Роман Балаян — український кінорежисер, сценарист і кінопродюсер вірменського походження. Народний артист України, член Національної академії мистецтв, президент Спілки вірмен України.
Народився в Нагірному Карабасі 1941 року. Закінчив театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого, називає себе учнем Сергія Параджанова. Широку популярність Балаяну принесли кінострічки “Польоти уві сні та наяву”, “Бережи мене, мій талісмане”, “Каштанка” та інші.
У 2014 році, попри тісні творчі та особисті зв’язки з багатьма російськими діячами культури і мистецтва, різко виступив проти режиму Путіна після окупації Криму і частини Донбасу. У лютому 2022 року з початком повномасштабного вторгнення РФ в Україну на кілька місяців залишив країну, опісля повернувся і проживає в Києві.
Роман Балаян — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.
Ведучий — Сакен Аймурзаєв.
“Зараз час документального кіно”
— Ви повернулися до Києва у вересні 2022 року. Як ви зараз живете у війні?
— Як і всі. Щодня повітряні тривоги. Моя дружина встає і йде пересидіти у ванну, я не встаю. А так постійно сиджу в YouTube, щойно встав — одразу в YouTube. Але оскільки я кіно взагалі не дивлюся, доводиться в YouTube потикатися, дивитися, де що відбувається.
Також хохми дивлюся. Дружина каже: “Як тобі не соромно, у країні війна!” Я їй: “Тому я дивлюся хохми, це відволікає”.
Я зараз перестав довго ходити, бо з ногою проблема. Три роки тому помер мій найближчий друг — скульптор Микола Рапай. Тоді мої неробочі дні полягали в тому, що я брав таксі, приїжджав до Рапая, ми дуріли, жартували. Це мене дуже тримало. Зараз куди ходити? Ходжу іноді, зустрічаємося з друзями.
— А якщо говорити про фільми про нинішню війну. Як знімати?
— Зараз час документального кіно. Документального кіно про людей, про різних. Звичайно, потрібні документальні фільми про саму війну, що там коїться. Я маю на увазі якісне документальне кіно. І посилати фільми далі, щоб знали, що це все відбувається на нашій землі. Я завжди обурююся, що на Заході, коли вмикаєш канали, то вискакує російський канал з їхньою пропагандою.
— Ви сказали, що не дивитеся кіно. І свої фільми теж не переглядаєте?
— Я нещодавно переглянув останній свій фільм. Це рідкісне явище, тому що я після перезапису ніколи нічого не дивлюся. Але ось, переглянув, нічого ущербного не помітив.
Один київський критик написав: “Не ходіть на цей фільм, там лише 10 хвилин діалогу”. Я ніколи не ображаюся і не серджуся. Але я кажу: “Якби ви бачили ті недоліки, які я бачу у своїх фільмах, вам би ціни не було”.
“Уже немає теми спілкування, є тема роз’єднання”
— Ви особливо активно не висловлюєтеся з приводу всього, що відбувається. А хочеться іноді? Наприклад, блог який-небудь вести?
— Ні. Я все-таки людина культури, а художник і держава — це два різні поняття, вони не стикаються. Якою б не була держава, це зовсім інше. Завжди є якісь марні зусилля якось поправити, але поруч-то їх немає, щоб сказати їм в обличчя, а не в обличчя я не вмію.
Навіть у фільмі лаяти владу або когось — це не моє. Мені це нецікаво.
Треба знімати про любов, треба знімати комедії — треба відволікати людей. Це маленький відпочинок, розумієте? На годину, на дві. Люди повинні це отримувати. Але щось у голову не приходять такі думки.
— Ви товаришували з багатьма російськими діячами культури. Які зараз взаємини? Наприклад, Микита Михалков, який дуже активно підтримує їхню “СВО”. Ви бачили його останні відео?
— Я перестав дивитися. Я був його єдиним другом, за його уявленням, він це в одній із телепрограм говорив. Ми свого часу дуже дружили. Я не можу друзів ненавидіти, це дуже важко. Але я віддалився зовсім. Я не дзвоню, він не дзвонить. Що буде, якщо раптом зустрінемося, я теж не знаю.
— А іноді хочеться просто набрати й щось сказати?
— Зараз ні.
Уже немає теми спілкування, є тема роз’єднання.
“Росія часто зраджувала Вірменію”
— Ви стежите за ситуацією у Вірменії?
— Так. І думаю, що Азербайджан не заспокоїться.
— А чи вдасться Вірменії відійти від Росії? Ми вже бачимо початок цього процесу.
— Буде погано ще довго. Так просто не відпустять. Там біда ще в тому, що багаті вірмени здебільшого живуть у Росії. А загалом, Росія часто зраджувала Вірменію, ще з минулих століть.
Розумієте, Вірменія оточена країнами, які її не люблять або ненавидять. Розташування таке. Як Ізраїль.
Якби Європа вирішила б на кордонах Вірменії з Азербайджаном виставити миротворчі війська, то, можливо, щось вийшло б.
Я переживаю за Україну, я переживаю за Вірменію. Це два моїх переживання.
“Режисура — це доля”
— Найбільший простій у вашому творчому житті — скільки років?
— Це коли 1976 року я закінчив зйомки “Бірюка”, а 1981-го почав зйомки “Польоти уві сні та наяву”. Але в мене було чотири сценарії, які тут не затвердили. Два сценарії у Вірменії, які не затвердили.
— А що ви робили в періоди простою, як заробляли на життя?
— Було бюро кінопропаганди, ми їздили містами зі своїми фільмами, це оплачувалося.
