Продовження російської вистави чи реальні результати: експерти оцінили третю зустріч РФ і України в Туреччині

Третій раунд переговорів між Україною та Росією відбувся 23 липня у Стамбулі після майже двомісячної паузи. Зустріч тривала понад пів години.

Під час переговорів сторони домовилися про черговий обмін понад 1200 полоненими — як цивільними, так і військовими. Російська сторона погодилася на повернення людей, зокрема важкопоранених.

Крім того, Україна заявила про готовність до припинення вогню, зокрема ударів по критичній і цивільній інфраструктурі.

Підсумки третього раунду переговорів між Москвою та Києвом

Секретар РНБО, голова української делегації на переговорах з РФ у Стамбулі Рустем Умєров доповів про результати зустрічі президенту України Володимиру Зеленському.

“Доповів президенту України про результати третьої зустрічі з представниками російської федерації під час сьогоднішніх переговорів у Стамбулі. Українська сторона чітко окреслила три ключові пріоритети, визначені главою держави: 1. Повне й безумовне припинення вогню — із припиненням усіх ударів по цивільній та критичній інфраструктурі. Це необхідний крок для початку змістовної дипломатії. 2. Організація зустрічі лідерів — президентів України і Росії, за участю лідерів інших країн, зокрема президентів Трампа й Ердогана. Ми запропонували провести таку зустріч до кінця серпня — з урахуванням важливих часових рамок, запропонованих партнерами. 3. Продовження гуманітарного треку — повернення всіх наших полонених, зокрема цивільних і дітей, яких незаконно вивезли до РФ”, — написав Умєров у Facebook.

За словами очільника української делегації, Україна “готова до припинення вогню вже сьогодні” і “технічні механізми відомі”. Єдиною перешкодою він назвав “відсутність політичного рішення в Кремлі”.

Історія зустрічей у Туреччині

Перша зустріч відбулася 16 травня в резиденції Долмабахче на березі Босфору. Тоді саме Володимир Путін запропонував провести переговори на найвищому рівні — про це він заявив у телефонній розмові з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом. У результаті до Туреччини прибув президент України Володимир Зеленський, за ним — сотні представників світових ЗМІ. Проте сам російський лідер до Стамбула не приїхав. Натомість в Анкарі пройшли двосторонні переговори між Зеленським і Ердоганом, а переговорні групи України та Росії зустрілися в Стамбулі.

Українську делегацію представляли співробітники МЗС, Міністерства оборони, Офісу президента та СБУ — такий склад дозволяв ухвалювати важливі рішення, які могли наблизити справедливий мир. До складу російської делегації не увійшов жоден чинний міністр, її очолив радник Путіна Володимир Мединський.

“Головний делегат Володимира Путіна на мирних переговорах з Україною — історик, який колись заявив, що в росіян є зайва хромосома через їхню перевагу. Путін не просто відмовився особисто бути присутнім на переговорах у Стамбулі — він не направив туди жодного з кремлівських “важковаговиків”. Утім, можна бути певними, що пан Мединський точно не відхилиться від сценарію, написаного для нього в Москві”, — писала газета The Telegraph 16 травня 2025 року.

Підсумком першої зустрічі став масштабний обмін полоненими у форматі “1000 на 1000”. Водночас Кремль не погодився на 30-денне припинення вогню, якого прагнули Київ і Вашингтон.

Друга зустріч, яка відбулася 2 червня, змін не принесла — вона тривала лише годину. Російська делегація продовжила наполягати на свідомо неприйнятних умовах, зокрема визнанні за Росією чотирьох українських областей, частина яких навіть не контролюється її армією. Ба більше, текст “меморандуму” з цими вимогами до останнього моменту не передали ані українській стороні, ані посередникам з Анкари та Вашингтона. Все це відбувалося на тлі постійних масованих обстрілів — щодня Росія запускала десятки дронів і ракет по українських містах.

Попри відсутність прогресу на попередніх етапах, новий раунд переговорів вважався вкрай важливим. Делегацію України знову очолив Рустем Умєров — тепер уже в статусі секретаря РНБО. Київ сформулював три ключові теми і розраховував на зрушення.

