“Я з нації розбійників і готовий за це розплачуватися”. Інтерв’ю з Биковим

Дмитро Биков – російський поет, письменник, публіцист, телеведучий, журналіст. Політичний активіст, який відкрито критикує політику Кремля і президента РФ Володимира Путіна. Один із авторів проєкту “Громадянин поет”, в якому його вірші на актуальні проблеми сучасності читав Михайло Єфремов. 2011 року став учасником протесту на Болотній площі проти фальсифікації результатів виборів до Державної Думи, а пізніше увійшов до оргкомітету антипутінських акцій. На виборах Координаційної ради опозиції посів друге місце, поступившись Олексію Навальному. Починаючи з 2014 року, відкрито висловлював свою незгоду з політикою Кремля щодо Криму та Донбасу. У 2019 році Биков був госпіталізований із отруєнням. Пізніше The Insider і Bellingcat довели, що це був замах, організований співробітниками ФСБ. Тими, що раніше отруїли Олексія Навального. Нині Дмитро Биков живе у США. Він відкрито висловлював незгоду в Білорусі, а після вторгнення російських військ до України заявив: йому соромно за геноцид українського народу, влаштований росіянами.

Биков каже, що хоче написати книгу про президента України Володимира Зеленського.

“Я давно хочу це зробити. У цьому є певний момент екзистенційного реваншу. Тому що я прожив життя в переконанні, що людина творчого та гуманітарного спрямування не може бути політиком. Або вона починає проговорювати всі свої плани, або не зможе бути стратегом тощо. Бачити актора і сценариста президентом, і тим паче президентом країни, що воює, і тим паче, мабуть, духовним лідером вільного світу – це цікавий челендж. Мені хочеться написати про те, як сталося це диво  Зеленського. Диво цілком релігійної природи, як із такого генерала Делла Ровере, з актора, який повірив, що він герой, вийшов справжній герой. Тут для мене є психологічний казус, не зовсім політичний”, – розповів письменник.

Щоб написати книгу, Биков приїхав до України. Інтерв’ю з ним було записано у Києві.

— Не всі зрозуміють вашого приїзду.

— Мені важливо, щоб мене правильно зрозуміли. Щоб не вважали це спробою примазатися до перемоги і так далі. Я чудово розумію свою відповідальність, хоча ми всі знаємо, що жодна культура ніколи не зупиняла війну. Мою позицію я заявив ​​одразу. Я з 2014 року порвав з усіма кримнашистами, які опинилися в моєму оточенні. Тобто мені себе особливо лаяти нема за що. Але мені не хотілося б, щоб в Україні думали, що я приїхав погріти руки на їхній біді.

— Це половина обурення. Друга половина — неприйняття будь-якого представника російської культури, словесності, інтелігенції, чого завгодно.

— Розумієте, Брехта все одно ставили в Росії, бо розуміли, що Брехт за Гітлера не відповідає. Брехт має такий вірш, коли його донька у Фінляндії приходить зі школи і каже: “Тату, мені сказали, що я з нації розбійників”. Він каже: “Так, дитинко, ми з нації розбійників, треба за це розплачуватися”. І я готовий за це платити.

Але дякувати Богові, що важливо, в Україні виявилося досить мало людей з позицією, що хороший москаль — мертвий москаль.

Я не планую слухати ні вказівок Путіна, ні вказівок українських націоналістів. Кожна нація має право на своїх дурнів. І я абсолютно готовий до того, що нервове життя у сьогоднішній Україні активізує цих дурнів. Люди культури одне одного зрозуміють. І всі мої київські зустрічі підтверджують, що мені тут є з ким поговорити. Мені, мабуть, тут є більше з ким поговорити, ніж серед американської інтелектуальної еліти.

— Ви зараз відчуваєте цькування, виїхавши з країни?

— Бачите, це якась ірраціональна річ, коли ти там (у Росії, — ред.) сидиш, це на тебе тисне. Ось чітко у межах Росії, як стільниковий зв’язок. Діють якісь випромінювачі. І цей випромінювач дає лише одну думку: намагатися щось робити безглуздо, хоч би що ти робив — кінець один, ти не зміниш систему. Я думаю, випромінювач — це реальність. Тут байдуже, у телевізорі він стоїть чи десь. Думаю, в Росії людей і справді чимось опромінюють.

