Імперія на знос: чому війна проти України руйнує Росію

Лютий 2022 року. Володимир Путін віддає наказ про повномасштабне вторгнення в Україну. У Кремлі розраховували на швидку капітуляцію Києва і виходили з того, що Захід не буде здатний ані на рішучість, ані на масштабну підтримку України. Москва вкотре прагнула перекроїти кордони силою, однак цей розрахунок не виправдався.

Жорстокість російської війни шокувала світ і призвела до безпрецедентної консолідації демократичних країн. Захід виробив стратегію стримування і протидії путінській агресії. Ці глобальні зсуви вже сьогодні змінюють логіку європейської та світової політики і визначатимуть її на десятиліття вперед.

Наскільки глибоко впала Росія за час повномасштабної війни проти України? Чи здатний Європейський Союз утримувати лідерство в питаннях загальноєвропейської безпеки? На ці теми журналісти й експерти міркують у новому випуску проєкту “В ізоляції” на телеканалі FREEДОМ.

Прорахунок Кремля: ставка на швидку капітуляцію України

Європейська політика переживає масштабну трансформацію, що зачіпає всі сфери, пов’язані з безпекою. Головною загрозою в цій архітектурі виступає путінська Росія. У цьому контексті Україна дедалі активніше стає партнером ЄС, інтегруючись у спільну систему європейської безпеки.

Попри окремі дисгармонійні голоси, ключовими партнерами України залишаються провідні країни ЄС і Європи загалом — Німеччина, Італія, Польща, країни Балтії, держави Східної Європи, а також Велика Британія, яка формально вже не входить до ЄС, але залишається одним із головних союзників.

Політолог Володимир Фесенко зазначає, що підтримка України з боку Європи має системний характер:

“Лідери всіх провідних європейських країн нас підтримують. Але нас підтримують і впливові європейські країни, які не входять до складу Євросоюзу, це не лише Велика Британія, це Норвегія зокрема. І Норвегія, відносно невелика за чисельністю населення країна, але країна багата, надає нам вагому фінансову підтримку, ось на майбутній рік заявлена підтримка в 7 мільярдів і підтримка озброєнням, ціла низка спільних і оборонних проєктів”.

За його словами, значну роль відіграє і Данія, попри скромні розміри країни.

“Маленька Данія, невелика європейська країна, але надає нам величезну підтримку і військову, і фінансову, зокрема значення цієї підтримки — це так звана данська ініціатива, коли європейські країни фінансують оборонні виробництва України, зокрема на своїй території, як зараз щодо ракет “Фламінго” і деяких інших проєктів. Тому ця підтримка різнорівнева”, — зазначив він.

Водночас експерт вказує і на системні складнощі всередині Європейського Союзу:

“Однак ми бачимо, що у Європейського Союзу є проблеми, зокрема це стосується нашої підтримки. Один із базових принципів ЄС, до речі, як і НАТО, — це принцип консенсусу … і ми бачимо, що, на жаль, у ЄС є кілька країн, буквально одиниця, на сьогодні я б сказав одна-дві, можливо, ще хтось з’явиться у половинчастому вигляді — Угорщина і Словаччина”.

На його думку, уряд Орбана займає агресивну антиукраїнську позицію.

“Мир для Орбана — це фактично мир на російських умовах, що для нас неприйнятно. І частково Словаччина, яка радше торгується, може йти на компроміси, але теж не на нашому боці. І ось, як показує історія із санкціями проти Росії, питання підтримки України, зокрема питання європейської інтеграції України, той самий Орбан постійно вставляє нам палиці в колеса”, — вважає політолог.

Саме тому, за словами Фесенка, з’явився новий формат взаємодії — “коаліція охочих”, об’єднання країн, які готові допомагати, вже допомагають Україні озброєнням, а також допомагають фінансово.

Експерт пояснює, що такий формат дозволяє гнучко комбінувати підтримку:

“… Ось як зараз домовленість із Францією щодо постачання літаків, у Швеції, а хтось не готовий нам давати зброю або не має власних запасів озброєння”.

У перспективі, вважає Фесенко, саме цей підхід може стати основою нових союзів у сфері безпеки.

“Були коаліції дронів, коаліція F-16, щодо танків була коаліція. Тобто, хто готовий надавати конкретну допомогу, з тим ми домовляємося і співпрацюємо в межах ось цих неформальних напівофіційних форматів, які, однак, дають практичну підтримку”, — нагадав політолог.

На цьому тлі дедалі чіткіше проявляється і зворотний бік затяжної війни для самої Росії.

Закрите вікно в Європу і розворот до Китаю

За задумом Кремля, конфлікт на виснаження мав послабити Україну, однак на практиці він усе сильніше підточує російську економіку. В нафтовому секторі наростають серйозні проблеми, зокрема через нові санкції США та падіння світових цін на російську сировину.

