У вогні та під обстрілами заради життів людей: неймовірні історії героїзму українських рятувальників

Вони рятують життя серед вогню в будинках, що руйнуються. Рятують людей після російських обстрілів. Ризикують життям вдень і вночі, часто без відпочинку, коли все навколо палає.  

Як українські рятувальники дістають з-під завалів людей, чиє становище, здавалося б, безнадійне? Чому пожежники в Україні зараз змушені працювати в бронежилетах? Як російська армія намагається вбивати співробітників ДСНС, які приїжджають на місце обстрілу? Про це розповідаємо в новому випуску “Спеціального репортажу” на телеканалі FREEДOM. 

Автори — Ольга Михалюк, Наталія Білокудря, Наталія Гусак, Ксенія Ситинська.

https://youtu.be/kU9ArvaM33Q?si=-iOugFnx6DAQPCkx

Рятування життів людей

На цій війні у них свій фронт. З перших днів повномасштабного вторгнення українські пожежники-рятувальники перейшли на посилений режим роботи. Кількість пожеж та їх масштаби зросли в десятки разів у порівнянні з мирним часом. Після російських обстрілів співробітники Державної служби з надзвичайних ситуацій працюють в екстремальних умовах — борються з вогнем, розбирають завали та дістають з-під руїн людей. Надають домедичну допомогу, рятуючи тисячі життів.

Рятувальник з Одеси Ростислав Ватраль на службі вже 19 років. Чого тільки за цей час не набачився, однак виїзд 6 квітня 2026 року став справжнім шоком навіть для нього.

“Була пізня ніч, мені подзвонила диспетчер, сказала: був “приліт” ворожого БпЛА в п’ятиповерховий житловий будинок. Запрошують додаткові сили. Тоді було багато локацій. Десь сім-вісім”, — згадує заступник начальника пожежної частини Ростислав Ватраль. 

Коли співробітники ДСНС приїхали на місце, до них підбігли жителі будинку. Вони кричали, що під завалами можуть бути діти. 

“Мої колеги сказали, що знайшли хлопчика, я подивився, передав в ефірі, почали деблокувати, він був затиснутий залізобетонними сходовими маршами, і поруч уже було тіло його матері… Ми його деблокували, а потім я почув крики жінки”, — розповідає Ростислав. 

Це була Олена Яворська. Весь цей час вона зі своєю дворічною дочкою Кароліною перебувала під завалами. Коли жінка і дитина спускалися сходинками, стався вибух, і вони впали на кілька поверхів вниз.

“Нас накрив дугою залізний дах. І в мене був вибір взяти щось і просто бити. Я почула голос рятувальників, просто вибила кулаками руки вгору і почала стукати”, — згадує Олена. 

Рятувальники визначили, звідки Олена кликала на допомогу, і кинулися до неї.

“Запитав, чи чує мене. Вона відповіла: “Так!”. Я посвітив ліхтариком і побачив її ліву руку. Вона сказала: “Рятуйте дитину!”, — розповідає рятувальник Ростислав Ватраль. 

Рятувальники до останнього не знали, що під завалами перебуває дитина. 

“У мене було місце для голови, рука в мене була під дитиною. Я вже просто в кінці вирвалася, щоб побачили нас, і було лише маленьке місце для Кароліни. Коли почали гасити вогонь, щоб рятувальники пройшли, скловата почала падати просто їй на обличчя. Донька навіть не плакала, а просто лежала і гладила мене по голові”, — згадує жителька Одеси Олена Яворська. 

Рятувальники тут же почали діставати людей з-під завалів. 

“Ми запитали, де хоча б приблизно знаходиться дитина. Вона сказала, що поруч з рукою. Почали обережно розбирати завали. Коли відкопали, то побачили, що дитина лежить на спині й не було зрозуміло, в якому стані. Коли вона порухала рукою, то зрозуміли, що жива! Потроху стали відкопувати. Звільнили ноги мами та дістали дитину… Вранці ми дізналися, що жінка вагітна. Тобто врятували не два, а три життя”, — розповідає рятувальник Ростислав Ватраль. 

