Головна
Публікації
Звільнення з російського полону стало несподіванкою: велике інтерв’ю з Наріманом Джелялом

Звільнення з російського полону стало несподіванкою: велике інтерв’ю з Наріманом Джелялом

Опубліковано: 10 Лип / 2024 17:31

Наріман Джелял — український кримськотатарський політик, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, політв’язень.

Народився 1980 року в Узбекистані. У 1989 році його сім’я повернулася на історичну батьківщину — до Криму. Вивчав політологію. Працював журналістом у кримськотатарських ЗМІ та викладав історію права в Сімферопольській міжнародній школі.

З 2007 року делегат Курултаю кримськотатарського народу. З жовтня 2013 року заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу.

У вересні 2021 року був затриманий у Криму російськими силовиками у сфабрикованій справі про диверсію на газопроводі в селі Перевальне. У 2022 році був засуджений до 17 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. 28 червня 2024 року в рамках обміну був звільнений із російського полону.

Наріман Джелял — гість програми “Люди доброї волі” телеканалу FREEДOM.

Ведучий — Сакен Аймурзаєв.

“Я не втрачав віри, що Україна боротиметься за моє звільнення”

— Нарімане, насамперед я дуже радий бачити вас на свободі, в Україні. Вітаю ваших рідних і всіх українців з вашою свободою.

— Дуже дякую. Я сам ще перетравлюю взагалі всю цю ситуацію, тому що ще вчора ти перебував у місцях неволі, у в’язниці, серед таких самих, як і ти. Останнім часом у камері зі мною перебували такі самі політичні в’язні: один українець, один росіянин — Юра й Антон.

Ніщо не віщувало звільнення. Тож ти розраховуєш свої сили на той термін, який несправедливо і абсолютно злочинно тобі призначив суд. І тут несподівано тебе викликають, повідомляють і відправляють у дорогу.

Тому я безмірно радий розділити всі ті емоції і почуття, які відчувають мої рідні, мої друзі, і дуже багато навіть незнайомих зі мною людей. Не передати словами мою внутрішню радість і відчуття цінності свободи, яку я розумів завжди, але тепер відчуваю всім серцем. І прихильність справедливості та свободі, яку я намагався всі ці роки відстоювати, для мене набула якогось додаткового смаку.

— Це частинка тієї радості, яку ми всі відчуємо, коли ваш рідний Крим повернеться в Україну.

— Так, напевно, щось подібне. У ці дні я отримав дуже багато привітань від моїх співвітчизників у Криму. Вони дуже чекають того, чого і ми з вами хочемо, чого хоче весь вільний світ. Це повернення, звільнення.

Вони кажуть: Нарімане, робіть усе, що ви можете, бо ми на вас усіх тут чекаємо, і живемо вже десь на межі своїх психологічних і фізичних можливостей, витримуємо увесь той тягар тиску (ви чудово знаєте, який тиск зараз змушені переживати люди на окупованих територіях).

Це буде величезне свято свободи для Криму, для України і, думаю, для всього світу.

— Коли тільки прийшла радісна новина про ваше звільнення, ми в ефірі зв’язалися з головою Меджлісу кримськотатарського народу Рефатом Чубаровим, запитували про ваш стан. Він сказав, що ви проходите медичний огляд, проходите процедури. Як ви себе почуваєте?

— Почувався я, в принципі, непогано. У місцях неволі, де медичне обслуговування хоч і наявне, але дуже погано доступне тобі, особливо коли в тебе серйозні якісь проблеми зі здоров’ям, ти максимально мобілізуєшся, використовуєш усе, що є напохваті, щоб уберегтися.

Я одразу поставив собі завдання, що мені бути там стільки часу довго. Хоча ні на секунду не втрачав віри в те, що Україна боротиметься за моє звільнення. І не тільки Україна. Але все-таки ти розраховуєш сили на всю цю довгу дистанцію і докладаєш максимум зусиль для збереження здоров’я — як психічного (це дуже важливо), так і фізичного.

Але людський організм є людський організм, і ті умови, в яких ти перебуваєш, призводять до якихось порушень. Вони, звісно, є. Жодної критичної ситуації на даний момент я не відчуваю, але все-таки певна медична допомога буде просто необхідна. Є проблеми із зором, є проблеми з опорно-руховим апаратом.