“Ми узгодили, що саме має бути аджендою зустрічі, які ключові теми для України. Звільнення наших людей з російського полону має продовжуватися, і зараз, саме зараз, вже почалися необхідні процедури щодо нового обміну — ми завтра чекаємо наших людей. Я дуже сподіваюся, що завтра все вдасться. Ми стараємося, зокрема завдяки нашим партнерам, міжнародним посередникам. Стараємося забезпечити звільнення також цивільних заручників і повернення наших дітей, викрадених Росією. Завдання — працювати над припиненням вогню. Це те, про що говорить Росії весь світ. Завдання — працювати над організацією зустрічі лідерів. Це те, що може наблизити мир. Україна ніколи не хотіла війни, і саме Росія має закінчити цю війну, яку сама й почала”, — заявив Володимир Зеленський.

Російську делегацію знову очолив Мединський. Прессекретар президента РФ Дмитро Пєсков підтвердив, що склад групи не змінився. Він також зазначив, що “в Москві не очікують від переговорів проривів із розряду чудес”. На запитання, чи готовий Путін до зустрічі із Зеленським, Пєсков не відповів. Тим часом у Києві наголошують, що стратегічні питання можна вирішувати лише на рівні глав держав.

“Дуже важливо, щоб ці зустрічі були предметними, щоб інша сторона мала мандат обговорювати саме головні питання: завершення війни, досягнення перемир’я. Поки ми цього не бачимо, тому однією з пропозицій було, щоб справді ми могли обговорювати такі стратегічні питання — провести зустріч на рівні Зеленський – Путін за участю, це було б дуже добре, президента Трампа, лідерів Європи, президента Ердогана”, — сказав міністр закордонних справ України Андрій Сибіга.

Багато експертів пов’язують повернення Росії за стіл переговорів з тиском з боку США. Дональд Трамп висунув Кремлю ультиматум: у Путіна було 50 днів, щоб погодитися на припинення вогню, інакше США погрожували запровадити торговельні мита. В останні тижні риторика американського президента щодо Росії значно посилилася. Білий дім, схоже, більше не довіряє обіцянкам Кремля.

“Ми надішлемо Києву системи “Петріот”, які їм відчайдушно потрібні, тому що Путін справді здивував багатьох. Він говорить красиво, а потім увечері всіх бомбить. Тож тут є невелика проблема. Мені це дуже не подобається”, — заявив Трамп.

На думку аналітиків Інституту вивчення війни (ISW), попри участь у переговорах, Кремль поки не готовий до справжнього припинення вогню. Змінити цю позицію може лише військова поразка на фронті. Для цього Україна потребує достатньої та своєчасної підтримки.

“Західний економічний тиск у поєднанні зі сталою військовою підтримкою Заходу Україні необхідний, щоб дозволити українським військам завдати Росії бойових втрат, аби змусити Путіна переглянути свої розрахунки й розпочати предметні мирні переговори щодо завершення війни”, — йдеться у звіті ISW.

Додатковим важелем тиску можуть стати санкції. ЄС уже почав роботу над 19-м пакетом обмежень, спрямованих насамперед на енергетику та торгівлю. У НАТО також сподіваються, що подібні заходи скоротять фінансові можливості Кремля для продовження війни. Якщо ж США введуть вторинні санкції, вимагати припинення вогню можуть навіть такі партнери Росії, як Китай, Індія та Бразилія.

“Це важливо. Тому сьогодні, якщо ви в Пекіні, Делі чи Бразилії і знаєте, що вас це зачепить, вам, можливо, захочеться зателефонувати Володимиру Путіну й сказати: “Друже, ми все ще купуємо у тебе, але тобі потрібно серйозно поставитися до переговорів про припинення вогню чи мирну угоду, інакше ми потрапимо під вторинні санкції, які безпосередньо зачеплять Росію”. Але це справді важливо, і президент це грамотно спланував”, — акцентував генсек НАТО Марк Рютте.

Чи є прогрес у переговорах — думки експертів

Чому Кремль уникає зустрічі Путіна із Зеленським і робить ставку на слабку делегацію? Що може підштовхнути Росію до реальних домовленостей — санкції, провал наступу чи ультиматум Трампа? Що стоїть за “гуманітарним треком”: щирі кроки Москви чи спроба обдурити світ? Відповіді на ці питання шукали в ефірі телеканалу FREEДОМ:

• Олег Постернак, політтехнолог, керівник Центру політичної розвідки;
• Ярослав Телешун, кандидат політичних наук;
• Олексій Буряченко, кандидат політичних наук, голова “Міжнародної асоціації малих міст”;
• Олександр Левченко, дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в Хорватії, Боснії і Герцеговині (2010–2017 рр.);
• Дмитро Левусь, політолог-міжнародник, експерт Центру “Об’єднана Україна”.