Колега Ростислава Віталій Коробко виніс Кароліну і передав медикам. 

“Коли мені передали дитину, дівчинка, на моє здивування, не плакала, а лише трохи стогнала. Але я бачив страх в очах. Коли я тримав дівчинку, то відчував її стан”, — говорить командир відділення пожежно-рятувальної бригади Віталій Коробко. 

Олена Яворська розповідає, що після цього донька почала всього боятися, особливо гучних звуків. Щоб підтримати дівчинку, рятувальники навідалися до сім’ї Яворських.

“Вони привезли солодке, іграшки. Донька була рада їх бачити. Одразу впізнала, побігла назустріч і кинулася в обійми”, — розповідає Олена Яворська. 

Під час воєн та конфліктів мирні жителі не можуть бути цілями для атак. Це фундаментальний принцип міжнародного права, закріплений у Женевській конвенції. Також документ забороняє удари по персоналу, що бере участь у наданні допомоги, зокрема по рятувальниках. Норми міжнародного гуманітарного права надають їм особливого захисту — на рівні з медиками. Але для російської армії не існує ні правил, ні моральних норм. Стратегія Путіна — вбити якомога більше ні в чому не винних українців.

У місті Ізюм Харківської області перейменували вулицю Першотравневу на вулицю Пам’яті. Це сталося після того, як у березні 2022 року російська авіабомба влучила в житловий будинок. Під завалами загинули 47 людей. Частина міста на той момент уже була окупована. Через інтенсивні обстріли врятувати людей було неможливо. До розбору завалів змогли приступити лише через рік — уже після деокупації Ізюма.

“Така робота, безумовно, дуже важлива для родичів цих людей. Тому, коли трапляються подібні інциденти, наші підрозділи роблять усе можливе, щоб родичі могли поховати своїх близьких і попрощатися з ними”, — розповідає помічник начальника чергової зміни з питань оперативного реагування Сергій Білоус. 

Унікальні операції 

Сергій Белоус — альпініст. Він брав участь в унікальних операціях — спускав людей з верхніх поверхів напівзруйнованих через влучання снарядів будинків. Рятував навіть під час пожежі. Цей досвід хочуть перейняти багато колег з інших країн.

30 серпня 2024 року під час чергового масованого обстрілу Харкова російська фугасна авіабомба влучила в багатоповерховий будинок.

“12-поверховий житловий будинок, сходова клітка якого була зруйнована внаслідок цього обстрілу. Розгорілася дуже сильна пожежа, і потрібно було врятувати двох людей: чоловіка з 11-го поверху і жінку з 12-го”, — згадує Сергій Білоус. 

Співробітникам ДСНС довелося застосовувати нестандартні методи, адже тільки так можна було дістатися до людей.

“Ми вийшли на дах, підготували спорядження, я вже побачив, що наші хлопці зуміли, доклавши просто неймовірних зусиль, встановити автодрабину, розраховану лише на висоту до 9-го поверху, під таким кутом, щоб врятувати чоловіка з 11-го”, — розповідає помічник начальника чергової зміни з питань оперативного реагування Сергій Білоус. 

А жінку на 12-му поверсі Сергій евакуював уже з використанням альпіністського спорядження.

“Я спускався по мотузках до неї, потім пристебнув до себе за допомогою спеціального спорядження. І вже разом ми спускалися на 9-й поверх, у безпечну зону. Через інтенсивне теплове випромінювання з квартир, що палали, ми спустилися на 9-й поверх і вже потім швидко вийшли. Це була справді фізично та емоційно важка операція”, — говорить Сергій. 

Як і Сергій, його колега Микита Захаров виїжджає на порятунок людей після російських обстрілів. Евакуація з великої висоти — це лише частина його роботи. Микита також розбирає завали, деблокує постраждалих. 

