“Тільки багнет може повалити Путіна”: як російська опозиція планує боротися з режимом, обговорюємо з Іллею Пономарьовим

Добровольчі формування громадян РФ, які борються на стороні України, підписали декларацію про співробітництво. Йдеться про взаємодію легіону “Свобода Росії”, “Російський добровольчий корпус” і “Національна республіканська армія”. Підписання відбулося 31 серпня у місті Ірпені Київської області, тож документ назвали “Ірпінська декларація”.

Також учасники “Ірпінської декларації” створили спільний політичний центр, який очолив російський опозиційний політик Ілля Пономарьов. У документі встановлюються принципи діяльності російської збройної опозиції, яка веде війну з путінським режимом з обох боків фронту.

Хто боротиметься із диктаторським режимом Володимира Путіна. Чи об’єднається легіон “Свобода Росії” з Антивоєнним комітетом Росії. І чи є спільний лідер у російської опозиції. Про це в ефірі телеканалу FREEДОМ розповів Ілля Пономарьов.

— Хто входить до легіону? Які погляди мають ці люди?

— Це люди зовсім різних поглядів. Почнемо з цього. Люди, які перебувають у партизанській частині Росії, вони більше тяжіють вліво. Хоча я знаю, що там теж є люди різних поглядів, тому вони себе ніяк не ідентифікують. Але мені здається, що ліва історія там домінує, судячи зі спілкування.

Щодо легіону, там якоїсь ідеології немає. Вони, скоріше, центристи. Вони самі кажуть: ми просто за здоровий глузд, тому що ми до цього ніколи в політиці не брали участі й особливо не хочемо брати участь. Ми вважаємо, що те, що зараз відбувається, — погано і несправедливо. Нам брехали батьки-командири, що, як ми розуміємо, почалося це з полонених та з російських бійців, які просто перейшли на українську сторону. І тому там якогось такого забарвлення ідеологічного немає.

— Хто фінансує рух?

— Фінансування через нашу лінію жодним чином не відбувалося. Я там допомагав трохи з якимись фінансами, але їм більше не гроші потрібні, а різні технічні ресурси та медійна підтримка. Все, що можна зробити, ми для них робимо. Нам потрібно розпочати повноцінну кампанію фандрайзингу, куди люди могли б донатити. Це одна із причин, чому треба сформувати окремий центр. Бо інакше це будуть гроші, які приходять безпосередньо або на військові, або на партизанські дії. Це багатьох зупиняє, бо хтось боїться стати спонсором тероризму.

Треба щоб гроші могли прийти на політичну структуру. Але далі вони однаково підуть на військову діяльність.

— А які основні відмінності від того, що робите ви, й Антивоєнного комітету, створеного у Вільнюсі. У вас різні способи, але схожі цілі. Все ж таки, чи є між вами якась співпраця, спілкування, взаємодія?

— Звичайно, бо мета у нас — вільна, процвітаюча, демократична Росія. Мені дуже хотілося б, щоб це була справді демократична Росія, в якій влада не демократів, а демократії. І в цьому є суттєва різниця. Тому що владу демократів ми проходили у 1990-х роках, і дуже не хочеться туди повертатися.

Справді, є розбіжності в методах. І я ж був одним із творців Вільнюського форуму, входив до першого складу оргкомітету і потім був членом постійного комітету — основного керуючого органу цього форуму.

Але мені здається, зараз вони дуже сильно мігрують у бік антивоєнної повістки. А в мене навпаки, швидше дрейф відбувається у бік військової повістки.

І в цьому сенсі є, звісно, принципова різниця, бо я вважаю, що з 24 лютого заклики до миру та ненасильницького протесту закінчилися. Зараз лише гвинтівка народжує владу, і лише багнет може повалити Путіна з його позиції.

Ненасильницький протест показав, що він не працює. Але ж я не проти. Хтось хоче займатися ненасильницьким протестом, а хтось хоче займатися суто журналістською та просвітницькою діяльністю. Хтось взагалі займається малими справами, як і раніше перебуває на території Росії і намагається про війну не говорити. Але він робить те, що зараз може. А хтось воює. Кожен має свої методи. Я вважаю, що не треба наскакувати один на одного. Не треба один одного звинувачувати.