ОЛЕГ ПОСТЕРНАК: Для України важлива зустріч Путіна із Зеленським

— З одного боку, ми маємо досвід безперспективних переговорів із Росією у 2022 році — у квітні–травні, а також цього року — у червні–липні. До цього були Мінські перемовини. Ми чудово знаємо, з якими позиціями працює Росія і як вона вибудовує свої інтереси, обгортаючи їх у промовисті формулювання та максималістські вимоги.

Тому склалося чітке враження: кожен наступний раунд переговорів — це продовження з боку Росії театральної вистави, яку вона вже розігрувала в Мінську, а потім у кількох раундах у Стамбулі у 2022 році.

Що є принципово важливим для України? Якщо Росія йде на поступки у межах гуманітарного треку — потрібно продовжувати звільнення українських військовополонених. Чим більше наших захисників повернеться до родин, тим важливіше це з гуманітарної думки.

Далі треба гостро ставити питання про повернення й цивільних заручників, адже, окрім військових, Росія утримує значну кількість політичних в’язнів — громадян України — на окупованих територіях.

Ще один принциповий пункт — позиція України щодо припинення вогню. Із березня ми наполягаємо на припиненні вогню на морі, на суші та в повітрі. Якщо РФ раптом, щоб перехопити 50-денний ультиматум Трампа, схаменеться і захоче принаймні перемир’я на морі — я припускаю, що вона може на це піти.

Цілком імовірно, що Росія спробує зіграти у велику компромісність, щоби створити штучне, оманливе враження про свою готовність до мирного врегулювання — принаймні перед Трампом, країнами Глобального Півдня, зокрема — перед Китаєм, Індією, Туреччиною.

Для України важливий компонент особистої зустрічі Зеленського з Путіним.

Хоча я доволі скептично оцінюю перспективу такої зустрічі найближчим часом і чудово розумію, що нормандська зустріч у грудні 2019 року не дала відчутних результатів, а лише продемонструвала невміння домовлятися, фанатичність, одержимість і впертість російської делегації. Москва переслідує пропагандистські фантомні цілі, намагаючись переконати російське суспільство в тому, що влада захищає “фантастичні інтереси” своєї держави.

Росія — джерело злочину викрадення українських дітей. Це порушення не лише міжнародного права та українського законодавства. Якщо копнути глибше — вони порушили навіть власне російське законодавство.

Чим швидше Росія усвідомить, що визнання незаконності депортації українських неповнолітніх і руйнування сімей дасть їй шанс виглядати гідніше в очах країн Глобального Півдня, тим більше в неї шансів нівелювати деякі міжнародно-правові процедури щодо самого Путіна. Але для Путіна сказати “так” поверненню українських дітей — це ляпас його іміджу всемогутнього, зухвалого правителя, військового злочинця, який не йде на компроміси і нав’язує свою волю. Ось чому він не може, не хоче і не планує цього робити.

Завдання Кремля — перебити 50-денний ультиматум Трампа. Показати його неспроможність, розігріваючи тему третього раунду переговорів і створюючи ілюзію образу миролюбної країни, яка начебто прагне миру.

Росія хоче за будь-яку ціну продемонструвати, що в неї є ініціатива і можливості продовжувати терористичні атаки, посилювати ракетно-дронові удари по мирних містах, провокувати ескалацію, загрожувати новим наступом тощо.

Путін продовжує сподіватися на виснаження України, на прорив фронту, на злам волі українців до спротиву, на посилення психологічної втоми від війни. Саме цього він і хоче досягти в другій половині 2025 року.

ЯРОСЛАВ ТЕЛЕШУН: Вартість війни для Кремля все ще виглядає прийнятною, тож Путін продовжить агресію

— Потрібно розуміти мотиви сторін. Якщо говорити про Російську Федерацію — нічого не змінилося. Основний мотив — максимально затягнути час, поки Кремль вірить, що ініціатива на полі бою залишається за російськими військами.

Така позиція зберігатиметься у них до початку сезону дощів.

Москва робитиме все можливе, щоб затягувати і віддаляти реальний переговорний процес. Звісно, з їхнього боку будуть спроби демонструвати готовність до діалогу, але вкотре переговори використовуватимуться як інструмент затягування часу, створення додаткового хаосу та тиску на країни Заходу, які підтримують Україну.

