“Грузія обирала свободу — і обере знову”: Ніно Робакідзе про медіа, репресії та стійкість громадянського суспільства

Ніно Робакідзе — грузинська активістка та медіаекспертка, фахівчиня у сфері свободи слова та безпеки журналістів.

Очолювала міжнародну організацію IREX/Грузія, де займалася програмами підтримки та захисту журналістів і протидії пропаганді. Керувала медіапрограмами в “Transparency International Грузія” та займалася комплексними дослідженнями й оцінкою медіасередовища в Грузії та країнах Східного партнерства Європейського Союзу. Має понад 15 років досвіду в журналістиці та медіаменеджменті.

Ніно Робакідзе — гостя нового випуску програми “Люди доброї волі” на телеканалі FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

https://youtu.be/nYYIzLECHn4?si=-2nz0DNkAKwfCFUc

Насильству дали “зелене світло”

— Ніно, перше запитання, яке вам, напевно, ставлять майже всі, кого ви зустрічаєте в Україні: як у Грузії? Чи все так страшно, як іноді нам здається звідси?

— Знаєте, не завжди можна побачити всю ситуацію загалом. І, можливо, іноді виникає відчуття, що ти перебуваєш у більшій безпеці, ніж є насправді. Але я дуже пишаюся тим, що не тільки я, мої близькі друзі чи члени моєї родини, а й більшість представників грузинського громадянського суспільства, медіасередовища, журналісти, молоді активісти вирішили залишитися в Грузії.

Коли бачиш масштабний тиск на громадянське суспільство всередині країни, у тебе завжди є вибір — виїхати. Тим більше грузинське громадянське суспільство було дуже добре пов’язане із західними країнами. Ці люди цілком могли б виїхати й почати працювати в іншому місці. Уже шість років тиск посилюється щодня. І я дуже пишаюся тим, наскільки стійким виявилося грузинське громадянське суспільство.

Думаю, рішення, яке кожен ухвалював індивідуально, вплинуло і на загальний дух. Тому що ти, твої друзі, твої колеги, правозахисники, які щодня захищають права людини, залишаються на місці. Отже, там усе ще можна бути та робити роботу, яку необхідно виконувати. І це створює особливий дух стійкості.

За останні півтора року ми побачили понад 50 нових законів, ухвалених лише з однією метою — придушити й атакувати свободу висловлення думок, свободу медіа, свободу зібрань, свободу мирного протесту в країні. І це дуже страшно. А якщо подумати про те, що така маленька країна, як Грузія, зараз має більше політичних в’язнів на душу населення, ніж Росія, це дає уявлення про напруження всередині суспільства.

— А так було за другого президента Грузії Едуарда Шеварднадзе? Чи було коли-небудь у сучасній історії Грузії щось подібне?

— Якщо подивитися на сучасну історію Грузії, то це безпрецедентно. За Шеварднадзе, звісно, це був період багато в чому ще радянського типу, і там були величезні проблеми. Але уряд Шеварднадзе ніколи не ігнорував права людини, свободу висловлення думок і свободу зібрань тією мірою, якою це робить нинішній режим.

Уперше в сучасній історії Грузії в нас є журналістка, яка перебуває в ув’язненні з політичних мотивів. Це Мзія Амаглобелі, якій висунули абсурдні кримінальні обвинувачення, і вона вже 16 місяців перебуває у в’язниці.

Це безпрецедентно для історії Грузії — масштаб безкарності злочинів проти журналістів, представників громадянського суспільства і проти звичайних громадян.

Я впевнена, ви знаєте, наскільки масштабним було придушення мирних протестів наприкінці 2024-го та на початку 2025 року. Сотні людей були поранені, у тому числі тяжко, включаючи журналістів і звичайних громадян.

Є лише кілька випадків, коли розслідування формально почалося. Але по суті нічого значущого там не відбулося. Лише в одній справі були затримані кілька співробітників Міністерства внутрішніх справ. І це навіть не верхівка айсберга.

Ми бачимо, що насильству проти громадських активістів і звичайних людей фактично дали широке “зелене світло”. Я спостерігаю за цими процесами вже дуже давно, щонайменше 25 років, і для мене це безпрецедентно.

— Ніколи не було й того, щоб президент Грузії сидів у в’язниці.

— Це теж частина проблеми. Після Шеварднадзе в Грузії відбулася революційна зміна влади, потім президентом став Міхеїл Саакашвілі. Тоді був зроблений політичний крок у бік єдності нації. Тому президент Грузії та високопосадовці влади залишилися недоторканними: вони мирно пішли, а не стали стріляти в мирних протестувальників, не застосовували зброю проти революції.

Зараз ми навіть не можемо говорити про те, чи є справа Саакашвілі виправданою чи ні, тому що в країні немає незалежної судової системи. Поки не буде політично незалежної судової системи, незалежного слідства та прокуратури, не можна говорити, що у справі Саакашвілі є щось значуще з погляду правосуддя.

Я вважаю, що всіх політичних в’язнів ми називаємо політичними саме тому, що вони не мали шансу на справедливий суд. Вони перебувають у в’язниці з політичних причин.