Микита згадує 23 січня 2024 року. Тоді стався черговий комбінований удар по Харкову. Росія атакувала місто ракетами С-300, “Іскандерами”, Х-22. Загинули 11 людей і понад 60 отримали поранення. Один зі снарядів влучив у п’ятиповерхівку, унаслідок чого почалася пожежа. Нульова видимість — така була ситуація, коли альпініст Микита Захаров прибув на місце, де вже працювали його колеги багато годин поспіль. Техніку зупиняли лише під час “хвилин тиші”, щоб почути живих людей під завалами.

“Коли вже майже не було надії й ми думали, що там нікого не залишилося, хтось із представників наших підрозділів почув не дуже гучний голос, і ми зупинили техніку і зрозуміли, що там все ж таки хтось є”, — згадує начальник групи спеціальних рятувальних робіт Микита Захаров. 

Рятувальники доклали всіх зусиль, щоб витягти людину.

“Там був хлопець. Він пішов з ранку в душ. Йому пощастило, що з одного боку була опорна стіна. Плити так склалися, що утворили ділянку, де було більше місця. Була затиснута нога, яку необхідно було звільнити. Ми намагалися до нього дістатися, а знизу йшли продукти горіння. Потрібно було діяти швидко. Ми стали ланкою: один відкопує, другий ріже, третій дістає. Дали хлопцю води. Уже почали спрацьовувати апарати з подачею повітря. Ми змогли його дістати. У нього були садна, роздроблена п’ятка, але це ніщо порівняно з тим, що могло статися”, — розповідає Микита Захаров. 

Микита називає дивом те, що хлопець вижив, адже він кілька годин пролежав при мінусовій температурі в задушливому диму.

“Коли вже його дістали, поклали на ноші, укрили, передали медикам, то згадую, як мій колега вибрався з-під завалів, зняв маску й очі вгору підняв. Це непередавані емоції, які ти відчуваєш в момент!”, — говорить рятувальник. 

Вже понад чотири роки ворог обстрілює лікарні, дитячі садки, школи Києва. Начальник пожежно-рятувальної частини Андрій Гегеха згадує одне з перших влучань російського артилерійського снаряда в житловий будинок у столиці в березні 2022 року. 

“Сходова клітка відсутня. Квартири, особливо на перших поверхах, перетворилися на завали. Була велика кількість пожеж”, — розповідає Андрій Гегеха. 

Росіяни масовано обстрілюють житлові квартали. Ігор Гетало у 2023 році був одним із керівників ДСНС у Дніпропетровській області та особисто виїжджав на всі масштабні надзвичайні ситуації в області. 14 січня 2023 року одна з російських ракет влучила в багатоквартирний житловий будинок на вулиці Перемоги в Дніпрі. 

“Прибувши на місце, я був у шоці, бо до цього моменту я не стикався з такими руйнуваннями, з такою кількістю людей, яких потрібно було рятувати одночасно, з такою кількістю загиблих. Близько п’яти секунд я просто стояв і дивився на ці руїни, завали, бо я не розумів, з чого мені, як керівнику, почати. З кожного вікна будинку, де залишилися люди, лунали крики про допомогу. Лунали крики про допомогу й з-під завалів”, — згадує начальник управління організації роботи та використання безпілотних систем ДСНС України Ігор Гетало.

Він керував операцією і прийняв рішення залучити техніку та рятувальників з усього міста. Критично потрібні були всі можливі резерви. Розбір завалів і пошуки постраждалих тривали цілодобово, перериваючись лише на “хвилини тиші”.

“Саме “хвилина тиші” дала результат. Нам вдалося врятувати з рівня четвертого поверху дівчину, яка була німою. Вона майже добу пролежала під завалами. На вулиці був сильний мороз, але саме вона змогла подати голос, стогін. І вже по ньому ми визначили місце, де вона перебуває, і деблокували. На жаль, увесь цей час вона лежала поруч зі своїми загиблими маленьким сином і чоловіком”, — розповідає Ігор Гетало.

Рятувальна операція тривала понад три доби. Ракета зруйнувала два під’їзди — загалом 72 квартири. Ще 230 були пошкоджені. Понад 50 людей отримали травми, а 46 — загинули. З них шестеро дітей. Рятувальники кажуть: бачити загиблих дітей — це найстрашніше в їхній роботі.