Якщо говорити про українську позицію, то пропозиція про початок переговорного процесу була абсолютно правильною.

Ми розуміємо, що риторика Вашингтона дещо змінилася, обговорюються нові програми підтримки України озброєнням, але водночас малоймовірно, що США відмовилися від свого підходу “силового посередництва” і зняли з порядку денного тиск не лише на Москву, а й на Київ.

Тому демонстрація з боку Києва готовності сісти за стіл переговорів — це дуже важливий сигнал. Тим паче, що є кілька факторів, які могли підштовхнути Київ до такої ініціативи. Це не лише те, як нас сприймають західні партнери, передусім США, але й переформатування уряду, зміни у складі переговорної групи.

Плюс не варто забувати про візит спецпредставника президента США Кіта Келлога минулого тижня. Ми не знаємо, про що саме велися переговори з українською стороною і яких домовленостей було досягнуто. Але не виключено, що нинішня ініціатива — це продовження цих контактів.

Третім фактором можна вважати переговори як інструмент зондування: наскільки російська сторона змінила або готова змінити свої позиції після заяви президента Трампа про передачу Україні озброєння. Ми пам’ятаємо, що попередній раунд переговорів відбувся до цієї заяви. Можливо, вона вплинула на рішучість Москви у пошуку політичного рішення.

На цей момент вартість війни для Кремля залишається відносно прийнятною — навіть з урахуванням санкційного тиску, втрат в економіці та серед особового складу. Адже війна передусім дає кремлівському режиму можливість легітимізувати свою владу і зберегти поки що єдність у російському суспільстві.

Якщо тиск з боку Заходу посилиться або ситуація на фронті стане критичнішою для Росії — це безпосередньо впливатиме на внутрішній порядок денний. І російський істеблішмент буде ближчим до переосмислення цілей, які він ставить перед собою щодо продовження бойових дій — і вирішить, наскільки вони є доцільними. Можливо, перегляд курсу та пошук мирного процесу виявиться для них вигіднішим рішенням.

ОЛЕКСІЙ БУРЯЧЕНКО: Делегація Мединського — без мандата, але із завданням

— Стамбул — це ініціатива саме Путіна. Як він сам формулював, потрібно відновити стамбульські переговори, які відбулися у 2022 році. На своїх пропагандистських ресурсах вони подають це як перемовини про капітуляцію України. Тож нам слід просто зрозуміти: це нас водять за ніс, чи ми граємо у власну гру, усвідомлюючи всі ризики та потреби РФ, пов’язані з цими переговорами. Саме третій “Стамбул” має дати нам відповіді на ці запитання.

Росія хоче імітувати переговорний процес, продовжуючи воювати, обстрілювати мирні українські міста. Вона прагне заблокувати або хоча б загальмувати санкційні пакети від наших партнерів. Москва, звісно, хоче й надалі водити Трампа за ніс, демонструючи псевдомиротворчу позицію для країн Глобального Півдня.

Стамбульський переговорний процес, який повністю контролює Росія, з якого вона вивела США як модератора, — це частина її військової стратегії. Це складник гібридної війни проти України. Є мілітарна частина, де вони наступають на фронтах, а є дипломатична — де вони намагаються показати глобальному Півдню, що саме вони нібито зацікавлені в переговорах.

Насправді згода на переговори — це результат діалогу із західними партнерами. Ми не погоджувались на ініціативу Кремля. Саме Україна, саме президент Володимир Зеленський ініціював третій раунд, показавши всім, що Україна зацікавлена в дипломатичному треку і тим самим вибивши цю карту у Росії.

Дипломатія — це не швидкий кавалерійський наскок, а шахова партія, яка триває не один день. Звичайно, хотілося б швидкого результату, хоча б досягнення режиму припинення вогню (ceasefire). Але ми бачимо трансформації у світі — на тлі ситуації на Близькому Сході, змін у зовнішньополітичній доктрині США, безпрецедентних ризиків для Європи.

Україна повинна грати свою комбінацію. Ми свідомо йдемо на стамбульський трек.

Цілей кілька. Є гуманітарний складник. Навіть для Трампа Росія мала надати два компоненти: по-перше, гуманітарний порядок денний — бодай якийсь результат; по-друге, готовність сісти за стіл заради політичного результату у вигляді перемир’я. А для цього слід хоча б відкрити два меморандуми — російський і український — і спробувати знайти точки дотику.