Чотири роки послідовного спротиву

— Я був у Тбілісі багато разів — ще на початку своєї журналістської кар’єри, у 2007 році. У 2008 році там були величезні протести, тривав другий термін Саакашвілі, він переобирався. Пам’ятаю мітинг на іподромі: відчуття було таке, ніби половина населення Грузії приїхала туди. Та енергія протесту незабутня. Чому грузини пішли з вулиць зараз?

— Якщо порівнювати ті протести з тим, що відбувається зараз, то масштаб навіть неможливо зіставити. Протести, які були викликані російським законом у 2023 і 2024 роках, були величезними. Можна сказати, там була фактично половина Грузії. Це було набагато масштабніше. І це був протест, організований і рушійною силою якого були не стільки політичні сили, скільки громадянське суспільство.

Ідея була не в тому, щоб обрати когось чи проголосувати за когось. Ідея була в тому, що Грузія повинна бути вільною країною, повинна жити без російських законів і далі йти демократичним шляхом.

Але, мені здається, є нерозуміння щодо того, коли почалася остання хвиля грузинських протестів і чи зникла вона взагалі. Наприклад, сьогодні 535-й день (станом на 16 травня 2026 року, — ред.) безперервних щоденних протестів на проспекті Шота Руставелі в Тбілісі. У звичайні дні ввечері там може бути близько 500 людей, але щосуботи проходять великі марші. Якщо розуміти, що це триває вже понад рік, очевидно, це не можуть бути одні й ті самі 500 людей.

А якщо подивитися на цифри — скільки людей були оштрафовані або затримані за мирний протест на вулицях, — то вони дуже значні.

Є злість і обурення громадянського суспільства, але зараз нам бракує насамперед політичної організації. Крім того, інститути громадянського суспільства, які в певний момент вели ці процеси, зараз виснажені. Їм бракує ресурсів. За останній рік вони переважно працюють добровільно. У Грузії зараз дуже важко отримати будь-яку міжнародну допомогу чи фінансування. Усе це фактично криміналізовано. Але протести не зупиняються.

Мені здається, що грузинське громадянське суспільство інстинктивно підтримує цей рух — до того моменту, коли хвиля знову стане більшою. З лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, майже чотири роки грузини масово виходили на вулиці з різних причин. Але зрештою все це було заради того, щоб Грузія залишалася проєвропейською, антиросійською, на шляху демократії та свободи. Це чотири роки послідовного, системного спротиву.

Зараз, мені здається, ми перебуваємо у фазі, коли громадянське суспільство перегруповується, перебудовується, знаходить нові низові рухи й організовується навколо них. І також формулює власний наратив. Добре, ми проти цього режиму. Але що ми хочемо робити? Яку Грузію ми хочемо бачити в майбутньому? За яку Грузію ми боремося? З мого погляду, саме в такій фазі ми зараз перебуваємо.

Це, звісно, дуже важко. І поки немає чіткої відповіді: програємо ми чи переможемо. Я не налаштована песимістично. Якщо подивитися на історію Грузії, то щоразу, коли в Грузії з’являлася реальна можливість бути вільною, вона обирала свободу. Я думаю, що цей момент настане. Ми не сприймаємо Грузію як країну, яка назавжди залишиться в цій автократії.

Медіа стали нервовою системою суспільства

— У тому, про що ви говорите, критично важлива роль медіа. Ви великий фахівець у цій галузі. Чи вдається це вашим колегам-журналістам у Грузії — створювати горизонтальні зв’язки й підтримувати людей у такій ситуації?

— Зараз дуже цікаво спостерігати за розвитком медіа в Грузії. З одного боку, є обмежувальні закони — влада дуже намагається атакувати медіа і тиснути на них якомога сильніше.

Ще однією великою проблемою стало те, що фінансування з боку уряду США дуже серйозно підтримувало грузинські медіаорганізації та незалежні медіа всередині країни. Я сама раніше працювала в міжнародній неурядовій організації, яка підтримувала розвиток медіа в нашій країні. І ця підтримка зникла понад рік тому. Тому було очікування, що медіа просто помруть за один день, але сталося щось справді несподіване.

Грузинські медіаорганізації розпочали дуже цікаву кампанію “Сінатле Медіа”, коли 22 локальні медіаорганізації (як центральні, так і регіональні) об’єдналися. Вони намагаються підтримувати одна одну фінансово, а також у проведенні спільних кампаній і взаємодопомоги, коли потрібна адвокація, юридична підтримка.

Солідарність між професійними незалежними грузинськими медіа — справді явище, що дуже надихає. Мені здається, саме це теж допомогло їм вижити. Тому що в тебе може бути не так багато грошей, і багато журналістів зараз працюють майже без оплати. Але вони все одно вирішили залишитися в країні, продовжувати свою роботу і щодня бути там — під постійною, системною атакою з боку режиму.

Жодна грузинська незалежна журналістська організація не зникла і не припинила роботу. Навіть я не очікувала, що саме вони виявляться найстійкішою частиною громадянського суспільства.

