Фотографія набагато сильніша за кулю: швейцарський фотограф Гійом Бріке поділився побаченим на війні в Україні

Гійом Бріке — швейцарський незалежний військовий журналіст і фотограф.

6 березня 2022 року російські війська обстріляли автівку з наклейкою PRESS, у якій їхав Бріке. Це сталося біля села в Миколаївській області. Журналіст отримав ушкодження обличчя та передпліччя.

Після обстрілу російські військові обшукали Бріке, відібрали паспорт, гроші, особисті речі, знятий на фотокамеру матеріал і ноутбук. Тільки після цього відпустили. Бріке доїхав на авто до підконтрольної Україні території, де журналісту надали допомогу.

Але навіть після пережитого Бріке повертався до України знову, щоб закарбувати жахіття війни та показати їх усьому світу.

Гійом Бріке — гість програми “На грани” телеканалу FREEДOM.

Ведуча — Ксенія Смирнова.

— Ви висвітлюєте різні військові конфлікти протягом 20 років. Як війна проти України впливає на конфліктні зони по всьому світу? Як ви оцінюєте нинішню війну?

— Війна проти України свого роду унікальна за дуже довгий час. Я буваю в багатьох місцях світу, але настільки великих воєн я не бачив. Я був в Іраку, в Сирії. Але ніде лінія фронту не перевищує 1000 кілометрів. Це жахає.

Зараз лінія фронту в Україні стабільна. Але на початку я гадав, що Україна дуже швидко програє в цій війні. Багато хто думав, що в Україні велика армія, але вона дуже швидко закінчиться. І для багатьох людей і для мене стало великою несподіванкою, що українська армія і президент країни змінили все дуже швидко в цій війні.

Сила українців — це президент Зеленський, це дивує весь світ. Усі люди думали, що це актор, гуморист, а як президент політично він не такий хороший. Це виявилося не так.

Пам’ятаєте, як президент Франції Макрон на початку війни зробив пропозицію Зеленському: “Їдьте до Франції, рятуйтеся у Франції”. І Зеленський відповів: “Мені не потрібно таксі, дайте мені зброю”. Це дивовижна промова.

Ще я думав, що втілиться якийсь проєкт Путіна, як це було в Чехословаччині за радянських часів. І що все закінчиться за один тиждень. Але Зеленський не втік і проєкт Путіна виявився марним.

— Ми пам’ятаємо трагічну історію в Миколаївській області, коли вас обстріляли російські військові. Хочеться почути її від вас, як це сталося, які ваші враження про цих людей?

— Я ніколи не думав, що підійду так близько до російської армії. Я їхав із Кропивницького до Миколаєва. Проїхав український блокпост. А потім, напевно, потрапив на російську засідку. Вони вистрілили в мене з дуже близької відстані. Я спочатку не бачив цих чоловіків, це справді була засідка.

Я побачив кулю в моїй машині, одразу ж зупинився і вийшов з авто. Офіцер цієї групи говорив англійською. Я подумав, що це шанс для мене. Я вийшов з авто і побачив хлопця азіатської зовнішності. Перше що я запитав: “Ви росіяни чи українці?” Бо не було зрозуміло, я не знав, що це російська уніформа.

У цей час один із чоловіків відштовхнув мене і перше, що він зробив — вкрав мої гроші, миттєво. Я запитав: “Що ви робите? Я журналіст. Навіщо ти вкрав мої гроші?” Я ніколи не думав, що російські війська — це прості шахраї. Після коротких переговорів вони виклали всі мої речі біля моєї машини, забрали мої гроші, мій ноутбук, мій диск, мою апаратуру, мою їжу. Це смішно і трагічно. Але мені пощастило, що я не помер. Мені пощастило.

Але це не армія. Це злочинці.

— А ви зустрічалися з таким — коли вас спочатку пограбували, а потім намагалися зрозуміти, хто ви та що ви робите — під час військових конфліктів в інших країнах?

— Ніколи. Ніколи такого не було. Я зустрічав радикальне угруповання в Сирії й особисто підійшов до них стосовно фотографій. Але ніколи не крали мої гроші, ніколи. Так, дивилися мої відзняті матеріали, дивилися мої карти пам’яті або ноутбук. Але мої гроші і мою їжу — що це? Моя апаратура — освітлювальні прилади, спалахи та інші інструменти — все вкрали росіяни. У мене ніколи не було такої ситуації в інших країнах.

— Ви обрали дуже ризиковану роботу. Що змушує повертатися, що змушує ризикувати знову і знову, особливо після таких ситуацій, які ви вже описали.

— Це робота. Це як військові, поліцейські та пожежники — вони ж виїжджають на пограбування, на пожежі. Так, це небезпечна робота, але це моя робота — фотографувати факти.

