Книги під замком: кого і за що забороняють у сучасній Росії

Друковані ЗМІ, телебачення, інтернет-видання — російська влада довгий час послідовно контролювала практично кожне джерело інформації. Усе, крім книжок. Книговидавництво залишалося останнім оплотом свободи й альтернативної інформації для росіян. Тут друкували всіх і все: від перекладів закордонних бестселерів до книг про опозиціонерів і політичних трактатів — без кремлівських наративів.

Про це — у новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM.  

Авторка — Марина Нестерова. 

Більше не продається: як книги зникають із магазинів і бібліотек

Тривалий час російська влада не звертала уваги на цей сегмент. У XXI столітті, здавалося б, хто читає книги? Але виявилося — читають. Саме ті, хто відкидає терористичні дії влади, виходить на мітинги й не боїться говорити відкрито. А пишуть — ті, хто виступає проти війни, агресії й здатен формувати альтернативний суспільний порядок денний.

Першим письменником, який потрапив під удар державних репресій, став Борис Акунін. Автор детективної та історичної прози не приховував свого ставлення до російського режиму, з 2011 року регулярно виступав на антипутінських мітингах і різко засудив вторгнення в Україну.

“У 90-ті роки, коли Росія позбулася тоталітарного режиму, ми всі зайнялися своїми професійними справами з великим азартом. У нас з’явилася така можливість: писати, що хочеш, говорити, що хочеш, і так далі. І ніхто з нас не хотів займатися політикою. З нашої точки зору, політика — це була брудна справа. Через це ми залишили країну людям, які не бояться бруду, які охоче займаються політикою”, — зазначав Акунін.

Акунін ніколи не приховував свого ставлення до російського уряду. З 2011 року він постійно виступав на антипутінських мітингах. Також розкритикував режим за вторгнення в Україну.

“Держава Російська Федерація, я впевнений, проживає останній розділ своєї недовгої історії. Імовірно, сценарій буде похмурим: РФ перетвориться на такий, знаєте, північний Іран — це буде ізольована, замкнена в собі територія, що вороже ставиться до всього іншого світу і постійно перебуває у стані дедалі більшого гниття”, — вважає Акунін.

У 2014 році він залишив країну, але його книги продовжували продаватися в Росії. Однак ситуація змінилася.

“Дуже довгий час російська влада не читала книжок… Але в якийсь момент вони виявили, що книжки читають люди, що є авторитети… лідери громадської думки. І те, що вони говорять, слухає доволі велика кількість людей, дослухається до думки Акуніна, у якого в Росії були просто незрівнянні тиражі. Мільйонні тиражі. Всі ці люди у чималій кількості впливають так чи інакше на громадську думку. І з ними почали боротися, за ними почали ганятися”, — пояснює Володимир Харитонов, технічний директор Freedom Letters, автор Telegram-каналу “Слова і гроші”.

У 2023 році Акуніна було внесено до реєстру “терористів і екстремістів”. Проти нього порушили кримінальну справу за “виправдання тероризму” та поширення так званих “фейків” про армію. У 2024 році його визнали “іноагентом”, арештували рахунки його дружини, самого письменника оголосили в міжнародний розшук.

“Цей природний процес заморожування суспільного життя, поступового обрізання всіх видів свобод… Прийнято рішення поширити тепер і на книги, і на літературу”, — зазначив Акунін.

Його книги зникли з полиць магазинів і бібліотек.

“Уже хочуть з Талібану зняти клеймо терориста, а на Акуніна його повісили”, — обурюється Георгій Урушадзе, засновник Freedom Letters.

Видавництво “Захаров”, яке продовжувало поширювати його книги, піддалося обшуку.

“Акунін — терорист, тому його видавати не можна… бо той, хто купить книгу терориста, буде зарахований до тих, хто допомагає терористам”, — пояснює Урушадзе.

