Трансформація Ірану від оплоту стабільності до “осі зла”: інтерв’ю зі сходознавцем Михайлом Крутіхіним

Михайло Крутіхін — сходознавець, журналіст і російський економічний аналітик.

Народився в Москві 1946 року. Вищу освіту здобув в Інституті східних мов. Був перекладачем в Ірані. 20 років працював в інформаційному агентстві ТАСС, у відділі Близького Сходу. Від початку 1990-х професійно займається аналітикою нафтогазових інвестицій у країнах колишнього СРСР.

Засудив повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У РФ оголошено “іноагентом”. Покинув Росію, живе в Норвегії.

Михайло Крутіхін — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

— На Близькому Сході, загалом на Сході тривалий час зберігається багато гарячих точок, водночас масштабна війна там не почалася. Чому?

— Там важко зрозуміти, хто з ким має воювати. Там багато різних держав з абсолютно різними інтересами.

Візьмемо Аравійський півострів. Найбільша держава — Саудівська Аравія. Потім за розмірами йде Ємен, який колись був двома державами. Ємен, єменські повстанці, хусити воюють із Саудівською Аравією, регулярно туди що-небудь запускають. Саудівська Аравія робить те саме, але теж не часто.

Далі Оман і Катар. Катар то посвариться з Саудівською Аравією, то помириться. Або Об’єднані Арабські Емірати — теж кілька князівств, у них дуже багато своїх інтересів.

На іншому боці затоки — Іран та Ірак. На відміну від Іраку, в Ірані більшість населення — не араби, а перси. І за іранського шаха Мохаммеда Реза Пехлеві (помер 1980 року, — ред.) там була значна напруженість. Але в шаха була найпотужніша армія, і її чіпати просто боялися. Тобто ніякої війни і не можна було уявити собі.

Велику війну в цьому районі спробував почати [президент Іраку 1979-2003 рр.] Саддам Хусейн. У 1980 році він напав на сусідній Іран, який дуже сильно ослаб після революції [1979 року, внаслідок якої було повалено шаха Мохаммеда Реза Пехлеві]. (Ірано-іракська війна завершилася 1988 року, — ред.) Що вийшло з цього? Повна поразка Іраку, а не Ірану. Іранці мобілізувалися — у регіоні прекрасно знають, що Іран краще не чіпати, тому що там інші люди, там не араби. Наприклад, Єгипет втратив свою власну унікальну культуру — мову, календар, писемність, єгиптяни прийняли релігію і культуру арабів. А от іранці — ні. По-перше, вони довго чинили опір, по-друге, вони свою культуру, давню культуру багато в чому нав’язали арабам.

Раніше цей район від великих воєн утримувала стабілізуюча сила шаха Ірану. Зараз те ж саме. Оскільки в Ірану, судячи з усього, є зачатки ядерної зброї. Іран — це найпотужніша регіональна держава, попри економічні труднощі, блокаду з боку Заходу. Це, як і раніше, дуже велика сила. Це 81 мільйон осіб. Коли я їхав з Ірану 1981 року, там було 36 мільйонів.

І друга сила, яка утримує регіон, — це Ізраїль. За шаха в Ірану з Ізраїлем були прекрасні відносини. Шах досить мудро чинив. Він підтримував дуже рівні відносини з Радянським Союзом, з Європою і зі Сполученими Штатами Америки. Шахська армія була сильна. Наприклад, у ній було більше десантних суден на повітряній подушці, ніж у країні-виробнику — у Великій Британії. В армії були винищувачі. Артилерія була наполовину американська та наполовину радянська. Було багато радянського озброєння і техніки: плаваючі танки ПТ-76, бронетранспортери, артилерійські снаряди тощо.

Шах підтримував дуже грамотну політику рівноваги, і регіон це цінував, тому що там був оплот стабільності. Потім розпався Радянський Союз, але в Ірані люди досі пам’ятають про нього, про співпрацю двох країн.

Нинішні відносини Ірану з Росією не такі об’ємні, як з СРСР. Наприклад, у радянський час за газ, який Іран постачав до Радянського Союзу, побудували 300 промислових підприємств — від дрібних рибних господарств на Каспії до металургійного комбінату в Ісфахані. І атомну електростанцію починали будувати в Ірані.

Коли говорять про регіональну співпрацю з нинішньою Росією, то тут привертає до себе увагу ось така особливість. Росія лізе до всіх із дружбою, абсолютно до всіх. Ворог, не ворог — треба обов’язково до всіх підлизатися. Був навіть жарт, що на гербі Росії має бути зображений Купідон: по-перше, голий, по-друге, озброєний, і по-третє, до всіх з любов’ю лізе.

А регіональні держави чудово цим користуються. Наприклад, грають на те, щоб отримати якісь пільги, вигоду від Заходу, від Сполучених Штатів. Вони кажуть: якщо ви нам тут не допоможете, там не допоможете, тут із нами співпрацювати не будете, то ми можемо звернути увагу на Російську Федерацію, і з нею щось таке зробити.

Американці розуміють, що коли араби заграють з Російською Федерацією, то вони, швидше за все, хочуть щось отримати від Заходу.

Тому загалом це більш-менш стабільний регіон. Що з цього далі вийде? Гадаю, дуже багато залежатиме від того, хто прийде до влади в США.

— Вам пощастило, ви застали шахський Іран. А потім революція, потім 40 років ось цього мракобісся. А нинішній Іран — це назавжди? Він може змінитися?

