“Норд-Ост” 20 років потому: наслідки теракту на Дубровці для сучасної Росії обговорюємо з експертами

20 років тому стався один із найбільших терористичних актів в історії сучасної Росії — захоплення театрального центру на Дубровці у Москві. 23 жовтня 2002 року 40 озброєних чеченських бойовиків на чолі з Мовсаром Бараєвим захопили та утримували протягом трьох днів 916 заручників з-поміж працівників, глядачів та акторського складу мюзиклу “Норд-Ост”. Вони висунули вимогу негайно вивести російські війська з території Чечні.

Через три дні, 26 жовтня, російські силовики влаштували спецоперацію зі звільнення заручників та ліквідацію терористів. У ході операції вони застосували секретний газ, що присипляє. Внаслідок теракту та наступного штурму з 916 загинули 130 заручників, у тому числі 10 дітей (основна частина з них — після штурму), а всі терористи були знищені.

У 2011 році Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) задовольнив скаргу 64 потерпілих, які звинувачували владу РФ у необґрунтованому застосуванні сили, ненаданні заручникам своєчасної медичної допомоги та недостатньо ефективному розслідуванні цього теракту. На їхню думку, евакуація з театрального центру була не підготовленою, а хаотичною, живих та мертвих заручників ніхто не фільтрував, а медичну допомогу зрештою отримали далеко не всі.

Про подробиці трагедії на Дубровці, про російські методи боротьби з тероризмом та про наслідки цього теракту для Росії — в ефірі телеканалу FREEДOM говоримо з журналістами, які висвітлювали трагедію “Норд-Ост” з місця події і згодом вивчали та розслідували:

• Сергій Пархоменко, російський журналіст, оглядач радіостанції “Эхо Москвы”;
• Олександр Лук’яненко, український журналіст, на момент теракту був власним кореспондентом телеканалу “Інтер” у Москві.

— “Норд-Ост” — одна з ключових історій у сучасній Росії на самому початку правління Путіна. Які симптоматичні злочини ми можемо бачити у цій трагедії?

Лук’яненко: Сам собою “Норд-Ост” вже був символом. Не теракт у театральному центрі на Дубровці, а безпосередньо сам мюзикл. Це знаменитий твір Веніаміна Каверіна “Два капітани”, вся ця радянська романтика. І мюзикл “Норд-Ост” — це була така культурна відповідь на західні мюзикли від нової путінської Росії. Мюзикл був популярним, на нього ходила вся Москва.

А потім захоплення театрального центру на Дубрівці, захоплення заручників. І в цей момент починаються ті речі, які характерні для путінського правління. Це те, що він колись сформулював, що “ми не ведемо переговори з терористами”, обіцяв “мочити у сортирі”. Щоправда, коли він говорив, що не ведуться переговори з терористами, він не уточнював, що буде з тими людьми, яких терористи можуть захопити заручниками, наприклад. А виявилося, що ці люди були непотрібним тягарем.

— Які питання залишилися до влади щодо цієї жахливої трагедії?

Пархоменко: Я намагався дослідити всю цю історію, зокрема з боку лікарів. Величезна кількість медиків тоді в Москві виявилася не залученою до порятунку заручників. Тому що вони були не готові, їх готували до іншого, їх попереджали зовсім про інше. У них не було антидоту, не було машин, які могли вивозити постраждалих, не було проведено спеціального інструктажу тощо.

Це був не порятунок заручників, а порятунок від заручників. Тоді це стало стандартною методикою, стандартним підходом російської влади: від заручників треба позбутися. За будь-яку ціну. Потрібно щоб їх не було, щоб не плуталися під ногами.

По-своєму позбавлялися заручників у “Норд-Ості”, по-своєму — при теракті в Беслані (захоплення 1100 заручників у школі № 1 міста Беслана в Північній Осетії 1 вересня 2004 року, загинуло 333 особи, поранено — близько 800, — ред.).

Таких ситуацій було декілька, і всі вони підпорядковуються одній логіці — є речі важливіші за життя заручників, є державні інтереси і так далі.

Лук’яненко: Я був із першого вечора серед тих журналістів, які висвітлювали теракт “Норд-Ост”. Все, що тоді відбувалося, нагадувало бардак. Було незрозуміло, хто веде переговори, переговори вели абсолютно всі: туди Кобзон їздив, Хакамада їздила, Пугачова вела переговори, виходили якісь чиновники. Комусь вдавалося вивести людей, у якийсь момент вивели дітей, вивели жінок із малолітніми дітьми.

Важливо розуміти, що в цей момент вже було, по суті, ухвалено рішення про штурм. Бо на іншій околиці Москви був такий самий Палац культури, де спецназ, “Альфа” і “Вимпел” вже тренувалися штурмувати цю будівлю. Тобто рішення було ухвалено за кілька днів.