“Один із таких трагічних випадків стався в Дніпрі, коли ракета Х-22 влучила в приватний житловий будинок. Поруч не було жодних військових об’єктів. Унаслідок інциденту загинули мати та бабуся, а також двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Дівчинку ми знайшли за 500 метрів від місця, де був дах цього будинку. Точніше, те, що від нього лишилося”, — згадує Ігор Гетало.

22 жовтня 2025 року у Харкові лейтенант служби цивільного захисту Віталій Русаков виніс дитину з дитячого садка. У будівлю щойно влучив російський безпілотник. На той момент Віталію був 21 рік і побачене вразило його до глибини душі.

“Емоційно було дуже важко, бо це зовсім маленькі діти! Вони не повинні цього бачити!”, — говорить Віталій Русаков.

Від загибелі малюків врятувало те, що вихователі після оголошення тривоги вчасно спустили їх в укриття.

“Я виносив хлопчика. Коли ми спустилися в підвальне приміщення, де вони переховувалися, він мене запитував: “Що відбувається?”. Я говорив: “Не переживай, усе буде добре”. І коли я виніс його назовні й він побачив зруйнований дитячий садок, у його очах був шок”, — згадує Віталій.

30 листопада 2025 року у Вишгороді Київської області “Шахед” влучив у житловий будинок.

“Шахедів” зайшло небагато, але потім ми почули вибухи. Поступив виклик, що є влучання в житловий будинок і ще в кілька локацій по місту”, — розповідає начальник державного пожежно-рятувального підрозділу Євген Войтенко.

Євген Войтенко був одним з учасників рятувальної операції.

“На місці вже працювало одне пожежно-рятувальний підрозділ, яке займалося евакуацією. Було дуже мало часу. Навколо вогонь і дуже багато тих, хто потребував допомоги. Евакуювати людей потрібно було з усіх чотирьох під’їздів”, — говорить Євген.

Вогонь поширювався стрімко, і люди стрибали з вікон ще до прибуття рятувальників.

“Був відрізаний шлях евакуації для людей. Одна сім’я прийняла рішення вистрибнути з вікна. Двоє дітей, дружина і чоловік. І там є загиблий”, — згадує рятувальник.

Євген згадує, як рятував жінку.

“Можливо, на мить вона втратила свідомість. Але потім ми побачили, що вона просить про допомогу. Я приєднався до апарату захисту органів дихання, взяв запасну маску, зайшов у квартиру, увімкнув апарат. Одягнув на неї маску і сказав: “Зараз я вас виведу. Не бійтеся”. Через дим нічого не було видно, але я запам’ятав маршрут підйому”, — розповідає Євген Войтенко.

Якщо для українських співробітників ДСНС пріоритет — порятунок життів, то російська армія ставить собі протилежне завдання: вбити якомога більше мирних українців.

“Ворог почав оснащувати дрони та ракети касетними зарядами. Складність у тому, що такі боєприпаси розлітаються на великій площі й можуть здетонувати з часом. Якщо територія всіяна такими зарядами, то відправляти туди рятувальників не можна. Ми стараємося одразу загородити небезпечну зону, щоб ніхто туди не заходив”, — пояснює рятувальник.

Дніпро як прифронтове місто живе в режимі постійних повітряних атак. Там безпілотники — одна з основних загроз.

Повторні удари

Олексій Зуй — начальник однієї з пожежних частин Дніпра. Каже, колеги-рятувальники працюють у режимі безперервних виїздів. Своїми робочими буднями Олексій ділиться на сторінці в соцмережах і таким чином фіксує наслідки російських воєнних злочинів у рідному місті.

Олексій згадує 9 листопада 2025 року, коли російський “Шахед” влучив у дев’ятиповерхівку.