Взяти мої “Польоти уві сні та наяву”, [у прокаті] фільм подивилися понад 6 мільйонів глядачів — це був мінімум на той час.
— На той час — так. Гайдаївські фільми десятки мільйонів збирали.
— Так. Тому я радів, що мій фільм крутять по містах, по околицях. Люди спеціально їздили дивитися.
У 1986 році з фільмом “Бережи мене, мій талісмане” я був на конкурсі у Венеції. До цього я не знав Марселя Мартена, який був президентом Асоціації кінокритиків Європи. І ось, наступного дня після показу “Талісмана” перекладачка каже: “Тут Марсель Мартен хоче з тобою познайомитися”. Його зі мною знайомлять. Він трішки російською говорить: “На початку 1983 року я був у Москві, я дружив з [головою Держкомітету СРСР з кінематографії] Пилипом Єрмашем. Там я подивився ваш фільм “Польоти уві сні та наяву”, фільм мені сподобався. І ввечері я Філіпу кажу: “Пилипе, є фільм для Канн. Нічого не обіцяю, але за головну чоловічу роль вже точно отримає нагороду”. А Філіп сказав мені: “Марсель, я б не хотів цього”“.
І після цієї розповіді Марсель мені каже: “Вибачте мені. Ви образилися?” Я простягаю йому руку і кажу: “Ні. Як не дивно, я б вчинив, як ви — заради друга не взяв би [фільм]”. Хоча його друг (Пилип Єрмаш, — ред.) був, звісно, негідник. Він мало не антирадянщиною назвав цей фільм.
“Польоти уві сні та наяву” — єдина моя картина, яка ніде не була, бо було не можна.
Режисура — це доля. Сценарист — це професія, а режисура — це доля.
Режисуру можна не викладати. Я не думаю, що інститут мене чогось навчив. Навпаки, йому не вдалося мене чогось навчити.
— А хто навчив?
— Я щодня бував у Сергія Параджанова. Я їздив у майстерню до [художника] Гриші Гавриленка, до [скульптора] Колі Рапая. Це інакше мислення було.
— Цього року 100-річчя від народження Параджанова. Мене здивували деякі статті до його ювілею — нібито люди розуміють, що він зараз говорив би.
— Говорив би те саме, що й тоді. Що комуністи — це фашисти тощо. Його ж посадили за це.
Параджанов — це стихійне явище. Це щось незвичайне.
Ця людина ніколи на землі не була, вона літала весь час. Я більше не зустрічав таких людей.
Я став режисером із заздрості до нього.
Параджанов за хвилину міг придумати короткометражку. Одна його розмова. “А що ти в Парижі робиш?” — “Знімаю, мені доручили рекламу парфумів Chanel“. І Параджанов тут же на ходу придумує: “Дивись, іде жінка повз вітрини, а назустріч іде погано одягнений чоловік і їсть багет. Вона проходить повз нього (ми бачимо це у відображенні вітрини), він її не помічає, але відчуває аромат, і починає принюхуватися. Наступний кадр: він дзвонить у двері власної квартири, дружина відчиняє, принюхується і дає йому ляпаса. Шанель!”. Той був приголомшений і каже: “Але це кіно, я не можу, я маю рекламу знімати”. — “Я тебе зрозумів. Іди, знімай рекламу”.
Якось привели до Сергія додому асистента [італійського кінорежисера] Федеріко Фелліні. Цього асистента звали Бернардо. Параджанов узяв свої тарілки, розмалював їх, зробив подарунковий букет і сказав: “Відвезеш Фелліні”. Через два місяці я підіймаюся до Параджанова, а його немає. І тут сусідка: “Ви до Сергія? Заберіть лист. Йому принесли, його не було, мені залишили”. А лист від Федеріко Фелліні. І тут Сергій на ліфті їде. Я йому: “Сергію, як ви думаєте, від кого вам прийшов лист?” Він: “Від Фелліні? Ну, і що він пише?” Я кажу: “Напевно, щось хороше”. Він каже: “Краще б що-небудь надіслав”.
“Щоб усі ангели світу злетілися”
— Усе-таки режисер — людина фантазії, людина-провидець. Яким ви бачите кінець цього жаху, в якому ми зараз живемо?
— Щоб усі ангели світу злетілися і почали ширяти над Україною. Ось так літають і самі кайфують від того, що все закінчилося в такій країні.
Давайте вболівати за нашу країну, щоб менше народу гинуло, менше солдатів гинуло. Що для цього треба? Ти можеш чимось допомогти? “У мене гроші”. А хто тебе просить грошима? Це інша енергія, ніж гроші, розумієте?
З попередніх випусків проєкту “Люди доброї волі”:
- Лукашенку не вдалося зломити нас: велике інтерв’ю зі Світланою Тихановською
- Звільнення з російського полону стало несподіванкою: велике інтерв’ю з Наріманом Джелялом
- Путінський режим триватиме і без Путіна: майбутнє Росії та російського суспільства обговорюємо з антропологом Василиною Орловою
- Майже кожен російський класик вкрай імперіалістичний: про колоніалізм у російській літературі говоримо з літературознавецею Евою Томпсон
- Чому піки популярності Путіна припадають на воєнні кампанії: інтерв’ю із соціологом Левом Гудковим
- Каральна психіатрія в СРСР і в сучасній Росії: інтерв’ю з російським правозахисником Олександром Подрабінеком
- Трансформація Ірану від оплоту стабільності до “осі зла”: інтерв’ю зі сходознавцем Михайлом Крутіхіним