Думаю, що ми неодмінно з сім’єю приділимо цьому увагу і приведемо мене в повну бойову готовність, щоб боротися далі за звільнення і України, і безпосередньо Криму.

— Ви згадали сім’ю. Ваша дружина Левіза Джелялова дійсно борець, ми всі читали її Facebook. Коли ви побачитеся?

— Дружина дійсно стала моєю головною опорою. Я знав, яка вона. Але вона ще раз у моїх очах підтвердила всі ті цінності та якості, за які я її завжди любив, поважав. І вона провела цей майже трирічний шлях разом зі мною, взяла на себе величезну функцію донесення інформації, комунікації з журналістами, з адвокатами, зі мною. Це величезна і важка робота.

Природно, ми з друзями насамперед переймалися тим, щоб убезпечити сім’ю, щоб не допустити того, щоб у мене були зв’язані руки в тому, чим я збираюся далі займатися. І ми максимально в стислі терміни поставили їй завдання виїхати з окупованого Криму. Я матиму величезне щастя обійняти її і дітей.

— Ви розповіли, що для вас дорога додому була такою несподіванкою. Я спілкувався з політв’язнями, і вони всі кажуть, що просто заходять і кажуть: “З речами на вихід”. Зрозуміло, що не можна розкривати деталі вашого звільнення, бо важливо зберігати тишу в цих процесах. Але про саму дорогу ви можете розповісти?

— Звичайно, у цьому немає секрету. 25 червня після обіду мене викликали і прямо сказали: “Ми веземо тебе на обмін”. Тобто не приховували цю інформацію. Закрили якісь юридичні, формальні питання зі мною як з ув’язненим. І співробітники ФСБ, зав’язавши мені очі, закувавши руки, повезли мене кудись. Надвечір я з міста Мінусинська (де розташована в’язниця, в якій я перебував), опинився в Красноярському СІЗО. Я в ньому вже був на шляху проходження до в’язниці. Там дві доби я був один у порожній камері і чекав. Ходив, молився, щось згадував, про щось думав.

Уночі 27 червня прийшли ті самі співробітники ФСБ. Знову щільно зав’язали очі, надягли наручники, і доставили в аеропорт на рейс Красноярськ — Москва. Звичайнісінький рейс, тільки в супроводі, по-моєму, двох співробітників. Спочатку в салон завели мене, а потім уже запустили інших пасажирів.

Десь 5 годин ми летіли до Москви. З літака мене вивели одразу до якогось автотранспорту і десь за 40 хвилин пересадили в інший автобус. На той момент в автобусі були ще п’ятеро людей, і з часом я зрозумів, що це мої співгромадяни, з якими потім ми разом звільнялися. Ми дуже довго кудись їхали. З нами спілкувалися, але по-сухому ввічливо, ніби нічого такого страшного. Воду одразу дали. Їжу мені не пропонували, але я й не просив. Виходить, що десь понад добу я взагалі не їв. Для мене це не є щось страшне.

Ми доїхали до якогось місця, після чого нас прийняли інші люди. Ці поводилися вже набагато жорсткіше. Я так розумію, це був якийсь інший підрозділ. Нас переодягли, зняли кайданки, замість них наділи пластикові такі стяжки.

І одному зі співробітників щось не сподобалося. Я просив: навіщо ви так стягуєте нам руки? І він тоді мені затягнув стяжки гранично сильно — так, що в мене був порушений кровотік до кистей рук.

Я розумів, що скаржитися йому марно. Я півгодини витримав, ще частину дороги, поки нас не пересадили у вертоліт. Там я вже попросив розслабити стяжки.

Ми летіли близько трьох годин на гелікоптері, всю дорогу летіли із зав’язаними очима, зі зв’язаними руками. Ці останні години були досить важкими. Уже напівсон, напівяву. Якась лавка у вертольоті, не обпертися. Я просто намагався витерпіти цей момент.

Потім нас знову кудись перевезли. Вивели, розв’язали руки, вишикували в шеренгу поруч із нашими сумками, голову не можна було піднімати. Не минуло й кількох хвилин, як ми почули нашу рідну мову.

