“Боротьба з путінським режимом без зброї неможлива”: інтерв’ю з ідеологом РДК Василем “Кардиналом”

Василь “Кардинал” — ідеолог Російського добровольчого корпусу (РДК).

Брав участь у протестах на Болотній площі у 2011 році. Навчався в МДІМВ за спеціальністю “міжнародне право”. З 2022 року — у лавах РДК, де очолює політичний напрям: формує ідеологію організації, вибудовує зв’язки з європейським політикумом і російською діаспорою, представляє корпус на міжнародних майданчиках.

Василь “Кардинал” — гість нового випуску програми “Люди доброї волі” на телеканалі FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

https://youtu.be/1ip1sWu_lAY?si=UUwpYtlr0omAnzQO

Шлях у політику

— Василю, чому “Кардинал” — твій позивний?

— Спочатку позивний був “Москва”, тому що я з Москви. Але потім москвичів у РДК стало дуже багато. І тут побачили мою фотографію з 2014 року, де я в костюмі кардинала на якійсь вечірці, і було вирішено, що я — “Кардинал”.

— Але це якось пов’язано з кардиналом Рішельє (Арман Жан дю Плессі де Рішельє — кардинал Католицької церкви, французький державний діяч, центральна фігура часів царювання Людовика XIII, — ред.), з політикою?

— У цьому випадку вийшло так, що ім’я визначило зміст. Тому що ще на зорі створення організації РДК стало зрозуміло: цим питанням, безумовно, займатимусь я. І якось тепер воно вже сприймається як само собою зрозуміле — що, мабуть, так мене й мали називати.

Ім’я — це не просто те, що відрізняло одне від одного. Це щось, що позначало душу.

— У РДК є бойовий відділ, є політичний у корпусі. Як це визначилося? Ти кажеш, із самого початку ти розумів, що це політика. Ти юрист-міжнародник з гарною освітою.

— Я юристом працював п’ять днів і швидко зрозумів, що це не моє. І ми все ж таки спочатку не були солдатами. Насамперед ми — політичні солдати. Нам випала унікальна можливість, якої ми всі дуже довго чекали.

Можливість зі зброєю в руках боротися з путінським режимом від нас поступово іде. Що більше опозиційний простір захоплювали люди, які подарували нам Болотну (протестний рух у Росії 2011-2013 рр., — ред.), то далі від нас була перспектива збройного спротиву режиму. Я вважаю, що все те, що відбувалося тоді, буквально цю можливість знищило.

Коли у 2022 році ми усвідомили, що ми — громадяни РФ, і той режим, від якого ми з тих чи інших причин утекли, прийшов за нами — і далі бігти нікуди, — то час давати відсіч.

Безумовно, це сплелося в певний симбіоз: наша можливість чинити спротив зі зброєю в руках і те, що ми все ж таки є носіями певних ідей. Ось чому ми, природно, стали організацією військово-політичною. Тим більше що політика — це насамперед звичайно, боротьба за владу.

Боротьба за владу без зброї в руках у Росії неможлива.

Ми хочемо досягти результату, а не справити ефект. Тому, природно, коли приїжджали до нас нові люди, особливо у 2023-2024 роках, то у багатьох було таке відчуття, що ось зараз ми сядемо на коня і просто до Москви. Але ні.

Ми пояснюємо їм, що це довга, копітка робота. І, безумовно, ті, хто говорять: “Чому ж ви в Росії не займаєтеся подібним?” — слабо уявляють, як це відбувається.

— Коли ти активно зацікавився політикою?

— У 2011 році я був, що вельми поетично, в 11 класі. І розуміючи, що світ навколо мене трохи не відповідає тому образу, який би мене влаштовував, я вирішив “за все хороше проти всього поганого” з друзями піти боротися з режимом. Тоді це бачилося саме так.

Вперше я з ним вступив у бійку 6 грудня 2011 року на Маяковській. Ми тоді билися з міліцією, з “Россией молодой” (всеросійський проурядовий молодіжний громадський рух, що існував у 2005-2017 рр., — ред.). “Наші” (молодіжний громадсько-політичний рух, створений адміністрацією Президента РФ шляхом реорганізації молодіжної організації “Идущие вместе”, — ред.), “Идущие вместе” — я намагаюся згадати назви всіх цих організацій. Хтось із них складав половину контрмітингу. Їх туди зігнали, вони стояли біля метро з похмурими обличчями й не надто хотіли цим займатися. Але в них були барабани, плакати “Тільки Путін, тільки перемога”. Не знаю, над ким тоді мала звершитися перемога. Мабуть, над нами.

