Головна
Публікації
Свобода ніколи не буває безплатною: велике інтерв’ю з ученим Євгеном Диким

Свобода ніколи не буває безплатною: велике інтерв’ю з ученим Євгеном Диким

Опубліковано: 9 Сер / 2024 12:09

Євген Дикий — український науковець, військовий і публіцист.

Народився в Києві 1973 року. Закінчив біологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка та аспірантуру в Києво-Могилянській академії за спеціальністю “Екологія”. Стажувався у Скандинавії та Німеччині.

Учасник Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2013-2014 рр. Після вторгнення РФ у 2014 році пішов добровольцем на фронт, брав участь у бойових діях на Донбасі. Виконував обов’язки командира роти батальйону “Айдар”.

З 2018 року очолює Національний антарктичний науковий центр.

Євген Дикий — гість чергового випуску програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“У Радянському Союзі ніколи не було єдності та братерства народів”

— Вивчав вашу біографію, побачив кілька магістральних ліній вашого життя. Вони абсолютно різні. Починаючи з того, що ви з 1989 року були членом правозахисної Української Гельсінкської групи. У січні 1991 року очолили Український добровольчий студентський загін у Литві, коли у Вільнюсі радянське керівництво силою спробувало повернути республіку до складу СРСР. У 1995 році були волонтером на російсько-чеченській війні. З 2014 року — фронт на Донбасі. Але, перш за все, ви науковець. А чому так багато напрямків?

— Я б не розділяв ці лінії. Я вважаю, що в моєму житті всього одна генеральна лінія. Вона, як у будь-якої людини, визначається її бажаннями. Я з дитинства мріяв бути вченим, мріяв бути біологом. Я визначився з професією десь у 7-8 років. Я завжди хотів займатися наукою і при цьому жити в нормальній країні. І важливий штрих — я не хочу емігрувати зі своєї країни.

Це поєднання двох чинників — хочу жити в нормальній країні і не хочу емігрувати — визначило все. Довелося весь час відволікатися від своєї професійної лінії і впрягатися в одне, друге, третє, щоб моя країна була нормальною країною. Якщо не вийшло успадкувати нормальну країну, значить, доводиться її робити самим такою.

— Ви жили і в радянській країні…

— Так, я застав радянський період. І пишаюся тим, що з 16 до 18 років брав участь у тому, що потім КДБшник Путін назве “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття” (розвал СРСР, — ред.).

Приблизно в 13 років я остаточно визначив, що радянська влада — не моя. А з країною було трошки пізніше, десь у 15 років у мене накопичилося достатнє розуміння, що Радянський Союз — це не моя країна, а моя країна — це тільки Україна. Решта країн можуть бути дуже хорошими, дружніми, але це все-таки інші країни. Тобто десь із 13 років я себе усвідомлював як антирадянщик, але ще без якоїсь національної ідентифікації.

— А коли прийшло розуміння ідентичності, саме української?

— Десь у 15-16 років. Збіглося дуже багато чинників. Головним, звісно, була Перебудова — з’явився доступ до інформації, яка хлинула потоком. А також з’явилися конкретні люди — у такому віці дуже важливо, кого ти зустрінеш. Я вже сприймав, що навколишня реальність — чужа, ворожа, її потрібно радикально змінювати. Але стояло питання: а яка інша реальність? І тут Горбачов під тиском Заходу звільнив із в’язниць дисидентів-шістдесятників. Це приблизно 1987 рік.

Мені пощастило зустрітися з ними в січні 1989-го. У цей період я потрапив у тусовку навколо Української Гельсінської групи. Мені пощастило познайомитися з Олесем Шевченком, з Миколою Горбалем, Левком Лук’яненком. Найбільше я спілкувався з Олесем Шевченком. Можу назвати його одним зі своїх учителів. І В’ячеслава Чорновола бачив, але саме бачив.

Поява в моєму житті цих людей і потрапляння в це середовище допомогло дуже швидко визначитися саме з національною ідентифікацією.

