Венесуельський удар по Путіну: як США позбавили Росію ключового союзника — пояснюють експерти

Американські військові провели масштабну операцію проти Венесуели, в ході якої було захоплено і вивезено з країни диктатора Ніколаса Мадуро. Заступник держсекретаря США Крістофер Ландау назвав те, що сталося, початком нової епохи для Венесуели. Раніше журналіст Fox News Девід Маркус зазначав, що дії Вашингтона щодо Каракаса є також попередженням Володимиру Путіну.

Затримання Мадуро і перехід Венесуели під тимчасове управління США формують безпрецедентну ситуацію для західних розвідок, повідомляє Defence Express. За даними видання, вперше за десятиліття американські фахівці отримують прямий фізичний доступ до експортних і новітніх зразків російського озброєння, які раніше залишалися недосяжними для детального вивчення.

Від Каракаса до Москви: чим обернулася операція США для Кремля 

У ніч на 3 січня США почали військову операцію в столиці Венесуели Каракасі. За даними Reuters, над містом діяла американська авіація. Після серії вибухів у різних районах Каракаса були зафіксовані стовпи диму, зокрема в районі аеропорту Ла-Карлота, де з 2005 року розташовується військова база Венесуели. Того ж дня Дональд Трамп оголосив про удари по Каракасу і про захоплення правителя країни Ніколаса Мадуро разом з його дружиною з подальшим вивезенням із Венесуели.

Після захоплення Мадуро у Вашингтоні заявили про намір тимчасово керувати країною до безпечної передачі влади. Паралельно було оголошено план відновлення контролю над нафтовою промисловістю Венесуели — держави з найбільшими у світі розвіданими запасами нафти. Це відкриває США доступ не лише до стратегічних енергетичних активів, а й до озброєння венесуельських збройних сил, включно з системами, переданими Росією в останні роки.

“Зокрема, найцікавішими для США можуть бути ЗРК С-300ВМ, які були поставлені Венесуелі РФ у 2013 році в кількості двох дивізіонів. Також у жовтні 2025 року РФ перекинула до Венесуели Іл-76 з невідомою кількістю ЗРК “Панцир” і ЗРК “Бук-М2”, — пише Defence Express.

Падіння режиму Мадуро, який постане перед судом у Нью-Йорку за обвинуваченням у торгівлі забороненими речовинами, поставило під загрозу долю мільярдних російських інвестицій і кредитів. У період з 2006 по 2017 роки Кремль надав венесуельському уряду і державній нафтовій компанії країни 17 млрд доларів, повідомляє Reuters.

“Перші гроші — 2,2 млрд доларів — отримав попередник Мадуро Уго Чавес, який у 2009 році уклав контракт на закупівлі російської зброї: танків Т-72 і зенітних комплексів С-300. Через 8 років Венесуела була винна Москві вже 3,5 млрд доларів, повернути які не могла через економічну кризу і санкції. У 2017 році Володимир Путін і Мадуро домовилися відстрочити платежі за цим кредитом на 10 років із виплатою основної суми у 2024-2027 роках”, — пише The Moscow Times.

За даними ЗМІ, Москва використовувала статус кредитора останньої інстанції, прагнучи отримати розширений контроль над венесуельськими нафтовими запасами. Країна фактично розглядалася як опорна база російського впливу у регіоні. Саме тому операція США у Венесуелі стала болісним ударом для Кремля і різко звузила його можливості в Латинській Америці. Разом з тим сам Мадуро ще наприкінці грудня 2025 року стверджував, що Володимир Путін обіцяв Венесуелі підтримку.

Мадуро залишався ключовим партнером Кремля в регіоні. Путін тепло приймав венесуельського лідера на параді 9 травня в Москві. Тепер же Росія ризикує втратити одного зі своїх основних союзників у Латинській Америці та зазнати серйозних втрат в енергетичній сфері, вважають експерти.