До нас підійшли наші хлопці. Спокійно, ввічливо до нас звернулися, сказали: заспокойтеся, підніміть голови, дивіться спокійно, ми поруч із вами, не хвилюйтеся, все — ви на волі.

Я підняв голову, подивився на всі боки, побачив наших сильних, міцних воїнів і зрозумів, що все, нас уже нікуди не віддадуть. Було просто якесь неймовірне відчуття. Хотілося всіх обіймати.

Мені одразу ж зателефонували міністр оборони Рустем Умеров, з яким ми дружні і знайомі, і глава Офісу президента Андрій Єрмак. Привітали. Вони телефонували, бо були у від’їзді.

Далі нас оглянула бригада швидкої допомоги. Нам дали попити, поїсти. Ми сіли у вертоліт і полетіли до Києва. Це вже була зовсім інша поїздка, зовсім з іншим настроєм. Ну, і потім уже відома зустріч в аеропорту.

“Політичних спеціально саджають разом”

— Колонія Мінусинська. Це глибокий Сибір, кілька десятків кілометрів від Хакасії. Ви кажете, що сиділи в камері з політв’язнями. Наскільки це взагалі типово? Я думав, що політичних утримують разом із криміналом. Ви спочатку були з політичними?

— Так. З перших же днів у Сімферопольському СІЗО я сидів із Сергієм Люліним, він представник конфесії Свідки Єгови, яку активно переслідує російська влада. Я був радий нещодавно прочитати вже на свободі, що їхню справу переглянули, і їх поки що відпустили додому. Але їхня справа буде ще переглядатися.

З першого ж дня поруч спочатку були такі люди, які не мають відношення до поняття політв’язень. Це нормальні люди, з якими ми спілкувалися, контактували, надавали один одному підтримку. Мені часто зустрічалися люди, так скажімо, представники злочинного світу. Але на моє щастя, вони розуміли, що таке політв’язні, і з певним занепокоєнням і повагою ставилися до нас. Це справді допомагало.

Просто політв’язнів настільки багато, що кількість камер просто не дає змоги сховати нас одне від одного.

Ми якщо не в одній камері, то ми через стінку сиділи. У якихось установах мали можливість навіть поговорити, а в якихось ні. Але хочеш, не хочеш, ви все одно десь перетинаєтеся.

Були випадки, коли я в тій же в’язниці в Мінусинську, сидів у камері, де були просто представники, скажімо так, кримінального світу. І в нас були нормальні стосунки, адекватні, абсолютно без проблем.

А були випадки (як в останній камері, в якій я перебував), коли в камері були всі політв’язні. Зі мною перебував мій кримський земляк Різа Омеров, він проходив під ярликом “тероризм”, стаття 205-ї КК РФ. У нього і батько у в’язниці. Ось ми з ним тривалий час провели, познайомилися особисто. (2020 року Різа й Енвер Омеров засуджені до 13 і 18 років відповідно у справі забороненої в РФ організації “Хізб ут-Тахрір”, — ред.).

Потім у камеру перевели Юру Доманчука. Це хлопець зі Скадовська, якого звинуватили теж у “тероризмі” (Ростовський суд 2023 року засудив Юрія Доманчука до 23 років за “замах” на заступника губернатора-колаборанта Херсонської області Віталія Булюка, — ред.). Також був росіянин Антон Жучков з Омська. Він у Москві йшов на якусь протестну акцію, їх там традиційно схопили (Антона Жучкова 2023 року засудили до 10 років нібито в підготовці “теракту”, — ред.). Ми сиділи, спілкувалися, дивилися новини.

Я допускаю умисел з боку адміністрації. Садять спеціально разом, щоб люди говорили, обговорювали. У російських в’язницях це повсюдно буває, за такі розмови можуть відкрити ще кримінальну справу, додати тобі термін. Це називається “розкрутка”. І часто спеціально допускаються такі контакти.

І не обов’язково, що хтось із тих, хто там перебуває, — провокатор. Там просто все фіксується — відеокамери, все це стає оперативною інформацією, яка буде використана проти тебе.