— От лікарі, особливо хірурги, мають бути нейтральними до пацієнта, бо, якщо вони будуть усе проводити через свої емоції, вони довго не витримають. Те ж саме і з вашою професією. Ви бачите страждання людей, ви говорите з цими людьми. Як вам вдається справлятися, як вдається зберегти психічне здоров’я?

— Це складно. Але це наше завдання — бути в цих складних місцях. Адже війна — це і дуже цікавий час. На війні відбуваються жахливі речі. І водночас під час війни зустрічаються і чудові люди, незвичайні люди, які дарують життя. Це приголомшливо.

Україна зараз — це не та країна, яка була раніше. Україна зараз — чудова країна. Вона повністю змінилася, політично повністю змінилася. Навіть поліція повністю змінилася. Раніше в Україні були проблеми з корупцією. Зараз цього немає. Тому що війна змінює людей.

Так, вона жахлива, але з цієї війни Україна виходить прекрасною країною, повністю зміненою. Тепер це одна з найсильніших країн світу.

І люди змінюються. Раніше в Україні люди не любили політиків. Але тепер президент Зеленський щодня звертається до людей по телевізору. Вони люблять його. Я дивлюся на все — і бачу, що це не пропаганда, це реальність.

Після того випадку [з обстрілом] я виходив на вулицю і в магазині мені безкоштовно давали батарейки для техніки. Одна жінка дала мені сир у магазині. Це дивовижно. Люди змінилися повністю.

— Ви все ще вірите в людей після зустрічі з тими росіянами?

— Гадаю, що ці люди не мають розуміння іншої реальності, вони живуть у своєму світі й не знають іншої реальності. На планеті ж дуже багато різних “світів”. Вони ж просто дивляться свій телевізор і не уявляють, що таке життя в Україні зараз.

Я і своїм друзям у Швейцарії кажу: ваша реальність — не єдина реальність, а тільки одна з тих, що існують. Але мої друзі продовжують постійно критикувати Зеленського чи Путіна. Але дуже легко критикувати, живучи в розкоші, без проблем, у благополуччі. Але справжня реальність не така.

Усе, що критикують мої співвітчизники, — електрика дорога або газ дорогий. І все! Але в Україні або в інших місцях, де йде війна, люди втратили все, вони втратили свою землю, втратили синів — це жахливо. Ось яка реальність війни.

— А ви самі змінилися за роки висвітлення воєн?

— Так, я змінився, я сильно змінився, і змінююся весь час. Але дуже складно адаптуватися до цього в Європі.

— Ви вважаєте, що Швейцарія повинна була набагато більше підтримувати Україну. Тому що, хоч це і нейтральна країна, але нейтралітет має свої межі. Гітлер, Пол Пот, Сталін, а тепер Путін. І ви говорите, що сьогодні це нова боротьба з фашизмом, і тому нейтралітет не актуальний. Ви бачите, що ваша країна теж змінюється?

— Це велика проблема для моєї країни. Через роки правління Путін став схожим на Гітлера. Він депортував багатьох українців, як робив це Сталін. І як можна мати нейтралітет у цей час? Він неприйнятний.

Моя країна вела бізнес із Гітлером під час Другої світової війни — купували золото і багато чого експортували. І зараз така сама історія. За два місяці Швейцарія купила багато-багато [російського] золота. Російське золото їде в Дубай, а звідти — до Женеви. Це просто неприпустима ситуація.

Для мене нейтралітет до фашизму неможливий. Нейтральна країна — це добре, якщо ви є посередником під час переговорів України і Росії. Але зараз переговори неможливі. Путін не сприймає переговорів.

Цього разу все по-іншому, ця війна не така як інші.

— Що може змінити описане вами ставлення до війни, до ведення бізнесу з країною-агресором?

— Нещодавно я чув віцеспікера російської Думи, який говорив, що російська армія їхала до Києва, а після цього мала їхати до кордонів Польщі та зупинитися тільки на кордонах Польщі. І в планах росіян, а особливо Путіна, було включити Україну до складу Росії, що вб’є Україну.

Це не мирна “спеціальна операція”, це кримінальна операція.

І світ має змінити своє ставлення. Політики вже змінюються.

Я дивлюся на українських людей, українці дуже страждають. Багато дітей мертві, багато людей загинули на фронті. Багато матерів втратили синів на війні. Це жахливо.

І український народ знає, якщо не виграти цю війну зараз, вона повториться через 5 років, через 10 років. Путін ніколи не зупиниться. Єдина можливість зупинити це — Україна має виграти війну, це єдиний варіант. Виграти — це звільнити від російських військових і Крим, і весь Донбас. Звільнити всю країну.

Після цього Путіну — кінець. А в Україні настане мир, і в усьому світі — спокій.

— Нині ваша робота, ваші фотографії війни, людей під час війни мають той самий ефект на глядачів, який був і раніше? Люди як і раніше відкриті для того, щоб прийняти картинки, які ви їм показуєте в журналах, по телебаченню?