У Росії тиск я відчуваю. Поза Росією я його не відчуваю.

— Російську еміграцію колись називали гарним словом «розсіювання». Чим нове розсіювання відрізняється від попередніх?

— Розсіювання — це найвищий стан нації. Націю поєднує не кров і земля, а культура та традиція. Я взагалі вважаю, що у світі майбутнього не буде фатальної прихильності до батьківщини. Світ буде прозорим, глобальним та космополітичним.

Якщо когось живлять джерела рідної землі та її соки, треба визнати, що це рабський стан, що ви можете залежати тільки від одного шматка землі й на ньому творити.

На те, що “людині потрібні два аршини землі”, Толстой говорив: “Це мертвому потрібні два аршини, а живому потрібен весь світ”.

Ось і через війну з України були змушені виїхати 5 мільйонів громадян. Так, вони хочуть повернутись. Але ми чудово розуміємо, що багато хто з них буде потрібен за кордоном. Звісно, ​​будуть люди, які називатимуть це зрадою.

Взагалі ситуація біженства – це ситуація катастрофічна. Але ситуація регулярних роз’їздів світом — це нормально.

На батьківщині треба жити тоді, коли її треба боронити. А коли вона нападає на інших (як це зробила Росія, ред.), ідентифікуватися з нею зовсім не обов’язково.

Я взагалі не думаю, що прихильність до однієї географічної точки може бути названа патріотизмом. Вона називається адикцією, залежністю.

Мені здається, що прихильники традиційного, локального патріотизму — це, швидше, рід, що вимирає. Хоча, ясна річ, сьогоднішня Україна — це цитадель патріотизму. Але патріотизму духовного, а не містичного.

— У вас є стаття про антисталінізм, де ви говорите, з чим Сталін взяв країну, з чим він її відпустив. З чим Путін взяв Росію та з чим він її відпустить?

— Взяв він її не в кращому стані, що тут казати. Він узяв її після 10 років єльцинської деградації. Перебудову зробили не дисиденти, і, звичайно, не західники. А Перебудову зробили КДБісти та комуністи, які хотіли бути не лише ідеологічними, а й фінансовими господарями країни.

Путін взяв країну у стані розпаду, але він його й  посилив. Він додав до її жахливих хвороб ще й страшну фальш, потім репресії, бетонування всього публічного простору. Тобто він головний біль лікував гільйотиною. Це як тоді написав Олексій Цвєтков про Беслан: “Було третє вересня, нежить нам чумою лікували”. Ось це й сталося.

— Ми неподалік площі Льва Толстого. Поки що так вона у Києві називається. Є ідея перейменувати її на площу Василя Стуса. Саме по собі це досить складне рішення. Ваше ставлення до цих перейменувань?

— Якщо брати конкретний випадок, то погано, що у Києві досі немає площі Стуса. Тому що Стус – великий поет і громадянин. У мене якраз у березні вийшла про нього велика стаття. Як казав Меріме, збираєшся воювати з нацією — спершу прочитай її поетів. Багато хто, прочитавши біографію та тексти Стуса, тричі подумав би, перш ніж…

А щодо Толстого, то саме Толстой — головний ідеолог світу інтелектуальної свободи. Толстой  на площу в Києві заслужив. Ідеологія Майдану значною мірою, на мою думку, могла б надихатися саме толстовськими ідеями. Не ідеями не чинити опір злу, а якраз ідеями неучасті у державній підлості.

Толстой – це приналежність світу. Ну, хоче Україна відмовитись від кращого, що є у російській культурі, це її право. Взагалі, мені здається, що спочатку треба перемогти у війні, а потім перейменовувати площі. Тому що сьогодні Україна має більш нагальні завдання, ніж перейменування топонімів.

Але в мене не повернеться язик нікого за це засуджувати. Тому що країна перебуває у стані найсильнішого стресу. І коли людину б’ють — вона кричить.

