Герої зі злочинців, спектакль з “матерями солдатів”, піар з кувалдою, “радянська людина”: роботу пропаганди Кремля розібрали експерти

Російська пропаганда. Ілюстративний колаж: cpd.gov.ua

В пропаганді сучасної Росії часто знаходять посилання як на методики нацистської Німеччини, так і на наративи Радянського Союзу, наступницею якого вважає себе російська держава. Ще до 2013 року, коли в Україні відбулася Революція гідності, Кремль почав насаджувати культ війни, створюючи нових героїв з колишніх злочинців. Серед них — нинішній командувач російських військ в Україні Сергій Суровікін, якого через особливу жорстокість і любов до масованих ракетних ударів у війнах в Чечні та в Сирії прозвали “генералом Армагеддоном” та “м’ясником”.

Такі військово-політичні постаті, як міністр оборони РФ Сергій Шойгу і той самий Суровікін обіймають свої посади саме тому, що жодних рішень не ухвалюють. Їхня доля — в руках ідеологів Кремля — аж до “несподіваної” смерті.

В цьому контексті Росія намагається експлуатувати тему Другої світової війни, знецінюючи реальних героїв. Проте проти нарратива “діди воювали” вже виступають навіть нащадки реальних ветеранів.

З іншого боку, російська пропаганда, на жаль, працює. Найбільше їй піддаються такі категорії населення, як пенсіонери та готові обдурюватися люди. Наприклад, в лідері РФ Володимирі Путіні на зустрічі з представницями провладних рухів і чиновницями вони побачать душевну людину, яка зібрала матерів загиблих російських солдатів. Тоді як реальних людей, які втратили своїх дітей, на державному телебаченні в Росії ніколи не покажуть.

Правозахисники звертають увагу на ще один негативний наслідок пропаганди РФ — зараз матері російських військових поводяться набагато пасивніше, ніж в часи чеченської війни, коли своїх дітей буквально витягували з поля бою.

Відповідальність російських пропагандистів в розпалюванні ненависті між державами та втягуванні власного населення у війну не менше, ніж військово-політичного керівництва РФ, сходяться на думці експерти. Якщо на бою щодня гинуть від кількох сотень до тисячі солдатів, то від дезінформації страждають мільйони людей.

На чому ґрунтується російська пропаганда і на яку аудиторію вона розрахована — в ефірі телеканалу FREEДОМ проаналізували:

  • радник очільника Офісу президента України Сергій Лещенко;
  • політичний аналітик, головний редактор порталу After empire Ольга Курносова;
  • заступник головного редактора російського видання “Верстка” Олексій Левченко;
  • доктор політичних наук, історик, політолог та психолог Лідія Смола;
  • музичний критик, рок-журналіст Артемій Троїцький.

Сергій Лещенко: Російські пропагандисти бояться Гаазького трибуналу не менше, ніж російські військові злочинці

— Єдина країна-агресор на нашому континенті — це Росія. І щоб виправдати свою агресію, вона вигадує паралельну сюжетну лінію — нібито не лише вона, а й Польща має намір окупувати, зокрема Україну. Більше того, має намір проводити референдум.

Це дзеркальна технологія. Росія приписує іншим те, що робить, намагаючись зняти з себе відповідальність. Але в це ніхто не вірить.

Історія з Польщею насправді цікавіша: вони постійно намагаються вписати в наш контекст якусь польську військову чи політичну підтримку, приписати нам неіснуючі взаємини з Польщею.

В цьому є певний сенс. Вони намагаються через Польщу втягнути НАТО в медійну складову — мовляв, ми так ганебно програємо не Україні, а НАТО. Росіяни начебто програють не тому, що українці крутіші, а тому, що НАТО намагається їх принизити.

Ще цікаво, що вони під цю маячню підводять свою міфологію. Зокрема — я паралельно з’ясовував — створили в Польщі кілька інтернет-проектів, які маскуються під польські видання та розганяють цю маячню. Одне з них називається “Щоденний політичний щоденник” — в перекладі з польської. Туди передруковують без дозволу статті зі справжніх польських медіа, вклинюючи свої фейки. У цього видання придуманий головний редактор, придуманий журналіст, контактні дані не відповідають…

Щодня цей сайт робить кілька вкидів. Вони “прокололися”, наприклад, на тому, що назвали українське місто Бахмут Артемівськом — так його називають лише російські пропагандисти.