Книги прибирають із продажу — це рішення місцевого менеджменту, а от обшук — це вже державна важка помста, підкреслює журналіст, поет Віктор Шендерович.

Під заборону потрапили й книги інших письменників, визнаних “іноагентами”. Держдума ухвалила поправки, згідно з якими бібліотеки зобов’язані вилучати й знищувати їхні твори. Це означає, що твори всіх авторів, яких визнали “іноагентами”, більше не закуповуватимуть для бібліотечних фондів. Закон стосувався лише бібліотек, але видавці, побоюючись потрапити під репресії режиму, почали загортати обкладинки, маркувати книги як “іноагентські” та позначати знаком 18+. А багато хто взагалі прибрав книги таких авторів із магазинів і сайтів. Після початку так званої “СВО” Міністерство юстиції РФ внесло до реєстру “іноагентів” понад 40 письменників — за те, що автори посміли не погодитися з політикою Кремля.

Людмила Улицька — відома російська письменниця. Її твори, такі як “Зеленый шатер” і “Лестница Якова”, у Росії продавалися тисячними тиражами. Однак за антивоєнну позицію Людмилу внесли до списку “іноагентів”, а потім заборонили її книги.

“Я знаю, що мої книжки в бібліотеках не видають. У магазинах вони ще стоять, але їх десь ховають — трохи далі, з вітрин, кудись на такі задні полиці. Що буде далі — не знаю. Моя молодість пройшла в умовах, коли ми читали безкінечно заборонену літературу. Я думаю, що сьогодні Росія повертається до того самого формату”, — каже вона.

З аналогічними заходами зіткнувся Дмитро Глуховський. Його книги, зокрема “Метро 2033” і “Пост”, були вилучені з прилавків. Глуховський з перших днів виступав проти війни, за що і сам письменник, і його творчість потрапили в немилість влади.

“Тільки завдяки нагнітанню мілітаристської істерії, завдяки позначенню будь-яких незгодних із війною як національних зрадників і завідомих “антипатріотів”, тільки завдяки кампанії із залякування незгодних владі вдалося цих незгодних якимось чином притлумити”, — констатує письменник.

Письменника Івана Філіппова було визнано “іноагентом” після публікації політичної сатири “Миша”.

“Я, звісно, цього не очікував. Я очікував, що буде якась гостра реакція. Книжка гостра, книжка політична, і під казкою, яку я розповідаю, звісно, ховається абсолютно неприхована сатира і, так би мовити, моя позиція — про війну, про Путіна, про побудований режим. Я припускав, що хтось на це зреагує, але я зовсім не припускав, що це буде Московська прокуратура і що це буде в такому вигляді”, — говорить Філіппов.

Заборонили ввозити до Росії й твори Михайла Зиґаря. У книзі “Війна і покарання” вбачили дискредитацію російської армії. Але насправді приводом стала антивоєнна позиція автора: у 2022 році Михайла визнали “іноагентом” і заочно заарештували у справі про так звані фейки про російську армію.

“Моя кримінальна справа, що завершилася вироком до восьми з половиною років в’язниці, є очевидним наслідком моєї книги. Книгу було прочитано, оцінено “як слід”, — каже Зиґар.

Понад 150 книг внесено до списку “небажаних”.

“Межа між дозволеним і забороненим узагалі дуже рухлива. Ця невизначеність спеціально закладена у всі закони і підзаконні акти, які видаються в Росії. Тоталітарна влада зацікавлена в тому, щоб закони можна було трактувати як завгодно, щоб вона вирішувала, зрештою, що дозволено, а що заборонено”, — міркує літературний критик Михайло Едельштейн.

Особливу увагу приділяють боротьбі з так званою ЛГБТ-пропагандою. Книги, в яких є натяк на гомосексуальність, масово вилучаються з бібліотек і продажу.

“Усі ці контролери, всі ці так звані патріоти та інша публіка — книг не читають. Вони можуть судити по обкладинці, по анотації — далі вони не заходять. Тому насамперед вилучили книги, які от відверто кричали про свою тему”, — вважає Урушадзе.

