“Випалена земля” та “подвійний удар”: Росія використовує злочинні методи на війні проти України

Бахмут, Авдіївка, Мар’їнка, Волноваха, Соледар — російська армія залишає після себе міста-примари, стираючи з лиця Землі цілі населені пункти під приводом їхнього “звільнення”. А російська пропаганда продовжує брехати про ліквідацію військових об’єктів, виправдовуючи обстріли густонаселених районів і місць скупчення людей. Також Росія здійснює повторні удари, щоб вбити рятувальників, медиків і цивільних. 

Про цинічні методи Росії в Україні, які заборонені гуманітарним правом, міжнародними конвенціями та правилами ведення війни дивіться у Спеціальному репортажі в ефірі телеканалу FREEДOM. 

Автор — Ольга Михалюк. 

Як Росія знищує українські міста

Зруйновані, порожні, безлюдні та спалені вщент… З початком повномасштабного вторгнення чимало населених пунктів Донецької та Луганської областей знову пережили шок. Неоголошену війну Росія проти України почала ще 2014 року — з анексії Криму і введення своїх регулярних підрозділів на Донбас. Спираючись на місцевих сепаратистів, Кремль за допомогою своїх військових окупував обласні центри Луганськ і Донецьк та утворив там псевдореспубліки. Уже тоді такі міста як Слов’янськ, Краматорськ, Сіверодонецьк відчули на собі прихід “русской весны”, але були відвойовані українською армією. А після — інтенсивно відновлювалися та розвивалися під українським прапором. 

Журналістка Марина Шашкова народилася в Сіверодонецьку Луганської області. І навіть після переїзду до Києва часто відвідувала рідне місто. Каже, що це її місце сили. 

“Останні роки Сіверодонецьк дуже круто став виглядати, за ним доглядали. Було чисто. Люди відкривали ресторани, кафе. Люди їздили за кордон і багато всього бачили та щось вносити в місто”, — згадує Марина Шашкова. 

Світлана Талан — українська письменниця. Її романи засновані на реальних подіях. Вона також родом із Сіверодонецька.. 

“Для мене Сіверодонецьк — це найкраще місто на землі та жива істота. Якщо у живої істоти, у людини або у тварини одне серце, то у Сіверодонецька — сто п’ятдесят тисяч сердець! Останніми роками місто почало розквітати. Прості люди та волонтери привели до ладу “Гоголь-сквер”. Потім Івонин парк зробили. Було в планах дуже багато: і побудова обласної лікарні, тому що де-факто з 2014-го Сіверодонецьк виконував функції обласного центру. Дуже багато було в планах, і надії були”, — каже Світлана. 

Так само було і в рідній Волновасі, про яку з тремтінням у голосі розповідає Валентина Вервейко. Вона, як депутатка райради, реформувала утворену навколо міста територіальну громаду. 

“Громади тільки-но об’єдналися, ми почали тільки-но все знайомитися один з одним — органи влади та місцевого самоврядування. Відповідна робота проводилася, планувалися ремонти. Виділялися гроші на сесіях районної ради на дороги. Навіть більше скажу — 23 лютого 2022 року була сесія районної ради! І наступного дня, ось, будь ласка – повномасштабне вторгнення”, — згадує Валентина Вервейко. 

24 лютого 2024 року під брехливими пропагандистськими гаслами про денацифікацію і демілітаризацію України, “порятунок” і “звільнення” російськомовного населення Донбасу Путін розв’язав криваву війну. Почалися інтенсивні бойові дії по всій лінії українсько-російського кордону.

“У Маріуполі почалися ці страшні події, а через кілька днів уже почалися обстріли Сіверодонецька, коли вони вже від Щастя підійшли до Старобільська, окупували Старобільськ і вже підійшли до нашого міста. Почалися дуже сильні обстріли якраз тих будинків, які були на околиці міста, біля траси, яка вела на Луганськ. У нас там жили знайомі. Вони дзвонили та казали, що прийшли наші військові, вони їх звідси виселять, тому що тут уже будуть стріляти росіяни. І ось з того часу ми вже почали усвідомлювати, що можемо загинути в будь-який момент, може прилетіти. І бувало, що біля нашого будинку прилітало, я почула цей звук — приліт міни. Це було дуже страшно. І того ж дня мама мені сказала: “Ти звідси їдеш”, — згадує уродженка Сіверодонецька Марина Шашкова. 