Делегація під керівництвом Мединського — низькорівнева, без мандата. Усе, що вона може зробити — це озвучити технічне завдання з Москви, імітуючи політичний процес. Після другого Стамбула, де зустріч тривала 40 хвилин і стосувалася лише полонених, стало очевидно: про жоден реальний діалог не йшлося. Тоді Мединський заявив: “Нас усе влаштовує”. Такий формат влаштовує Росію.

Але ми бачимо, як Росія шукає відмовки вустами Пєскова, Лаврова та інших, аби не допустити зустрічі Зеленського з Путіним. Тим самим вона демонструє: ніяких реальних цілей, окрім імітації, у неї немає. Максимум, на що можна сподіватися — це обмін полоненими. А питання синхронізації меморандумів буде піднято “для галочки”.

Нам потрібно виграти час. Передача Україні озброєння за кошти Європи — ініціатива Трампа — вимагає часу і налаштування механізмів. Поки тривають переговори, зберігається контрольований рівень ескалації. Путін не наважиться на відверті обстріли, не наразившись на критику з боку Трампа. А якщо все ж таки наважиться, то відсутність політичного прориву у Стамбулі стане підставою для збільшення військової допомоги Україні.

Якщо у вересні не буде зрушень, Трамп і Європа зможуть сказати: “У вас залишилося 40 днів” — і збільшити допомогу, наприклад, з 10 до 20 мільярдів доларів. Бо наразі ми бачимо: Росія не демонструє конструктиву. Делегація не змінилася. Це дипломатична поразка і нерозуміння серйозної гри.

Ймовірно, після критики з боку США і Трампа росіяни змінять склад делегації на наступний Стамбул, зроблять її більш статусною. Але чи змінять при цьому військову стратегію? Думаю, ні. Для них дипломатія і війна — два взаємопов’язані треки в одній війні проти України.

Втім, доки існує формат Стамбула, США і особисто Трамп можуть критикувати Росію, якщо рівень агресії перетне “червоні лінії”. І краще робити це на тлі переговорів, ніж без них.

Туреччина — компромісний варіант. Вона позиціонує себе як міст між Сходом і Заходом, Китаєм і Європою. Туреччина — кандидат у ЄС і член НАТО. Водночас вона співпрацює з Росією у низці напрямів, зокрема у сфері перероблення нафти з російським капіталом.

У Ердогана є особисті політичні цілі — вигідно показати Туреччину як миротворця. Тому йому вигідно, щоб переговори продовжувалися у Стамбулі. Туреччина — модератор, але й зацікавлений гравець. Ердоган хоче досягти результату, а не створити новий “Мінськ”, який уже всі вважають безперспективним.

Він вестиме тонку гру, шукатиме конструктив з учасниками, але глобально зацікавлений у якісному результаті стамбульського треку.

ОЛЕКСАНДР ЛЕВЧЕНКО: Путіна можуть підштовхнути до реальних переговорів три чинники

— Третій раунд переговорів — це вже певна системна робота делегацій, склади фактично ті самі — як української, так і російської.

Ми знаємо про 50-денний термін, який Трамп дав Росії для остаточного визначення. Якщо протягом цього часу не буде ухвалено рішення про перемир’я, Трамп має намір застосувати тарифи та інші економічні заходи.

Поки що Путін не хоче сідати за стіл переговорів. Ми не бачимо жодних сигналів. Захоче — прекрасно. Що може його до цього підштовхнути? Перший чинник — якщо провалиться наступ, на який він розраховує. Другий — якщо Україна почне найближчим часом отримувати серйозне озброєння. Третій — коли почне діяти 18-й пакет санкцій. Це досить серйозні заходи з боку Європейського Союзу.

І, звісно, багато залежатиме від того, як США будуть характеризувати дії Кремля. Або пасивно чекатимуть завершення 50 днів, або активно коментуватимуть ситуацію і підштовхуватимуть до рішення — не тягнучи до останнього.

Паралельно може розглядатися варіант, за якого досягнення 30-денного перемир’я не обов’язково має передувати зустрічі Зеленського з Путіним. Це можна погодити дипломатичними каналами. Тобто напряму ці події не пов’язані. Хоча зустріч лідерів, безумовно, має відбутися — особливо в контексті обговорення формату мирного договору та його параметрів.