Є одне питання, на яке я 20 років не можу знайти для себе відповіді. Як терористи пронесли цю вибухівку до театрального центру? Як люди зі зброєю взагалі зуміли проникнути, проїхавши крізь усю європейську частину Росії? Як вони туди дісталися?

Друге питання, яке виникає, — це сама організація порятунку. Вранці 26 жовтня 2002 року ми знімали, наприклад, у лікарні №13, вона за кількасот метрів від театрального центру. Це був суцільний безлад і хаос: людям не говорили, хто вижив, хто не вижив, родичам практично 12 годин ніхто нічого не говорив.

Але при цьому цю операцію називали успішною. І при цьому із 916 осіб 130 загинули. Але як вони загинули, від чого? Відповідей досі немає.

І найцікавіше те, що відбувалося після теракту. Розслідування всіляко гальмувалося, головного загарбника заручників Мовсара Бараєва було вбито на місці, як і ще близько десь 40 осіб. Запитати вже не було в кого.

І найголовніше — чим витравлювали. Лише через 17-18 років вони визнали, що це були бойові отруйні речовини, дуже важкі опіоїди, які буквально з дозою 0,1 мкг є смертельними.

І таких питань справді десятки.

— Наскільки застосування хімічної зброї було виправдане у такій ситуації?

Пархоменко: Я не беруся судити, наскільки взагалі допустиме використання газу у такій ситуації.

Можливо, що такий метод може бути використаний, але він може і повинен бути використаний відповідально, з розумінням його наслідків.

Тобто з розумінням того, що в той момент, коли ви відкручуєте кран на балоні з газом, робота не закінчується, а лише починається. Що далі починається найважливіше: як урятувати людей, які опиняються під дією цього газу. І сьогодні зрозуміло, що тоді так питання не стояло.

Щодо переговорів. Нині вже важко відновити ту ситуацію. Якими були ці поступки та наскільки люди, які були там і представляли чеченців, реально могли вплинути на цю ситуацію? Якою мірою розмова з ними могла б вплинути на те, що відбувається реально в Чечні?

Зрозуміло, що заручників треба звільняти. Але завдання у тому, щоб заручники залишилися живі.

Цілком зрозуміло, що для цього не було зроблено все можливе. І цілком зрозуміло, що розв’язання цієї проблеми було підпорядковане задачі — позбутися заручників, а не врятувати їх.

— Чи варто переосмислювати ту трагедію через призму того, що сьогодні Володимир Путін влаштовує теракти в Україні?

Лук’яненко: Найголовніше, що не варто недооцінювати ті методи та той досвід, який пройшла нинішня російська влада за 23 роки свого існування. Ми ж з вами пам’ятаємо, що було окрім “Норд-Осту”, який призвів до першого такого серйозного посилення режиму в Росії.

Я нагадаю, що тоді вкотре розігнали незалежну телекомпанію “НТВ”, було звільнено гендиректора “НТВ” Сенкевича, було закрито програму “Намедни”. “НТВ” звинувачували у тому, що вони у прямому ефірі показали початок штурму. І початок цього штурму бачили не лише глядачі “НТВ”, а й увесь світ.

По-друге, важливо розуміти, що тоді йшла війна в Чечні. У Чечні керівником вже було призначено Кадирова-старшого.

Те, що після “Норд-Осту” почалася чергова хвиля жорсткості режиму, це очевидно. Вона тривала й у 2004 році, бо приблизно з такою самою “успішністю” було проведено штурм школи в Беслані. Там було ще більше загиблих. Але при цьому державне телебачення в особі Маргарити Симоньян вже бадьоро брехало у прямому ефірі з приводу кількості загиблих. Там було видно, що трупів сотні, а вони наполегливо називали кілька загиблих. І все це було як снігова куля.

— Чи дізнаємося ми колись всю правду про “Норд-Ост”, про Беслан?

Лук’яненко: Ми з вами точно всієї правди не знатиме.

Тому що більшість документів, більшість матеріалів кримінальної справи про теракт на Дубровці було знищено після закінчення слідства.

Може, вони десь там у особливій папці й лежать під виглядом знищених… Але, принаймні, нинішнє покоління російської влади точно не збирається жодної правди про це розповідати.

Усі ті відомості про те, чим витравлювали, що це були за препарати, які насправді діють як хімічна зброя, зброя масового ураження. Ось це всі родичі загиблих з’ясовували за непрямими ознаками. Тому навряд чи ми з вами про це дізнаємося, хто та які рішення ухвалював.

Інша річ, що ось ця низка терактів і потім наступне державне насильство в Росії стосовно самих потерпілих. Ви знаєте, мені здається, це дуже серйозно покалічило Росію, покалічило людей.

Тому що, коли суспільство звикає до подібної несправедливості, що твориться буквально вже десятиліттями, то починає сприймати це як норму.