східному чи західному узбережжі. Це інший колір, інший запах”, — розповіла кримчанка.
У березні 2014 року сім’я переїхала до Львова. Тут вирішили відновити свій бізнес — так з’явилася мережа кафе “Домашня кримська пекарня”, де готують кримську випічку та десерти.
“У нас є традиційні кримські пиріжки. Вони зроблені маленькими, але в Криму робимо великим пирогом. Це пиріг з яловичиною, цибулею та картоплею. Має специфічний смак кримських спецій. І самсу ми робимо з сиром. Ще в нашому меню є кримський пиріжок, ще ми робимо кримську пахлаву, так звану пляжну”, — поділилася жінка.
Але, попри нове життя, Оксана зізнається: рідним домом для неї все одно залишатиметься Крим, і вірить, що повернення можливе.
За 12 років окупації Крим став територією системних порушень прав людини, політичних переслідувань, утисків кримських татар і проукраїнських активістів, мілітаризації та русифікації. Попри це, спротив продовжується в різних формах, часто непомітних, але щоденних і сміливих.
“26 лютого — це нагадування, що Крим був і залишається частиною України. Боротьба за його деокупацію триває, а повернення півострова — питання справедливості, безпеки та відновлення міжнародного права”, — йдеться в повідомленні на сайті Кримської платформи.
Російська війна проти України почалася з окупації Криму, і світ фактично закрив на це очі, заявив президент Володимир Зеленський.
“Коли ми говоримо, що агресор не повинен отримати жодної винагороди за війну, щоб мир був справді тривалим, кожен повинен розуміти: це не просто слова. Світ, на жаль, уже мав можливість перевірити це 12 років тому. Російська війна проти України почалася з окупації нашого Криму, і світ фактично закрив на це очі. Тодішніх лідерів не зацікавили мітинги й спротив у Криму і взагалі почуття України. Світ радив Україні мовчати. Саме тому Путін повірив, що може дозволити собі значно більшу війну і більш жорстке протистояння із Заходом”, — зазначив глава держави.
Він наголосив, що відповідальність агресора за війну є однією з гарантій безпеки, однією з найсильніших передумов тривалого миру.
“Щороку 26 лютого — у День спротиву окупації Криму — ми згадуємо цей глобальний урок і вшановуємо тих, хто не мовчав і не пасував перед російською агресією. Дякую всім у світі, хто підтримує нас у цьому, бере участь у роботі нашої Кримської платформи та інших міжнародних форматах, які нагадують світу про Крим і про значення його окупації Росією”, — сказав Зеленський.
Він також висловив подяку всім, хто допомагає Україні протистояти російським репресіям у Криму, повертати людей із полону та не дозволяти окупаційному режиму зміцнюватися.
“Російська присутність на нашому півострові служить тільки війні й нічому більше. Світ має бути, а значить, Крим — це Україна, і світ має визнавати цей факт незмінно. Qırım evine qaytmalıdır! Слава Україні!”, — акцентував президент.
Західні союзники єдині в тому, що Кримський півострів має бути деокупований. Так, міністр оборони Швеції Пол Йонсон підтвердив готовність підтримати Україну у поверненні Криму без географічних обмежень на використання військової допомоги.
“Швеція не встановлює географічних обмежень на використання наданої допомоги для захисту суверенітету України. Якщо Україна вирішить повернути Крим — це її законне право, і ми будемо підтримувати це право необхідними засобами”, — зазначив міністр оборони Швеції.
Крим під російською окупацією в оцінці експертів
Як жителі Криму 12 років тому чинили спротив російській окупації? Як Кремль планомірно готував анексію півострова? Як РФ зараз використовує Крим для ведення повномасштабної війни проти України? На ці питання в ефірі телеканалу FREEДOM шукали відповіді:
- Різа Шевкієв, генеральний директор благодійної організації “ФОНД “КРИМ”, член Меджлісу кримськотатарського народу;
- Гульнара Абдулаєва, історикиня;
- Дмитро Плетенчук, речник Військово-морських сил Збройних сил України.
РІЗА ШЕВКІЄВ: Ми не припускали, що відбудеться окупація
— 26 лютого — це день, який у мене фіксується в пам’яті щороку. Кожного разу перед очима проходять ті події. Я був безпосереднім учасником і одним з організаторів спротиву як член Меджлісу кримськотатарського народу.