Хоча, дивлячись назад, я розумію, що передумови накопичувалися задовго. Хоч як парадоксально, але досить багато в цьому плані мені дало перебування в Москві. У старших класах я навчався в заочній біологічній школі при Московському державному університеті (МДУ). Це був, можна сказати, загальнодоступний, але елітний за рівнем навчальний заклад, куди за дуже великим конкурсом (але справді чесним) набирали учнів з усього Союзу. Школа була заочною, але на канікулах нас збирали туди очно. Тобто я кілька канікул у старших класах провів у Москві, у МДУ.

Це теж багато в чому мені допомогло сформувати свої погляди, тому що там теж були дуже цікаві люди, починаючи від професури і викладачів (до речі, майже нікого з них зараз у Росії немає). Нас навчали не тільки науки, а й багатьох моральних, етичних речей. І коли ці викладачі почали масово виїжджати з Росії, мені це відразу багато про що сказало.

Мені дуже пощастило, що в 15 років я познайомитися з [радянською дисиденткою] Валерією Новодворською. Уже потім, у студентські роки, я неодноразово бував у неї на квартирі в Мар’їній Рощі.

Але, звісно, загалом Москва була таким плавильним котлом, столицею імперії. І в цьому плавильному котлі ти чітко розумієш те, що через роки напише президент Кучма. Що Україна — не Росія.

Тобто ти туди приїжджаєш, і реально відчуваєш себе в дуже іншому культурному середовищі. Навіть мова. Я тоді був абсолютно російськомовним, я виріс в абсолютно російськомовному Києві. Напевно, українською тоді користувався 1% киян. Ось у цей відсоток я не входив. Але виявлялося, що російська мова в тебе одна, а в москвичів — зовсім інша.

Але бог із ним, із мовою. Ти відчуваєш іншу ментальність. Один яскравий штрих. У нас була польова практика в Підмосков’ї, у заповіднику під Звенигородом. Там уже ми спілкувалися з місцевими сільськими хлопцями. І вся класика жанру: стінка на стінку, “чужі понаїхали”. Це нормально, в українському селі це виглядало точно так само. І потім традиційна примирлива чарка. І ось вони приносять якусь моторошну сивуху — це бражка з картопляного лушпиння. Ну гаразд, картопляне лушпиння, але ми запитуємо: а чого бражку хоч не перегнати? І відповідь: а чого її мучити?

Таких дрібниць тисячі, з них складається розуміння, що ні, це реально інший народ. Реально вони інші.

До речі, у цих МДУшних школах українці кучкувалися з прибалтами, з північнокавказькими хлопцями. З росіян до нас примикав, мабуть, Ростов-на-Дону, які самі про себе говорили: ми з козачого краю. А ось російський центр, Північ та інші — зовсім інше.

Насправді в Радянському Союзі ніколи не було тієї єдності і братерства народів, про які офіційно розповідалося.

У моєму усвідомленні життя в ті роки мала з’явитися точка опори, навколо якої можна було побудувати системне розуміння. І цією точкою опори стали якраз українські дисиденти-шістдесятники, моє знайомство з ними. Вони допомогли мені саме по поличках розкласти те, що до цього в голові було сумбурно.

“У Чечні я вперше побачив уже саме російську, а не радянську армію”

— І цим пояснюється ваша участь у січневих подіях 1991 року у Вільнюсі? Вам тоді ще не було й 18 років.

— До цього моменту я вже брав активну участь у національно-визвольному русі, вже був знайомий і з Анатолієм Лупіносом (український поет і дисидент, діяч УНА-УНСО, — ред.). Він відсидів 23 роки в радянських таборах за український націоналізм, але він не дозволяв називати себе навіть дисидентом, тим більше правозахисником. Він казав: “Я учасник українського національного опору, і я 23 роки був військовополоненим радянської імперії”. Це було таке радикальне крило серед шістдесятників, це була явна меншість.

