Навіщо Путіну “побєдобєсне” шоу під Кремлем у розпал війни — думки експертів і глядачів FREEДОМ

Міністерство закордонних справ України опублікувало заяву з нагоди 80-ї річниці перемоги над нацизмом. У документі підкреслюється, що в боротьбі за свободу та мирне майбутнє брали участь усі народи колишнього СРСР і держави антигітлерівської коаліції. Водночас сучасна Росія намагається привласнити собі заслуги у розгромі нацизму, підміняючи пам’ять пропагандою. Кремль використовує тему Перемоги для виправдання власної агресії, розв’язаної проти України.

Як зазначено в заяві, парад 9 травня в Москві давно втратив зв’язок з історичним контекстом: він прославляє не перемогу 1945 року, а мілітаризм сучасної Росії.

Навіщо Кремль стирає з історії мільйони українських жертв?

Ще у грудні 2010 року Володимир Путін вперше заявив, що “у Другій світовій війні Росія перемогла б і без України”. Відтоді він неодноразово повторював цю тезу в різних варіаціях. Останнім часом знову стверджує, що “найбільше на вівтар Перемоги поклала саме Росія”.

Фронт Другої світової війни двічі перетинав територію України. Було зруйновано 700 міст, знищено та спалено майже 28 тисяч сіл. За різними оцінками, Україна втратила близько 8 мільйонів людей: 5 мільйонів цивільних та 3 мільйони військових. Кожен четвертий солдат Червоної армії був українцем. Із 35 мільйонів мобілізованих у СРСР з 1941 по 1945 роки майже 7 мільйонів були вихідцями з України. Українці також воювали в рухах опору та арміях союзників. Сім командувачів фронтами та арміями були українцями, 2102 особи отримали звання Героя Радянського Союзу. Легендарний льотчик Іван Кожедуб, уродженець Чернігівської губернії, тричі був відзначений цим званням.

“Дуже важливо пам’ятати, що вся Україна була окупована під час Другої світової війни. Мільйони українців не лише зазнавали переслідувань з боку нацистів, але й воювали в Червоній армії. І обурливо з боку Володимира Путіна приписувати Росії перемогу над нацистською Німеччиною. І ще гірше — використовувати риторику тих часів для нападок на Україну, яка, на відміну від Росії, є демократією”, — заявив міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський.

Сьогодні дві третини росіян переконані: СРСР міг би перемогти і без допомоги союзників. Пропаганда стверджує, що Захід зволікав з відкриттям другого фронту і надсилав “мало й пізно”. Насправді ж уже 12 липня 1941 року в Москві було підписано радянсько-британську угоду про спільні дії проти Німеччини.

У червні 1942 року СРСР офіційно приєднався до американської програми ленд-лізу: постачання включали танки, літаки, джипи, вантажівки, обладнання, пальне й навіть платформи для “Катюш”, змонтовані на американських “Студебекерах”. Ці сторінки історії нині навмисне стираються.

Поки Дмитро Медведєв сьогодні погрожує Великій Британії війною і називає її “вічним ворогом”, ще 15 років тому на Червоній площі разом із росіянами йшли військові зі США, Франції, Великої Британії та Польщі. Тоді особливу увагу приділяли спільній зустрічі на Ельбі.

9 травня 2024 року на путінському параді на Червоній площі маршували вже учасники “спецоперації”. Ті, хто поїхав убивати, грабувати й ґвалтувати за гроші. Їх Кремль називає “героями” та “елітою”.

Масштаби абсурду важко переоцінити. Співачка Валерія виконує пісню до 9 травня на тлі зруйнованого міста у вечірній сукні. У дагестанському дитсадку “Родничок” малюки маршують із іграшковою зброєю. А в окупованому Мелітополі встановлюють бюст Сталіну — диктатору, на чиїх руках кров мільйонів. Усі ці акції не мають стосунку до пам’яті про загиблих. Вони розраховані на внутрішню аудиторію.

А парад — це ще й демонстрація загрози зовнішньому світові: танки, БМП, реактивні системи залпового вогню “Град” і “Смерч”, техніка з РЕБ.

Цього року на парад прибули 27 іноземних лідерів, включно з головою КНР Сі Цзіньпіном і президентом Сербії Александром Вучичем. Серед присутніх також були представники частково визнаних Абхазії, Південної Осетії та Палестини.

Утім, на тлі повномасштабної війни проти України, що триває вже понад три роки, склад іноземних гостей виявився значно скромнішим у порівнянні з попередніми ювілейними датами. Наприклад, у 2005 році Москву відвідали 57 глав держав, і тодішні урочистості позиціювалися як символ відкритості Росії світові та міжнародної співпраці.