У МЗС Росії засудили дії США з повалення режиму Мадуро, висловивши “глибоку стурбованість” тим, що відбувається. У Москві заявили, що міжнародні суперечки мають вирішуватися виключно шляхом діалогу, і наголосили на готовності підтримати такі переговори. Сам факт затримання Мадуро у РФ назвали актом збройної агресії проти Венесуели. Однак реальних кроків для його порятунку Кремль не вжив.

Експерти сходяться на думці, що вплив Росії стрімко скорочується не лише у світі загалом, а й серед союзників Путіна. Події у Венесуелі стали лише одним з епізодів низки геополітичних поразок Кремля. Зруйновані партнерства, ослаблена армія і міжнародна ізоляція серйозно підірвали здатність Москви проєктувати силу.

“Венесуела є залежною державою від Росії, як і Іран, і як була Сирія до недавнього повалення режиму Башара Асада. Трамп поступово доводить, що проти американської могутності Путін не може забезпечити безпеку своїх сумнівних глобальних друзів. Якщо диктатор Путін залишатиметься вірним своїй фантазії про повернення всієї України для відновлення СРСР, він ризикує тим, що Сполучені Штати підірвуть авторитет його союзників і клієнтів по всьому світу”, — написав в авторській колонці для Fox News Девід Маркус.

Цю публікацію Дональд Трамп також розмістив у Truth Social — на тлі практично повного мовчання Москви. Лише МЗС РФ виступив з додатковою заявою щодо подій у Каракасі, закликавши США прояснити ситуацію. У Кремлі захоплення і вивезення Мадуро назвали “неприйнятним посяганням на суверенітет незалежної держави”.

Своєю чергою видання The Atlantic зазначає, що на тлі тиску США на режим Мадуро можна було очікувати активної підтримки Каракаса з боку Кремля, однак цього не сталося.

“На тлі тиску на режим Мадуро з боку США можна було очікувати активної допомоги йому з боку “братського” режиму Путіна. Але нічого не відбувається. Не видно повідомлень про термінові додаткові постачання зброї Каракасу… Не помітити перекидання такої техніки американська розвідка, що “просвічує” ледь не кожен квадратний метр венесуельської території і до того ж безсумнівно, має на місці розгалужену агентуру, просто не могла. По суті, можна сказати: Москва не готова по-справжньому заступитися за свого південноамериканського союзника”, — пише The Atlantic.

https://youtu.be/bvh94TLdR8s

Сигнал Путіну та Ірану: навіщо США пішли на операцію у Каракасі — розбір експертів

Чому Кремль, який називав Венесуелу стратегічним партнером, фактично промовчав і не спробував втрутитися? Чи стала операція у Венесуелі сигналом не лише для Каракаса, а й для Москви, Тегерана та Пекіна? Чи означає захоплення Мадуро початок кінця російського впливу у країнах глобального Півдня? Чи є те, що сталося, антикримінальною операцією чи фактичною інтервенцією з погляду міжнародного права? На ці запитання в ефірі телеканалу FREEДOM шукали відповіді:

• Ігор Попов, експерт аналітичного центру “Об’єднана Україна”;
• Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства;
• Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень.

ІГОР ПОПОВ: Максимум, що “партнери” можуть попросити у Путіна — це дача в Московській області

— Я думаю, що навіть Мадуро не розраховував на якісь гарантії безпеки з боку Російської Федерації. Тому що навіть у ближньому закордонні так званої Росії, щонайменше з початку повномасштабного вторгнення в Україну, вона не сприймається ні як гарант безпеки, ні як посередник. Тобто навіть прикордонний конфлікт між Таджикистаном і Киргизстаном у Кремлі не змогли врегулювати.

Так само Росія не змогла зіграти якоїсь значущої ролі під час війни Азербайджану та Вірменії в останні роки. Тому так, усі у світі бачать, максимум, що можна просити у Росії, — це дача в Московській області. Чогось більшого просити не варто.

Дійсно, на полі бою проявляється ефективність озброєння, а під час гібридних воєн — ефективність дипломатичних заяв про вічно непорушну дружбу. Була інформація про те, що якісь системи ППО з боку Росії передавалися Венесуелі, і це навіть викликало доволі емоційну реакцію американської адміністрації. Це було, здається, влітку минулого року.