За всієї моєї поваги до правозахисників-шістдесятників, у мене в голові було: а, можливо, не так вони мають рацію, що постулюють абсолютне ненасильство, що, можливо, інколи взяти до рук зброю — теж абсолютно нормально?

Коли почалися події у Вільнюсі, для мене було абсолютно очевидно, на чиєму я боці. І для мене було очевидно, що це вже та ситуація, де ненасильством не обійдешся: барикади, “коктейлі Молотова”, і або ми — або вони.

І крім співчуття, емпатії до литовців, я цілком уявляв себе на їхньому місці. Ми [в Українській РСР] до цього часу пройшли голодування 1990 року (Студентська революція на граніті — голодування і масові акції протесту української молоді, — ред.). Тутешнє партійне керівництво виявилося досить розумним, і силу проти нас не застосували, але могли застосувати, бо були моменти на межі. І ми могли цілком опинитися на місці тих литовців, яких розстріляли біля телевежі.

Крім того, ми розуміли, що Литва і взагалі Балтія в той момент — це такий криголам, який відкриває дорогу нам усім. І якщо зараз розчавлять Вільнюс, то в Києва шансу не буде ніколи. Якщо Балтія вистоїть, то, дивись, слідом за нею і решта республік у цей пролом, що відкрився, ломанулися. Тому ми туди і поїхали.

— А потім був 1995 рік, Чечня. Ви вирушили туди волонтером.

— Так і було. Я не воював там, тому що там стояв жорсткий вибір. Якщо ти воюєш, то тоді не робиш нічого іншого. А якщо ти займаєшся поставками гуманітарки, займаєшся журналістикою тощо, то ти не береш до рук зброю — щоб не підставляти всіх інших журналістів і гуманітарників.

Ситуація була така, що якби одного журналіста десь затримали зі зброєю, то просто всіх би журналістів могли розстрілювати на блокпостах.

Багато моїх друзів у Чечні саме воювали. Я туди їхав за тими самими каналами зв’язку, за тими самими адресами-паролями, за якими їхали бійці УНА-УНСО. Я неодноразово з ними там перетинався. З багатьма був знайомий раніше. Ось Сашко Білий командував загоном, я з ним познайомився саме в Чечні, ми з ним в Україні не перетиналися. Також і з Мазуром “Тополею” я познайомився в чеченському місті Шалі (Ігор Мазур, позивний “Тополь”, керівник Київського обласного відділення УНСО, — ред.).

Звісно, була спокуса вступити в їхній загін, залишитися там воювати. Але водночас були певні зобов’язання. Ми туди доставляли ліки, звідти вивозили дітей, також вели журналістську роботу. І ми посиділи з нашими хлопцями-бійцями, і вони кажуть: “У вас бойового досвіду ніякого, вас із нуля всьому вчити, а тут ви справою зайняті. Давайте кожен займатиметься своєю”. Ось тому стріляти не довелося. Хоча в мене стріляли.

— Ви тоді, у 20 років, виходить, уперше побачили “федералів” — федеральні російські війська?

— Їх називали “федерасти”. Так, тоді я вперше побачив уже саме російську, а не радянську армію. У Вільнюсі ще була радянська. До речі, відмінність була. У Вільнюсі дуже відчувалося, що ці солдати — з найрізноманітніших міст, з різних республік. Там вдавалося з ними спілкуватися, вдавалося їх агітувати. І їхнє начальство змушене було докладати величезних зусиль, щоб обмежити таке спілкування. Тому що ті солдати говорили, говорили охоче, і запитання ставили. І видно було, що багато хто починає щонайменше ставити запитання: а чи на правильному вони боці.

У Чечні вже картина була інша. У Чечні вже говорити було реально тільки з полоненими російськими солдатами.

— Як довго ви були в Чечні?

— Близько трьох місяців. Ми якраз застали оборону Грозного.

— А лідера руху за незалежність Чечні Джохара Дудаєва не бачили?