До речі, [російська пропагандистка] Маргарита Сімоньян починає називати речі своїми іменами та говорити вголос про те, що вже давно є надбанням міжнародної громадськості. В одному з недавніх ефірів у Соловйова вона сказала — “всі ми будемо в Гаазі”.

Люди, які проповідують війну, вже розуміють, що в них немає іншого виходу — “пан чи пропав”. Медійна складова Кремля — на межі істерики.

Російські пропагандисти бояться Гааги не менше, ніж російські військові злочинці. Інформаційна війна може бути набагато небезпечнішою, ніж війна на фронті. Тому що фронтова війна вбиває сотні-тисячі людей за кілька днів, а інформаційна війна може призвести до отруєння мізків мільйонів.

При цьому росіяни ще мають військовий потенціал. Не можна списувати російську армію з рахунків, принижувати її в тому плані, що вони ні на що не здатні — вони мають і зброю, і живу силу, щоб завдати великої шкоди українській державі, українській економіці, українській армії. Але вони вже програли історично, бо те, заради чого вони воюють, це концепції 19 століття. Так вже ніхто не живе, навіть їхні союзники давно переосмислили геополітику та поводяться по-іншому.

Водночас в європейських солідних ЗМІ є одна сюжетна лінія, яку росіяни підживлюють. Але я не сказав би, що вона придумана росіянами. В Європі частина істеблішменту справді вірить в те, що війна — не відповідь на виклики сучасності, і треба сідати за стіл переговорів. Тим більше, європейська економіка вже й так ослаблена інфляцією, цінами на енергоносії…

Ідею про необхідність компромісу справді в самій Європі час від часу медійно вкидають. А росіяни її, звичайно, всіляко підживлюють.

Ольга Курносова: Нині матері набагато пасивніше рятують дітей від війни — це результат пропаганди Кремля

— Я б не сказала, що на пропаганду захворіла більшість росіян. Мені здається, в дикому вигляді це проявляється все-таки у меншості. Просто ця меншість дуже активна. Ми бачимо її в соціальних мережах — злісні коментарі, які широко поширюються. Тому нам починає здаватися, що всі росіяни повністю збожеволіли.

Насправді це не так. Останні дослідження показують, що принаймні у великих містах з населенням понад 100 тис. різко знизився тиск до телевізора — до 35%. Хоча ще півроку тому цей показник був 51%. Більшість росіян (48%) сьогодні довіряють інтернет-виданням. І трохи менше — 45% — довіряє соціальним мережам.

Зараз дуже сильний соціальний песимізм — на мій погляд, він, швидше за все, виплеснеться всередині Росії. Тому що частина мобілізованих і добровольців загине, частина потрапить в полон, частина буде поранена, але багато хто з них повернеться до Росії, привезе з собою зброю.

Вже зараз спостерігається серйозне збільшення нелегальної зброї, яка привозиться з місць бойових дій. І весь негатив усередині країни виплескуватиметься: є випадки, коли мобілізований зламав ніс поліцейському, який не пустив його в бар випити, виникають бійки… Але рано чи пізно це вийде і на російське керівництво.

[В геноцидній риториці по відношенню до українців] нічого нового. Вона використовувалася ще в Радянському Союзі під час війни… Жодних креативних ідей придумати вони не можуть. Тому єдиний можливий спосіб збудження ненависті до тих, кого ще вчора вони називали братнім народом — це спробувати розлюднити. Вони це й роблять, не розуміючи, що потім це може з обох боків продовжуватись десятиліттями.

Путін, звичайно, хоче сидіти вічно, але він розуміє, що жити вічно не буде. Тому його цікавить лише те, що буде, доки він при владі. А потім — хоч трава не рости.

Ті матері, які не розуміють небезпеки того, що їхні діти йдуть на війну, звинувачуватимуть, звичайно ж, українців. Мені здається, будь-яка нормальна мати повинна робити все, щоб дитина не брала участі у війні.

Єдина війна, в якій можна за будь-яких умов допустити участь своєї дитини, це війна з захисту власного будинку.