Але ми бачимо, що вони не були застосовані. Також була інформація про те, що надсилалися якісь військові радники, а можливо, навіть якісь залишки групи “Вагнер” для роботи у Венесуелі. Але чи то їх відкликали назад після прямого, неоднозначного дзвінка з Вашингтона, чи то вони також не змогли ефективно себе проявити. Відповідно, результати американської атаки побачили всі.

Країни, яких російське керівництво вважає дружніми, яких вітають з Новим роком, спеціально згадуючи перелік, діляться на дві категорії. Одні намагаються заробити на Росії, вимагаючи максимальні знижки на озброєння, на будівництво атомних енергоблоків, на купівлю енергоносіїв, передусім нафти. А натомість вони можуть розповідати, що повністю підтримують усі цінності, які просуває Російська Федерація.

Це багато в чому схоже на ситуацію з Радянським Союзом, коли якісь племінні вожді заявляли, що будуватимуть соціалізм, і за це отримували озброєння, нафту та безплатні кредити. Інша частина може торгувати, але, розуміючи всю хиткість становища, вимагатиме або максимальної передоплати, або братиме те, що вважається найціннішим, можливо й те, що регулюється міжнародними заборонами. Наприклад, ядерні технології для Ірану.

Все ж таки з’являється дедалі більше неофіційної інформації про те, що іранські вчені кілька років тому дуже різко просунулися у вмінні збагачувати уран до того рівня, який уже стривожив сусідів Ірану і, звісно, стривожив Сполучені Штати. Тобто ось це ще можуть просити. Просити ж якісь абстрактні запевнення у дружбі, гарантії безпеки та вічному партнерстві — це інше.

Це підписуватиметься, це матиме гарний вигляд, але разом з тим одразу ж проситимуть постачати щось дуже конкретне. Для Північної Кореї це можуть бути технології підводних човнів або ракетні технології, тобто те, що дійсно необхідно цій країні.

Можливо, цей арешт призведе до якоїсь нової хвилі чисток в оточенні Путіна. Тобто тих, кого підозрюватимуть у можливій колаборації зі Сполученими Штатами передусім або з іншими західними країнами, можуть прибирати — публічно або непублічно. Можливо, посилюватимуть протоколи безпеки, проводитимуть навчання для особистої охорони з урахуванням уроків Каракаса.

Тому що, звісно, звертають увагу на те, як поводяться Сполучені Штати. А США насправді реалізують свою нову стратегію національної безпеки, яка є публічним документом. Тобто вони усувають ті режими, які вважають нелояльними, насамперед у Південній Америці. А також проводять м’яку атаку на інтереси Китаю, Ірану та Венесуели в межах великої гри з Китаєм.

ВІТАЛІЙ КУЛИК: У Росії немає нічого, що вона могла б протиставити США у Латинській Америці

Операція є не політичною і не інтервенцією, а суто антикримінальною, антинаркотичною. І обвинувачення, які висуватимуться Мадуро та його дружині, також матимуть кримінальний характер. Але водночас це антикримінальна операція в межах ширшого геополітичного простору безпеки в регіоні.

Рубіо вже відповів на критику з боку росіян. Він привітав Лаврова з Різдвом і сказав, що це очікувані заяви з боку росіян і вони жодним чином не впливають на позицію Сполучених Штатів. Якщо це розшифрувати, то це означає: у росіян немає нічого, що вони могли б протиставити Сполученим Штатам у Латинській Америці.

Попри те, що Мадуро всіляко наголошував, що Росія є союзником Венесуели, це головний стратегічний партнер і вони нібито представляють глобальний союз глобального Півдня і РФ як наддержави — все це виявилося пшиком. Росія не здатна забезпечити безпеку своїх партнерів.

Це виклик після Венесуели й уже виклик для Нікарагуа та Куби, які також є клієнтами Росії. Але це, до речі, і значна проблема для Китаю, бо, попри риторичні заяви про близькість і стратегічне партнерство між Росією та режимом Мадуро, головним вигодонабувачем від цього режиму мав бути саме Китай. Він інвестував, фінансував, здійснював дотації та кредитував венесуельську економіку.