Першою жертвою стала книга “Літо в піонерській краватці”.

“У нас навіть не було думки про те, що буде якийсь політичний резонанс, що буде багато читачів, про те, що в нашої книжки будуть “читачі” в Держдумі — та ми про таке навіть не мріяли”, — згадує співавторка Катерина Сільванова.

Події роману, що розповідає про пізньорадянське піонерське дитинство з елементами опису зворушливого юнацького кохання, викликали сильний резонанс серед “скрєпних” російських читачів.

Захар Прілєпін у своєму дописі запропонував “спалити” видавництво авторів. Своїм дописом в інтернеті пропутінський письменник запустив механізм публічного цькування серед провладних борців за так звані російські цінності.

“Я вам скажу — це порушення конституції Російської Федерації. Просто тупо, нахабно. Ну як ми можемо одночасно вести найсерйознішу, криваву боротьбу проти нацизму, проти зародження фашизму в центрі Європи і водночас — цінності цієї самої Європи, проти якої ми намагаємося вести боротьбу, власноруч — вирощувати тут же?”, — заявив режисер, кіноактор Нікіта Міхалков.

“Я вважаю, що ця книга, крім того, що вона абсолютно негідницька, — це книга ще й у жорсткій формі фальсифікує нашу історію. Це книга, яка у спотвореному світлі показує, загалом, життя наших батьків. І в непідготовленої людини може скластися враження, що це все — ніби частина нормального життя. Це абсолютно вигадана історія, і видавати її отак, на хайпі — цілковите негідництво”, — заявив депутат Держдуми Віталій Мілонов.

Попри відсутність пропаганди, Роскомнагляд ініціював адміністративну справу, а видавництво визнали “іноагентом”.

Влада веде боротьбу з авторами — як російськими, так і закордонними. У лютому 2024 року журналіст Олександр Плющов опублікував “Реєстр товарів із забороненою інформацією ЛГБТ+”, до якого увійшли 252 книги. Цей список було передано маркетплейсам із вимогою вилучити зазначені твори з продажу.

“Зазначений список книг справді існує — його ще в грудні 2022 року було зібрано з ініціативи ‘Асоціації компаній інтернет-торгівлі’ всіма учасниками книжкового ринку у зв’язку з ухваленням закону про заборону пропаганди ЛГБТ в інтернеті, ЗМІ, книгах та інших джерелах. ‘Мегамаркет’ брав участь в обговоренні та підготовці списку і, як і всі учасники ринку, прибрав ці товари зі своєї вітрини”, — повідомила пресслужба “Мегамаркета”.

У цьому списку опинився й роман Федора Достоєвського “Неточка Незванова” — історію про нелегку долю дівчинки-сироти в Кремлі розцінили як пропаганду ЛГБТ.

Окрім Достоєвського, до реєстру потрапили праці давньогрецького філософа Платона, бестселер “Маленьке життя” Ханьї Янагихари, роман Стівена Кінга “Воно”, “Декамерон” Джованні Боккаччо та багато інших творів.

“Якісь ‘z-патріоти’ створюють ради при напівдержавних організаціях, які намагаються ці списки якось систематизувати і взяти управління цензурою у свої руки. Щось забороняють у Генпрокуратурі, щось — у Роскомнагляді, щось — у Мін’юсті. Загалом, заборонців багато”, — зауважив Георгій Урушадзе.

Через зростання цензури російські видавництва змушені вдаватися до крайніх заходів. Щоб видати книгу Роберто Карнеро “Пазоліні. Померти за ідеї”, видавці замалювали чорною фарбою фрагменти, присвячені особистому життю режисера — відкритого гомосексуала.

Також замальовують у книгах і сцени з нібито гомосексуальним контекстом.

