Про звірства росіян мають розповідати ті, хто пройшов через полон. Інтерв’ю з парамедиком Тайрою

Юлія Паєвська — легендарна парамедик із позивним “Тайра”. Вона започаткувала евакуаційно-медичний підрозділ, який працював на Донбасі ще до початку повномасштабного вторгнення Росії. У березні жінка потрапила в полон, коли допомагала цивільним та військовим у Маріуполі. Окупанти утримували Тайру три місяці. Наразі вона знаходиться в англійському місті Брайтон, де готується до Ігор воїнів, які відбудуться у США. Тайра змагатиметься одразу у чотирьох видах спорту: плавання, стрілянина з лука, стрілянина з гвинтівки та паверліфтинг. Нині вона посилено тренується.

В інтерв’ю журналістам телеканалу FREEДОМ Паєвська згадала про події на Майдані у 2014 році, про Донбас, як зустріла війну в Маріуполі та про звільнення з полону. За словами Тайри, росіяни сфабрикували проти неї справу, взявши в полон, там її обіцяли розстріляти. Свій порятунок парамедик називає дивом, оскільки в полоні вона бачила таке, що нормальна людина й уявити не може. Також одразу після звільнення українці особисто зателефонував принц Гаррі.

До Майдану я була президентом Федерації айкідо. Я їздила всією Україною, викладала, їздила за кордон. Дуже багато навчалася у провідних майстрів японців. Також я займалася дизайном. Багато чим займалася у своєму житті. Я вважаю, що жити треба цікаво. У мене в дитинстві було кілька мрій: що я буду спортсменом, тренером, військовим, хірургом чи травматологом. Ще в мене була мрія стати геологом, але це точно не справдилося.

Медична кар’єра Юлії розпочалася на Майдані вісім років тому.

Маю купу друзів на Майдані. Звісно, ​​я підтримувала Майдан. У мене немає медичної освіти, але для того, щоб бути парамедиком, вона й не потрібна. Я пройшла ще до Майдану кілька курсів надання медичної допомоги громадянським. А вже потім, після Майдану, Олексій Арестович запросив мене до свого проєкту “Народний резервіст”. То був, так би мовити, курс молодого бійця. За максимально короткий термін добровольців навчали всього, що потрібно на війні.

Спеціально для цього проєкту на базі західних джерел Тайра розробила свій курс тактичної медицини. Проводила тренінги для майбутніх військових — як вижити на полі бою самому та врятувати побратимів. Потім із цим курсом поїхала волонтером на фронт.

Мої друзі сказали: “Ми тобі допомагатимемо”. І так з’явився підрозділ “Ангели Тайри”. Так сталося, що я там командиром стала. І ми дуже ефективно працювали. А у 2018 році я пішла на контракт. Два роки я служила за контрактом. Весь час працювала в Маріуполі та поряд з містом. Спочатку керувала добровольчим медичним евакуаційним підрозділом “Ангели Тайри”, а згодом командувала евакуаційним відділенням мобільного шпиталю вже за контрактом зі Збройними силами України.

Потім контракт закінчився, і я не почала його відновлювати, тому що на той час військові справлялися дуже непогано. Я подумала, що вже й без мене впораються, і потроху почала згортати проєкт. Віддала спочатку одну машину на евакуацію до 500-го батальйону Жукова і почала шукати, кому віддати інші авто та амуніцію. Але широкомасштабне вторгнення вирішило інакше.

За збігом обставин, 24 лютого вона була у Маріуполі. Щойно почувши перші вибухи, Тайра поїхала до місцевої лікарні.

Я майже три тижні була на сортуванні. Це коли йде потік поранених і потрібно швидко зорієнтуватись, кого куди направити залежно від пошкоджень, від ступеня ураження. Це така специфічна річ потребує не стільки освіти, а більше — досвіду. А досвіду в мене дуже багато.

До рук росіян волонтер потрапила, коли їхала так званим “зеленим коридором”. Його організували для виїзду цивільних до Запоріжжя.

15 березня російські війська почали обстрілювати з мінометів у Маріуполі шпиталь із цивільними. Я зрозуміла, що коли вже почали обстрілювати шпиталь, то на цьому не зупиняться. За кілька годин обстріл повторився. Мене трохи контузило, але не дуже. Я взяла маршрутний автобус і збирала всіх, хто хотів — жінок та дітей. Було також двоє сиріт, яких нам привезли на початку березня на майданчик. На блокпості нас зупинили для перевірки документів.

Після того, як російські військові забрали документи Юлії, почалося тримісячне пекло, про яке жінка не хоче згадувати. Чим більше часу минає, тим менше деталей вона розповідає.