За даними Bloomberg, наприкінці осені 2025 року ціна на російську нафту марки Urals знизилася майже до трирічного мінімуму. У порту Новоросійська вона становила лише трохи більше, ніж 36 доларів за барель. Одночасно найбільші покупці під тиском Вашингтона почали скорочувати імпорт, що посилює економічний тиск на Росію і підриває її ресурсну базу для продовження війни.
Західна санкційна стратегія, яку часто називають стратегією “тисячі порізів”, поступово, але невпинно підриває основи російської економіки. Економічні та політичні наслідки війни проти України дедалі виразніше проявляються всередині самої Росії та в її становищі на світовій арені.

Економіст Ігор Ліпсіц проводить прямі історичні паралелі між сьогоднішньою ситуацією та кінцем існування Радянського Союзу. За його словами, те, що відбувається в Росії, дедалі більше нагадує початок 1990-х років.

“Тоді, якщо пам’ятаєте ж, одним з основних чинників було падіння ціни на нафту, і це одразу підірвало економічну основу існування Радянського Союзу”, — нагадує економіст.

При цьому, як зазначає експерт, за роки війни змінилася не лише економіка, а й сама структура російської державності та зовнішніх зв’язків.

“Зверніть увагу, що за роки війни сама Росія дуже сильно змінилася, вона дедалі більше замикається з погляду контактів із Європою, замуровує вікно, яке пробив колись Петро Перший. І раніше модель Європи та Росії була зрозуміла. Європа купує російську сировину, Росія купує у Європи технології, споживчі товари, так було давно, історично багато-багато століть, і загалом це була така нормальна модель життя”.

За словами Ліпсіця, війна і санкції практично зруйнували цю модель.

“А от зараз, через війну і санкції, Росія практично майже закрила вікно на Захід, тобто залишилося два маленькі “віконця” — порт під Пітером, і відповідно Новоросійськ, звідки Росія намагається відправляти свої танкери з нафтою кудись у світ. Ось і все. А так практично Росія розвернулася у бік Китаю”, — констатує Ліпсіц.

У цій новій реальності, зазначає економіст, значна частина території країни втрачає економічний сенс для центру РФ.

“А в цьому випадку вся територія, ну грубо кажучи, західніше Волги, для решти Росії цінності не становить. Через цю територію не йдуть транзитні потоки вантажів, і тому питання: а навіщо, якщо я видобуваю нафту в Західному Сибіру, відправляю її до Китаю, то навіщо мені потрібна Москва, яка в цьому процесі ніяк не бере участі. Чому вона забирає у мене всі гроші, і чому вона створює для мене божевільно складне життя. Москва почала війну, а у мене в Тюменській області немає бензину, що за справи, чому я маю страждати через те, що щось у Москві робиться”, — пояснює логіку думок багатьох росіян Ліпсіц.

Він вважає, що подібні настрої — це ознаки сумнівів у доцільності існування жорстко централізованої держави.

Ціна війни для Росії: економіка на знос

На тлі нафтогазової кризи одними з головних бенефіціарів ситуації стали Китай та Індія. З січня по вересень 2025 року понад 80% російського експорту сирої нафти припадало саме на ці країни. Однак під загрозою вторинних санкцій імпорт російської нафти до Китаю скоротився майже вдвічі.
Індійська корпорація Reliance Industries на цьому тлі збільшила закупівлі нафти зі США та країн Близького Сходу, передусім із Саудівської Аравії, Іраку та Катару. Скорочує імпорт російської сировини і Туреччина: Анкара розширює співпрацю з конкурентами Кремля на нафтовому ринку, зокрема з Іраком і Казахстаном.

Говорячи про структуру російської економіки, Ліпсіц зазначає її крайню залежність від експорту вуглеводнів.

“Росія — це країна, яка живе нафтоекспортом, меншою мірою експортом газу, але це, як би було завжди дуже красиво, експорт газу. Але якщо дивитися фінансові підсумки, то експорт газу завжди давав набагато менше грошей, ніж експорт нафти, тому Росія, справді, ну така бурова вежа, замаскована під країну. Я б так сказав, не бензоколонка, а бурова вежа, замаскована під країну”, — іронізує експерт.

На його думку, саме війна і санкції зробили Росію токсичною для глобальної економіки. Додатковий тиск на російські доходи спричиняє зростання світового видобутку нафти і поява нових гравців.

“Сильно збільшилися масштаби виробництва нафти, з’явилися нові гравці, типу Гаяни, це сусідня з Венесуелою латиноамериканська країна, де зараз активно нарощують масштаби видобутку, йде дуже велике відвантаження, танкери йдуть один за одним. З’явилося багато гравців, навіть тих, що не входять до ОПЕК, і які бажають продавати нафту на світовому ринку. Вони недружньо налаштовані щодо Росії, тому що РФ — конкурент”, — вважає експерт.

