Культурна дипломатія в Україні – креатив і гроші: “Официальный разговор” із Владиславом Берковським

Українська література, кіно та музика, а також демонстрація історії через музейні колекції – це саме та м’яка дипломатія, яка дає змогу світу дізнатися правду про Україну. Про це говорили під час форуму “Україна 30. Імідж України”, який проходив в Києві 2-4 серпня.

Учасники форуму кажуть: культурна дипломатія може стати частиною політичної співпраці. І приблизно половина з 4 тис. проєктів, які подали цього року до Українського культурного фонду (УКФ), спрямовані не тільки на внутрішній ринок, а й на демонстрацію в інших країнах.

Детальніше про механізми культурної дипломатії в Україні розповів виконавчий директор Українського культурного фонду Владислав Берковський у програмі “Официальный разговор” телеканалу UA.

– Перша леді України Олена Зеленська говорила про те, що зараз культура – наймасштабніший майданчик для діалогу. Як ви вважаєте, яку роль культурна дипломатія відіграє для України на світовій арені?

– Щодо представлення України ми можемо говорити в різних сферах: економіка, бізнес.

Але насправді відійти на глибинний рівень розуміння України ми можемо тільки через один-єдиний напрям – винятково культура. Іншого інструменту, щоб доносити свою думку від низів до вершин, немає. Будь-яка дипломатія фактично зав’язана на культурі, на представленні, з одного боку, опонента чи партнера, і з іншого боку – знаходженні точок дотику.

Тому що може бути варіант, коли у нас точки дотику економічні є, але немає культурних точок дотику, і розвалюється будь-яка співпраця. Чому? Опоненти або партнери один одного просто не чують. Вони існують в різних системах координат. І українська культурна дипломатія має таку багатошаровість. З одного боку – вивести український культурний сегмент до тієї системи координат, де проживає глобальний світ, Європа. А з іншого боку – не дати розмитися українському сегменту, не дати йому асимілюватися, а навпаки інтегруватися.

– Які основні кроки держави для реалізації цієї культурної дипломатії?

– Шляхи є різні. Починаємо з банального: будь-який захід вимагає фінансування. Якщо немає фінансів, ми можемо орієнтуватися тільки на волонтерську працю або на випадковість.

Культурна дипломатія як частина державної політики повинна отримати відповідне фінансування. І на сьогодні головним інвестором, який вкладає державні гроші в конкретні культурні проєкти, є Український культурний фонд. Це інституція, яка не тільки вкладає гроші в український культурний продукт, у представлення позитивного іміджу України, в брендування України, в просування української ідеї, в лобіювання українських інтересів за межами України. Це те, що за межами.

Але ця інституція вкладає гроші й для того, щоб усередині формувати єдиний культурний простір, єдину парадигму, єдиний культурний сенс.

Інший елемент, крім фінансового, – наявність креативної індустрії, наявність тих осіб, які формують культурний продукт. Тих, хто здатний донести культурний продукт, культурні інтенції користувачеві за кордоном.

– Чого у нас сьогодні більше: креативу чи грошей?

– Грошей завжди не вистачає. Але ще проблема в тому, що не вистачає достатнього рівня креативності. Тут відсутність креативності: я не скажу, що повна, але ми відчуваємо її брак. А відсутність можливості та вміння донести українську культуру, традиції, досягнення європейській або світовій спільноті.

Тобто значна частина проєктів, з якими ми працюємо, фінансуємо, на жаль, у своїй змістовній, операційній, технічній частинах не використовують ті всі можливості, які дає на сьогодні й технологічний розвиток, і світова спільнота. І не беруть до уваги два важливих елементи. Перший елемент – що від нас хочуть почути. І що ми хочемо їм показати.

– Історична спадщина України в окупованому Росією Криму та окремих районах Донецької та Луганської областей (ОРДЛО). Ми постійно чуємо, що історичні пам’ятки руйнуються. Як бути Україні?

– Я трохи розширю ваше запитання.

Наші топові політики говорять про нашу історико-культурну спадщину окупованого Криму та частини Донбасу. Але не забуваймо про те, що колосальна кількість нашої спадщини перебуває й на території безпосередньо самої Росії. І про це теж треба говорити.

Це повинен бути єдиний підхід. І ось тут я бачу кілька моментів. Перший – у жодному разі не забувати про те, де воно перебуває. Постійно доносити світовій спільноті, що це суто український національний культурний продукт, об’єкт щодо.

Які шляхи? Шляхи, механізми можуть бути різними. Від класичного механізму діджиталізації, коли ми створюємо діджитальні проєкти, в яких ми формуємо й показуємо цей об’єкт як істинно український. З іншого боку – насичення інформаційного простору за межами України інформацією про те, що цей об’єкт є істинно українським.

Класичний сервіс уже – Вікіпедія. Подивимося, я не кажу – україномовний сегмент Вікіпедії, я кажу – міжнародний сегмент (англомовний, німецький, іспанський, про російський я не кажу, тому що там зрозуміла політика, і хто її формує). Ми теж зі свого боку повинні підключатися та формувати на міжнародному рівні, на рівні Вікіпедії, на рівні інших ресурсів інформацію про те, що ті чи інші об’єкти, явища, елементи культурного сегмента є українськими.

У нас, на жаль, із цим проблема. Є певна група, скажімо, волонтерів, які активно працюють, але група —  це не цілеспрямована політика, це не певні шляхи.

– Що б ви назвали основним історичною спадщиною в Криму й на Донбасі?

– Донбас – це істинно українська територія, й завжди нею був. І тут ми можемо базуватися як на наукових дослідженнях, так і на архівних, історичних джерелах, які необхідно показувати, представляти.

Тому що склалося таке враження, що Донбас до початку колонізації був диким порожнім полем, на яке хтось приходить і щось формує. Ні – ніколи такого не було. Це завжди була заселена територія, і наше завдання – показати спадкоємність, показати об’єкти української спадщини. У мене, наприклад, значна частина родини походить із Донбасу, це околиці Слов’янська тощо. Тобто показати, що ця територія завжди була українською. Так, це були русифіковані міста, але село (а це більша частина краю) – істинно українське.

Про Крим ми повинні говорити, як про елемент синергії та об’єднання декількох культур. З одного боку, у нас є кримська культура, з іншого боку – українська. У нас мало, до речі, інформаційних приводів про те, а як відновлювався Крим після Другої світової війни, чиїми руками він відбудовувався? І коли ми дивимося, наприклад, архівні історичні джерела, різко з’ясовується, що відновлювала Кам’янець-Подільська область (теперішня Хмельницька, Рівненська, Вінницька, Житомирська).

І коли чуєш від “кримнашів”, що це “споконвічно російська територія”, мені хочеться сказати: “А тато у тебе звідки? Мама у тебе звідки?”. Тато – з Кам’янця-Подільського, мама – з Рівного. А як же так вийшло, що ти росіянином став, коли у тебе батьки, діди й прадіди – українці?

[Нам слід звертатися] до конкретних об’єктів культурної спадщини, які показують край. Це й ландшафт Криму, і кримські історичні пам’ятки, пов’язані з кримськими татарами. Для Донбасу – із символом Донбасу, на мій погляд, це Сіверський Донець, крейдяні гори тощо.