— Мав щастя бачити і його, і Аслана Масхадова (1995-го очолював оборону президентського палацу в Грозному, 1997-2005 — другий президент Чечні, — ред.). Дудаєва бачив двічі, один раз навіть кількома словами вдалося перекинутися. Розмова була досить коротка, хоча й тепла. А одного разу нас допустили разом з іншими журналістами на нараду польових командирів, які вели Дудаєв і Масхадов. Але там ми, звісно, ні чорта не розуміли. Але можна було оцінити атмосферу, зрозуміти, як це взагалі відбувається.

— Ви бачили там “федералів”, російська армія недавно ще була радянська. Дудаєв був радянський генерал, але він був зовсім інший.

— Він був генерал дальньої авіації, стратегічної авіації. З одного боку, це передбачало дуже високий рівень освіти. Льотчики — це взагалі ніби армійська еліта. Але генерал — це передбачає стратегічне мислення. Тобто це саме генштабівський рівень мислення.

З іншого боку, теж не забуваємо (за найбільшої поваги до Джохара Дудаєва), що коли він був генералом радянської дальньої авіації, він відповідав, зокрема, за бомбардування афганських кишлаків. І це теж правда. Тобто тоді він свою роботу на службі імперії виконував цілком якісно. Можливо, саме тоді й почав замислюватися.

Плюс на нього дуже вплинуло те, де він проживав. Йдеться про його естонський період (у 1987-1991 роках Дудаєв в Естонії командував стратегічною бомбардувальною дивізією, був начальником військового гарнізону, — ред.). Він зазначав, що значною мірою його саме антиімперські погляди сформувалися в Естонії. Будь-який чеченець від початку імперію ненавидить, це зрозуміло. Тому що історично чеченський народ постійно воював за свою свободу, цей народ страшенно репресували. Вони з молоком матері вбирають ненависть до імперії. Але далі вже починається ніби реальне життя, в якому величезна імперія перемагає. Потрібно якось вбудовуватися, робити кар’єру, ставати великою людиною. Заради сім’ї і навіть заради збереження своєї мови та іншого.

А в Естонії йому дали альтернативу, йому показали шлях, що він насправді є. Що імперія не вічна, і можна з неї виходити, і можна будувати свою країну.

Дудаєвська Чечня відрізнялася не тільки від кадирівської Чечні. Дудаєвська Чечня мала стати такою маленькою гірською Естонією. Вона приблизно за таким зразком планувалася.

“Я побоювався, що ще доведеться свою ціну заплатити”

— 2014 рік. Ви тоді взагалі зрозуміли, що почалося? Масштаб цього?

— Я не міг припустити, як саме ця історія буде розвиватися. Але що це справді вирішальна війна, в якій вирішиться і доля незалежної України, і доля Російської імперії, це було досить очевидно.

У момент окупації Криму це ще не так явно відчувалося. А от щойно вони пішли далі півострова, стало зрозуміло — ніхто нас відпускати не збирається і просто так не відпустять.

Я завжди боявся, що те, що ми мирно “пропетляли” в 1991 році, що перехід до незалежної України був без крові. Я побоювався, що ще доведеться свою ціну заплатити. Ну, не буває безкоштовна свобода.

Я ніколи не вважав, що 1991 рік — це випадковість. Те, що в нас вийшло в 1991-му, — це результат боротьби УНР, ОУН-УПА, це результат мирної, безкровної боротьби тих самих шістдесятників. Я завжди бачив це саме як продовження єдиного національно-визвольного руху, який розпочався на початку XX століття, а в 1991-му нарешті отримав шанс.

У 2014 році в мене була надія, що ми на Майдані заплатили цю ціну. І що на цьому все. Наші втрати на Майдані можна порівняти з втратами Литви в 1991-му, якщо брати в пропорції до населення. Литва під час боротьби в 1991 році втратила менше 20 осіб. Ми втратили понад 100 осіб під час Революції Гідності. Я сподівався, що, може, ми на Інститутській вулиці заплатили свою ціну, і на цьому все.