Ще 23 лютого, коли на площі зібралися вшанувати річницю вбивства Номана Челебіджихана, прийшло неймовірно велике число людей.
Народ був стурбований, тривожився через події у Севастополі, де проросійські сили почали обирати свого “губернатора” і проявляти активність. Цей сплеск проросійських сил насторожував. Народ відчув небезпеку та передбачав зміни.
25 лютого ввечері ми зібрали Меджліс і винесли на обговорення питання: 26-го Верховна Рада Криму збирається прийняти певний закон, який дозволить відокремити Крим від України й увійти до складу Росії. Ми не могли цього допустити. Було ухвалене рішення провести мітинг під стінами Верховної Ради Криму.
Були різні думки. Я пропонував провести захід не під Верховною Радою, бо там збиралося “Русское единство”, щоб уникнути зіткнень. Я пропонував провести мітинг на центральній площі Сімферополя, встановити намети й почати тривалий пікет з метою недопущення приєднання до Росії. Але цю пропозицію не підтримали та більшість вирішила йти саме під Верховну Раду.
Моє завдання було забезпечити мітинг прапорами — кримськотатарськими та українськими. Я спеціально підібрав флагштоки з товстими древками — на всяк випадок. Ми передчували, що можливі зіткнення.
26 лютого зіткнення дійсно почалися. Наша позиція була — уникати провокацій. Ми закликали людей не відповідати на них, бо хотіли вплинути на Верховну Раду, щоб засідання не відбулося і ніяких рішень не ухвалювали.
Проросійські люди постійно намагалися нападати й провокувати. З нашого боку були відповідні дії. Але я не бачив зіткнень такого масштабу, які могли б спричинити людські жертви.
На засіданні Меджлісу я попереджав: спецслужби можуть влаштувати провокацію. Я говорив, що можуть підкинути трупи й звинуватити нас, ніби це ми їх убили у зіткненнях. Коли пізніше оголосили, що двоє були роздавлені у натовпі, мене це не здивувало. Я передбачав провокацію.
Я переконаний і досі: це не були вбиті на мітингу. Я там не бачив загиблих. Але коли оголосили про жертви, наш мирний протест перевели в іншу площину — організаторів почали звинувачувати в кримінальній відповідальності за загибель людей. Я повторюю: це було підготовлено заздалегідь.
Коли керівництво Верховної Ради оголосило, що засідання не буде і рішень приймати не будуть, ми вирішили, що досягли свого. Можливо, можна було продовжувати пікет, ставити намети. Але через звинувачення у “жертвах” формат протесту змінювався — почали б шукати винних серед учасників. Ми пішли.
Я залишився подивитися, що відбувається. Обійшов будівлю Верховної Ради, побачив десятки автобусів, якими привезли людей — переважно із Севастополя, можливо, із Росії. Вони почали будувати барикади навколо будівлі. У найближчих кафе збиралися групами по 5-10 осіб, почали пиячити.
Було зрозуміло: “русское движение” зміцніло і буде продовжувати дії. Але ми не припускали, що вже готується окупація.
Вночі завезли озброєних “зелених чоловічків”, а вранці ми виявили, що державні будівлі Криму заблоковані. Спершу думали, що це севастопольські моряки, російські військові із Севастополя, і навіть не припускали, що це вже регулярні частини.
Ми почали організовувати допомогу українським військовим — продукти, цигарки, все необхідне. Я двічі проривався з передачами, нас зустрічала “самооборона” — озброєні бандити. Але ми змогли доставити гуманітарну допомогу.
Пізніше ми дізналися, що мер Москви Юрій Лужков прибув на підводному човні й привіз російській громаді десятки мільйонів доларів. Ми передавали цю інформацію до Києва, попереджали про фінансування сепаратистів. Але дій не було.
Сьогодні у людей у Криму одна мрія — щоб півострів повернувся в Україну. Люди змушені там жити, працювати, годувати родини. У державні структури нас не беруть, у силові — тим більше. Але в серці — у 95%, якщо не більше — мрія повернути Крим в Україну. Бо морально це неможливо витримати.