“План Путіна — перемога Росії”. Я пам’ятаю, що відібрав у якогось довговолосого хлопця барабан, ударив його палицею. Ми тікали від поліції. І я для себе вирішив, що в цій грі, я — Робесп’єр (французький революціонер, адвокат, один із найвідоміших і найвпливовіших політичних діячів Великої французької революції, — ред.).

Потім, звичайно, через пару днів зрозумів, що це зовсім не так. Тому що, коли я став розбиратися — це такий ефект Даннінга-Крюгера (гіпотетичний ефект, коли люди з низькою компетентністю в якійсь темі схильні вважати себе знавцями цієї теми, — ред.). Ти входиш у якусь сферу знань або діяльності й думаєш: “Все, я в усьому розбираюся”.

Зрештою я зрозумів, що це все досить нудно — люди, які ходять на мітинги, розповідають зі сцени речі, не пов’язані з реальністю. Сама можливість збройного протесту ними навіть не розглядалася.

— А “Русские марши” (щорічні ходи та мітинги російських націоналістичних груп, організацій і рухів, — ред.) ти відвідував?

— Я один раз прийшов на нього подивитися, тому що розквіт цього руху припав на моє дитинство. І коли мені було 18, я просто приїхав у Люблино, куди їх, по суті, заслали. Це було вельми кумедно: “Русский марш” у той момент був тусовкою відвертих божевільних. Була така партія у Миколи Старикова (російський громадський і політичний діяч, — ред.) — “Велика Росія”; вони ходили в шкіряних плащах, кашкетах — дуже антуражні. Ходили просто праві хлопці, яким, мабуть, нічого було робити.

І, оскільки Люблино вже тоді було гетто, навколо, природно, — працівники та відвідувачі торгово-ярмаркового комплексу “Москва”: в’єтнамці, таджики, китайці, узбеки, їх було набагато більше, ніж учасників маршу. І вони на це так дивилися… Я не побачив у їхніх очах аксіоми “люби етрусків, якщо живеш у Римі”. Вони етрусків не любили. Загалом, це було смішно.

— Олексій Навальний — перший російський опозиційний політик, який почав говорити про росіян, про права росіян. Це все те, що ти сповідуєш досі. Чому ти тоді не став навальністом?

— Навальний намагався сподобатися, мабуть, усім. Наприклад, він брав участь у “Русском марше”. А потім — історія з “Тєсаком” (Максим Марцінкевич — російський громадський діяч, відеоблогер неонацистського штибу, — ред.) у клубі “Білінгва”. Марцінкевич отримав перший строк саме за нього. Потім якісь його незрозумілі взаємодії з лівим флангом опозиції.

Навальний припустився помилки. Намагаючись сподобатися всім, він зрештою не подобався нікому, крім вузької тусовки своїх однодумців. Тому що ніхто з тих, хто займає проактивну позицію і готовий до відкритих дій, його, по суті, не підтримував.

Припустімо, у лавах РДК — серед тих людей, які справді радикально налаштовані на зміни в Росії, — навальністів ми не маємо. Навіть у минулому. Для мене це маркер того, що його погляди залишалися прийнятними або для тих, хто його особисто знав, або для тих, хто дивився на нього на екрані телевізора на кухні.

Кремль майстерно краде будь-які наративи й вербує їхніх носіїв.

До речі, Дмитро Дьомушкін (російський політик, державний і громадський діяч, який дотримується націоналістичних поглядів, — ред.), який, не знаю, як живе в Росії досі, все ж таки відсидів і займає послідовно антивоєнну позицію. Він дуже чітко про це сказав: або вербують тих, хто є лідером думок, хто може акумулювати навколо себе активну націоналістичну молодь, — або цю людину дискредитують, а наратив забирають собі.

Дуже яскравий приклад — звичайно, “Я — русский”. Ми пам’ятаємо часи, коли за цю фразу можна було отримати адміністративку, а то й кримінальну статтю, якщо це супроводжувалося публічними закликами. Зараз “Я — русский” — це хіт підкремлівського смішного чоловічка.