“Обвалилися 2-3 квартири на одному поверсі разом із під’їздом. Ми діставали дівчинку років 13-14: у халаті й домашніх капцях вона сиділа на дитячому диванчику, а навколо немає підлоги. І кімнати немає. І сусідньої кімнати немає з батьками. Ми змогли врятувати цю дівчинку! Вона змогла там вижити, це якесь диво!”, — розповідає Олексій.

Під час кожної такої операції рятувальникам доводиться бути ще й психологами. Вони стараються підтримати людей і вивести їх із шокового стану.

“Я працював на автокрані. Ми завели рятувальну люльку прямо під плити обрушеного під’їзду. Хлопці, які працювали всередині, в одній із квартир знайшли двох жінок років під 75. Їх потрібно було обережно переправити до нас по цих завалах. Висять дроти, усе в диму, плити перекриття вигнулися, а колега-пожежник говорить: “Дівчата, давайте швидше, акуратненько”, — згадує Олексій Зуй.

Групи ДСНС зазвичай прибувають на місця ударів раніше медиків.

“У кожного є індивідуальні засоби захисту — аптечки. Курси медичні всі проходили. Завдання зупинити кровотечу, перев’язати, затампонувати — уже всі вміють робити якісно”, — пояснює Олексій.

Професіоналізм, нароблений у ході війни досвід, самовіддача, готовність ризикувати собою заради порятунку якомога більшої кількості людей — це все про українських рятувальників. Знаючи про їхню самовідданість, росіяни вдаються до злочинних методів, які вражають своєю цинічністю, — це тактика подвійних ударів. Вони свідомо спрямовують ракети чи безпілотники в місце, де вже працюють пожежники й рятувальники.

З цим зіткнувся Ігор Гетало. Ще на початку війни він із колегами виїжджав на ліквідацію пожежі в Дніпровському аеропорту після російського обстрілу.

“Поки ми гасили вогонь, то неодноразово лунали сигнали повітряної тривоги. Ми відходили, потім давали відбій. І знову поверталися до роботи. І вже коли пожежа була майже ліквідована і ми працювали всередині, пролунав сигнал повітряної тривоги. Дали команду на відхід, але, на жаль, запуск був дуже близько. З моменту оголошення сигналу повітряної тривоги до моменту влучання минуло 38 секунд. Це була балістика. На жаль, вийти тоді ми не змогли. Я і ще п’ятеро моїх колег отримали поранення”, — згадує рятувальник Ігор Гетало.

Рятувальник дивом вижив. Каже, перебував за метрів десять від місця влучання. Разом з Ігорем того дня була і його дружина Євгенія Дудка, начальниця пресслужби в Дніпропетровській області. Вона теж потрапила під обстріл і Ігор відчайдушно намагався її витягти. 

“На жаль, не зміг її витягти. Як виявилося, у мене були поранення обох ніг: одна нога ще більш-менш, друга — поранення було серйозне. У підсумку ноги повністю відключилися і все. Уже потім, коли небезпека минула, всередину зайшли наші колеги й нас евакуювали для надання медичної допомоги”, — говорить Ігор.

Поранення Євгенії виявилося дуже важким — уламок влучив у живіт. Після перенесених 11 операцій у Дніпрі її відправили на лікування до Німеччини. Там вона провела 9 місяців, але стан погіршувався. Євгенія попросила Ігоря забрати її додому, в Україну.

“Вона попросила, щоб її перевезли в Україну, бо хотіла померти вдома. Так і склалося…”, — розповідає Ігор.

Ігор згадує, з якою віддачею Євгенія фіксувала і доносила світу наслідки злочинів російської армії. Вона завжди приїжджала на місця ударів разом із рятувальниками.

“Євгенія на той момент була керівником пресслужби Дніпропетровської області. Її завдання полягало в тому, щоб показати всьому світу ці злочини, ці акти тероризму Росії. Її фотографії та відеоматеріали неодноразово розліталися по новинах міжнародних ЗМІ. Вона просто виконувала свою роботу!”, — пояснює Ігор Гетало.