— Картинка набагато сильніша за кулю. Ви пам’ятаєте фото, де маленька дівчинка у В’єтнамі біжить дорогою, що вся у вогні? Ця картинка — це обличчя війни, і вона змінила обличчя війни.

Дуже важливо, щоб ЗМІ робили цю картинку для майбутніх поколінь. Це дуже важливо. Я знаю, що у воєнний час дуже важко, і військовим, і поліції, і службі безпеки, вони не дуже люблять журналістів. Але я був на багатьох війнах, і всі військові кажуть, щоб я робив фотографії на дорогах і біля військової техніки.

Але зараз час супутників і дронів, росіяни й українці мають картинку всієї ситуації, і тому журналісти сьогодні — це не проблема. Президент Зеленський розуміє це. 5 000 журналістів в Україні. Гадаю, що чим більше журналістів на фронті — тим краще. Це небезпечно, але це дуже важливо. Світ знає, що реальність війни дуже важлива.

Це робота журналіста — так, у мене можуть стріляти, і я розумію цей ризик. Я не відчуваю щастя від цього. Але цей ризик — моя робота. Військові їдуть на фронт із розумінням того, що можливо загинуть, але це їхня робота. Моя ж робота — робити фотографії, робити фільми.

І навіть якщо деякі фото не будуть використовуватися зараз, але через 10-20 років ці картинки вб’ють російський фашизм, щоб ніколи не забути ці кадри. Ніколи. Це дуже важливо.

— У вас є можливість знімати обидві сторони у війні, чи ви можете вибрати тільки одну сторону?

— Одну сторону. Військовим журналістам дуже складно працювати з обома сторонами.

На всіх війнах, коли ти працюєш з однією зі сторін, дуже складно фізично потрапити на іншу сторону. Я працював у Сирії і знімав сторону радикалів, а потім сторону протиборчих курдів. Це було можливо, тому що це ж група людей, не ціла країна, це не те саме. Але було неможливо, щоб я пішов у частину країни, яку контролює Башар Асад, я ніколи б не поїхав у частину Сирії, яка контролюється його режимом.

І я не намагаюся поїхати в Росію і ніколи не поїду туди.

— Ви були в Росії до війни, ви спілкувалися з цими людьми, бачили, як вони живуть. Раніше ця країна більш-менш була схожа на цивілізовану. То що ж їх так сильно змінило? Чому вони так підтримують Путіна, підтримують війну?

— Це складне питання, але зрозуміло, що не всі росіяни погані. Путін знищив усю опозицію, усю опозицію в журналістиці. Там є багато дуже сміливих людей. Але більшість [населення], з моєї точки зору, не є хорошими

Я не знаю, якою буде ситуація в Росії після Путіна. Я ніколи не думав, що він виграє цю війну. Я ніколи цього не уявляв. Для мене це неможливо. Гадаю, у них така сама ситуація. Після того, як Гітлер програв війну, німцям було соромно. Соромно перед українцями буде і росіянам.

Гадаю, коли після війни росіяни подивляться на своє обличчя в дзеркало, це буде дуже важкий час для російського народу, і він гряде.

— Як ви можете пояснити таку жорстокість російських солдатів? Це сильно відрізняється від того, що ви бачили на війнах в інших країнах? Я маю на увазі Сирію, Ірак.

— З одного боку, все дуже схоже, але все залежить від освіти. Людям з освітою набагато складніше проявити жорстокість. Але війна робить людей жорстокими. Не впевнений, що тільки війна, гадаю, що проблема в освіті.

Я дивився на того хлопця азіатської зовнішності, який проявляв агресію до мене, здається, бурят. Цей хлопець — просто психопат. Він дивився на мене з великою посмішкою, а його очі… Я не знаю, що в нього були за думки, але він постійно дивився на мене з широкою посмішкою. Цей хлопець був першим, хто вкрав мої гроші. І цей хлопець — убивця. Гадаю, що він убив багато людей пізніше. І він був задоволений від того, що він робить. Це бажання вбивати.

Для мене це не військові, а злочинне угруповання. Гадаю, що в російській армії дуже погана освіта. Це навіть не просто відсутність освіти, це спосіб життя. Для мене це злочинці та криміналітет.

— Ви бачили багато смертей, багато вбитих дітей, багато людей, які плачуть. Ви коли-небудь плакали, коли виконували свою роботу? Що змусило вас плакати востаннє?

— Я плакав цілу годину, коли побачив маму, коли український солдат повертається додому мертвим. Коли я робив ці фотографії, я плакав увесь час. Це був останній раз, коли я плакав. Ця мама змінила мене.

У листопаді я проїхав увесь південний схід в Україні — в один і в інший бік. І був на похоронах, кладовищах, дивився на всі ці села, на прапори на могилах. Це дуже сильно мене змінило. Уся Україна атакована, у всій Україні смерті та руйнування.

— На яку наступну війну ви плануєте поїхати?

— Наступні два тижні я буду в Україні. Це буде моя наступна робота.