Нам не по дорозі з державним націоналізмом РФ

— Ти навчався в МДІМВ вже при Путіні. Не було тоді бажання працювати в МЗС, піти в державний бізнес, у держкорпорацію?

— У якийсь момент МДІМВ перестало бути кузнею кадрів. Багато людей, які хотіли піти на державну службу, побувавши в МДІМВ, а деякі навіть кинувши його в розчаруванні, туди не пішли. Простотому, що МДІМВ, коли там навчався я, природно, складалося з нащадків усіх, якщо так можна сказати, знатних прізвищ нинішньої Росії. Зі мною навчалися, мабуть, діти депутатів усіх фракцій. У групі зі мною, наприклад, був хлопець, у якого батько — депутат ЛДПР. Зі мною навчався і син Дмитра Медведєва.

Я, і, відповідно, всі інші, хто, в загальному-то, не був із числа “золотої молоді”, але був молоддю “посрібленою”, дивлячись на них, розуміли: ось ці люди нібито будуть нашою майбутньою елітою. У Росії ж воно трохи по-феодальному влаштоване. І абсолютно зрозуміло, хто далі займатиме які посади.

Багатьох це справді розчарувало. Я, наприклад, після військової кафедри був на співбесіді в СЗР — нас туди всіх водили, така практика. Там мені сказали, що я можу “представляти дуже серйозну структуру”, запропонували жалюгідні 40 тис. рублів зарплати й зажадали знання трьох мов. Я, природно, відмовився.

Мені здається, вони спеціально створювали таке враження у тих, хто прибував на співбесіду, щоб людина виявила бажання служити державі з суто ідеологічних міркувань, а не в надії заробити. Тому що я думаю: може, якщо хтось погоджувався, але про це просто нікому не говорив, то там відразу відсувалася стіна і виходив чи не сам Путін.

Я і до інституту, і в інституті висловлював речі, які бентежили рідних, близьких, деканат. Якось хотів у МДІМВ відкрити російський клуб. Там, адже є мережа земляцтв, причому, наскільки мені відомо, український клуб існував досі.

Коли я навчався на другому курсі, то прийшов до проректора, запропонував: зробімо російський клуб. Він мені сказав: “Навіщо росіянам земляцтво? Росіяни ж скрізь”. Я парирував: “Послухайте, таджики теж скрізь, але в них є свій клуб”. У нього затряслися руки. Він сказав: “Що ви — ви фашист?”

Для мене це завжди було якимось неприйнятним кроком. Усьому націоналістичному руху Росії нав’язують лейтмотив: ось вони б’ють нещасних мігрантів. Ми ж прекрасно розуміємо: винні-то не мігранти. Нашу країну знищують зовсім не мігранти. Її знищують, загалом-то, такі ж самі етнічні росіяни, які працюють у ФСБ.

Я якось просто подивився виступ у Криму “Нічних вовків” (перший і найбільший в Росії ультрапатріотичний мотоклуб, — ред.). Зрозуміло, що це було вже на відео у 2023 році. І я здивувався, як вони через це просто пекельне видовище — ось ці мотоцикли, якісь куполи з серпами та молотами — показують усю гібридність своєї ідеології. Просто дивовижно, як вони змогли це навіть зовні висловити.

— Чому ти та твої побратими не згодні з тим націоналізмом, який пропагує Олександр Дугін (російський філософ, ідеолог неоєвразійства та рашизму, — ред.) та інші?

— Тут я б почав насправді з того, що ці люди намагалися всіма силами боротися з наслідком. Ну так, безумовно: звичайно, не подобається, коли змінюється етнокультурний вигляд твоєї держави. І, звичайно, не подобається, коли поліція отримує стільки прав, що у преторіанської гвардії, мабуть, стільки не було. Але це — наслідок.

Хтось з “Эха Москвы” сказав таку фразу: якщо в Росії депутат у вівторок посковзнеться на ожеледиці, то він боротиметься не з ожеледицею, а з вівторками. Ось тут та сама історія. А як же всі ці люди, які завозять мігрантів? А як же всі ці люди, які забороняють національні організації для росіян? Тисяча “як же”.