Під час свого виступу на Червоній площі Володимир Путін акцентував на внеску Китаю в перемогу над Японією у 1937–1945 роках, підкреслюючи союзницькі відносини між СРСР і КНР у той період.

У параді взяли участь близько 11 тисяч російських військових, зокрема близько 1500 учасників бойових дій проти України, а також представники армій так званих “дружніх країн”: М’янми, Монголії, В’єтнаму, Єгипту, КНР, Лаосу.

За урочистостями також спостерігали офіцери армії Північної Кореї, яка бере участь у прямих бойових зіткненнях із ЗСУ. Втім, армія КНДР на марші представлена не була.

Думки глядачів FREEДОМ

Що ви думаєте про “побєдобєсіє” Путіна під час війни Росії проти України? Таке запитання телеканал поставив своїм глядачам. Найпопулярніші відповіді були озвучені у прямому ефірі:

• “Путін блюзнірськи прикривається 9 травня для досягнення своїх кривавих і безумних цілей — захопити всю Україну та добити РФ! Бо фашистсько-нацистська ‘СВО’ саме доб’є Росію. А разом із нею — всіх, хто нині стояв 9 травня поруч із новим Гітлером — Сі, Лукашенком та іншою політичною тусовкою. Історичний бумеранг ударить по всіх ‘z-країнах’ ще сильніше, ніж свого часу по Німеччині. І тоді самі росіяни (ті, хто виживе) проклянуть Путіна та його лицемірство назавжди. Але буде пізно. Бо ліквідувати Путіна треба було ще тоді, поки він був живий”;
• “Головна і справжня мета Путіна — дотягнути до кінця свого підлого життя і потягти за собою в пекло всю свою ‘країну’ та всіх росіян”;
• “Воєнний злочинець Путін досяг своєї мети — до нього приїхали купи лідерів країн. А головне — Україна погодилась на його ‘перемир’я’, що дало йому змогу спокійно провести свій ганебний ‘парад’! Замість того щоб ударити на повну силу по всьому фронту, скориставшись оголошеним РФ ‘перемир’ям’, Україна вирішила ‘теж не стріляти'”;
• “Це не парад, а дешева показуха, танці на кістках. Раніше танцювали на могилах мільйонів жертв сталінських репресій і загиблих у Другій світовій війні, а тепер — на кістках ‘СВОшників’. Трагікомедія з режисурою ФСБ”.

Думки експертів 

Як Кремль використовує 9 травня для виправдання сучасної агресії? Чому деякі лідери все ж приїхали на парад до Москви, попри війну? Яка політична логіка стоїть за участю Вучича і Фіцо в параді на 9 травня в Москві? На ці та інші запитання в ефірі телеканалу FREEДОМ відповіли: 

• Дмитро Левусь, політолог-міжнародник, експерт Центру “Об’єднана Україна”;
• Катерина Марголіс, художниця і письменниця; 
• Василь Павлов, військовий історик, голова ГО “Центр мілітарної історії”, старший лейтенант ЗСУ.

ДМИТРО ЛЕВУСЬ: З Європи до Москви поїхали ті, у кого “шкурний” інтерес

— Бажання деяких політиків усе ж таки опинитися на Червоній площі — це не політична сліпота, бо все більш ніж конкретно і визначено. За три роки вже давно можна було розібратися, навіть якщо на початку була якась наївність чи сліпота — особливо в європейських лідерів.

Міністерство закордонних справ України 7 травня оприлюднило заяву щодо участі військових підрозділів у цьому так званому параді: це співучасть, це відбілювання агресора. І кожен, хто хотів би розібратися, — розібрався б і почув би.

Можна було почути і звернення президента України Володимира Зеленського, який просто на Хрещатику показав народний меморіал, де стоять прапорці в пам’ять про жертв, яких убила Росія. Тому що тут казати — усе абсолютно гранично очевидно. Це не політична сліпота, це усвідомлений вибір. Вибір на користь зла — і точно не європейських і не гуманістичних цінностей.

Країни, які беруть участь у цьому параді, і ті, чиї солдати зараз топчуть Червону площу, не є нейтральними. Вони не можуть бути посередниками або моральними авторитетами, які говоритимуть про необхідність завершення війни. Вони вже зробили свій вибір.

Насправді йдеться про шкурний інтерес — це більш ніж очевидно. Наприклад, Вучич — керівник Сербії. Хоча Сербія і розташована географічно в Європі, наразі не є членом Європейського Союзу. Ба більше — дії Александра Вучича — це не протестний жест, а цілком конкретна політична позиція. Тобто мова не про сліпоту, а про обрану сторону.