Читайте також: “Відповідь за Крим” Росія планує 23-24 серпня. Ракетами вдарять із трьох напрямків — Жданов

Мене катували. Як — я не можу озвучувати. Я бачила таке, що нормальній людині уявити неможливо. Я бачила та чула, як у сусідніх камерах відбувалося багато речей.

Я не можу про себе розповідати й через те, що необхідно дізнатися, хто саме це робив зі мною.

Мені казали, що мене все одно розстріляють, що мені не жити. І мій мозок мені казав, що звідти не вийду. Але чомусь вірила, що все скінчиться добре. Я не знаю, чому. Є речі, які ти відчуваєш, хоч надії просто не могло бути ніякої. Але сталося те, що сталося, і це диво.

Я думаю, може, не варта цього. Я не можу гуляти, насолоджуватися цим сонечком і цим морем через те, що мої побратими зараз сидять у кам’яних мішках і зазнають тортур. Їм реально загрожує те саме, що й тоді загрожувало мені — смерть.

І я дуже намагаюся зробити так, щоби змінити те, що запланували промосковські сили.

Тайра провела три тижні у лікарні, вона досі не повернулася до колишньої форми. Жінка дуже швидко втомлюється. І до полону у Юлії були проблеми зі здоров’ям — після бойового поранення у неї протези у суглобах. Але про фізичні та моральні травми волонтер розповідає мало.

Мій дід, який пройшов Другу світову війну, полковник авіації — пережив всю блокаду Ленінграда. І згадуючи про той час, він розповідав лише два випадки: обидва смішні. Я тоді його не розуміла. Мені було дивно, чому він не розповідає більше.

Тепер я розумію. Те, що я можу зараз розповісти, стовідсотково зрозуміють і відчують ті, хто пройшов через те саме.

І зараз Юлія саме в оточенні саме таких людей, які розуміють її без слів. Це учасники національної збірної ветеранів, які вже за тиждень поїдуть на змагання Ігор воїнів у США.

Я вже почала краще спати. Шість годин — це круто. Я спілкуюсь із хлопцями з команди, з дівчатами, яких я дуже люблю. Це як один такий підрозділ на фронті. Ми всі там поранені. І надзвичайно важливо бути в такому середовищі під час відновлення.

Зараз мої спортивні досягнення — на дуже опосередкованому рівні, але це краще, ніж лежати в лікарні чи в шпиталі й себе жаліти, розповідати всім, що в мене ПТСР. “Пожалійте мене, бідненьку”. Так, маю проблеми зі здоров’ям. Але це не означає, що я обмежую себе. Поки моє тіло в змозі працювати, я працюватиму.

Попри фізичні обмеження, Тайра змагатиметься одразу у чотирьох видах спорту: плавання, стрільба з лука, кульова стрільба з гвинтівки та паверліфтинг. Нині вона посилено тренується.

Я не розраховую на перемогу через те, що я ще дуже слабка. Але те, що я вийшла на доріжку в басейні або взяла лук у руки й почала стріляти — це вже перемога над собою. У цьому полягає ідея Ігор.

Головний меседж цих змагань, що перемога має бути над собою, і ми маємо просто показати силу духу. Дух жодних обмежень не має. Так і Україна є непереможною.

Тайра запевняє, що тільки завдяки спорту пережила жахи неволі, бо була на піку фізичної форми й готувалася до Ігор нескорених (Invictus Games) під патронатом британського принца Гаррі. На ці змагання вона так і не потрапила, бо була у полоні. Але тільки-но почула, що встигає на Ігри воїнів у США, спішно виписалася з лікарні.

Я займаюся спортом із шести років. Я вже знаю, як моє тіло реагує на будь-які навантаження, як воно збирається, коли потрібно зупинитися чи перезавантажитись. Я й сама тренер. Я знаю, як це робиться.

На подальшу боротьбу її надихнув принц Гаррі. Як виявилося, він уважно стежив за долею Тайри й навіть зателефонував привітати зі звільненням із полону.

Читайте також: Десятки тисяч українців допомагають окупантам якнайшвидше забратися з України: експерт — про партизанський рух

У такому зверненні нема нічого незвичайного. Але те, що він подзвонив — надзвичайно. Хто я така? Я просто парамедик. Я була вражена. Це честь для мене. Я дуже вдячна йому за саму ідею Ігор нескорених, тому що це допомагає пораненим повернутися до життя.

І на батьківщині принца Тайра переконується, наскільки сильним є підтримка України навіть серед звичайних британців. Жінка розповіла, що буквально на вулицях люди, дізнавшись, що вона з України, висловлюють слова підтримки.

У Британії, Італії Юлії знадобилися знання англійської мови, адже вона отримала можливість розповідати про звірства російських військ та страждання наших полонених.