Багато хто з тих, хто займається правами військовослужбовців, насамперед Комітет солдатських матерів, звертає нашу увагу на те, що зараз матері поводяться зовсім інакше — порівняно з тим, що було під час чеченської війни. Тоді матері були набагато активнішими: витягували своїх дітей з поля бою, буквально їздили на війну і намагалися будь-що витягти звідти дітей.

Зараз населення набагато пасивніше і, безумовно, це результат кремлівської пропаганди. Треба визнати, що вона досягла багатьох цілей.

Як на мене, якийсь піарівський пік — це історія з кувалдою. Ми не знаємо, чи справді його вбили (цею зброєю нібито стратили завербованого ПВК “Вагнер” для війни проти України колишнього в’язня, який здався в полон, а потім повернувся до РФ в результаті обміну, — ред.) чи це зйомки… Але після цього пішла суто піарівська історія з відправленням кувалди в штучній крові до Європи. В цьому сенсі дуже важко відсторонитися від того, що ми бачимо на телевізійній картинці.

Основна проблема кремлівських пропагандистів в тому, що вони загралися. Те, що вони роблять в ефірі, можливо, навіть страшніше за те, що відбувається на лінії фронту. Вони розпалюють ненависть, яка вбиває. І за це має бути відповідальність.

Чи існує російська політична нація — велике питання. При цьому українська політична нація багато в чому сформувалася під тиском Росії. Якби не було такої шаленої російської лінії, всіх цих спроб протистояти Майданам ще до 2014 року, можливо, українська політична нація формувалася б набагато повільніше. Можна згадати часи серпневого путчу 1991 року: тоді Україна була далеко не така активна, як, наприклад, країни Балтії чи Молдова.

Тепер, коли Росія воює з Україною, заштовхуючи конфлікт в сферу національного протистояння — ця пропагандистська конструкція “радянської людини” насправді працює проти них, не лише згуртовуючи українську націю, а й даючи розуміння українським воїнам, з ким вони борються.

Олексій Левченко: Пропаганда — дуже небезпечна річ, але тільки коли вона працює

— Є такий хороший термін, який характеризує те, що ми спостерігаємо з лютого на російських каналах — це біснуваті.

Щоб суспільство підтримувало війну, його потрібно постійно заганяти в стан трансу. Стан, коли ти не можеш критично мислити, коли мислиш емоціями, тож тобі потрібно підвищувати ставки, транслювати максимально агресивні гасла.

І проблема полягає в тому, що коли слова починають розходитися з реальною картиною — бойові дії відрізняються від того, що транслюється на екрані — відбувається деяке порушення логіки. І щоб його перекрити, потрібно ще більше розігнати цю біснуватість. Є чудовий ефір Соловйова, в якому обговорюють з двома експертами набито такі речі з погляду реальної політики. І щоб їх перекрити, Соловйову треба кричати, треба ображати.

На жаль, ця ненависть має наслідки: певна частина населення сприймає це.

І ось ви, можливо, бачили сюжет про зустріч Путіна з матерями — в ньому жінка сказала, що її син вирушив “рубати укропів”. Такі слова, на жаль, провокують негативні настрої. Потім вони можуть пройти як важке похмілля, але на цьому етапі це певна провокація до людської ненависті.

Ми провели дослідження російської пропаганди, яке вийде найближчим часом. Воно про те, що в словах пропагандистів є ознаки підбурювання до геноциду та ненависті до інших народів. І це класифікується як окремий злочин за міжнародними нормами.

При цьому я думаю, щойно рубильник цієї пропаганди вимкнеться, всі ці настрої досить швидко спадуть. В Росії вже були такі періоди, коли настрої змінювалися. Наприкінці 1980-х, навпаки, були дуже позитивні настрої щодо Заходу, американців — хоча до цього 60 років СРСР протистояв Заходу.

Лідія Смола: Росія знецінює реальних героїв Другої світової війни, підставляючи замість них злочинців

— З 2013 року, навіть трохи раніше в Росії інтенсивно насаджується культ війни, романтизація війни.

Фактично ми можемо говорити, що в Росії нова релігія. Замість православ’я — релігія війни.

І вона вимагає свого пантеону героїв, як це було в Стародавньому Римі. Нових героїв ліплять з того, що можливо. Раніше була надія, що можна “продати” виборцю спільну перемогу в “спеціальній військовій операції”, проте попередник Суровікіна Дворніков не виправдав надії.