Але, на жаль, виявилося, що на той момент ми тільки почали платити, і платимо її досі. Ціна зростає і зростає.

— Виходячи з фронтового досвіду 2014 року, які ваші почуття, як закінчиться ця війна?

— Почуття та інтуїція ніколи не були моєю сильною стороною. Я більше по аналітиці, по фактах. І навіть якщо будувати гіпотези, то для цього потрібен достатній фактаж.

Війна зараз на дуже важкій фазі. Якщо брати мірками Другої світової, то нинішня війна, умовно, на рівні 1943 року. Коли було ще не очевидно, що Третій рейх впаде, але в якийсь момент уже це здавалося.

Нам теж зараз може здаватися і бажатися багато чого. Наприклад, можна мріяти про те, щоб Путін застрелився в бункері. Але це не той типаж. Адольф Гітлер був божевільним, він був божевільним фанатиком. Але він був, перш за все, контуженим і отруєним газами солдатом-фронтовиком зі штурмових батальйонів. Це не КДБешний щур, який ніколи в житті не ризикував собою, а тільки забирав життя в інших. Цей (Путін, — ред.) не застрелився. Такі щури занадто люблять себе, занадто люблять своє життя.

Можна мріяти, щоб його застрелила його охорона. Або мріяти все-таки побачити його перед судом, а потім довго сидячим.

Нас би влаштував варіант і Саддама Хусейна або Каддафі. Щоправда, варіант Саддама малоймовірний, тому що в нашому культурному ареалі смертна кара вже не практикується. Ну, не повісять Путіна після суду (Хусейн був захоплений американськими військами і страчений через повішання 2006 року за вироком Верховного трибуналу Іраку, — ред.). Тому залишається варіант Каддафі (2011 року в Лівії після повалення уряду Каддафі самого його схопили і вбили бойовики Національної перехідної ради, — ред.).

“Українці в Антарктиді з моменту її відкриття”

— Ви очолюєте Національний антарктичний науковий центр. В Антарктиці працює українська станція “Академік Вернадський”. Чому так важлива присутність України на цьому континенті?

— Зайдемо здалеку. Подивіться, що зараз коїться у Штатах, цей трампівський ізоляціонізм. Величезна наддержава, найбагатша країна світу. І вона дискутує всередині: а чи потрібен їй якийсь інший світ за межами себе? Чи потрібно займатися тільки своїми питаннями і нікуди більше по світу не лізти? Ця ізоляціоністська тенденція дуже сильна. Так це в Штатах, у наддержаві. А що ж ви хочете в нас? Цілком логічно, що в нас є чимало людей з абсолютно провінційним мисленням, що ми маємо займатися своїм маленьким городиком, вирощувати на ньому щось смачне, і ну його, цей великий світ, він нам не треба.

Я абсолютно спокійно ставлюся до того, що частина людей взагалі не розуміє, навіщо нам “кудись лізти”. Тоді запитання: а навіщо нам “лізти” в космос?

До речі, у легендарній британській антарктичній експедиції Роберта Скотта [1910-1913 років] уже був один українець — Антон Омельченко, він із Полтавщини. Щоправда, він був не вченим, він був конюхом, але це не менш цінно. Бо Скотт розраховував пройти в глибину Антарктиди на конях (і це була його велика помилка), тож йому потрібен був дуже добрий спеціаліст, який би знався на конях, стійких до важкого клімату. І таким фахівцем виявився Антон Омельченко. За дорученням Скотта він їздив до Монголії, знаходив там коней, які переживають зиму в пустелі Гобі (температура повітря в Гобі може сягати від -40°C взимку до +45°C влітку, — ред.).

І ось із цими кіньми Омельченко разом зі Скоттом вирушив до Антарктиди. Але виявилося, що Антарктида — це далеко не пустелі Гобі. У Гобі може бути дуже великий сніговий покрив, але ти його розриваєш, а під ним трава. А тут льодовик, а під льодовиком — камінь. Тому, на жаль, коні не вижили. І сам Скотт не вижив, а ось Омельченко вижив і отримав від рук королеви Британії медаль за участь у цій експедиції.