Я дуже багато спілкуюсь із впливовими людьми та тими, хто може допомогти Україні. І я доношу ці меседжі у приватному спілкуванні. Я дуже намагаюся, щоб мене почули.

Сама Юлія — із російськомовної родини. Вона вільно спілкується і російською, і українською. Жінка вважає, що зараз не час для дискусій про те, хто якою мовою має розмовляти в Україні.

Нам принципово захистити країну, позбутися ворога. А перехід на українську має відбуватися природно. Загалом я вважаю, що українці мають вільно володіти як мінімум двома мовами — це українська та англійська.

Сама ж вона готова говорити всіма мовами та розповідати, з ким мають справу українці й чого слід очікувати світу від Росії.

Я несу меседж, що є загроза для всього цивілізованого світу. Це не лише для України безпосередня небезпека, бо наступними будуть Польща та країни Балтії. Я не думаю, що вони зупиняться навіть на Німеччині. У полоні я чула від росіян, що вони вважають, що весь світ має підкоритися “великій російській ідеї”, прийняти та вклонитися. Це мені так казали.

Поки мене чують, треба говорити, треба розмовляти з людьми, давати інтерв’ю, спілкуватися, бо ніхто не розповість так як ті, хто пройшов через це все. Тому що це навіть не концтабір, це як у Середньовіччі.

Про майбутнє Тайра не думає. Вона й раніше не любила планувати, а тепер і поготів.

Я завжди беру напрямок, де я буду кориснішою, ефективнішою, і рухаюся туди. Це означає, що я добре відчуваю потреби часу та країни. Як і усі волонтери.

Юлія зізнається, що дуже хоче на фронт, бо знає, що могла б далі рятувати українським воїнам життя. Проте має залишатися реалістом.

Звісно, ​​я ще не в суперформі. Завдяки спорту я відновлююсь швидше, але я швидко втомлююся. У мене ціла купа обмежень щодо здоров’я. Я не можу повернутися на фронт, тому що я буду тягарем підрозділу, в який я б потрапила. Навіщо таке на фронті? Це абсолютно нерозумно. Я дуже відповідально ставлюся до завдань. Якби я хотіла піару, я взяла б бронежилет, побігла б сфоткатися на тлі окопів і танків.

Але я вважаю, що потрібно відповідально ставитись до того, що ти робиш у цьому житті.

Хоч би як банально звучало, але полон розділив її життя на до і після. Але Тайра каже, що не замкнулася і не накопичує ненависть до своїх кривдників.

Я більше людям прощаю. Менше нетерпимості в мені зараз, тому що я розумію, наскільки людина слабка. Я бачила багато всього. Людська істота дуже слабка і потребує підтримки та допомоги.

Тих, хто зі мною все це витворяв, я сприймаю як пацієнтів. Вони, звісно, ​​вороги. Але я не відчуваю ненависті взагалі. Так, мені дуже складно, але ненависті немає. Я їх сприймаю як невиліковно хворих пацієнтів з ураженням мозку. Я ніколи не серджуся на пацієнтів. Адже що на них злитися? Вони хворі. Але лікування їм не допоможе.

Парамедик не сумнівається у тому, що Україна переможе. Щоправда, додає, що ціна цієї перемоги буде дуже високою.

Це буде дуже дорого. І коли кажуть, що ми їх швиденько переможемо… Ні, я не дуже добре ставлюся до висловлювань таких авантюристів. Через те, що це нівелює жертви нашого народу, наших збройних сил.

Всі ці смерті, тортури та страждання, через які проходить кожен окремо, це великий подвиг.

Наша справа абсолютно правильна. І жодних сумнівів тут не може бути.

Найбільше її турбують долі полонених — слід робити все, щоб витягти їх із рук катів.

День там — це рік життя. Надзвичайно важко. Ми маємо боротися. У нас класно виходить. Я пишаюся своїм народом і відсіччю, яку дають і збройні сили, і добровольці, і Нацгвардія, і всі-всі-всі. Я сподіваюся, що буде велика допомога щодо озброєння від союзників.

Я думаю, що нам варто давати відсіч і забрати назад свої території. І на кордоні ми можемо зупинитися, видихнути та почати відновлювати все це. Тому що перемога буде лише початком. Потрібно будувати далі країну, країну моєї мрії — вільну, квітучу. І не просто на словах. Я в це свято вірю.

Читайте також: Війська РФ обстріляли студентське містечко в Краматорську — подробиці від кореспондентки UA

Нагадаємо, народний депутат України, голова Постійної делегації України в Парламентській асамблеї НАТО Єгор Чернєв в ефірі марафону FREEДОМ на телеканалі UA заявив, що Україна довела Альянсу: вона не тільки може увійти до пояса безпеки для Європи, але й зробить великий вклад.