Не знаю, чи був серед тих, із ким я сидів, стукачі, чи не було їх. Мені пропонували бути стукачем із першого дня. Щойно я приїхав до в’язниці, мені одразу ж запропонували. Я сказав: “Ні”. Мені ще раз запропонували, і ще раз запропонували. Я сказав: “Ні, це не до мене, я таким не займаюся”.

За відмову до мене не було жорстких заходів. Хоча думаю, що моя ситуація — це трошки виняток, тому що я чув історії, що людей примушували до такої співпраці.

Але ми дозволяли собі, дивлячись новини, спокійно їх обговорювати.

“Нам показували “правильні” фільми про війну”

— У вас телевізор був?

— Був у камері телевізор. Мінусинська в’язниця, судячи з повідомлень в інтернеті, — це досить сумне місце. Ну, будь-яка в’язниця загалом сумне місце. Мені, напевно, якоюсь мірою пощастило, тому що до моменту, коли я туди прибув, там було більш-менш спокійно, нормально. Якщо ти адекватно поводишся, то в принципі, до тебе адекватно ставляться. Якихось жорстких заходів щодо мене не було. Хоча чутки ходили різні про інших. Але це чутки. Не можу говорити про них, бо не маю підтвердження.

Був телевізор, нам вмикали “Первый канал”, був якийсь музичний канал. Якийсь час тобі показують телеканал “Звезда”, якийсь час “РЕН-ТВ”. Коли в них був гарний настрій, нам вмикали “СТС”, і тоді можна було щось неполітичне дивитися.

У вихідні там показували фільми. Найчастіше це “правильні”, “патріотичні” про війну, всі ці їхні фільми про Маріуполь, “Переведи її через Майдан”.

Тобто показували новітні пропагандистські фільми, серіали. Ось вони виходять, і в нас буквально наступного тижня їх показують. Наприклад, відбулася прем’єра на “Первом канале”, через тиждень-два ми вже дивимося їх у себе в камері по телевізору.

Для мене це матеріал теж для роздумів, для аналізу якоюсь мірою. Єдине, я вставав і вимагав: “Жодного Прокопенка, хоч убейте”. Там ще кілька таких абсолютно бездумних, сволочних пропагандистських проєктів. Я хлопцям по камері говорив: “Я собі не дозволю і вам не дозволю засмічувати мізки цим сміттям. Новини дивимося, розмовляємо, обговорюємо що хочете”.

— А як ви дізналися про повномасштабну війну? З телевізора, чи доступ до газет, листування, передачі?

— Так, це все було. Тут я не був обмежений. Але листування цензурується, там особливо нічого не повідомиш.

Ця війна почалася, коли я був ще в Криму. Спочатку я був у Сімферополі, у СІЗО №1. Йшов ще процес. Там до мене був доступ моїх адвокатів, зокрема дружини як громадського захисника. І вони мені все розповідали. Усім, що вони мені розповідали, я ділився з тими, хто був поруч.

У Сімферопольському СІЗО я перебував у спецблоці. Це такий окремий коридор на шість камер по дві людини. Якщо спочатку там був паритет між політичними і кримінальниками, то потім усе це було забито одними політичними за різними статтями. Це і 205-та “тероризм”, і 208-та “незаконні збройні формування”, і 282-га “екстремізм”. Тобто різні були хлопці. І з нами сидів один хлопець із Севастополя, він уже отримав довічний термін. У нього єдиного був телевізор. І він дивився новини протягом дня. А ввечері вже у нас був свій випуск новин — він розповідав, що він почув по телевізору за день. А я після зустрічі з адвокатами розповідав, якусь альтернативну інформацію я дізнався.

У травні 2023 року мене перевели до Сімферопольського СІЗО №2. Це СІЗО повністю контрольоване ФСБ. Там ні телевізорів, ні радіо, ні газет, нічого. Там навіть те, що було покладено, було не покладено. Ні чаю собі заварити, ні кип’ятильник мати. Тобто ті речі, які були дозволені в їхньому законодавстві, навіть їх не було. Поїхав я звідти в жовтні 2023 року, пішов по етапу.