Його країна, хоча історично і тяжіє до Росії, прагне вступити до Європи. Чому? Бо це вигідно. Це — стандарти, це вихід з тієї ізоляції, в яку загнали країну попередні правителі.

Втім, настільки нахабно ігнорувати цілком конкретні попередження — це вже показник. Можна згадати, що Китай розглядав Сербію як плацдарм для просування в Європу. І нинішня поїздка цілком пояснюється бажанням Вучича зустрітися і з Сі, і з Путіним та виторгувати преференції — насамперед для себе, а не для Сербії. Дуже показово, як він говорить про “вдячність Росії за невизнання Косова”, хоча й Україна також не визнала незалежність Косова. Але це лукавство.

Або візьмімо прем’єра Словаччини Роберта Фіцо, який діє прямо всупереч політиці Європейського Союзу. Тут чітко простежується конкретний інтерес — постачання до Словаччини російських нафтопродуктів і газу, де, ймовірно, є корупційна рента. Він знає, за що торгується, коли їде.

До речі, Росія, яка волає про “історичну правду”, абсолютно не переймається історією зі Словаччиною. Як і сам Фіцо не згадує, що Словаччина була союзником нацистської Німеччини у 1941 році й брала участь у вторгненні в Радянський Союз. Натомість зараз Фіцо розповідає, звідки прийшла “свобода” і яка “правда”. Йдеться про конкретні аморальні дії аморальних лідерів формально європейських країн, які свідомо обрали сторону зла.

Насправді і Фіцо, і Вучич думають про своє політичне майбутнє. У них були підстави вважати, що проблеми, навіть якщо виникнуть, — вирішувані. Поки що Європейський Союз нікого не карав за подібні дії. Скільки років Орбан паразитує на європейському бюджеті, перетворивши країну на економічно неуспішну — і при цьому постійно щось виторговує. Але він уміє вчасно дати задню. А тут, очевидно, також великий шкурний інтерес і надія, що жодних серйозних санкцій чи заходів не буде.

КАТЕРИНА МАРГОЛІС: Росія поводиться за “поняттями” найсильнішого у в’язниці

— Парад у Москві — це демонстративна подія, виклик усьому цивілізованому світу. Це головний день того самого культу ‘побєдобєсія’, яким устелено шлях до цієї війни, до цієї агресії. Ця агресія водночас покликана замаскувати попередні агресії, перевернути реальну історію Другої світової війни — і через мілітаризм, який уже десятки років наростає, привчити населення до думки, що постійна війна — це норма.

Це, звісно, не норма — всі ці немовлята в пілотках і ‘коляски’ ми спостерігаємо вже не перше десятиліття.

Саме Сталін із Гітлером розв’язали цю війну. І вся ця історія, починаючи зі слів ‘Велика Вітчизняна війна’ — якої не існує, бо є Друга світова, — уся історія, яка викладалася і засіла в головах не одного покоління радянських і пострадянських людей, а також і західних, — настільки перекручена, настільки брехлива, що знадобиться дуже багато часу й зусиль, щоби все це впорядкувати.

Недарма саме це стало предметом резолюції Європарламенту в січні цього року: спотворення історії використовується як інструмент для виправдання та обґрунтування вторгнення в Україну. А далі — куди завгодно.

Російський фашизм, або ‘рашизм’, — особливий різновид фашизму — ще вивчатимуть не одне десятиліття. Він прикривається якимись ідеологіями, але перебуває поза мораллю. Тому говорити про цинізм уже безглуздо — цинічнішого за те, що роблять росіяни в Україні, уявити важко. Такі ‘дрібниці’, як Mercedes на параді — це просто демонстрація: нам плювати на власні принципи. Це менталітет зони: усе, що нам зручно — ми робимо за правом сильного. Нас ніхто не питатиме. Ми не зобов’язані відповідати навіть власним задекларованим принципам — усе це неважливо. Ми — господарі життя. Це примітивна, фізіологічна, печерна позиція, яка не потребує ані глибини, ані обґрунтувань.

Через 80 років живої пам’яті майже не залишилося. Пішли ті, хто реально пам’ятав. Ну так, сидів там 99-річний ветеран. Що він зараз може пам’ятати чи сказати проти цієї ‘місцевої перемоги’?

Історія Другої світової війни та участь СРСР у ній невіддільні від історії ГУЛАГу, який функціонував паралельно. Це не окремі реальності — це сполучені судини.

Коли грали в ‘штаб-бати’, ГУЛАГ не припиняв роботу. Людей відправляли до таборів, а з таборів — повертали для формування військових корпусів. Наприклад, поляків. Це дуже схоже на те, що відбувається зараз. В’язниця й ГУЛАГ завжди були ресурсом і інструментом.