Тобто українці були в Антарктиді, м’яко кажучи, не з моменту отримання нами станції “Академік Вернадський”. Ми там по праву першовідкривачі. Три експедиції претендують на відкриття Антарктиди — британська, американська та російська.

Російською експедицією [1820 року] командував естонський німець Фабіан Готліб Бенджамін фон Беллінсгаузен (в історії відомий також як Фаддей Беллінсгаузен, — ред.). А його заступником був Іван Завадовський — капітан-лейтенант російського флоту, у якого в дворянській грамоті було написано — козацького роду з Гадяча, з Полтавщини.

Тому, вибачте, але українці в Антарктиді взагалі з моменту її відкриття людством, тобто з 1820 року.

Потім був радянський період. З 1956 року працювала перша комплексна практична експедиція, а далі вона перейшла в щорічну радянську антарктичну експедицію. Так от, 30% її учасників були з Української РСР. Причому, деякі функції виконували тільки наші українці. Річ у тім, що до 1986 року (коли до Антарктики прилетів перший літак Іл), туди дісталися тільки на літаках Ан. І зрозуміло, що в такі екстремальні умови летіли саме екіпажі випробувачів із [київського] заводу “Антонов”. Тобто, по суті, в небі Антарктиди всі радянські завдання виконували саме кияни.

А тим часом під ними, на льодовику, працювали харків’яни. Бо в усій величезній радянській імперії тільки харківське КБ ім. Малишева змогло створити машину, яка могла працювати за -50°C —-80°C. Зовні це диво техніки того часу виглядало досить страшно — як гібрид танка з будинком. Цей великий, страшний будинок на гусеницях називався “Харків’янка”.

У всюдиході “Харків’янка” жили тижнями, іноді місяцями, переміщаючись Антарктидою. І, звісно, керували цим дивом техніки саме екіпажі випробувачів із КБ ім. Малишева.

Тож кияни, харків’яни відігравали не рядову роль у радянській Антарктиді.

І Україна досі одна з п’яти країн світу, яка ловить антарктичний криль. Адже в Антарктиді ми не тільки наукою займаємося, а й ведемо економічну діяльність. Пара мільйонів доларів податків в українську казну йде тільки з цього промислу.

Але, звісно, основне — наука. Ми в Антарктиді є частиною глобальної науки, яка вивчає загальнопланетарні процеси. Найпростіший приклад. Магнітні поля Землі, вони сходяться біля двох полюсів — північного і південного. Думаю, не варто пояснювати значимість магнітосфери Землі. Елементарно — вона впливає на людський організм, на будь-який наш гаджет. Магнітні поля впливають на всю планету, але ловити їх і вивчати треба саме в полярних регіонах.

Або озоновий шар. Думаю, кожен школяр чув, що таке озонова діра і наскільки це серйозна проблема. Але, на жаль, далеко не кожен дорослий знає, що цю озонову діру відкрили на нашій станції. Щоправда, вона тоді не називалася “Академік Вернадський”, це була британська станція “Фарадей” (1996 року Британія передала станцію Україні). Британські фізики відкрили, що з озоном відбувається щось дивне. І саме з цього моменту пішла вся ця величезна міжнародна “двіжуха” — спочатку з’ясовували, що ж відбувається, а потім почали тиснути на політиків, щоб заборонити фреон та інші речовини, що руйнують озон. Заборонили.

Разом із передачею станції ми отримали і цю вахту з вивчення озонового шару, ми робимо заміри на самому краю озонової діри. І виходить, що значною мірою за нашими даними зараз світ судить, чи є результат від багатомільярдних вкладень у відмову від фреону, в його заміну. І ми бачимо, що результат є — озон все-таки відновлюється.

Працюючи на станції, ми отримуємо інформацію з кількох сфер науки про Землю, в галузі клімату, в галузі екології. Наші вчені є частиною великих міжнародних програм, працюють на рівних зі своїми західними колегами і при цьому не емігрують, залишаються українськими науковцями.