Етап був дуже довгий. Половину цього часу я провів на території однієї з колоній Краснодара. Там окремий транзитний корпус із різними людьми. Камера осіб на 20, постійно нас там було десь 15 осіб, вони змінювалися. Там був телевізор, відносно нормальне харчування, відносно людська камера. І це дало змогу трошки розслабитися після досить неприємних умов СІЗО.

Зі мною в камері опинився мій друг і соратник Асан Ахтємов (Джелял і брати Асан та Азіс Ахтємови були засуджені за однією сфабрикованою справою про диверсію на газопроводі в селі Перевальне, 2022 року Асана засудили до 15 років, Азіза — до 13 років, — ред.). Ми мали змогу три тижні побути разом, поспілкуватися, бо крім суду в мене з ними не було контактів. Ми всі йшли в одній справі, і зустрічалися тільки коли їхали до суду або їхали на ознайомлення. А в СІЗО ми не мали можливості контактувати.

Асан і Азіс залишаються у в’язниці. Азіз перебуває в місті Єнісейський, у Красноярському краї, Асан — у в’язниці міста Володимир. Я дуже за них переживаю, за всіх переживаю. Найбільше бажання, щоб усі наші хлопці опинилися на волі.

Я плекаю в собі певні надії, тому що вперше з 2019 року, якщо я не помиляюся, було звільнено політв’язня з Криму. Не тільки кримський татарин, а взагалі з Криму.

Це вперше після великого обміну, коли був звільнений Олег Сенцов, наші моряки та інші хлопці.

Я сподіваюся, що прочинив ці двері за допомогою величезної кількості людей, яким я безмежно вдячний. Це і президент України, я мав можливість особисто йому подякувати. Це мої колеги по Меджлісу кримськотатарського народу, безпосередньо мій друг, лідер нашого народу Мустафа Джемілєв. Також президент Туреччини Ердоган. Це величезна кількість наших українських політиків, членів уряду, представників служб, правозахисників, журналістів, які займаються питаннями обміну. Я безмірно їм вдячний. І, звичайно, наші друзі за межами України. І я дуже б хотів, щоб цей процес не зупинявся, і готовий долучитися до нього всіма своїми силами.

Рідним політв’язнів я можу сказати, що моє звільнення доводить, що наша держава займається звільненням політв’язнів — ваших рідних, наших спільних друзів, соратників. Це важко, іноді практично неможливо, але цей процес здійснюється. Тому не втрачайте надії, продовжуйте вірити. Я переконаний, що всі вони рано чи пізно будуть на волі. І я, і ви матимете можливість їх обійняти, привітати зі свободою, подбати про них. Не втрачайте цієї надії і продовжуйте вірити.

“Такі люди обов’язково мають понести відповідальність”

— Дякую вам за останнє слово в суді. Останнє слово в суді — це маніфест для будь-якої людини, особливо якої несправедливо, незаконно засуджують. І мене дуже зачепила ваша фраза: “Вирок ви будете виносити не нам. Це ваш вирок, бо в Судний день вам не допоможуть ніякі фальсифікації, лжесвідчення. І коли справедлива кара за вашу несправедливість вас наздожене, можливо, ви згадаєте три наших імені, а, скоріше, набагато більше імен”. Вас засудив суддя Віктор Зенков, а обвинувачем був Роман Лобов. Але не тільки вони вас засудили. Що зараз ви могли б сказати про цих людей, які таке творять абсолютно усвідомлено?

— Я, як очевидець усього цього процесу, можу сказати, що ти бачиш цих людей і розумієш, що вони все розуміють і поводяться злочинно, по-іншому не скажеш. А деякі поводяться не просто злочинно, а ще й нахабно.

Я людина віруюча, і я постарався не заразитися хворобою якоїсь ненависті, злості, мстивості. У мене немає бажання знайти цих людей, щось їм зробити. Але я переконаний, що вони мають обов’язково понести відповідальність. У тому, що буде Божа кара їм, я не сумніваюся.

Але також потрібно докласти максимум зусиль, щоб подібні люди, найчастіше покидьки, які невинних людей саджали за ґрати, та ще й нелюдськи до них ставилися, обов’язково мають понести покарання, обов’язково.