Іноді виникає думка: можливо, у якийсь момент Туреччина повинна втрутитися і не дозволити Криму залишитися в складі Росії. У неї є той самий аргумент, яким користується Путін — “захист своїх”. Туреччина могла б виступити на захист кримськотатарського, тюркомовного народу. Є надія, але поки це не відбувається.
Ми спостерігаємо переговори, але особливої надії не відчуваємо. Росію переговорами не переконаєш — її можна переконати лише силою. Потрібно добитися, щоб РФ розгубилася, ослабла і розпалася. Коли вона ослабне, піднімуться й інші республіки всередині неї, які також незадоволені цією системою управління.
ГУЛЬНАРА АБДУЛАЄВА: Люди в Криму 12 років живуть під тиском
— Меджліс кримськотатарського народу того дня організував мітинг. Причиною стало те, що збиралися скликати позачергову сесію Верховної Ради Криму, щоб обговорити питання референдуму, який, по суті, міг бути незаконним.
Того дня нам сказали, щоб жінки не приходили на мітинг і в основному збирали чоловіків. Я була в Сімферополі, і в місті відчувалася дуже сильна атмосфера напруженості. Ніби в повітрі висіло щось, що мало статися. Це було дуже тривожно. Загалом усі ті дні були тривожними.
23 лютого кримські татари щороку збиралися на центральних площах своїх міст, зокрема в Сімферополі. Ми зібралися в день пам’яті розстрілу Номана Челебіджихана, лідера кримських татар. І саме тоді Рефат Чубаров, голова Меджлісу, дав час нашим кримським парламентарям, які фактично вже готувалися до здачі Криму, трохи одуматися. Він заявив: якщо вони не приймуть правильного рішення і будуть намагатися відокремити Крим від України, тоді ми будемо вживати своїх заходів. Звичайно, ніхто його не послухав.
Саме на 26 лютого була призначена сесія Верховної Ради Криму, на якій планували оголосити про референдум і прийняти рішення про вихід півострова зі складу України.
Кульмінацією стало 26 лютого. Були люди, які підтримували мітинг, і були ті, хто не підтримував — бо ніхто не знав, чим усе обернеться. Уже тоді відчувалося напруження. Чому жінок просили не приходити? Бо все могло закінчитися кровопролиттям. Ніхто не знав, чим завершиться цей день.
Ми всі чекали, моніторили новини, були на зв’язку. Постійно телефонували чоловікам, які перебували під стінами Верховної Ради. Людей було дуже багато — точне число ніхто не назве, але до 5 тисяч точно. Переважно це були кримські татари, проукраїнські громадяни, представники українських організацій, мешканці Сімферополя різних національностей. Але всіх об’єднувало одне — вони виступали за цілісність України й не хотіли тих змін, які вже відчувалися на півострові.
Це все було як сон. Пройшло 12 років, а відчуття — ніби це було вчора.
Того дня ми думали, що перемогли: сесія Верховної Ради була зірвана. Але ми не знали, що в підвалах уже перебували “зелені чоловічки”, і все готувалося до захоплення.
27 лютого було страшне ранкове пробудження. Ти прокидаєшся від дзвінка сусідки, яка каже не виходити на роботу. Центр Сімферополя перекритий. Ніхто не розумів, що відбувається. Всіх попросили залишитися вдома. І раптом — якісь люди захопили адміністративні будівлі й підняли триколори. Це було сплановано. Операція готувалася довго.
Тоді прем’єр-міністр Криму Анатолій Могильов фактично здав півострів. Після обіду він вийшов в ефір і оголосив, що знімає з себе повноваження, що Крим окупований, і подальша доля залежить від невідомих людей без шевронів і розпізнавальних знаків.
Росіяни заходили впевнено. Було видно, що все йде за планом. І вони явно не очікували спротиву з боку корінних мешканців.
Після 26 лютого ми практично щодня виходили на мітинги — до пам’ятника Тарасу Шевченку, до пам’ятника Григоренку. Ми заявляли, що не хочемо іншої країни, бо у нас є Україна. Ми були проти незаконного референдуму, призначеного на 16 березня. Його неможливо було проводити — по-перше, під контролем чужої країни, по-друге, це порушувало Конституцію України.
Пізніше стало відомо, що проросійські мітинги проводили не самі жителі Криму. Туди автобусами привозили людей з Краснодарського краю, які кричали “Крим — це Росія”. Ми розуміли, що це чужі люди, за зовнішністю, мовою.