Присутність мирного населення в місті не зупиняла росіян. Навпаки — саме житлові будинки та соціальна інфраструктура були першочерговими цілями загарбників, згадує Марина. 

“По будинках вони насамперед стріляли. Коли батьки мене вели на евакуацію, у мене був шок побачити згорілий житловий будинок від прильоту. Я просто його 23 лютого бачила цілим і неушкодженим. І потім через два тижні я його побачу повністю згорілим. Я навіть не могла дивитися навколо. Мені було страшно бачити руйнування. Дивишся і не розумієш, що відбувається, навіщо це все? Також я знаю, що росіяни дуже часто заходили в житлові будинки, особливо висотки, і звідти вели обстріли по українських позиціях. На жаль, таке було і в моєму будинку. Ось так вони використовували інфраструктуру, де живуть люди і яких вони нібито звільняли. Кожна хата відчула на собі, так би мовити, “русскую весну”, — згадує дівчина. 

Про руйнування Сіверодонецька розповідає і письменниця Світлана Талан. 

“Є будинки, які повністю зруйновані — це переважно дев’ятиповерхівки. Ну, і п’ятиповерхівки, звичайно. У нашому будинку в центрі міста, наприклад, було два влучання в дах, два влучання в стіни та одне влучення в під’їзд. А потім, коли було влучання в мусульманську мечеть, яка неподалік, у будинку вилетіли вікна та двері. Буквально за 2-3 тижні в місті нічого не залишилося: газопровід був перебитий, світла не було, водопостачання не було. Продукти також не завозилися. Незабаром і інтернет пропав”, — каже Світлана. 

Світлана Талан почала збирати докази прицільного й умисного знищення рідного міста російськими військовими. Десятки земляків ділилися з письменницею жахом пережитого. 

“Місто руйнувалося нещадно. Найжахливіше — це не тільки руйнування, не тільки ті фосфорні бомби, які скидали, “Сонцепьокі”, якими знищували будинки просто дощенту. Найстрашніше те, що гинули мирні люди! Люди, які ховалися в підвалах, і думали, що вони там більш-менш у безпеці. Але в перші ж дні снаряд потрапив у підвал школи №20 і там було багато загиблих”, — розповідає Світлана Талан. 

Бездушно, цинічно та прицільно ворог обстрілював також місця, де мирні жителі отримували гуманітарну допомогу та набирали воду. 

“Уже в останні дні, коли місто зайняв ворог, було знищено мусульманську мечеть, яка дуже довго допомагала людям. Там була єдина свердловина і люди приходили туди набирати воду. Вони стояли в черзі за водою. У самій мечеті перебувало вісім людей, у коридорі — четверо, і з іншого боку — чотири людини. І в той час ворогом були обстріляні саме ці люди, які прийшли по воду. Загинуло сімнадцять людей. Росіяни скинули запалювальні касети на цю будівлю. Ті, хто був у ній, згоріли живцем. Два дні палала ця будівля. Тіла людей були розірвані, довелося збирати тільки останки. Ніхто не був ідентифікований”, — згадує жахливі події Світлана. 

І якщо в Сіверодонецьку залишилися частково зруйновані будинки, то Волноваха тепер — це місто, якого немає. У перші ж дні російського вторгнення Валентина втратила житло, у яке вкладала сили та кошти. 

“Я зайшла в соціальні мережі й побачила розбиту квартиру. Написано “Волноваха”. Розбитий двоповерховий будинок. Я навіть і не зрозуміла, що це моя квартира, поки я не побачила плитку на балконі. Коли ми робили ремонт, у нас залишалися трохи плитки та ми вирішили облагородити балкон. За цією плиткою на своєму балконі я впізнала свою квартиру”, — згадує депутатка районної ради Валентина Вервейко. 

Валентині вдалося виїхати майже одразу після початку бойових дій. А от її родичі відчули на собі всі методи російського “порятунку” і “звільнення”. 