Однак, судячи із заяв американської сторони, які ми чуємо, Китай, найімовірніше, отримає свою частку на нафтових ринках Венесуели — не ту, на яку розраховував, але значну. А от Росію, найімовірніше, як то кажуть, “розмитнюватимуть”. Завдяки Росії буде здійснено переділ, і росіянам нічого не світитиме ані в перехідний період, ані після нього.

Зараз у Венесуелі спостерігається свого роду міжчасся: немає чіткого центру влади, є угруповання, які заявляють про свої претензії на владу. Поки що вони риторично декларують вірність Мадуро, вимагають його повернення до країни й стверджують, що він єдиний президент. Але якщо подивитися на відео, які поширюють ці угруповання, а також врахувати інформацію від джерел у Венесуелі, стає очевидно, що окреслилися три центри сили.

Перший — це цивільна влада: губернатори й частина адміністративного корпусу, які підтримують віцепрезидентку Родрігес, місцеперебування якої невідоме.

Друге угруповання орієнтується виключно на представників наркокартелю Коста-Дель-Соль (Cartel de los Soles). Його ключова фігура — Десіядо Кастильйо, якого називають тіньовим президентом Венесуели. Нагадаю, що режим Мадуро тримався на наркокартелі як на системоутворювальному елементі. Силовики отримували гроші від картелю, картель постачав чиновників. Відбувся настільки глибокий симбіоз політичного управління і кримінальних структур, що зараз украй складно провести межу між ними.
Третє угруповання — це міністр оборони, який робить ставку на збройні сили, що є доволі жорстко ідеологічно індоктринованими.

Ці три угруповання зараз борються за владу. Кожне з них декларує готовність до перехідного періоду і транзиту влади. Через деякий час стане зрозуміло, хто стане реальним центром влади у Венесуелі і яким чином вибудовуватиметься договороспроможність з американцями, а також яка конструкція буде запропонована для транзиту влади до майбутніх демократичних виборів.

Президент Трамп уже заявив, що він не бачить президенткою Марію Мочадо — нобелівську лауреатку і лідерку венесуельської опозиції. Він стверджує, що вона не користується підтримкою значної частини населення. Це відповідає дійсності, оскільки венесуельська опозиція не змогла сформувати єдиний центр протистояння Мадуро. Говорити про те, що американці просто призначать нових керівників Венесуели, не варто.

Найімовірніше, буде реалізований гібридний варіант зі збереженням елементів старого мадурівського режиму, представників цього режиму і частини опозиції. Для Росії в цьому розкладі нічого доброго не передбачається.

Ба більше, у Росії є серйозна проблема з боргами Венесуели, зокрема перед “Роснефтью”, в розмірі близько 17 млрд доларів, які мали бути виплачені у 2027 році. Ці гроші зависають, і це болісна тема для росіян.

Також важливо зазначити, що у Венесуели не виявилося союзників у самому регіоні. Росія не змогла сформувати ані інтеграційне об’єднання, ані єдиний фронт протидії американському впливу серед лівих політичних режимів Латинської Америки. Разом з тим самі ліві режими в регіоні дуже різні.

Наприклад, у Чилі президент був проукраїнським, попри те, що представляв ліве крило. Об’єднати такий режим із Венесуелою було складно. Лула да Сілва, бувши лівим президентом Бразилії й об’єктивно підігруючи Росії та Китаю в логіці глобального Півдня, зайняв вичікувальну позицію. Він закрив кордон із Венесуелою, щоб не допустити напливу мігрантів, зробив заяви про втручання в суверенітет і порушення принципів ООН, але жодної військової чи політичної підтримки зі створення альянсу протидії США не надав.

Єдиним, хто підігрував, був президент Колумбії, до якого є претензії як у Трампа, так і у Мадуро. За кілька годин до початку американського вторгнення Мадуро публікував негативні коментарі на його адресу. У підсумку навіть мінімальний альянс протидії американцям сформувати не вдалося.