Мешканці Криму здебільшого ніколи масово не виступали за Росію. Це був міф, який створювався.
26 лютого увійшло в новітню історію Криму як тривожний день. Його називали “днем тривожної середи”. На щастя, без масового кровопролиття, хоча двоє людей загинули через тисняву та зіткнення.
Росіяни вважали Крим своєю “перемогою”. Було видно, що анексію готували ретельно. Після цього почалися репресії проти кримських татар і українців.
До 2014 року в Криму проживало приблизно 250-300 тис. кримських татар. Більшість залишилася. Ми не можемо знову масово залишити Крим — наші старші сказали: що б не сталося, ми залишаємося, це наша батьківщина.
Точного числа тих, хто виїхав, ніхто не знає, але до 2022 року потік не припинявся. Люди виїжджали у Херсонську область, на материкову Україну, а після повномасштабного вторгнення багато виїхали знову.
Сьогодні близько 250 тис. кримських татар продовжують жити в Криму у страху. Телефони, месенджери — усе контролюється. Ми спілкуємося обережно, використовуємо кодові слова, говоримо кримськотатарською мовою. Дехто каже: можливо, легше жити під ракетами, але у свободі, ніж у тих умовах, в яких вони живуть зараз.
Люди бояться навіть удома говорити про Україну — діти можуть щось сказати в школі, і на наступний день може прийти ФСБ. Таких випадків було багато.
12 років під таким тиском — це дуже багато.
ДМИТРО ПЛЕТЕНЧУК: РФ 12 років перетворювала Крим на військову базу
— Росіяни з 2014 року активно вкладалися у розвиток військової інфраструктури в Криму. Багато об’єктів, які фактично були покинуті ще з часів розпаду СРСР, почали відновлювати: казарми, склади, різні елементи військової інфраструктури.
Фактично після 2014 року росіяни одразу почали готуватися до наступних дій — до повномасштабного вторгнення. Потрібно розуміти, що такі рішення не приймаються швидко, не затверджуються за секунду. Це завжди роки підготовки. І в цьому сенсі Крим для них мав велике значення.
Росіяни побудували так званий Кримський міст — зокрема як логістичний інструмент для забезпечення вторгнення з півдня. Але водночас не розраховували, що морська логістика — пороми, великі десантні кораблі, яких перед повномасштабним вторгненням вони додатково перегнали в Чорне море ще шість одиниць (фактично подвоївши їхню кількість) — може стати неспроможною.
Півострів як військовий об’єкт залишається для окупантів дуже важливим. Буквально сьогодні були чергові атаки: балістичні ракети знову летіли вглиб України саме з Криму. Морська компонента наразі фактично недоступна — у лютому 2026 року вони використали її лише один раз.
Розвідувальний корабель “Іван Хурс”, наприклад, після пошкоджень, завданих Військово-морськими силами України, зараз не може використовуватися. У нього відсутня частина обладнання в надбудові. Тому він перебуває в Криму і зараз не має особливої бойової цінності, адже використовувати його за призначенням практично неможливо.
І таких одиниць там достатньо. Це й великі десантні кораблі, які були пошкоджені під час виходу на ходові випробування — вже після відновлення для потреб Чорноморського флоту, це й допоміжні судна забезпечення. Не всі можна перегнати до Новоросійська, бо треба зберігати певний склад для ротації базування.
Так, кораблі й судна в Криму залишаються. Але на сьогодні вони не становлять для нас серйозної загрози чи практичного інтересу. Єдині одиниці, які реально можуть брати участь у продовженні повномасштабного вторгнення, — це носії крилатих ракет. Однак їхня кількість невпинно зменшується.
Підводних човнів залишилося два — при штатній чисельності шість. Два були знищені під час повномасштабної війни. Для росіян це досить болючий факт, враховуючи, що з кінця Другої світової війни таких втрат у них не було. Також залишаються п’ять надводних кораблів, серед них два фрегати, кожен з яких має по вісім пускових установок. Так, це ті одиниці, які залишаються важливими цілями.
Завантажуй додаток FREEДОМ в Google Play та App Store
Не пропусти наші відео на YouTube-каналі FREEДОМ
Якщо заблоковано доступ до сайту та соцмереж FREEДОМ — алгоритм дій