“У мене батьки, сестра з чоловіком жили на центральній вулиці за автовокзалом. Там у нас були п’ятиповерхівки, і вони перебували в цих підвалах, тому що вже 25 лютого почалися авіаудари, “гради” летіли. Мама каже, що вони між ударами виходили та забивали фанерою вікна у квартирі. 27 лютого просто після чергового авіаудару вийшли з підвалу, сіли в машину в чому були. Ніхто вже не заходив у квартири, ніхто вже нічого не забирав. Сіли в машину і поїхали”, — каже Валентина Вервейко. 

Путінські солдати перетворюють українські населені пункти на руїни, використовуючи тактику “випаленої землі”. У військовій справі вона застосовується виключно для знищення об’єктів ворога — складів зі зброєю, паливом і резервами. Але російська армія використовує артилерію та авіацію, щоб стирати з лиця Землі українські міста і села, позбавляючи житла і життя мирних людей. А потім захоплює випалену територію, помпезно заявляючи про її “звільнення”. Але нічого спільного з “порятунком” і “звільненням” дії окупантів в Україні не мають.  Це порушення правил і звичаїв ведення війни, тобто — воєнний злочин. 

“Росіяни застосовують будь-які види озброєння, які в них є. Б’ють потужними авіабомбами. Руйнування житлового фонду, об’єктів інфраструктури — просто колосальні. Вони застосовують міномети, артилерію і будь-які засоби ураження. Б’ють по цивільних об’єктах, по житлових будинках. Кажуть, що накрили якусь військову базу або військовий об’єкт, але ж усі прекрасно розуміють. І люди, власне, відчувають на собі ці потужні удари. Чи то артилерія, чи керовані авіабомби, чи реактивні системи залпового вогню. Руйнуються будинки та цілі квартали”, — каже начальник відділу комунікацій ГУНП у Донецькій області Павло Дяченко. 

Бахмут, Авдіївка, Мар’їнка, Соледар, Попасна, Лисичанськ, Кремінна, Рубіжне — це короткий список населених пунктів, які російська армія зрівняла із землею. Залишивши випалені, безлюдні території. І окупанти продовжують використовувати цю тактику. 

“Ми працювали і в Бахмуті, і в Авдіївці. Ти просто їдеш, бачиш цей п’ятиповерховий будинок, де стоїть тільки ліва частина будинку і права частина. А посередині — це все просто руїни, просто купа цегли! Показують своїй власній аудиторії та на тимчасово окупованій території України, що це якесь там “звільнення”. Іноді навіть люди на тимчасово окупованій території й самі росіяни в коментарях до постів кажуть, що, напевно, якось не так воно виглядає, це визволення”, — каже поліціянт Павло Дяченко. 

Російська тактика “подвійних ударів”

Туди, куди російська армія не може дійти, вона запускає ракети, тероризуючи цивільне населення по всій Україні. Мета — спричинити якомога більше жертв. 

Кривий Ріг. Атака балістичними ракетами по приватному сектору. Дев’ятеро людей загинули. 29 дістали поранення. 

Харків під особливо жорстокими та цинічними ударами з лютого 2024 року. ЗС РФ б’ють дронами-камікадзе, ракетами С-300 і авіабомбами. Одна з найстрашніших подій для міста — ракетний обстріл будівельного торгового центру у вихідний день, коли там перебували сотні мирних громадян. 

“Це цивільний об’єкт! Завдання удару по ньому протизаконне в будь-якому разі”, — каже виконавчий директор Української асоціації міжнародного права Роман Єделєв. 

Дніпро, січень 2023 року. Російські військові запустили крилаті ракети Х-22 по багатоквартирному житловому будинку. Добу рятувальники розбирали завали в надії знайти вцілілих.

Пошукова операція завершилася через три дні. І тоді стало відомо, що внаслідок російської атаки загинуло 45 осіб. З них — 6 дітей. Найменшій дитині було 11 місяців. Ще одна людина померла через чотири дні.

Але і цього російському військовому керівництву мало. Для збільшення кількості жертв серед мирних, а по суті — винищення українського народу, ворог дедалі частіше використовує тактику, випробувану ще в Сирії 2013 року. Мова про повторні удари в місця прильотів. За даними сирійського центру правосуддя та підзвітності уряду, сирійські та російські військово-повітряні сили несуть відповідальність за 58 подвійних авіаударів по цивільних і гуманітарних об’єктах.