Нещодавно вийшла дуже велика і важлива стаття про деякі механізми, що пояснюють, чому Антарктида тане. Так, повітря нагрівається, але не настільки сильно, наскільки тануть льодовики. І підступ знайшли. Виявляється, що крім того, що просто теплішає в Антарктиді, туди час від часу прориваються потоки гарячого, теплого повітря з тропічних регіонів. Можна сказати, що з екватора час від часу утворюються канал, який переносить тепло, а потім зникає до наступного прояву. Це дуже важливе відкриття, яке змушує уточнювати багато кліматичних моделей. У цієї статті близько 20 авторів, як у будь-яких таких масштабних дослідженнях. З них двоє — це наші українки, причому українки двох різних поколінь. Світлана Каховська працювала на станції “Вернадський” в одній із перших українських експедицій, коли ми тільки отримали цю станцію від британців. Настя Чигорева є її аспіранткою, вона працювала на “Вернадському” цього сезону.

— Але Антарктика багата і на корисні копалини.

— Так. Є міжнародний Договір про Антарктику (підписано 1959 року, на початок 2024 року до числа учасників договору входять 56 держав, 29 з яких є консультативними сторонами, — ред.). Договір зачіпає 10% площі планети, тобто там 10% усіх запасів корисних копалин, але ці 10% запасів ніхто і ніколи не використовує. (В Антарктиді великі поклади кам’яного вугілля, залізної руди, міді, цинку, нікелю, свинцю та інших корисних копалин, а також нафти і газу. Але Договір про Антарктику забороняє їх видобуток, — ред.).

Це така комора, велика заначка, на яку вже дуже облизуються. Зараз діє мораторій на видобуток в Антарктиці. Але можна проводити наукові дослідження, які, зокрема, включають геологорозвідку. Тільки це не промислова розвідка, вона ведеться виключно науковими методами. Але у 2048-му році мораторій закінчується. І тоді почнеться щось на кшталт “лихоманки”, як свого часу була “золота лихоманка” на Алясці. Природно, пріоритет мають ті країни, які там уже влаштувалися. Тому Антарктида — це далеко не тільки про науку.

— А ось арктична радянська програма челюскінців була зовсім не про науку, а насамперед про війну. Сталін хотів просто дістати до Штатів через Північний полюс. Як зараз в Антарктиді поводяться росіяни?

— Так, це найкоротший шлях ракети з Росії до Штатів. А росіяни зараз поводяться там обережно. Усе-таки Договір про Антарктику жорстко прописав багато речей. Договір підписали 1959 року після того, як у 1957-1958-му вже було кілька збройних інцидентів. На щастя, ніхто не загинув, і ніхто тоді не стріляв на ураження, були попереджувальні постріли в повітря.

У ті роки кілька країн заявили свої претензії на різні частини Антарктиди. І тоді зібралися СРСР і США, дві тодішні наддержави, і вирішили, що не готовий світ починати третю світову з Антарктиди. Не так багато часу минуло після Другої світової війни. Союз і Штати тоді тиснули на всі інші країни, що давайте підпишемо договір за принципом “так не діставайся ти нікому”. Так і з’явився цей прекрасний Договір про Антарктику, який абсолютно демілітаризував 10% планети.

В Антарктиці не можна мати жодної зброї. І це контролюється. Усі станції завжди відкриті для спостерігачів, у будь-який момент. Антарктида абсолютно демілітаризована, і росіяни теж це поки що не порушують.

Але є нюанс. У росіян там стоять деякі апаратні системи, які задіяні в системі ГЛОНАСС (російська глобальна навігаційна супутникова система, — ред.). Від того, що у них там стоять ці апаратні комплекси, ГЛОНАСС працює точніше — що далі у тебе рознесені приймальні антени, то точніше ти можеш відкалібрувати систему. А за ГЛОНАСС росіяни ракети наводять на Україну.