На жаль, ми бачимо, що ті, хто збирається у Вільнюсі (Антивоєнний комітет Росії, — ред.), їхні організатори, керівництво — дуже люблять усіх інших одразу звинувачувати в тому, що вони борються неправильно.

Мене оголосили персоною нон-грата у Вільнюсі. Але для мене вони персона грата. Я дуже радий, якщо вони приїдуть в Україну. Можна провести цей форум в Україні, подивитися, як це тут відбувається. І якщо вони допомагатимуть не словом, а справою Збройним силам України, допомагатимуть у військовій перемозі над путінізмом — це буде чудово. І я думаю, що наші стосунки від цього лише зміцняться.

— А який потенціал воєнного опору? І наскільки російські спецслужби, які дуже люблять тих, хто хоче займатися акціями прямої дії, можуть запровадитися та використати це, зокрема для своїх цілей?

— Не лише можуть, вони впроваджуються. І є провали. Два тижні тому двох наших товаришів убили у Волгограді. Тобто це відбувається. Але ще раз скажу, це війна, і на фронті стріляють, вбивають, є поранені та вбиті. Є люди, які захоплені в полон, які зараз перебувають у російських в’язницях. Але вони свідомо зробили цей вибір, що вони займаються такими речами, які зрозуміло, що входять у пряму суперечність із російським Кримінальним кодексом. Це війна. Так само, як люди, які перебувають на фронті, розуміють, що може прилетіти у відповідь.

Серед російських підрозділів є вже і 200-ті, і 300-ті (убиті та поранені, — ред.). І те, що вони з’являються, це не привід не боротися. З того боку втрат має бути просто більше.

— У декларації йдеться, що потрібний новий лідер, який зможе протистояти Путіну. Як ви вважаєте, цей лідер був чи незабаром з’явиться?

— Лідера робить лідером народ, який його таким визнає чи не визнає. Звичайно, у будь-яких революційних подій будуть лідери, і не один, буде кілька лідерів. Головне, щоби це були люди. Люди, які готові на революцію, які її хочуть, які її не бояться, які не бояться і своє життя принести на вівтар перемоги.

Але як тільки починається розмова про це, щось занадто страшно. І ось якщо ми це робитимемо, то нас уб’ють. Це означає, що це просто не революціонер.

У нинішній ситуації мають бути люди, які готові йти до кінця.

Такі люди є. Ось приклади і партизанського руху, і воєнного руху. Кожен із тих людей, хто там воює, і я пишаюся знайомством з кожним із них. Це ті люди, котрі готові йти до кінця

— Є кілька осередків опозиції, де кожен по-своєму бореться. Але наскільки їхня сила була б більшою, наприклад, в об’єднанні, і наскільки це взагалі можливо?

— У цьому об’єднанні народжуватиметься не сила, а слабкість. Тому що люди, які дивляться на все це, звичайні громадяни країни, вони повинні знайти те, що їм подобається. Коли ти об’єднуєшся, у тебе складається грубий антирейтинг, говорячи політтехнологічною мовою. Якщо в тебе є хтось, кому не вірять, то люди туди не приходять. Чим більше фігур намагаються просто механічно зібратися до купи, тим менше буде рівень підтримки у подібної організації.

Об’єднує ідея, й ідея має вести за собою всі особистості. Вони мають бути підпорядковані цій ідеї. І якщо наша ідея — революція та майбутня мрія Росії, яка буде процвітаючою, яка буде вільною, яка буде заможною, то за цією ідеєю треба йти.

І для нас найстрашніша річ, у яку Путін постійно б’є, що опозиція хоче повернення у 1990-ті роки. Цього в жодному разі не можна допустити. Це та сама ахіллесова п’ята. І тому будь-яке об’єднання з людьми, які асоціюються з 1990-ми роками, — це загибель одразу.

А зараз ще й виникає історія про рішучість, бо подивіться, в яку депресію занурено російське суспільство і, зокрема, опозиційно налаштована частина. Вони ж не вірять у свої сили. Вони вважають, що нічого неможливо зробити, як сказав колись сам Путін. Єдине, що ви можете — це вийти на мітинг, отримати палицею по голові й мирно цокаючи копитами піти в далечінь. Цього ніхто не хоче, ніхто не хоче сідати до в’язниці ні за що. Тому потрібні люди, які йдуть до кінця.

Читайте також: Російські неонацисти: хто воює в Україні на боці РФ (ВІДЕО)