“Центральний уряд Сирії не проводить розслідування таких злочинів. В опозиції, яка контролює ці регіони Сирії, можливо, немає можливостей фіксувати такі порушення. Тому ми можемо посилатися тільки на звіти правозахисників. Це призводить до того, що РФ практично не несе, або несе дуже обмежену відповідальність за такі злочини. І ось приклад Сирії доводить, що в Україні ми маємо зробити все можливе для того, щоб усі ці випадки зафіксувати, щоб усі такі випадки правильно кваліфікувати, розслідувати та зробити все можливе, щоб притягнути та РФ як державу, і конкретних осіб, які віддавали накази щодо скоєння такого нападу та безпосередньо здійснювали такий напад, до відповідальності”, — говорить виконавчий директор Української асоціації міжнародного права Роман Єделєв. 

Покровськ, серпень 2023 року. Окупанти влучили “Іскандерам”” в житловий будинок. А з приїздом на місце поліціянтів, медиків і рятувальників вдарили повторно. 

“Це ж була майже центральна частина, людне місце. І було багато поранених. Витримавши невеликий проміжок часу, коли всі служби зібралися, коли пораненим надавали допомогу, коли поліціянти-парамедики разом із ДСНС бігали під’їздом, шукали людей, яким потрібна допомога, стався повторний потужний удар, і він суттєво збільшив кількість поранених. Це нелюдська поведінка. Взагалі, війна — це нелюдська поведінка, але, мабуть, є така мета в росіян — бити по тих людях, які приїжджають на допомогу”, — каже Павло Дяченко, начальник відділу комунікацій ГУНП у Донецькій області. 

У березні 2024 року підлу, злочинну тактику “подвійного удару” росіяни застосували в Одесі.

“Надійшов виклик, що є потрапляння в житлові будинки та під завалами можуть бути люди. Тому було ухвалено рішення про те, що рятувальники мають поїхати на місце і працювати. Вони вже почали працювати та стався повторний обстріл — це була ракета з касетними боєприпасами, і всі десять рятувальників потрапили під цей обстріл”, — згадує начальниця відділу зі зв’язків із громадськістю ГУ ДСНС України в Одеській області Марина Аверіна. 

Марина Аверіна фіксувала наслідки воєнного злочину того дня. Про те, що доведеться бачити смерть колег, вона навіть не могла й припустити.

“Це був жах. Вулиця була всіяна тілами. Було багато цивільних, медики, і серед них наші рятувальники. Ми почали одразу, звісно, надавати допомогу. Це був хаос. Я йду і бачу, що наші рятувальники стоять над тілом і плачуть. Це був наш Денис Колесніков. Він загинув на місці. Віталій Алімов був поранений і його повезли в лікарню. Майже добу лікарі боролися за його життя, але травми були насправді дуже серйозні, і вже наступного дня в лікарні він помер”, — розповідає Марина Аверіна. 

Такі дії — це свідоме знищення російськими військовими висококласних фахівців, які надають допомогу цивільному населенню. Усіма способами Росія прагне зробити життя українців нестерпним як у зоні активних бойових дій, так і в тилу. 

“Якщо 10-15 хвилин минає між ударами, то Російська Федерація не зможе довести, що не порушується принцип пропорційності — ще один з основних принципів міжнародного гуманітарного права, який говорить про те, що навіть якщо це військовий об’єкт, але напад на нього призведе до загибелі чи травмування цивільного населення, то такий другий удар суперечитиме міжнародному гуманітарному праву”, — коментує виконавчий директор Української асоціації міжнародного права Роман Єделєв.  

Попри величезний ризик для життя, роботу рятувальників, які потрапили під обстріл, продовжили інші підрозділи.

“Хлопці, які не були на чергуванні та навіть ті, хто був після добового чергування — всі приїхали. І вони взялися до роботи. А після повторного обстрілу була ще більша пожежа, яку треба було ліквідувати. Потрібно було розбирати завали”, — розповідає Марина Аверіна. 

Українські служби відповідально виконують свої обов’язки та російські солдати цинічно користуються цим.