Інакше — гарантований штраф. Так, на 900 тисяч рублів було оштрафовано одне з найбільших російських видавництв — “Ексмо” — за комікс “Голуб Геннадій”. Підставою для адміністративного протоколу став монолог головного героя, в якому чиновники вгледіли “пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків серед неповнолітніх”.

“У цьому немає жодної пропаганди, у цьому є виховання почуттів і виховання толерантності. Але толерантність — це останнє, що цікавить російську владу. Вона хоче, щоб усі ходили по струнці, щоб не було жодних думок — ані в той, ані в інший бік. При цьому зрозуміло, що гомосексуальні стосунки в російській еліті досить поширені. Пошук ворогів — це дуже властиво диктатурі: когось оголосити ворогами й сказати, що якби не вони — все було б добре”, — вважає Георгій Урушадзе.

Сергій Громенко, історик, експерт “Інституту майбутнього”, зазначає, що книжковий бізнес дуже легко зруйнувати.

“Достатньо жорстко й медійно провести кілька точкових показових акцій — розгромити видавництва, книгарні, зруйнувати видавця, посадити одного автора — і тоді решта самі на себе накладуть такі самоцензурні зобов’язання. Це набагато, набагато дешевше, ніж відновлювати Главліт як інститут превентивної цензури. Це дозволяє фактично рабам керувати іншими рабами замість того, щоб наймати наглядачів”, — каже Громенко.

Невидима рука цензора: як працюють “експертні ради”

За дзвінком, за доносом чи за особистими переконаннями — саме так сьогодні виглядає механізм цензурування книг у Росії. Проте в Держдумі вирішили узаконити цей “неформальний” тиск і заснували так звану експертну раду при Російському книжковому союзі. Її офіційне завдання — “запобігання виданню й розповсюдженню книжкової продукції, що суперечить нормам чинного законодавства”. До складу ради увійшли представники від Роскомнагляду до Російської православної церкви.

Формально приписи ради носять рекомендаційний характер, проте на практиці її рішення можуть призвести до вилучення книг із магазинів і бібліотек.

“Ми про неї майже нічого не знаємо, окрім самого факту її існування. Ці люди діють із тіні. Ніхто не знає, на підставі яких критеріїв вони щось там роблять, вирішують, забороняють, дозволяють”, — каже Михайло Едельштейн.

Серед останніх гучних епізодів — ініціатива Ольги Ускової, підприємниці й засновниці компанії з розробки штучного інтелекту, яка нещодавно дебютувала як письменниця. Вона разом із групою авторів ініціювала перевірку нового роману Володимира Сорокіна “Спадок”. За її словами, у тексті було виявлено “навіть дитячу порнографію”.

“Це феномен антиросійської й антигуманної пропаганди. Відкрите й дуже талановите описання статевих актів із дітьми — російськими людьми, звісно. Огида й ненависть до російського ‘спадку’, що капає зі сторінок. Чесно скажу: я такої відкритої й талановитої гидоти давно не читала. Новий ‘Майн кампф’ — прямо з рук Corpus у Москві”, — написала Ольга Ускова у своїй соцмережі.

Книгу Володимира Сорокіна “Спадок” відправили на експертизу. У результаті в романі побачили пропаганду ЛГБТ. Твір вилучили з продажу, а на видавництво й друкарню наклали штраф у розмірі 4 мільйони рублів.

“Було поставлено завдання, і якщо їм доручили щось знайти — Сорокін для цього дає благодатне підґрунтя. У нього можна знайти все що завгодно. Роман б’є в нерв часу. Наприклад, там є розмова кочегарів, серед яких виявляється зек, і він згадував про те, як із його в’язниці мобілізували на війну. Він розповів, що мобілізували зеків на службу на бронепоїздах, а у всесвіті Сорокіна, в цій конкретній всесвіті, всі поїзди, весь рухомий склад — їдуть на людській плоті. І зек натякнув, що насправді його товаришів по камері мобілізовували не для служби, а для того, щоб стати тим самим паливом. Це досить прямий натяк на те, що відбувається зараз”, — констатує книжковий оглядач Микита Власенко.