Так, очевидно, що ситуація на фронті багато в чому визначатиме позицію Путіна. Але це лише один зі складників — важлива, та не єдина. Кожна війна має три компоненти: військовий, фінансово-економічний і інформаційно-політичний. І якщо на фронті почнуться суттєві зміни — це гратиме важливу роль. Але не меншу роль відіграватиме економічна ситуація: як російська економіка відреагує на нові санкції. Зараз вони удають, що санкції стимулюють зростання, але насправді може настати серйозний параліч.

І нарешті, третій чинник — інформаційно-політичний. Як решта світу сприймає дії Кремля. Поки що він може частково ігнорувати цю реакцію, але в перспективі — це критично важливо. Адже Росія — член ООН, член Радбезу, постійно заявляє про готовність до переговорів, але на ділі ігнорує все. Такий дисонанс може зіграти проти неї.

ДМИТРО ЛЕВУСЬ: Мединський — не перемовник, а історичний фейкомет

— Якщо Російська Федерація справді не має наміру йти до мирного процесу, а продовжує імітацію — сподіватися на щось не варто.

Президент України Володимир Зеленський чітко окреслив три завдання: обмін полоненими, повернення тяжкопоранених і важкохворих, повернення депортованих, викрадених українських дітей, а також підготовка до можливої зустрічі на найвищому рівні. Раніше вже зазначалося: завершити війну по-іншому неможливо — лише через зустріч лідерів, оскільки російська делегація, по-перше, неуповноважена, а по-друге — некомпетентна.

До речі, вчора Мединський на брифінгу вкотре підтвердив, що він — “міфічний історик”, як про нього вже висловлювався навіть генеральний секретар НАТО Рютте в Овальному кабінеті Білого дому. Мединський почав розповідати, що начебто Радянський Союз, перебуваючи в повній блокаді, переміг у Другій світовій війні без будь-якої допомоги і всіх здолав. Тобто — відвертий брехун, який навіть не знає слова “ленд-ліз”. Очевидно, саме за це він і цінний Путіну — він не коригує історію, а вигадує нову.

Росія формує свою делегацію виключно для імітації процесу. Україна ж справді демонструє готовність, і не просто демонструє, а реально готова будь-якої миті обговорювати серйозні питання. До складу нашої делегації входять усі необхідні фахівці. Ба більше, рівень представництва значно вищий, ніж у російської сторони, де фігурує якийсь персонаж, хай навіть помічник диктатора, якого вони чомусь називають президентом. Чи радник — неважливо. Про його компетентність вже висловився весь світ. А Росія продовжує імітувати.

У таких умовах не варто очікувати чогось, окрім продовження гуманітарного треку. Хоча і це, до речі, вкотре підтверджує звірячу суть Москви — гуманітарні обміни взагалі не повинні були б вирішуватись на такому рівні. Це питання загальнолюдське.

Такі питання мали б вирішуватись у робочому порядку відповідно до норм міжнародного гуманітарного права. Тому й не було особливих очікувань. Якщо є передумови для продовження обмінів — а вони, вочевидь, є, судячи з повідомлень нашої сторони — Росія вкотре зімітувала “добру волю”, почавши говорити про якісь ланцюжки локальних перемир’їв для того, щоб забрати тіла з поля бою.

Очевидно, що Путін боїться зустрічі і надалі тікатиме. Це ж не байки розповідати перед своїми журналістами — це треба їхати і говорити. У Парижі в 2019 році він виглядав розгубленим і не надто активним. Тому наразі все виглядає саме так.

Головне для нас у цьому процесі — справді визволяти своїх людей. Виходячи з того, що реальних домовленостей про припинення вогню бути не може. Поєднання позицій бути не може. Це не просто розбіжності — це абсолютно різні речі.

Росія продовжує висувати ультиматуми і не збирається від них відступати. Поводиться нахабно. Тому йшлося насамперед про гуманітарні питання: технічні аспекти можливого обміну військовополоненими, повернення українців — і цивільних, яких Росія захоплює в будь-який час і в будь-якій кількості.

До речі, вчора після повернення полонених з’ясувалося, що троє з них вважалися зниклими безвісти. Це — до питання про практику: Росія, всупереч усім своїм зобов’язанням і Женевським конвенціям, продовжує поводитися так, як їй заманеться — включно з умовами утримання полонених, тортурами і приховуванням інформації.

Читайте також: США підтримують Україну і НАТО — це робить Європу сміливішою: підсумки “Рамштайна” в огляді експертів