Це має бути урок для всіх. Це корисно для всього світу, це корисно для самої Росії. Я переконаний, що прийде час, коли там це все відбудеться. Має відбутися.

Це люди, які свідомо скоювали злочини, виконуючи свою професійну, посадову функцію. Вони фальсифікували, вони лжесвідчили. Там цілий букет усього, що їм можна закинути.

— І тому важливо їхні імена вимовляти і пам’ятати, щоб потім не сказали, що це був один Путін. Тому що всі інші — це тисячі маленьких Путіних, які скоюють ці злочини.

— Звісно, коли прийде час, буде спроба звалити всю провину на першу особу. Але ми ж розуміємо, що він сам цього не робив усього. Що були конкретні виконавці, які виконували цю функцію. І одна справа якісь судді. Але ж величезна кількість, скажімо, безіменних співробітників виконували гранично брудну роботу — катували мого друга Асана, катували дружину мого друга Юри Доманчука, щоб він зламався і дав свідчення проти себе. Тобто вони не обмежувалися тим, що катували саму людину, вони ще брали в заручники її рідних.

Причому, ніде за паперами ви не знайдете, що родичі (це найчастіше жінки — мами, сестри і дружини) перебували під арештом. І формально довести дуже складно.

Коли мене з моїми товаришами затримали, під офісом ФСБ стояв цілий натовп наших друзів, співвітчизників, наших адвокатів. Вони вимагали повідомити, де ми перебуваємо, допустити адвокатів до нас. Їм відповідали так, що “їх тут немає”. Хоча потім, після нашого наполегливого звернення до військової прокуратури з вимогою перевірити факт катувань щодо нас, було проведено дуже формальну перевірку, за результатами якої в документі зазначено, що, принаймні, я перебував у будівлі ФСБ. Так, хлопці, я там був чи мене там не було? Це одна з мільйона цеглинок, з яких, принаймні, моя справа вибудувана.

Поки я перебував у в’язниці, я мав можливість ознайомитися з документами інших хлопців. Усі вони, по суті, будувалися приблизно за однією схемою — суцільна брехня.

Але навіть коли затримували хлопців, які абсолютно правомірно захищали свою державу, здійснювали дії проти ворога своєї держави, навіть у таких випадках країна, будучи окупантом, не мала права застосовувати до них такі заходи. Людина має право на презумпцію невинуватості, має право не давати свідчень, нічого не говорити. Це ви доводьте, якщо ви вважаєте, що вона в чомусь винна. Але ні. Там просто застосовують цілий набір жахливих способів, щоб людину змусити говорити, і взяти на себе десь, можливо, наявні речі, а більшою мірою — не наявні діяння, яких людина не вчиняла. Або навіть якщо вона і робила, то зовсім не з тим умислом, який їй приписують.

“Зараз є бажання зайнятися публіцистичною роботою”

— Якою ви бачите свою громадську діяльність на волі? Може, книжку хочете написати?

— Думаю, доведеться дуже сильно зібрати волю в кулак, сили і працювати в різних напрямках. Не розпорошуючись, звичайно, але потихеньку.

Я чинний член Меджлісу, перший заступник голови Меджлісу. Природно, ми матимемо розмову з колегами, і з головою, і з Мустафою Джемілєвим, і будемо дивитися, де я можу бути корисним. Я ніколи не схильний займатися тим, де без мене нормально справляються або де мої зусилля поки що не потрібні. Хоча завжди пропоную допомогу. Будемо визначати ті напрямки, де справді потрібне якесь моє зусилля.

Буду розмовляти з моїми друзями в різних напрямках — правозахисних тощо.

Так, мої друзі теж мені кажуть: сідай, пиши все, поки це ще живо в голові, поки ще пам’ятаєш. Думаю, що потрібно буде це зробити.

У в’язниці не було для цього можливостей. Постійні перевірки, дуже велика увага саме до моїх записів не давали мені змоги сісти й почати писати. У мене там не було можливості писати так, як я хотів і мав би написати. А писати просто так — це сам себе випалюєш, своє це бажання. Зараз є бажання, і буде можливість зайнятися публіцистичною роботою.