А Суровікін нині — виключно інструмент російської пропаганди, фундаментом якої є, як вони називають, Велика Вітчизняна війна.

Це наслідування героїчного епосу радянської пропаганди, але радянська пропаганда була майстернішою і продуманішою. А нинішнім росіянам продають героїв в особі їхніх батьків — “діди воювали”.

Приклад з Суровікіним — не єдиний. Можна згадати, як на “Першому каналі” (російський федеральний телеканал, — ред.) нещодавно був сюжет про те, що батько Путіна загинув за Невський п’ятачок — плацдарм біля берега Неви. І це було за 10 років до народження Путіна!

Тобто російська пропаганда намагається за відсутності реальних перемог на фронті творити нових героїв.

Тут я відзначила б важливий момент: основи цього пропагандистського творіння та тоталітарної держави сильно розхитуються. Приклад цього — правнук реального героя війни Влад Масич не промовчав і сказав, що це брехня.

Таким чином, Росія знецінює реальних героїв Другої світової війни, підставляючи замість них злочинців, які повинні сидіти у в’язниці.

При цьому той же Суровікін перебуває в таких умовах, коли не ухвалює рішення щодо своєї подальшої ролі в пропагандистській машині Кремля. І він, і воєнкор Сладков, який подав про нього інформацію — гвинтики в цій машині, яка перемелювала людей і до них. Думаю, Суровікін або “несподівано” помре, або “раптом” захоче покінчити життя самогубством, або загине смертю хоробрих. Це як вирішать організатори та методологи Кремля.

Можна казати, що пропаганда впливає, але пропаганда має межі. І мій багаторічний досвід вивчення і пропаганди, і методології її проведення говорить про те, що вона пов’язана з реальними військовими діями на фронті. Ми говоримо про нацистську пропаганду, яку дуже повторює російська пропаганда.

Тут також можна провести паралелі з радянською пропагандою, яка з Жукова зробила героя. В мемуарах описано, що його називали “катафалком”, тому що він абсолютно не зважав на жертви.

Можливо, і з Шойгу спробують зробити героя, коли кількість убитих російських солдатів і офіцерів буде не 86 тис., а 300 тис. Але героїзм Шойгу як міністра оборони можливий хоча б за мінімальних перемог. На мою думку, його не прибирають з посади, тому що його роль зводиться до ерзац-головування — він не приймає жодних рішень. В царській Росії був такий місцеблюститель.

[Зустріч Путіна з матерями загиблих у війні проти України російських солдатів] — це вистава, симулякр. Але в сучасному світі дуже легко ідентифікувати цих людей (серед учасниць зустрічі журналісти розпізнали представниць провладних партій, рухів, а також чиновниць, — ред.).

Тут виникає питання — а чи захочуть їх ідентифікувати? Коли людина вірить пропаганді, ілюзіям, а їй дають факти, які кажуть, що це брехня, в багатьох випадках вона відмовляється приймати те, що не вкладається в її картину світу. Тоді людина каже собі — отже, все довкола — брехня, а я — дурень, бо вірив у це. А люди не люблять зізнаватись в тому, що помилялися.

Це вистава — для певної категорії населення, наприклад, пенсіонерів, які дуже підтримують Путіна. Вони не підуть до інтернету, не ідентифікуватимуть. А якщо хтось їм скаже, вони відповідатимуть, що це підступи ворогів.

Є також інша категорія — люди, які хочуть обманювати себе. Наприклад, хтось подивиться [зустріч Путіна з матерями] і скаже — яка душевна людина Володимир Володимирович, як він мам зібрав! І картинки поширюватимуть. Звичайно, це постановочні кадри, і тих людей, які реально втратили своїх дітей, не покажуть…

В пропаганді працює древній метод: творці пропаганди зображають свою людяність — тут ми збираємо мам, там пташок в руках тримаємо. А супротивника демонізують.

Є ще один закон пропаганди, який полягає в багаторазовому повторенні інформації. Тому ця зустріч буде розпіарена, використана в пропаганді.

Пропаганду в сучасному світі можна легко розвінчати. Однак коли кажуть, що всі мають критично мислити, це в мене викликає посмішку. Тому що критично мислити може обмежена кількість людей.