Якби в російських школах читали Стуса, якби читали Хвильового і знали б “розстріляний ренесанс”, то уявляли би, напевно, Україну не як провінцію Європи, а як одного з її лідерів. Українська література 1920-30 років одна з найкращих у Європі за напруженістю шукань. Там є автори джойсівського класу. І коли ми дивимося на те, чим була в цей час російська література, що лежала під Сталіним, яка робила колгоспні епопеї Бабаєвського, то все-таки українське на цьому тлі — навіть Гончар із його Собором 60-х років — стоїть далеко попереду.

Тому, звісно, ​​вивчення української культури у контексті європейської могло б дещо скоригувати. Але в нас багато хто з школярів досі впевнений, що “Гамлет” — це маленька трагедія Пушкіна.

— А чи допомогло б вивчення української мови в Росії? Ось у мене така концепція: якщо в російських школах хоча б одну слов’янську мову викладати (не обов’язково українську — польську, сербську, болгарську, білоруську), це позбавило б імперіалістичного мислення російських дітей.

– Ні. Усі російські імперіалісти були дуже освічені люди. Костянтин Леонтьєв — головний ідеолог російського імперства — знав, по-моєму, шість мов. Насправді ніяка європейська освіченість не рятує людину від ресентименту (почуття ворожості до того, що суб’єкт вважає причиною своїх невдач, — ред.). Це є духовна проблема.

— Що читати під час війни, щоб не збожеволіти?

— Великим джерелом душевного здоров’я та сили є “Війна і мир”, у якій саме проводиться головна думка. Виграє той, хто ризикує більшим. Чия ставка більше, хто справді проживає життя на повну, ризикуючи всім, що в нього є, надягає перед боєм чисту сорочку, бо наважився померти, той і виграє. До речі, “Війна і мир” дуже корисна книга. Лермонтова корисно читати. Така школа гідності. Гумільова корисно читати. При тому, що у нього є підлі вірші: “І воістину світло і свято, справа велика війна”. Гидота яка. Зате в нього є і унікальні африканські речі, і “Вогненний стовп”, який утверджує легкість, веселість і приємність загибелі за справу честі. Він чудовий поет.

— А як зараз війна входить у поезію, в літературу?

— Як завжди, першою реагує поезія. Оскільки відбуваються події величезного значення, поети одночасно різко активізувалися. Аля Хайтліна пише по віршу щодня. Це її молебень, це її служба, її послух. Встигла народити за цей час, але продовжувала щодня писати. Це геніально. Приголомшливі вірші пише Тая Найденко, яка змушена була виїхати з Одеси, вивозячи дочок і повернулася. Чудово пише Марія Галина, яка з Москви виїхала до Одеси. Я хочу нагадати, що Росія також окупована, і у нас свої біженці. Російський іммігрант сьогодні – це біженець із окупованої країни, окупованої тотально та дуже жорстоко. Путін поставив чобіт на груди Росії. Цю окупацію цілком можна порівняти з тим, що відбувається на українських територіях. Путін привіз до Росії «русский мир». І «русский мир» там коїть свавілля.

«Русский мир» – як російський бізнес. Це війна. Віршів зараз пишеться величезна кількість. На цьому тлі треба зазначити, що вірші прихильників Z-операції, не називатиму їх, відрізняються вражаючою пишномовністю і лицемірством. І дуже багато людей, які теж достатньо віршів пишуть, що прославляють війну і проклинають дисидентів, теж відчувають різновид такого диявольського натхнення. Але, як писав один із них, Вадим Степанцов: “Ты вроде нажимаешь кнопки, движения пальцев так легки, но звук оттуда как из попки, то треск невнятный, то шлепки”.

Нагадаємо, радник президента України з економічних питань Олег Устенко у прямому ефірі марафону “FreeДОМ” на телеканалі UА розповів про першочергові завдання щодо відновлення інфраструктури країни, а також у скільки мільярдів доларів оцінюються збитки через повномасштабну агресію РФ станом на 5 липня.

Прем’єр Угорщини пояснив, чому країна відмовилася брати участь у постачанні зброї Україні

Ердоган: Росія та Україна можуть перебувати за один тиждень від угоди з постачання українського зерна

Читайте також: Коли Європа зможе повністю подолати залежність від газу із РФ: експерт назвав терміни