У сукупності це призвело до падіння цін і скорочення попиту на російську сировину. Це означає, що Росія дедалі не може заробляти більше гроші на своє існування. Адже нічим іншим вона заробляти не вміє.

За словами Ліпсіця, навіть традиційні статті експорту, такі як озброєння, більше не рятують ситуацію.

“Зараз ми бачимо дуже сильний обвал і продаж російської зброї, вона вже стає доволі застарілою і не дуже добре обслуговується, загалом з Росією тепер бояться мати справу”, — констатує експерт.

На цьому тлі Росія стрімко втрачає вплив у ключових регіонах. Послаблення позицій помітне як на Близькому Сході, так і на Південному Кавказі. Ще нещодавно Кремль позиціював себе головним арбітром у вірмено-азербайджанському конфлікті, однак сьогодні сторони ведуть діалог без посередництва Москви. Країни Центральної Азії дедалі активніше орієнтуються на Китай як на основного гаранта безпеки в регіоні.

Паралельно Європейський Союз розширює контакти з державами Центральної Азії, обговорюючи розвиток так званого Серединного коридору — Транскаспійського транспортного маршруту. Цей шлях розглядається як альтернативний коридор, що з’єднує Китай з ЄС через Центральну Азію, Південний Кавказ, Україну та низку інших країн.

Південний Кавказ і Центральна Азія: вихід з-під контролю Кремля

Втрата впливу Росії на пострадянському просторі — процес, який у Кремлі усвідомлюють, але намагаються не визнавати публічно. Про це говорить політолог Володимир Фесенко, аналізуючи наслідки повномасштабної війни проти України для самої Російської Федерації.

За його словами, розуміння масштабів утрати позицій у російського керівництва є, однак визнання цього означало б визнання власної слабкості:

“Я думаю, що таке розуміння є, просто вони не хочуть цього визнавати публічно, і навіть, я думаю, сам Путін, щонайменше здогадується на глибині свідомості про це. Але визнати це — означає визнати власну слабкість, але це помітно всім. Помітно, до речі, в Росії”.

Фесенко вважає, що Росія вже стратегічно втратила Азербайджан. При цьому Баку і раніше не був частиною ключових пострадянських інтеграційних конструкцій Москви — ОДКБ чи Євразійського союзу. Однак нинішня ситуація лише закріпила цей розрив.

“Азербайджан і так не був частиною усіх цих пострадянських конструкцій, які будували в Росії, я маю на увазі ОДКБ, Євразійський союз, але очевидно, що Азербайджан, який ситуативно, можливо, опинився в конфлікті з Росією, зараз трохи ця ситуація згладжується, але Азербайджан уже під впливом Туреччини, і він точно не хоче бути васалом Кремля, а хоче проводити незалежну політику і на Південному Кавказі, і на пострадянському просторі, і в регіоні Близького Сходу”, — міркує Фесенко.

Ще більш показовою, на думку експерта, є ситуація в Центральній Азії. Колишні республіки Радянської Середньої Азії дедалі активніше проводять політику багатовекторності, балансуючи між Китаєм, США і Росією:

“Ще більш показова ситуація в Центральній Азії, колишній Радянській Середній Азії. Дуже очевидно, що практично всі, більшість держав цього регіону, особливо великі держави, такі як Казахстан і Узбекистан, зараз активно використовують політику багатовекторності, вони вибудовують баланс інтересів у трикутнику Пекін, Вашингтон і Москва”.

Навіть формальна участь Казахстану у Євразійському союзі не означає стратегічної близькості до Кремля:

“І хоча той самий Казахстан, наприклад, член Євразійського союзу, ось зараз там заявили про якесь нове стратегічне партнерство, але при цьому Казахстан тримає дистанцію від Москви. Він грає на суперечностях між Росією і Заходом, на тому, що Китай посилює свій вплив у Центральній Азії”.

За словами Фесенка, така політика — свідомий вибір для мінімізації ризиків:

“І вони таким чином нейтралізують для себе ризики, бо я знаю це з особистого спілкування і з казахськими дипломатами, і особливо з казахськими експертами, журналістами, у Казахстані це прекрасно розуміють”.

Попри партнерську риторику на адресу Москви, у Казахстані усвідомлюють потенційну загрозу з боку Росії.

“За всієї своєї партнерської риторики на адресу Москви вони прекрасно розуміють, що Москва на північні регіони Казахстану дивиться точно так само, як вони дивилися на український Крим, на Донбас, на російськомовні регіони, і для них небезпека така сама, як і для нас. І з цього погляду, звісно ж, вони таким чином дистанціюються від Москви. Це тактика повільного виходу з-під російського впливу”, — вважає Фесенко.