“Я впевнена, що вони все усвідомлюють. Це є прицільним вбивством. Була невелика перерва між першим і другим прильотом. І всі ми розуміємо, хто приїжджає першим — рятувальники, медики, поліція. Ми не воюємо. Ми — рятуємо!”, — каже начальниця відділу зв’язків із громадськістю ГУ ДСНС України в Одеській області Марина Аверіна. 

Чи може бути покарання? 

Російські обстріли об’єктів інфраструктури, застосування тактики “випаленої землі” і “подвійного удару” — це грубе порушення міжнародного гуманітарного права і Женевських конвенцій 1949 року, згідно з якими цивільне населення користується загальним захистом від небезпек, що виникають у зв’язку з військовими операціями. Мирні не повинні бути мішенями. Також заборонені атаки на невійськові об’єкти. СРСР ратифікував Женевські конвенції 1954 року. Але в усіх конфліктах, де простежувалася рука Росії — самоназваної “правонаступниці” СРСР, вони систематично порушувалися. 



“Збирається інформація, вносяться відомості до Єдиного реєстру. Основна стаття Кримінального кодексу — 438-та — “Порушення законів та звичаїв війни”. Інформація фіксується слідчими Нацполіції, потім передається до СБУ. Міжвідомчі групи постійно працюють, проводять розслідування і постійно тривають слідчі дії. Ми намагаємося максимально розслідувати кожен злочин, максимально все фіксувати, збирати всі необхідні докази для того, щоб надалі всі причетні особи понесли максимальне покарання”, — говорить начальник відділу комунікацій ГУНП в Донецькій області Павло Дяченко. 

Експерти з міжнародного права кажуть, що рано чи пізно велика кількість росіян даватимуть свідчення. 

“Це все буде. Практика минулих збройних конфліктів показує, що люди починають говорити про ті злочини, які скоювали вони та їхні товариші по службі. Можливо, нам знадобиться на це 5-10-15 років, але саме тому немає позовної давності у воєнних злочинах і в міжнародних злочинах. Це не швидкий процес, але практично завжди він призводить до того, що конкретні індивіди несуть кримінальну відповідальність”, — каже виконавчий директор Української асоціації міжнародного права Роман Єделєв.  

Справедливого покарання для відповідальних за вбивства і руйнування очікують і ті, хто був змушений покинути рідні місця через розв’язану Путіним війну. 

“Я хочу за свого життя побачити його на лаві підсудних, побачити цей трибунал.  Не ми прийшли до них — він прийшов до нас. Він убиває наших дітей, наших жінок, чоловіків, старих. За що? За те, що в нього проблеми зі знанням історії та ненависть до людства. Вони прийшли нас убивати. Вони не воюють із військовими – вони воюють із цивільними. Прямий доказ — це Маріуполь. Зараз — Харків. Це війна за виживання української нації”, — каже уродженка Сіверодонецька Марина Шашкова.  

Експерти з міжнародного права кажуть, що цивілізовані країни бачать, які злочини вчиняє Росія на території України. 

“Зараз наші західні союзники дозволили використовувати своє озброєння на території Російської Федерації. Це дипломатична перемога України, але вона була досягнута, зокрема й порушеннями міжнародного гуманітарного права, які вчиняються РФ. Тому що напад на цивільні об’єкти підштовхує західні держави до того, що існує об’єктивна необхідність припинити такі напади. І ось у певному сенсі це вже відповідальність, яку несе Росія”, — каже юрист-міжнародник Роман Єделєв. 

Застосування російською армією тактики “випаленої землі” і “подвійних ударів” проти цивільної інфраструктури та мирного населення — це воєнний злочин. За оцінками Управління Верховного комісара ООН з прав людини, кількість загиблих цивільних або неозброєних осіб в Україні внаслідок війни — вже понад 10,5 тис. І з кожним днем ця страшна цифра зростає. А тим, кому вдалося виїхати, рятуючись від путінських солдатів, уже нікуди повертатися. Понад 10 міст знищено, а в десятках населених пунктів доведеться роками відновлювати більшу частину будівель. 


Читайте також: Шойгу, Герасимов — час до Гааги: ордер МКС на арешт російських воєначальників проаналізували експерти