Зараз, під час війни, воно набуває зовсім вже гротескних масштабів і форм. Тому що ось ці всі вже відверто підфсбшні націоналістичні організації вітають з днем народження голову Слідчого комітету РФ Олександра Бастрикіна, який посадив Микиту Журавля, убитого потім у Чечні (кримінальна справа в Росії про “образу почуттів вірян” у зв’язку з розміщенням у 2023 році відеоролика, на якому невідомий тримає в руках Коран, що палав, а на задньому плані видно Волгоградську соборну мечеть, — ред.). 

І ці ж люди при цьому співпереживали Микиті Журавлю, писали пости, тому що десь на задвірках свідомості у них все ж таки є: російського хлопця садять у тюрму в Чечні за те, що він спалив, до речі, не Коран, а книгу, визнану екстремістською, — прирікаючи його на смерть.

Нормально сусідить у голові й те, що вони підтримують або навіть воюють за той режим, який, розповідаючи їм, що будує “русский мир” і захищає “Святу Русь” від навали збоченців, — і тут же зустрічаємо нібито націоналістичного співака “Шамана”. Як вони не можуть подивитися у вікно і побачити, що, по суті, живуть у гетто? Як це працює у цих людей досі, мені абсолютно незрозуміло.

І як вони не розуміють, хто насправді в цьому винний. Ось, наприклад, Рома Юніман (російський політичний і громадський діяч, — ред.) зі своїм “Обществом будущего”. Ми з ним колись давно, ще за часів “Спутника и Погрома” (суспільно-політичне інтернет-видання російського націоналістичного спрямування, — ред.), спілкувалися досить непогано. Ми обидва покинули лави “Спутника и Погрома”, коли з’ясувалося, що це, загалом-то, кремлівський рух. Мене відсторонила позиція щодо України. Його, через якийсь час, — інформація про те, що туди надходять гроші з Кремля.

У нас із Романом Юніманом був останній такий діалог у листопаді 2022 року: я виїхав із позиції, де ми сиділи троє діб під обстрілом, тільки-но зловив інтернет, відкриваю — а Рома збирає на генератори до Маріуполя. Я йому пишу: “Рома, як виходить так, що ти буквально прибираєш за режимом? Вони самі зруйнували місто, захопили його, не можуть відновити нормальне життєзабезпечення — а ти ще їм допомагаєш”. Ми досі не спілкуємося.

— РДК — підрозділ Управління розвідки. Все, що стосується військових справ, зрозуміло, і ми про це не питаємо — це таємниця. А що стосується політики? Тому що дуже часто, коли я російську еміграцію питаю про ставлення до вас, то кажуть: “Це ж ГУР. І все, що вони роблять у політиці, — це ГУР”. Все, що стосується політики, — хто ініціатор усіх цих справ?

— Безумовно, ми. Для того щоб ми могли існувати як військовий підрозділ, нам необхідна зброя, нам необхідне забезпечення і ряд супутніх речей. Природно, що ми не в XIII столітті і не можемо самі скувати собі мечі, вкрасти коней. Нам треба домовлятися.

Як військовий підрозділ ми виконуємо завдання Головного управління розвідки України, ми є військовослужбовцями. Але завдяки цьому ми змогли отримати можливість стати громадянами, у нас зараз активно йде легалізація нашого підрозділу, ми отримали можливість розвивати політичний напрям нашої діяльності — тому що, як не крути, для політичної діяльності необхідна медійність.

Далі, маючи спільний інтерес з Україною — державою, яка нас прихистила, — ми розвиваємось як політична організація. Наративи та напрями діяльності ми обираємо абсолютно самостійно.

Бюджет РДК — це наші зарплати, які ми, природно, перерозподіляючи певним чином, витрачаємо не тільки на закупівлю спорядження, автомобілів, але й на ведення політичної діяльності: і медійно, і в частині поїздок до країн Європи, а це все ж таки недешево.

Не повторювати помилок минулого

— Пріоритет у Європі та у світі — це консервативні праві рухи або це російська еміграція?

— Безумовно, для нас, як ідеологічно споріднених з європейськими консерваторами, з європейськими правими, цікавить взаємодія з ними. Ми все ж таки є російською опозиційною військово-політичною організацією.

Що стосується взаємодії з еміграцією — вона, безумовно, публічна. Ми взаємодіємо з діаспорами. Найбільш успішна наша взаємодія — це, безумовно, діаспори в Німеччині, Іспанії, на Кіпрі, в Канаді, Фінляндії, Чехії. Це люди, які нам допомагають, роблять збори, надсилають те, що необхідно для життєдіяльності підрозділу, висловлюючи підтримку. Точно так само вони виходять на акції біля російських посольств.

