“Україна вже перемогла”: письменник Геніс — про Європу, культуру та майбутнє після війни

Олександр Геніс — письменник і журналіст. Народився 1953 року у Рязані. Виріс у Ризі, закінчив філологічний факультет Латвійського університету. У 1977 році емігрував до США. Є членом редакційної ради журналу “Іноземна література”. Понад 40 років відомий як ведучий програм на “Радіо Свобода”. Тривалий час публікувався спільно з журналістом Петром Вайлем. Його книжки перекладені багатьма мовами.

У березні 2022 року засудив повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У 2024 році був внесений Мін’юстом РФ до реєстру “іноагентів”.

Олександр Геніс — гість нового випуску проєкту “Люди доброї волі” з ведучим Сакеном Аймурзаєвим на телеканалі FREEДОМ.

https://www.youtube.com/watch?v=6AdKluO-Rmw

“Холодомори” не пробачать

— Три роки тому ми спілкувалися у лютому 2023 року. Тоді війні був лише рік. Зараз ця дата набула монструозного масштабу, порівнянного з тим, що в радянській історіографії називалося Великою Вітчизняною війною. Як ви, Олександре, переживаєте цю дату? Це божевільна кількість днів і ночей, протягом яких Україна продовжує стояти й боротися проти агресії.

— Напевно, найкраще про це сказав Зеленський, коли назвав те, що відбувається, “днем бабака”. Усі пам’ятають американський фільм, де кожен день повторюється однаково і немає руху ні вперед, ні назад. Звісно, це не зовсім так: подій відбувається багато, але головне — мир і досі недоступний.

Як я до цього ставлюся? З величезним співчуттям. Мені, щоб орієнтуватися у житті, необхідна історична аналогія. Я не можу жити без історії. Для мене нинішня українська трагедія безпосередньо пов’язана із однією з найважливіших сторінок ХХ століття — “Бліцом” у Лондоні 1940 року, коли Англія на самоті боролася з фашизмом і нацизмом, з Німеччиною, тоді як Росія і Німеччина були союзниками.

Найбільше в цій історії мене зворушує героїзм буднів. І саме його я бачу сьогодні в Україні. Попри все — попри садизм російської влади, армії, саму агресію, українці живуть так, ніби життя триває в нормальних умовах.

Я уважно стежу за сторінкою журналістки Вероніки Бегун у Facebook. Вона пише, що у Києві все погано, жахливо: немає тепла, немає електрики. І водночас — продають квіти. І ось це “продають квіти”, мені здається, говорить про те, що українці назавжди залишили те місце, яке займали до війни. Вони заслужили місце в Європі, у цивілізації. З кожним кроком Україна рухається на Захід, а Росія — відступає до варварства.

— Як це можливо: країна, значна частина якої перебуває у вічній мерзлоті, країна, де прекрасно знають, що таке холод і що таке блокадний холод Ленінграда, — і саме цей спосіб вони обирають на четверту річницю повномасштабного вторгнення?

— Потрібно згадати Ленінградську блокаду. Бо те, що відбувається у Києві, справді нагадує ці чорні сторінки історії. Ви пам’ятаєте вислів “генерал Мороз” — найкращий генерал у російській історії. І ось цим “генералом Морозом” сьогодні лякають киян, лякають українців. Ба більше — вони насолоджуються тим, що відбувається. Я бачу в цьому садизм.

Тому що вбивство старих, жінок, дітей, хворих ніяк не допомагає війні на фронті. Те, що вони не можуть зробити на фронті, вони роблять у тилу. Це для них звична справа. Вони не шкодують ні своїх, ні чужих.

Ви запитуєте, як це можливо. А як можливо, що сотні тисяч росіян загинули, і ніхто про це не шкодує? Немає нікого, хто б кричав, що це неприпустимо. Я розумію, що кричати небезпечно — за це дають жахливі строки.

Я жив у радянський час. Тоді такого не було. Але ми не знаємо, як люди ставляться до того, що відбувається зараз: у тоталітарній країні не може бути достовірної статистики. Я здогадуюся, що більшість просто намагається не думати, не чути, не бачити. Так було і з Бучею: мені казали, що ніякої Бучі не було, бо “не може бути”, щоб росіяни були садистами. Так, звісно, простіше жити. Але цього не пробачать.

Саме холодомори не пробачать. Гарне слово хтось вигадав. Як не пробачили Голодомор, так не пробачать і холодомори. Україна вже ніколи не повернеться назад — що б не сталося, чим би не закінчилася війна, якими б не були зміни кордонів і територій. Це вже неважливо, порівняно з головним — українці назавжди порвали з “русским миром”.

Вони житимуть у Європі, вони будуть частиною цивілізації. І це вже перемога. Саме так я ставлюся до четвертої річниці війни.