— Я дуже добре пам’ятаю той Іран. По-перше, я його вивчав в інституті, потім із 1970 до 1972 року я фактично служив в іранській армії, тому що наді мною не було жодних радянських командирів. Я не складав присяги Радянському Союзу. Служив спочатку в артилерійському ракетному центрі в Ісфахані, потім у бронетанковому центрі в Ширазі, а потім під Тегераном за радянським проєктом будували заводик із ремонту бронетанкової техніки.

Потім я був кореспондентом агентства ТАСС у Сирії, і потім мене перекинули в Іран, де я на три роки залишився спостерігати за їхньою революцією [1979 року].

Тобто я застав спочатку шахський Іран, потім революційний Іран. І поїхав, коли вже сформувалася Ісламська республіка і щосили діяла як нове державне утворення.

— Коли бачиш, на який небезпечний моноліт перетворився Іран, мимоволі напрошуються паралелі з Росією. Наскільки можна порівнювати ці країни?

— Усе по-іншому, і економіка в країнах зовсім інша. Зараз долар в Ірані коштує аж 60 тисяч ріалів. Раніше пів реала коштував огірок на ринку. А зараз он скільки тисяч реалів потрібно, щоб отримати 1 долар.

Величезна частина населення, особливо в провінції, небагато живе. Через такий рівень життя є вже коріння якщо не революційного руху, то опозиційного, протестного руху. Це помітно у великих містах — Ісфахан, Тегеран. Іноді все це спалахує, спалахує навіть у провінції.

В Ірані склалася система з найпотужнішим апаратом придушення. По-перше, це єдина ідеологія, якою став іслам. Це вже не релігія, а ідеологія. Так, там є президент, прем’єр-міністр, парламент. Але головна людина в країні, глава держави — богослов, намісник Аллаха на землі. (Вищий керівник Ірану — вища державна посада, яку до 1989 року обіймав Рухолла Хомейні, а зараз — Алі Хаменеї, — ред.). Це фактично абсолютний монарх, якого треба слухатися.

Плюс до цього величезні маси каральних організацій. “Корпус вартових ісламської революції” — це фактично друга, паралельна армія країни. У корпусу є своя авіація, свій військово-морський флот, не тільки в офіційної армії. Далі вже йде так зване народне ополчення — басідж, і ще купа різних організацій, які стежать за порядком, зокрема за ідеологічним порядком, аж до того, що в з покритою головою жінка вийшла на вулицю чи ні.

Є в Ірані і люди з прозахідним мисленням. Вони навчалися в західних країнах, тому повернулися на батьківщину. Тому там є наліт західної культури. Пам’ятаю, як незабаром після захоплення влади ісламістами на вулиці Тегерана вийшла велика демонстрація інтелігентних жінок, які протестували проти нових антижіночих законів. Приємні обличчя, без паранджі, чадри тощо. Але наступного дня на вулицю вивели пів мільйона жінок у паранджі, й стало зрозуміло, що прогресивним жінкам не переламати цю масу. Там і досі час від часу виникають якісь рухи, але вони швидко затихають.

— Якщо брати нинішню війну в Ізраїлі. Чому арабський світ не заступився за Палестину в цій ситуації? Ми бачимо, м’яко кажучи, холодну реакцію.

— По-перше, історично немає ніякого арабського народу Палестини. Це була територія, підконтрольна Йорданії. Колись там жили араби, йорданці.

Після формування держави Ізраїль, частина цієї території була за мандатом ООН відведена арабському населенню (сектор Гази, — ред.). Частина цього арабського населення втекла до Йорданії, їх пустив йорданський король. Але ці мігранти влаштували йому “чорний вересень”, спробувавши захопити владу. І це дуже не сподобалося, тому частину цих людей видворили з Йорданії знову на територію Палестини.

Частина розбіглася по інших арабських державах. І нічого доброго ці люди не принесли арабам. Я добре пам’ятаю, що коїлося в таборах палестинських біженців у Лівані. А в Єгипті ці палестинські араби гаряче сприйняли сепаратистську, екстремістську, радикальну ідеологію організації “Брати-мусульмани”. І невипадково Єгипет побудував паркан на кордоні сектора Газа, щоб до них ніхто не проліз.

І всі інші арабські країни приблизно так само ставляться до цих людей. Їх не люблять, їх не хочуть. Ну, допомагають чимось як біженцям. Але реальна допомога чи солідарність — тільки на словах. І тому інші арабські країни не хочуть приймати палестинців.

Ізраїльтяни 2005 року провели експеримент у секторі Газа. Вони пішли із сектору і сказали: організовуйте свою державу, а ми вас будемо постачати медичною допомогою, електроенергією, продовольством тощо. І що зробили жителі сектора Газа? Вони обрали ХАМАС. А ХАМАС проголосив своєю метою знищення держави Ізраїль, знищення і винищення всіх євреїв.

Ізраїль довго це терпів, доки із сектору Гази не почалися обстріли, не почали будувати вже знамениті тунелі ХАМАСу. І тому пішла нова хвиля — вже з винищення ХАМАСу.

А як ви його винищите, якщо там вчать вбивати євреїв, починаючи з дитячого садка? Це як зараз у Росії малюків мало не з народження наряджають у військову форму і вбивають їм у голови, що потрібно вбивати українців. Аналогічно і рух ХАМАС багато років навчав своїх діточок, що ось потрібно вбивати.

Як впоратися з ХАМАСом, у мене немає відповіді. Але якщо там залишити ХАМАС, це буде знову війна проти Ізраїлю.

Прямий ефір