Точно так само ми взаємодіємо з російськими опозиційними організаціями. Відомо, що я був на Антивоєнному комітеті. Минулого листопада наші хлопці їздили на “Форум вільних народів” у Вільнюс (дискусійний майданчик, учасники якого ставлять своєю метою розпад Росії на кілька незалежних держав, — ред.). На крайньому Антивоєнному комітеті точно так само були наші представники. Наші представники з’являються в ПАРЄ, знову ж таки, у момент засідання платформи “Діалогу”.

У нас є розуміння того, з ким ми ближче і від кого ми безнадійно далекі. Про це свідчить конфлікт із Леонідом Волковим і ФБК в його особі. З Іллею Яшиним проблема полягає в тому, що ця людина намагається повторити шлях Навального, але за кордоном. Він намагається бути милим, намагається сподобатися всім і кожному. Але виходить якось дуже вторинно, і це видно. І, до того ж враховуючи результати з’їзду його політради, так уже вийшло, що обралися туди люди в основному дуже лівих поглядів.

Є важливий нюанс: російські опозиціонери хочуть продемонструвати себе не майбутньому підопічному населенню в Росії, а Європі. Тому що у РФ радикальні ліві, дівчата з різноколірним волоссям і цікавими поглядами ніколи не користуватимуться серйозною підтримкою. Отже, його партія націлена зовсім не на це, а на гранти.

Що стосується білої еміграції, то про РДК писали в газеті “Наша країна”, яку вже понад 50 років веде пан Микола Казанцев — син білого офіцера, офіцер Російської визвольної армії (антирадянський військовий підрозділ часів Другої світової війни, — ред.). До цього в ній кілька років друкувався відомий Борис Смисловський — командир 1-ї Російської національної армії.

Вони писали про РДК після нашого рейду в Грайворон у травні 2023 року. Там було кілька заміток, але та замітка була характерна ось чим: вони висловлювали думку, що ми є першою ластівкою антибільшовицького спротиву. І що було б чудово, якби ми не повторили їхніх помилок.

Проблема Російської визвольної армії багато в чому полягала в тому, що вони не змогли вибудувати діалог із західними союзниками. Їхня аргументація була така: “Ми не зробили жодного пострілу в бік військ союзників. Ми воювали виключно з більшовиками”. А їх, по суті, союзники зрадили та викинули. Саме це досі відгукується в білій еміграції болем.

Смисловський писав, що тепер такого не буде. У наступній великій війні росіяни, навіть перебуваючи під владою необільшовиків — під владою людей, які, загалом-то, жадають їхньої смерті, — будуть іти до кінця. Вони не здадуться в полон, тому що вважатимуть, що їх зрадять. І віннасправді виявився правий.

— Ти нещодавно водив рекрутів до музею Михайла Булгакова в Києві. Як ти до нього ставишся? Його пам’ятник в Україні знесли.

— Булгаков, на нашу думку, у даній ситуації приєднався б скоріше до РДК, з огляду на ті цінності, які ми несемо, і ті цінності, які несе найгірша іпостась Росії — путінська.

Булгаков — це, безумовно, болюча точка і тригер для РФ. Тому що є ряд об’єктів — не тільки в Україні, — які для них є частиною їхнього культурного поля. І як тільки противні їм сили, особливо, звичайно, ми — нацзрадники, ким би нас не називали, — торкаються цих об’єктів або присутні там, для них це найстрашніший удар.

Коли ми провели виставку в музеї, де “Батьківщина-мати”, то в ТАСС написали: “Націоналісти осквернили “Батьківщину-матір””. Осквернили! І я подумав: так нумо продовжувати. У нас же є музей Булгакова, у нас же є купа пам’ятників, у нас же є, зрештою, меморіали в Європі.

У Кремлі люди, які живуть у просторі символів. Їм це все дуже важливо. Почати війну 24 лютого, запропонувати перемир’я на 9 травня. Для них це все має якусь пряму магію. І, природно, треба відповідати симетрично.

Читайте також: “Грузія обирала свободу — і обере знову”: Ніно Робакідзе про медіа, репресії та стійкість громадянського суспільства