У ширшому контексті Росія втрачає позиції не лише в Центральній Азії та на Південному Кавказі, а й по всьому пострадянському периметру. Повномасштабна війна проти України стала спробою повернути втрачений вплив, однак призвела до протилежного результату. Фесенко робить жорсткий висновок щодо наслідків імперських амбіцій Кремля:

“Тож для Путіна прагнення відновити Російську імперію, показати їм Кузькіну матір, у підсумку може призвести до того, що Кузькіна мати здасться самому Путіну і самій Росії”.

2026 рік як можлива точка перелому

Розпочавши повномасштабну війну, Росія, по суті, позбавила себе статусу держави, здатної вести рівноправний діалог із демократичним світом. Ба більше, нездатність захопити Україну воєнним шляхом зруйнувала образ Росії як “військової наддержави”.

Навіть у США це усвідомлення стало публічним. Президент Дональд Трамп, який раніше наголошував на своїх контактах із Володимиром Путіним, визнав їхню неефективність.

“Я думав, що врегулювати війну буде простіше, тому що маю добрі стосунки з Путіним. Але зараз я справді розчарований у Путіні, і він це знає”, — заявив Трамп.

За словами Фесенка, ще до приходу Трампа до Білого дому цей підхід пропонували застосовувати і до України, і до Росії.

“Якщо українці не захочуть домовлятися про мир, то нам можуть обмежити або припинити постачання американської зброї. А якщо Росія буде проти припинення війни, тоді треба посилювати постачання зброї Україні”, — пояснив він.

Однак на практиці цей метод працює асиметрично.

На думку експерта, позитивний зсув усе ж є — Трамп нарешті почав замислюватися над використанням батога щодо Росії. Водночас ідеться поки радше про демонстрацію намірів, ніж про системний тиск.

Найбільш відчутним інструментом тиску Фесенко називає санкції проти нафтового сектору РФ. Однак для реального результату цього недостатньо.

“Я думаю, що це може спрацювати на перспективу, але лише в тому разі, якщо це будуть не тільки санкції, зокрема вторинні проти тих, хто купує російську нафту, але якщо в цьому пакеті тиску, якщо в цьому пакеті батога проти Росії буде також постачання зброї Україні, причому далекобійної зброї”, — вважає він.

Висновок Фесенка однозначний:

“Тому необхідний комплексний тиск — від політичної позиції щодо переговорів, до далекобійної зброї та до посилення санкцій проти Росії. Тоді, я думаю, можливо не одразу, але ефект буде. І батіг треба не лише показувати, а застосовувати”.

Попри спроби Кремля розколоти західну єдність — через гібридні операції, терор проти цивільного населення України та удари по критичній інфраструктурі, — ЄС продовжує посилювати тиск. Євросоюз уже працює над 20-м пакетом санкцій, ключовими цілями якого стануть фінансовий і енергетичний сектори РФ. Під санкційним тиском серйозні проблеми переживає і російська військова машина.

“Парадоксальний ефект нинішньої ситуації полягає в тому, що Путін вважав, що війна на виснаження, затяжна війна, вона однозначно на користь Росії, і це програшний сценарій для України, але ми витримуємо. Важко, вкрай складно, так, Росія б’є по нашій енергетичній системі, у росіян є перевага в ресурсах, але ми витримуємо”, — зазначив Фесенко.

За його словами, у Кремлі розраховували не стільки на власні перемоги, скільки на крах України. Водночас проблеми наростають уже всередині самої Росії. Експерт наголошує, що подальший розвиток подій залишається нелінійним:

“2026 рік може виявитися вирішальним з погляду того, як війна далі розвиватиметься”.

Він не виключає і сценарію переговорів. Водночас строки залишаються невизначеними. Ключовим чинником залишається тиск на Росію.

У результаті маніакальне прагнення Володимира Путіна повернути Росії світовий вплив і підпорядкувати собі Україну вже обернулося стратегічною катастрофою для Кремля. Замість швидкого успіху війна призвела до консолідації Європи, зростання оборонних витрат і розширення НАТО завдяки Фінляндії та Швеції. Німеччина вперше за десятиліття нарощує оборонний потенціал, а Європейський Союз реалізує масштабну програму переозброєння.

Проєкт ReArm Europe, оголошений у Брюсселі в березні, передбачає інвестиції в розмірі 800 млрд євро для зміцнення обороноздатності регіону та підтримки України. Перед обличчям путінської загрози Європа демонструє єдність, даючи зрозуміти: диктувати майбутнє іншим державам Росія більше не має права.

Читати також: Зробити Україну “зговірливою”: чого домагається РФ ударами по критичній інфраструктурі та підстанціях АЕС — думки експертів​