Шансів у Росії в Латинській Америці ставатиме дедалі менше. Найімовірніше, наступним фокусом уваги США стануть Мексика і Нікарагуа, а Куба, як то кажуть, залишиться “на закуску”. Однак Куба не володіє нафтою і не має значущої економічної цінності. Це радше “валіза без ручки”. Трамп уже заявляв, що Куба — це проблема, пов’язана з неефективним управлінням, але вона не створює такого масштабу загроз, як Мексика, Нікарагуа і Венесуела разом узяті.

Зараз Трамп намагатиметься впливати саме там. Усе те, що було зафіксовано в стратегії національної безпеки США, представленій нещодавно, починає реалізовуватися, принаймні в західній півкулі. Формується ситуація, за якої Сполучені Штати мають вирішальну роль у формуванні політичних режимів і власних “підчерев’їв”, які не створюють для Америки проблем.

За останні десятиліття Китай і Росія помітно посилили свою присутність у регіоні — від глибоководного порту в Перу, фактично викупленого Китаєм, до створення логістичних систем, нафтопроводів, газопроводів і транспортних коридорів. Є підозри, що цей порт має не лише комерційне, а й потенційне військове значення. Багато політичних режимів почали орієнтуватися на Китай, балансуючи відносини з Росією. Мадуро був одним із найбільш радикальних прикладів такого курсу після Куби. Останнім часом його режим намагався впливати на вибори в сусідніх країнах, зокрема через наркотрафік і фінансування картелів. Але терпіння Сполучених Штатів має межу. Саме це і сталося.

З погляду США, це операція антикримінального, а не антитерористичного характеру, оскільки вони не визнають Мадуро президентом. Про це говорив і Рубіо, нагадуючи у своєму старому твіті, що Мадуро — не президент, а венесуельський режим є нелегітимним. А якщо Мадуро не президент, то він звичайний громадянин, проти якого висунуті кримінальні обвинувачення, пов’язані з наркотрафіком та іншими злочинами.

ІГОР СЕМИВОЛОС: Поліцейська операція за межами США викликає запитання

— Історія з Венесуелою — це натяк на Іран. І в контексті попередніх виступів Дональда Трампа, коли він заявляв про те, що вони прийдуть на допомогу іранському народу, якщо іранський режим продовжить убивство протестувальників, це виглядає саме так. Тобто це радше натяк у цей бік, ніж натяк на Путіна. Загалом, за бажання, можна розглядати й Росію як імовірну країну, у якій Сполучені Штати Америки можуть провести подібну операцію.

З юридичної думки ми можемо говорити лише про міжнародне право. Але міжнародне право зараз мертве, як трухлявий пень. У цьому плані навіть говорити нема про що. Тут нема про що говорити з погляду міжнародного права. У цій ситуації рішення, звісно ж, просте: хто сильний, той і правий.

Щодо цього, як я розумію, у США досить велика кількість людей замислилася над правомірністю подібних дій — не лише серед демократів, а й серед республіканців. Якщо виходити навіть із того, що війна — це все-таки рішення, яке має ухвалюватися спільно з Конгресом. А якщо це поліцейська операція, то вона відбувається на території іншої держави, де викрадають президента, хай навіть із не найвищою легітимністю. Але це все одно президент іншої країни. І зрозуміло, що у США вже були подібні прецеденти.

Можна згадати Нор’єгу. Але, безсумнівно, це історія, яка матиме продовження як з погляду подій у Латинській Америці, так і з погляду подій усередині самих Сполучених Штатів. Сам Мадуро, безперечно, не є позитивним персонажем. Це факт.

Але з іншого боку, потрібно розуміти, що з погляду міжнародного права — це інтервенція з метою повалення чинного режиму. І виникає питання, яким чином у цих межах можна формально забезпечити певний перехід влади, якщо припустити, що більша частина всіх цих віцепрезидентів та інших міністрів є представниками тієї самої керівної сили.

Читайте також: Провокації та імітація дипломатії: навіщо Кремль продовжує затягувати мирні переговори — думки експертів