Про демократію, тиранію та прагнення до незалежності

— Цього року для США ювілей — 250 років. Велика дата. З якими думками ви до неї підходите? І чи можна розглядати ініціативи Трампа як свого роду “ювілейні подарунки” країні?

— 250 років — це не те саме, що 800 років Франциску Ассізькому. Це 250 років республіці з найстарішою з чинних конституцій. Як колись сказав Оскар Вайлд, молодість Америки — найстаріша новина у світі. І це правда.

Трамп — явище тимчасове. Я вірю в інститути. Так, вони страждають, але не вперше. Америка досі вважає себе експериментом, і це ключове слово. Ідея демократії була радикально новою в момент заснування країни. Експеримент триває, і Америка здатна перемелювати крайнощі саме завдяки інститутам.

Черчилль говорив, що американці спочатку вичерпують усі неправильні шляхи, а потім обирають правильний. Так вони виграли і холодну війну, перемігши комунізм. Третя світова війна не відбулася саме тому, що Америка змогла зламати комунізм. Тому я дивлюся на те, що відбувається, з надією.

— У Росії активно встановлюють пам’ятники Сталіну. Філолог Гасан Гусейнов пише, що мова російського режиму й досі залишається мовою Сталіна — хамською, грубою, агресивною. Ви згодні?

— Сталіну так і не влаштували справжнього похорону. Якщо Гітлера поховали, то Сталіна — ні. Тому всі ці явища не нові. Ще в 1990-х роках я чув, як говорили: якщо прикласти вухо до землі у Волзькому степу, можна почути, як іде Сталін.

Сталін — найпопулярніша історична постать. І Гусейнов, звісно, має рацію. Але я б сказав, що ця мова сягає ще глибше — до Івана Грозного. Ця лінія тягнеться давно.

Люди кажуть: ми бідні, слабкі, у нас туалет у дворі, але в нас був Сталін, якого всі боялися. Це запозичене відчуття сили, якої немає. І це багато що пояснює в постаті Путіна.

— У країнах Балтії сьогодні відчувається напруження і тривожне очікування. Це природний стан?

— Зараз відзначається 35-річчя латвійських барикад — моменту, коли Латвія відстояла незалежність. Тоді латиші й росіяни об’єдналися, і з’явилася ідея: є не латиші і росіяни, а латвійці. Маленька країна змогла протистояти гіганту — Росії — і перемогти.

Латвія відстояла свою незалежність, відстояла своє місце у Європі — саме так я це розумію. І росіяни увійшли у Європу разом із латишами, вони стали частиною Європи. Це не означає, що немає конфлікту, це не означає, що немає образ. Росіяни, напевно, чекали значно більшого від Латвії, коли захищали її незалежність, ніж отримали. Але це вже питання політики.

Усі країни живуть із нерозв’язаними проблемами — скажімо, Бельгія. Але головне в іншому: Латвія вискочила з російської орбіти. Вона відбилася від того, щоб бути частиною Росії.

Що б не відбувалося у Латвії, це вже буде історія Європи, а не історія імперії зла. Цей приклад, на мій погляд, дуже показовий. Саме це зараз відбувається в Україні. І я пишаюся цим.

“Осмислення такої війни неминуче“

— Якщо говорити про літературу: чи з’явилося щось, що вас по-справжньому вразило?

— Зараз час документального кіно. Художнє кіно підбиває підсумки пізніше. Те саме і з літературою. Сьогодні — час поезії. Я щодня читаю вірші про Україну. Це телеграма почуттів, миттєва реакція. Війна породила нові поетичні форми.

Поезія можлива і після Освенціма, і після Бучі. Тому що вірші — як скальпель: вони розкривають нариви. Проза прийде пізніше, як прийшла після Першої світової. Будуть книжки, будуть фільми. Осмислення такої війни неминуче.

— Freedom Letters (незалежне видавництво непідцензурної літератури, — ред.) видає ваше зібрання творів. Розкажіть про цей проєкт.

— Я став іноземним агентом — як колись мій дід, розстріляний у Києві у 1938 році. Мої книжки перестали продаватися в Росії. І тоді я вирішив підбити підсумки: зібрати найкраще, відредагувати, подивитися на тексти з висоти прожитих років.

Видавець Георгій Урушадзе зробив приголомшливу роботу: тексти проходять кілька коректур, звіряються цитати з оригіналами. Ці книжки продаються по всьому світу.

Російське закордоння знову стає осередком культури. Для нього, по суті, і був зібраний цей п’ятитомник. Третій том уже в роботі.

Читайте також: 

Кирило мріє про теократію, у цьому сенсі Іран для нього — ідеал: інтерв’ю з архімандритом Говоруном

Україна сьогодні — це енергія життя, а не виживання: інтерв’ю з режисером Владиславом Троїцьким