Щоб у Росії ставало менше подібних “ненадійних” авторів, головою Спілки письменників було призначено помічника Володимира Путіна, колишнього міністра культури Володимира Мединського — більш відомого своєю скандальною книгою “Україна — ультранаціоналістична держава”.

“Головне завдання — зробити оновлений, можливо, в перспективі й об’єднаний союз Росії авторитетною й впливовою організацією. Членством у якій кожен із нас буде пишатися, членства в якій будуть добиватися, членський значок якої ми будемо носити без упередження, з гордістю й самоповагою”, — заявив Володимир Мединський.

Окрім пафосних заяв, він пообіцяв участь Спілки письменників у формуванні книжкового ринку, “очищенні магазинів від низькопробного чтива” та просуванні державних інтересів.

“Прихід Мединського — це радше знак того, що держава бере літературу під контроль, бере під крило. Можливо, відновиться якась система санаторіїв і будинків творчості для письменників, з’явиться якась ще державна премія”, — вважає Михайло Едельштейн.

“Мединський — символ того, що на книжкову індустрію продовжать тиснути вже за допомогою бюрократичного апарату. Спілка письменників, очевидно, стане ще одним цензурним органом, а не якоюсь порожньою організацією, якою вона була протягом десятиліть. Це зачистка — прибиратимуть будь-який натяк на незалежну думку. Людей витіснятимуть, а на заходи письменників на кшталт Прілєпіна, Акіма Апачева чи Олександра Пелевіна будуть зганяти публіку”, — вважає Сергій Лебеденко, письменник, автор книги “(Не)свобода”.

Крім того, в Держдумі обговорюють можливість повернення механізму ліцензування книжкових видавництв. Такий порядок діяв у Росії до 2001 року. Ініціатором виступило, як не дивно, Міністерство внутрішніх справ.

“Зараз книжки, загалом, може видавати будь-хто в Росії. Для цього потрібні лише якісь кошти. І, зрозуміло, це не подобається жодному з наших держорганів, бо якась крамола в будь-якому разі потрапить на полиці. Але якщо ліцензування введуть, то видавництв у Росії взагалі не залишиться, тому що очевидно: це ліцензування — дуже корумпована історія”, — вважає Сергій Лебеденко.

“За ліцензію платитимуть ті, кого ліцензують. І саме вони ж боятимуться. Ліцензію можна відкликати. Тобто це теж спроба досить малою кров’ю, по-перше, заробити грошей. По-друге, всіх вишикувати в лінієчку”, — прокоментував ситуацію Георгій Урушадзе.

Михайло Едельштейн вважає, що можливі найрізноманітніші кроки щодо посилення контролю над книжковим ринком:

“Тому що той вектор, який ми наразі спостерігаємо, показує: інтерес держави полягає в тому, щоб ворог не просочився на охоронювану ідеологічну територію. І держава вдаватиметься до різних кроків — включаючи пряме залякування, обшуки, вилучення книг, штрафи тощо”.

“Z-література” як заміна вільної думки

Водночас кремлівська цензура створила сприятливий ґрунт для розвитку “ультрапатріотичного” сегмента так званої “z-літератури” — особливо “z-поезії”. Порожні полиці потрібно було чимось заповнювати, і тому в єдиному пориві як досвідчені пропагандисти, так і раніше невідомі автори й поети почали штампувати ура-патріотичні твори. У них прославляють криваву злочинну війну проти України, захоплюються насильством і возвеличують режим.

“Ну ми ж не звірі — це батальйон ‘Азов’ звірі. Вони за Гітлера, вони люблять свастику, а їхній президент Зеленський — наркоман клятий, маріонетка на гумках у америкосів. Обіцяв зупинити війну своїм виборцям, а в підсумку вона тільки розгорілася”, — йдеться в уривку з твору “Тривожний вогонь” Дмитра Селезньова.