Рятувальники кажуть, потрібно пам’ятати й про російську тактику подвійних ударів, і про касетні боєприпаси, які можуть розірватися будь-якої миті.

“Не забуваємо використовувати засоби захисту, бронежилети, бронекаски. Слідкуємо за сигналами тривоги. Коли оголошена ракетна загроза чи загроза балістики — всі йдемо в укриття без зайвих затримок. Все кидаємо, залишаємо пожежно-технічне оснащення, транспортні засоби і йдемо в укриття”, — говорить начальник пожежно-рятувальної частини Андрій Гегеха.

А в прифронтових районах росіяни атакують транспорт служби ДСНС з розпізнавальними знаками. На своїх пропагандистських ресурсах називають його “законною метою”. Під одну з таких терористичних атак потрапив і Микита Захаров, коли повертався із колегами з Куп’янська Харківської області після ліквідації наслідків обстрілів.

“Я їхав в автомобілі і у якийсь момент за десять метрів від мене стається спалах. Це було настільки швидко. Почав іти дим і я перестав бачити автомобіль. Уявіть, що я відчув у ту секунду. Як реагувати? Потім дим трохи розвіявся, і я побачив відчинені двері, і хлопці почали вибігати”, — згадує начальник групи спеціальних рятувальних робіт загону спецпризначення ГУ ДСНС України в Харківській області Микита Захаров.

Ось чому на місця “прильотів” через загрозу повторних ударів рятувальники виїжджають в додатковому бронезахисті.

“Плюс-мінус 3-4 кілограми — каска. Бронежилет, звісно, буде важчий — десь близько 7-8 кілограмів. Звісно, якщо намокне, то трохи більше. Захисний одяг пожежника-рятувальника: чоботи, пожежні штани, куртка, підшоломник і пожежна каска… Це якщо ми просто на пожежу виїжджаємо. А якщо поверх пожежного одягу бронежилет і бронекаска — то це плюс 25 кілограмів”, — пояснює рятувальник Віталій Русаков.

Українські рятувальники одними з перших стають свідками воєнних злочинів проти мирного населення. Кожен день вони на власному досвіді пізнають цинічну тактику війни, яку веде путінська армія.

“Це тактика залякування. Росіяни не думають про цивільних, рятувальників, медиків, пожежників. Буде скупчення людей — ударять по натовпу. Роки війни показали, що їм байдуже, хто чи що там буде. Навіть якби це був дитячий майданчик — їм все одно”, — говорить начальник державного пожежно-рятувального підрозділу Євген Войтенко.

“Ми психологічно до цього готові. Будемо працювати стільки, скільки потрібно. Але те, що росіяни роблять із мирними людьми, — це за межею! З кожним виїздом усередині все кипить від обурення. Покарання хочеться не просто документального, а щоб кожен із них по справедливості відповів за свої злочини!”, — вважає начальник державної пожежно-рятувальної частини в Дніпрі Олексій Зуй.

За час повномасштабної війни росіяни пошкодили чи знищили в Україні майже 250 тис. житлових будинків. Під їхніми уламками загинули чи були травмовані тисячі мирних жителів. За більш ніж чотири роки агресії РФ 592 співробітники ДСНС України отримали поранення, 114 — загинули. Загинули як герої.

Путін продовжує роздавати медалі своїм військовим за обстріли житлових кварталів і вбивства мирних громадян. Нагороджувати тих, хто цілеспрямовано б’є по співробітниках ДСНС, які просто виконують свій обов’язок. Жорстока і цинічна логіка: чим менше буде рятувальників, тим більше людей гинутимуть від російських ударів. Це тактика геноциду, яку обрав Путін у війні проти України.

Але всупереч усьому українські рятувальники віддають усі сили, а іноді й життя, щоб виривати людей з-під вогню, з-під завалів. Вони рятують дітей, жінок і старих, бо життя кожного неоціненне. І за нього варто боротися — і у вогні будівель, що горять, і під вогнем повторних російських ударів.

Читайте також: Російська м’ясорубка: люди — лише ресурс для Кремля, щоб продовжувати війну проти України