ВАСИЛЬ ПАВЛОВ: Росія стирає пам’ять про українців у Другій світовій

— Моє особисте ставлення до Другої світової війни формувалося зі спогадів моїх реальних дідів. Плюс — накладена історія, яку я намагаюся досліджувати як історик, як людина, якій це хоча б цікаво.

Тому якщо ми говоримо про війну, ми повинні пам’ятати всіх. Ми повинні пам’ятати і тих, хто дійшов, і тих, хто не дійшов. Українську кров ми можемо знайти в Другій світовій війні всюди. Ми можемо знайти її на пляжах Нормандії, на пляжах Іводзіми, на берегах Дніпра, в Поліських лісах.

Тобто українці воювали скрізь. І воювали скрізь дуже якісно, дуже гідно — якщо взагалі доречно таке говорити у стосунку до війни.

Ми можемо навести статистику. Із шести командувачів танковими арміями Радянського Союзу троє були українцями — тобто 50 відсотків. Я вже не кажу про командувачів фронтами. Із двох тричі Героїв Радянського Союзу один був українцем. Із чотирьох осіб, які водночас були Героями Радянського Союзу і повними кавалерами ордена Слави, двоє — українці. Це якщо ми говоримо лише про радянсько-німецький фронт.

Якщо ж говорити про українців у Другій світовій загалом — усе набагато серйозніше й глибше, ніж ми звикли чути.

Російський фашизм — це набагато ближче до реальності, ніж те, що намагаються зобразити професійні політологи. А якщо говорити про те, що вони зараз роблять із пам’яттю про Другу світову війну, то це просто класична термінологія маніпуляцій пам’яттю. Вони просто стирають українців. Вони просто нас забувають, про нас не говорять, нас не згадують. Це — технологія.

Ви ще не бачили їхніх сучасних шкільних підручників, де бойові дії на території України взагалі не існують. У них війна починається під Брестом, потім іде Москва, Сталінград, Курська дуга і Берлін. Усе, що відбувалося на території України, просто викреслено навіть зі свідомості школяра, не кажучи вже про глибші рівні.

Хоча російські історики дуже серйозно підходять до дослідження бойових дій на території України. Тільки препарують вони це під себе, для себе. У нас, на жаль, в Україні немає таких глибоких досліджень, які в Росії з’явилися хоча б за останні два роки, присвячені операціям на території України. Вони це досліджують, вони це використовують, бо пам’ять про будь-яку війну — це насамперед бойовий досвід, який можна застосувати зараз.

Російська влада готує мобілізаційний ресурс. Їм справді на все начхати. Вони хочуть, щоб через 5–10 років у них були люди, готові виконувати будь-які накази. І вони спрямовують на це всі зусилля, не зважаючи ані на вартість, ані на зміст. Головне для них — результат.

Використання історичних аналогій і сучасних технологій рано чи пізно вдарить по всіх. Історія, на жаль, зіграє тут найстрашнішу роль.

Путін відзначився, вигадуючи “оборону Мінська”, якої просто не існувало. Мінськ було здано на п’ятий день війни. Його просто здали. Там не було боїв. Шість радянських механізованих корпусів згоріли в топці війни ще до Мінська, в районі Білостока. Але щоб зробити моральний подарунок Лукашенку, вигадали “оборону Мінська”.

Водночас, як я вже казав, усе, що відбувалося на території України, взагалі не згадується. Хоча 60% німецьких дивізій, які воювали на Східному фронті, були знищені саме на території України.

Ніхто з них зараз на чистому патріотизмі, як це було за Радянського Союзу, не пішов би. А об’єднання патріотизму й капіталізму — ось що таке путінізм.

Виходить, що гроші, які їм пропонують, і ідеї, якими маніпулюють, створюють цих людей.

Китай не дійшов би до завершення Другої світової, якби його не підтримували той самий СРСР або США. Ми взагалі про Китай у Другій світовій майже нічого не знаємо. Пересічний громадянин — тим паче. Для мене свого часу було одкровенням, коли я подивився китайські двосерійні документальні фільми про Китай у Другій світовій. Це було як вікно в інший світ.

Нам ще належить усвідомити, наприклад, той самий Китай у Другій світовій і чому він діє зараз так. Бо ми нічого не знаємо про нього тоді. І це велика проблема, бо у нас — європоцентричний або американоцентричний погляд.

Ми ніколи не дивилися на Другу світову, наприклад, з боку Японії. Я вже не кажу про Китай чи Корею. А всі проблеми, які ми маємо зараз, базуються саме там.

Читайте також: Приватизація перемоги: як Росія приписує собі одноосібний розгром Гітлера