Артемій Троїцький: Радянський культурний порядок денний був набагато приємнішим та гуманнішим від того, чим путінська естрада годує нещасних росіян

— Є кілька причин, чому путінська пропаганда в підмітки не годиться радянському пропагандистському мистецтву, якщо можна так сказати. По-перше, в Радянському Союзі на пропаганду працювали талановиті люди, наприклад, письменники Фадєєв, Шолохов.

Так само там були чудові композитори, скажімо, Дунаєвський, брати Покрасс, Микита Богословський. Потім — славне покоління 1960-1970-х років, які писали абсолютно ідіотські пісні про Леніна, про партію, про комсомол… Але ці пісні пам’ятають і досі люди, не тільки які жили в Радянському Союзі. Це були чудові мелодії Пахмутової, Островського, Фрадкіна, Фельцмана, серед яких “Нехай завжди буде сонце…”, “Комсомольці-добровольці”.

Наприклад, “Священна війна” (її оригіналом вважається українська пісня 1919 року “Повстань, народе мій”, — ред.) — це була пісня, націлена на боротьбу з агресором, загарбниками, фашистами. “Вставай, країно величезна, вставай на смертний бій, з фашистською силою темною, з проклятою ордою!” — це власне російські орки. Ця пісня ідеально підходить нинішній ситуації, тож її можуть співати українці.

Пункт номер два такий: радянський порядок денний був набагато приємнішим та гуманнішим від того, чим тепер годує путінська естрада нещасних росіян. В цьому, звичайно, було дуже багато лицемірства, оскільки відбувалися і Карибська криза, і інтервенція в Афганістан… Проте вся риторика як хрущовського, так і брежнєвського періоду була максимально миролюбною, і головне гасло було — “світу — мир”.

А проти миру була вся ця сволота та “сили темряви”: американські імперіалісти, німецькі реваншисти, всілякі мілітаристи, ізраїльські сіоністи та інші. Але загалом людям було зрозуміло, що “ми проти війни”. І тому прислів’я — “аби не було війни”, яким відповідали взагалі на все.

Ще одна фундаментальна відмінність радянської пропаганди від нинішньої путінської полягає в тому, що Радянський Союз весь був — хоча в цьому також багато лицемірства, фантазійності — про майбутнє. Ми будуємо світле майбутнє, будуємо комунізм, нові суспільства, нових людей. І звідси — культ молоді, культ комсомолу, культ науки, культ космосу.

Якщо брати сучасніші пісні на військову тему: найвідоміша серед них — це “День перемоги” Давида Тухманова. Ця пісня аж ніяк не така звіряча, урапатріотична. В ній співається про свято зі сльозами на очах. Тобто, знову ж таки підхід до цієї теми був набагато гуманнішим і справедливішим.

[Після 24 лютого] весь російський культурний прошарок розбився на три табори. В першому – ті, хто проти війни. Ця фракція, в свою чергу, розділилася на тих, хто виїхав з Росії та хто в Росії залишився. В Росії залишилося дуже мало. Найгероїчніший приклад — це Юрій Шевчук та гурт “ДДТ”. Майже вся решта гросмейстерів російського року — Макаревич, Гребенщиков, Борзикін, Земфіра, Шумов — перебувають за кордоном.

Другий табір — ті, хто справді підтримує війну. Це, як правило, продажні хлопці, яких вже й рокерами назвати не можна. З тієї причини, що рок-музика в своїх філософських постулатах передбачає обов’язковий антивоєнний та антидержавний настрій. Серед них [підтримують війну] є також декілька щирих божевільних фанатиків. Зеніт слави [представників цього табору] пройшов в 1990-ті чи 2000-ті роки, а зараз їм представився такий шанс… За відсутності талановитих музикантів вони можуть вдосталь гастролювати, виступати, отримувати ефіри — бути такими кремлівськими рокерами.

Третя фракція — найбільш численна та неоднозначна. Це ті, що мовчать. Серед них є талановиті музиканти, які з різних причин воліють, з одного боку, не коментувати ситуацію, а з іншого, не залишати кордони РФ. Я не беруся їх скопом засуджувати, хоча особисто мені їхня позиція видається досить боягузливою.

Прямий ефір