Він — військкор “Комсомольської правди”, який із початком війни став і письменником, випустивши “документальний роман” про фронтові будні.

Як пояснює сам автор, роман побудований на уявній розмові з українським другом, якому він нібито розповідає, хто винен у руйнуванні українських міст.

“Встиг обійняти їх і сказати: ‘Не …цить, браття’. Втім, вони й не думали …цяти”, — ці рядки взяті з твору “Щоденник добровольця” Дмитра Артіса — маловідомого автора, який пішов добровольцем на війну, а потім повернувся і почав виступати на літературних вечорах із так званою воєнною прозою.

“У будь-якій книгарні, на сайті, на презентаціях ми бачимо нових авторів — переважно з числа так званих учасників ‘СВО’. Очевидно, що ця нова фронтова література з правильними проросійськими наративами підтримується, вона просувається”, — констатує історик, експерт “Інституту майбутнього” Сергій Громенко.

У 2023 році вийшла збірка під назвою “Поеzія російського літа”. У ній — “творіння” понад 20 авторів, які виправдовують вторгнення Росії в Україну й прославляють донбаських сепаратистів:

“Чому під обстрілом танцюють чеченці?
Звідки у росіянина не черствіє серце,
Коли солдат гладить ошелешену кішку,
Що дивом вціліла, як він, після бомбардування?”.

“Один із приголомшливих — приголомшливих проміжних, ненавмисних, але так випадково отриманих — результатів цієї спецоперації — це поява справжньої вже плеяди поетів-фронтовиків, які за своєю якістю, талантом, масштабом, своєю ‘російськістю’ нічим не поступаються знаменитим поетам-фронтовикам Великої Вітчизняної війни”, — захоплено вихваляє цю поезію російська пропагандистка Маргарита Симоньян.

Пропагандисти цитували вірші зі збірки в телеефірах, а для популяризації серед широкої аудиторії її зробили безплатно — її можна було замовити через “Держпослуги”.

“Друкується багато сміттєвої ‘z-літератури’, але вона нікому не потрібна. Навіть коли намагаються роздати безплатною — ніхто не бере”, — зазначає Георгій Урушадзе.

Забута загроза: як Кремль недооцінив силу літератури

Сучасна Росія намагається відтворити механізм цензури — Главліт — за зразком радянського союзу. Але при цьому забуває, що, на відміну від тих, хто сидить у Кремлі, й їхніх посіпак, світ давно пішов уперед, а в читачів тепер є альтернатива. “Нові” пропагандистські автори, якими намагаються замінити неугодних владі, виявляються нікому не потрібними. Їхні низькопробні твори не читають навіть найвідданіші путіністи. Навіть у найбільшій книжковій мережі РФ визнають: попиту на патріотичну літературу — немає.

“Сучасні репресивні заходи й стимулювання цієї патріотичної літератури не призведуть до перебалансування ринку. Навпаки — вони його остаточно й безповоротно знищать. І потім, уже після путінських часів, доведеться фактично з нуля формувати попит на нову російську літературу”, — вважає Сергій Громенко.

Володимир Харитонов зауважує, що з доброю літературою важко конкурувати:

“Влада думає, що все можна вирішити грошима: ми заплатимо — нам напишуть хороші книжки. Але ні, так не буває”.

Контроль над книговидавництвом став останнім цвяхом, забитим путінською владою у розіп’яту на вівтарі диктатури свободу слова в Росії. Відродження практик радянської епохи демонструє, що література знову перетворюється на інструмент пропаганди та тотальної маніпуляції суспільною свідомістю. Зачистка книговидання — це спроба остаточно вбити критичне мислення й спотворити реальність. Це не просто боротьба з інакодумством — це системне придушення інтелектуальної свободи.

Читайте також: Операція “колективізація”: як українців за Союзу заганяли в колгоспне рабство