З іншого боку, громадянське суспільство — це не лише медіа чи неурядові організації: незалежні медіа, НУО, громадські активісти, неформальні групи, академічне середовище. І до цієї кризи всі ці частини працювали кожна сама по собі. А зараз вони зрозуміли: ми більше не можемо бути випадковими партнерами — ми повинні бути єдиним фронтом, тому що свободи, які ми захищаємо, — це свободи для всіх. У країні не може бути незалежного академічного середовища, якщо немає незалежних медіа. І навпаки.

Зараз режим також намагається атакувати незалежні освітні інституції. Оголошена велика реформа, і існує потужний рух, який намагається захистити насамперед один державний університет — Державний університет Іллі. Це дуже важливий маяк свободи в академічному середовищі країни.

Зараз є розуміння, що ми більше не можемо діяти розрізнено. Нам потрібні міцніші й більш осмислені форми співпраці. І в цьому сенсі медіа справді відіграють ключову роль: вони поєднують різні групи, допомагають вибудовувати горизонтальні зв’язки й, по суті, стають своєрідною нервовою системою всього суспільства.

— Чи вдалося режиму вибудувати вісь пропаганди в Грузії?

— Мабуть, саме це в режиму виходить найкраще. Але це не те, що вони самі винайшли. Основні наративи були запозичені з російської пропаганди. Іноді навіть неможливо зрозуміти, де російський пропагандистський наратив, а де наратив самого режиму.

Крім того, вони багато років дуже охоче вчилися в Угорщини, і між ними також відбувався обмін досвідом. Угорські фахівці консультували наших пропагандистів. Тобто в цьому плані в них величезні ресурси — гроші, зв’язки, можливості. Вони використовують проти громадянського суспільства найрізноманітніші технології: наприклад, камери спостереження з Китаю, тактики з Білорусі, програми розпізнавання облич і так далі.

Пропаганда була однією з ключових частин механізму захоплення держави. Тому ми сприймаємо її не просто як пропагандистські медіа, а як інструменти захоплення держави. Вони безпосередньо пов’язані зі структурами режиму і керуються ними.

Довго це працювало успішно, але зараз ми бачимо інше: сотні тисяч людей були на вулицях, а ці пропагандистські мережі мовчали й, зрештою, вони дуже швидко почали втрачати аудиторію. Навіть тих, хто раніше їх підтримував і вірив. Навіть цим людям було цікаво побачити, якою є реальність, коли на вулицях відбувається криза.

Якщо подивитися, як під час кризи зростала аудиторія незалежних онлайн-медіа, то можна легко зрозуміти: ця криза створила для них можливість завоювати довіру тієї аудиторії, до якої вони раніше ніколи не могли дотягнутися.

Поки ще можна щось змінити — не можна відступати

— Ви згадали, що багато активістів і ваші колеги залишаються в Грузії, попри небезпеку. Для мене в цьому немає загадки: важко виїхати з Грузії. Та прив’язаність до своєї землі, яку я бачив у грузинів, — унікальна. А вам не страшно? Ви почуваєтеся в безпеці в цій країні?

— У якийсь момент я дуже переживала за свою родину. Моїм дітям 6 і 12 років, і вони, звісно, не можуть до кінця розуміти, що відбувається в країні. Я дуже хвилювалася, що вони можуть побачити якісь пропагандистські матеріали — наприклад, сюжети про мене, моїх колег або щось подібне.

У якийсь момент прихильники режиму та пов’язані з ним структури розгорнули масштабну кампанію тиску: людям телефонували серед ночі та систематично їх переслідували. Це тривало майже місяць. Іноді вони телефонували навіть маленьким дітям активістів. Ці дзвінки були класичною формою цькування, формою тиску. Звісно, я переживала. Це справді вибиває з колії, адже постійно почуваєшся в небезпеці.

Але я знала: якщо в той момент кудись поїду, мені не стане легше. Щоразу, коли я виїжджала кудись на тиждень або два, у мене все одно було відчуття, що зараз там відбувається щось ще гірше. Це мій особистий досвід.

Якщо говорити ширше, то мені здається, серед грузинів є така рішучість: поки це можливо, ми залишаємося тут. Звісно, я нікого не засуджую і не кажу, що ніхто не поїде і всі зобов’язані залишатися. Я знаю людей, які вирішили залишити країну, тому що проти них уже були висунуті кримінальні обвинувачення, тривали розслідування, і вони перебували під повним тиском.

Але, можливо, грузинське суспільство чогось навчилося на досвіді Білорусі: виїхати — ще не означає, що життя стане легшим. Еміграція не розв’язує твої проблеми автоматично. Ми бачили те саме на прикладі азербайджанських активістів і журналістів: коли вони опиняються за межами країни, то зв’язок із тим, що відбувається, поступово слабшає.

Думаю, зараз у багатьох є відчуття: поки ми тут, поки в нас є сили й можливість діяти, боротьба не закінчена. І якщо ще можна щось змінити — отже, не можна відступати. Потрібно робити все, що в наших силах, поки це взагалі можливо.

Читайте також: Європі потрібні сильні українські ЗМІ — інтерв’ю з медіаексперткою Йоанною Кравчик